ТЕМА 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) 1 страница

ТЕМА 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

8.1. Господарство України у першій половині XIX ст., та теоретичне обґрунтування необхідності його реформування.

8.2. Вплив реформ 1848 і 1861 років на здійснення промислового перевороту і поступову індустріалізацію економіки України.

8.3. Основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX - на поч. XX ст.

Кінець XVIII ст. для України ознаменувався тим, що після чергового поділу Польщі українські землі були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Більша частина території України опинилась під Росією, і у першій половині XIX ст. там завершився процес адміністративно-територіального поділу земель. Вони були поділені на такі частини:

Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії),

Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії),

Слобожанщина (Харківська губернія та Новоросія (південна, або степова частина),

Катеринославська,

Херсонська і Таврійська губернії).

Східна Галичина, Закарпаття та Буковина входили до Австрійської імперії. На землях підросійської України на початку 30-х років було повністю ліквідоване магдебурзьке право, а потім і традиційне українське, яке ґрунтувалося на Литовських статутах.

Управління господарським життям повністю здійснювали губернатори, призначувані Москвою. Схожа система управління, хоч і значно ліберальніша, існувала і в підавстрійській Україні. Але панщинна система господарювання на всій території України була малоефективною і гальмувала розвиток господарства. Це ускладнювалось тим, що і російські, й австрійські володарі розпоряджалися Україною як колоніальним сировинним придатком для промислове розвинутих центральних районів своїх імперій, а рівень експлуатації населення тут був значно вищим, ніж у метрополіях.

Провідну роль в економічному житті України у першій половині XIX ст. продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалось переважно екстенсивним шляхом, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї. Панщина,

кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку.

На Лівобережжі та Слобожанщині існували здебільшого дрібні і середні поміщицькі господарства з переважанням землеробства, які використовували працю кріпаків, що було поганою підставою для розвитку капіталізму.

На Правобережжі і, особливо, в Степовій Україні високу ефективність демонструють великі магнатські маєтки., які спеціалізуються на вирощуванні зернових, буряків та інших технічних культур. Для цього регіону характерний також розвиток тваринництва, особливо конярства та вівчарства на основі селекційної роботи, що дало підстави для експорту худоби, зерна та інших продуктів сільського господарства. Однак домінування кріпацтва мало відчутний негативний вплив на розвиток економіки.

Перед реформою 1861 р. на Правобережній Україні кількість кріпаків становила 58% від загальної кількості населення, на Лівобережжі - 35%, у Південній Україні - 25%, у Таврійській губернії - 6%; підавстрійській Україні до реформи 1848 р. - приблизно 56%. Загалом по всій території України 40% с населення становили покріпачені селяни.

До реформ 1848 і 1861 pp. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і становлення нових, капіталістичних відносин.

Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв'язки із зовнішнім ринком - усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію.

Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій, досконаліший сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу, розширювали посіви технічних культур: конопель, тютюну, льону.

З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

Задля збільшення прибутків поміщики розвивали промислове підприємництво, у першу чергу будували ґуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше.

З 20-х років XIX ст. почалося будівництво поміщицьких цукрових заводів. Поряд з ґуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: броварництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.

Однак внаслідок екстенсивного розвитку, нещадної експлуатації кріпаків поміщицькі й селянські господарства починають занепадати. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє.

Уряд намагався поліпшити становище поміщиків указами від 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, які видавали поміщикам державні кредитні установи, й одночасно зменшив банківський процент.

Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53 % - селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах, де їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.

Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що натуральне господарство починає зникати через підпорядкування вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків - селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб, крім панщини, селяни сплачували чинш, і в такий спосіб примушували селян продавати частину своєї продукції. Це призвело до обезземелення селян, і вони залишалися без засобів виробництва. Якщо в другій половині XVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. - тільки 45,5%. На Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі - 37 %.

Внаслідок цього зросла кількість мало- і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859 р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних - 24%. Урожайність землеробства була на низькому рівні (30-35 пудів зерна з десятини, що у 2 рази менше, ніж в Англії).

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 30-40-х pp. і завершився в 60-70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. В середині XIX ст. воно перемогло в суконній, тютюновій, паперовій та інших галузях.

Разом з тим, на Східній Україні мануфактурні підприємства існували до початку XIX ст. і умовно поділялися на 3 типи:

1) мануфактури, засновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);

2) посесійні мануфактури, на яких поряд із працею приписних і посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих робітників;

3) мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (купецькі й селянські).

Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і масово на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво, але до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґуральні. У зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як удвічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі.

У 30-40-х роках XIX ст. відбувається занепад вотчинної та посесійної мануфактур і швидке зростання купецької і селянської. У 1860 р. у Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких - 94,2%.

Але і в цей час ще залишалися мануфактури з виробництва сукна, які підтримувала держава. Вони одержували безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість поступово проникає купецький капітал, і вже в 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 % продукції.

З 20-х років почало розвиватися цукроваріння. Перший цукровий завод збудував у с. Трощин Канівськго повіту на Київщині у 1824 р. поміщик І. Понятовський. Спочатку заводи будували багаті поміщики, а вже з 40-х років почали будувати цукрові заводи і купці, застосовуючи парову техніку. У 1843 р. вихідці з заможного селянства, великі підприємці Яхненко і Симиренко збудувати цукровий завод у Городищі (Київська губернія). І вже на середину століття Україна забезпечувала 80% виробництва цукру в Російській імперії. У 1861 р. на українських землях було вже 229 цукрових заводів, що становило 2/3 усіх цукрових заводів країни. Частка купецького капіталу в них зростала.

Вотчинні та посесійні мануфактури були неефективними. Ні за своєю якістю, ні навіть за вартістю вироби кріпосницьких мануфактур не могли конкурувати з продукцією капіталістичних підприємств.

Уже на початку XIX ст. продуктивність праці на капіталістичних мануфактурах була в 2-4 рази вищою, а коли з'явилося машинне виробництво, воно остаточно знищило вотчинне і посесійне (за винятком поміщицьких цукрових заводів).

Постановою уряду від 1840 р. посесійні підприємства перетворились на капіталістичні. Якщо в 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею становила 46,2%, то в 1861 р. - 94,2%, а кількість вільнонайманих робітників становила відповідно 25,6% та 73,7%.

Промисловий переворот в Україні зумовив розвиток машинобудування. Як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст., хоча й мав свої особливості. Так. якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні - у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому, що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні - поміщицьку.

У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових котлів, ткацьких верстатів тощо. У 40-х роках заможні купці побудували машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.

В дореформений період в Україні розвивається військова промисловість, оскільки імперія постійно вела війни. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод «Арсенал» у Києві; дещо меншими були пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавунно-ливарний завод, канатний завод та корабельня в Миколаєві.

Однак, незважаючи на певні зрушення, промисловий переворот в Україні відбувався повільно.

Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, оскільки 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

Із розширенням товарного виробництва значно активізувалась торгівля, у розвитку якої важливу роль відігравали чумаки. 75% хліба, який вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки. Поряд з тим розвивався водний транспорт. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалося наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів.

На західноукраїнських землях, що належали Австро-Угорщині, половина земель була власністю поміщиків, близько 4% - держави, а решта (близько 48%) перебувала у користуванні селян. У сільському господарстві переважали продовольче хліборобство і вирощування технічних культур, поступово розширювалось скотарство. Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини XIX ст. Усупереч закону 1786 p., що обмежував панщину трьома днями на тиждень, в багатьох фільварках селян примушували працювати шість-сім днів на тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною землею, а й за користування лісом, луками, пасовищами. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося близько 15%.

Поміщики збільшували площі фільварків, відбираючи землі селян і нехтуючи законами імператора Йосифа II. Зростала кількість мало- і безземельних селян.

Селяни поділялися на такі групи:

1) повні селяни, вони користувалися площею понад 20 моргів;

2) півселяни, мали 10-20 моргів;

3) чвертьселяни - 2-10 моргів;

4) загородники - до 2-х моргів;

5) комірники, або халупники - не мали землі взагалі.

Найбільш характерною для галицького села була група чвертьселян, вона становила 41,1% всіх селян.

Розвиток промисловості на цих землях у першій половині XIX ст. відбувався досить повільно. Тут розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Дуже розповсюджене було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури занепали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводи. Успішно розвивалася на Прикарпатті сірчана промисловість.

Традиційною галуззю для економіки Галичини було скотарство, особливо розвинуте на Прикарпатті. Торговці - переважно поляки, євреї - закуповували живу худобу і здійснювали експорт м'яса та шкур у Західну Європу. Разом з тим, виготовлення шкіри-сирцю було добре налагоджене на заводах у Львові, Станіславові, Стрию, Болехові.

Причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузькість внутрішнього ринку, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Разом з тим, економічну відсталість Галичини зумовлювала особливість галицького торговельного капіталу, оскільки купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

У Північній Буковині багато земель належало релігійному фонду, який було утворено в 1786 р. Він складався з 267 монастирських маєтків і володів 27,75% всієї земельної площі. Під маєтками поміщиків була приблизно така ж кількість землі (27,18%). Селяни користувалися 41,9% всієї земельної площі, хоча ці землі вважалися власністю феодала. Через нестачу орних земель найбільш прибутковим було скотарство - розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля. У зв'язку із зростаючою товаризацією поміщицького господарства зростала панщина: в деяких маєтках вона доходила до 100-150 днів на рік. Крім того, селяни сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від урожаю тощо.

Заможна частина - фрунташі - становила всього 4,9% селянства,

а збіднілі - малоземельні й

халупники - 78,3 %.

Для ремесла тут були характерні обробка продуктів вівчарства, вироби з дерева. Цеховими ремісниками у містах були здебільшого німці, які мали від уряду пільги. Розвивалися такі галузі промисловості, як ґуральництво, виробництво поташу (Поташ — калієва сіль вугільної кислоти, біла порошкоподібна речовина з властивостями лугу; застосовувався при відбілюванні і фарбуванні тканин, у миловарні, виробництві скла тощо.), видобування солі, залізоробна і металообробна. У промисловості переважали мануфактури ремісничого типу, але подекуди з'являлися і парові машини, тобто мануфактури почали переростати у фабрично-заводські підприємства. Основну частину робітників становили вільнонаймані.

У Закарпатській Україні в першій половині XIX ст. був відсталий аграрний сектор, однак тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства, поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почати звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих із них засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця.

Селянські господарства були переважно малоземельними (не більш ніж 2 га). Крім того, на початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали. До того ж селяни віддавали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; сплачували різні податки і відбували державні повинності.

Поступово стала наростати тенденція до поглиблення розшарування селян. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні селяни становили до 50% селянських дворів, і лише 2-3 % - заможних.

У першій половині XIX ст. відбувалося і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, галунове, горілчане, лісопильне виробництво. Майже все воно було зосереджено в руках поміщиків. На підприємствах почали застосовувати парові машини і найману робочу силу. З'являються підприємства, засновані купцями, з використанням виключно найманих робітників. Отже, і в Закарпатті розпочався промисловий переворот, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично -заводську.

Селяни у різні способи протестували проти посилення феодального гніту, чинили опір зростанню повинностей та вдосконаленню методів експлуатації, тікали у великій кількості поодинці та сім'ями на Правобережну Україну, у степи Південної України, в Молдавію. Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна боротьба селян проти кріпацтва (повстання 1843, 1846, 1847 в Північній Буковині і Галичині) зробили нагальним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і зокрема в Австро-Угорщині.

Отже, основним змістом соціально-економічного розвитку України у першій половині XIX ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. Поміщицькі і заможні селянські господарства орієнтуються на ринок, створюють підприємства з переробки сільськогосподарської сировини. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до реформ із скасування кріпосного права були ще слабкими. З початку XIX ст. на ґрунті розвитку дрібнотоварного виробництва формується новий спосіб господарювання - капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому розвитку відіграють купецькі капітали. Створюється ринок найманої праці, чому сприяє розшарування селянства. З цієї ж причини різко загострюються соціальні суперечності.

Найбільш гостро необхідність рішучих змін, особливо ліквідації кріпосного права, відчували українська інтелігенція, яка зароджувалась і поступово зростала, та прогресивні вчені. У поглядах на проблеми скасування кріпацтва і подолання його наслідків, на умови звільнення селян від кріпосної залежності в Україні, як і загалом у Російській імперії, сформувалися два напрями економічної думки: ліберальний і радикальний.

Ліберали основним засобом ліквідації кріпацтва вважали просвітницько-виховну діяльність серед селян та перевиховання поміщиків з метою усвідомлення ними необхідності проведення аграрних реформ (В. Каразін, Д. Журавський, І. Вернадський). Радикальний напрям одержав свій розвиток у літературно-публіцистичній діяльності «народавців», «громадівців» у першій половині XIX ст.

Серед передових ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений та громадський діяч, засновник Харківського університету Василь Каразін (1773-1842). У корінному соціально-економічному питанні того часу - ставленні до кріпосництва - Каразін займав чітко виражену дворянсько-ліберальну позицію. Будучи прихильником підлеглості селян поміщикам, він, проте, висував низку ідей, а також робив практичні кроки, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля, поступове звільнення селян від кріпосної залежності.

Як вчений і громадський діяч В. Каразін прагнув до ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків, з її необмеженими поборами та платежами, які негативно впливали на економіку поміщицьких господарств. Він вважав за необхідне визначити обсяг повинностей селян за володіння ними поміщицькою землею, ліквідувати панщину. Поза тим, В. Каразін не ставив вимоги повної ліквідації кріпосного права. Він підкреслював, що зовсім не відкидає так зване кріпосне право, а хотів би лише, щоб зловживання цим правом були викоренені, що найголовнішим серед цих зловживань є панщина.

Антикріпосницький характер системи Каразіна проявлявся також у його переконанні, що для обробітку частини поміщицької землі слід використовувати не примусову, а найману працю селян. Коли частина поміщицької землі обробляється поміщицьким реманентом і найманими робітниками, то в такому господарстві вже виникають елементи капіталізму, а поміщик перетворюється на обуржуазненого поміщика-землевласника. Загалом проект В. Каразіна являв собою не що інше, як своєрідний варіант так званого прусського шляху розвитку капіталізму в землеробстві. Проблему поступової відміни панщинно-кріпосницької системи учений пов'язував з необхідністю державних реформ у країні.

Серед найпрогресивніших ідей В. Каразіна була вимога щодо розвитку промисловості по всій країні, а не лише у столиці. Для реалізації цієї надзвичайно гострої проблеми він запропонував низку оригінальних планів, у тому числі й залучення до цієї справи іноземних капіталістів.

Звичайно, учений чудово усвідомлював необхідність розвитку підприємництва капіталістичним шляхом. В останній період свого життя він вже прямо висловлювався про доцільність використання такої форми капіталістичного підприємства, як акціонерне товариство.

Детальний аналіз кризового характеру феодально-кріпосницького ладу зробив у своїх працях Антон Скальковський «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю» (1836-1837рр.) та «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850-1853). Виступаючи апологетом великого поміщицького господарства. А. Скальковський усе ж наприкінці 50-х років не заперечував необхідності «звільнення» селян. Тому основна його думка сконцентрувалася на тому, які ж саме «поступки» необхідно зробити, щоб не втратити своїх феодальних привілеїв на землю та кріпосних селян.

Значно серйозніше до проблеми аналізу кризового стану феодально-кріпосницького ладу напередодні реформи підійшов видатний український економіст Дмитро Журавський (1810-1856), який у 1845 р. переїхав із Петербурга до Києва, працював тут чиновником з особливих доручень при губернаторі, а пізніше й до кінця свого життя займав посаду вченого секретаря Комісії для обстеження Київської губернії.

Учений на прикладі Київської губернії показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості. Він зазначав, що в поміщицьких мануфактурах, які панували в усіх сферах виробництва ще в 30-х роках 19 ст., виробництво в 40-х pp. різко скоротилося й вони поступилися місцем купецьким мануфактурам. При цьому він дійшов висновку, що занепад поміщицьких підприємств був спричинений застосуванням малопродуктивної кріпосної праці. Вона ставала дедалі менш вигідною, а примітивна техніка не могла забезпечувати підвищення рівня виробництва. З поміщицьких підприємств розвивалися головним чином ті, які застосовували нову техніку та вільнонайману працю або ж виконували замовлення казни.

Головною причиною низького рівня розвитку вітчизняної промисловості Д. Журавський вважав зумовлену кріпосним правом бідність народу, тобто нерозвиненість внутрішнього ринку.

Д. Журавський виступав водночас за розвиток і великого, і дрібного виробництва, виходячи при цьому з різної купівельної спроможності верств населення. Він також намагався теоретично узагальнити досвід капіталістичного розвитку Західної Європи. При цьому він вказував на деякі основні суперечності капіталізму, що відбивалися на становищі народних мас. Такі негативні явища, як безробіття, злиденне життя робітників, були відзначені ним ще до того, як російські революційні демократи виступили з критикою капіталізму на сторінках демократичної преси.

Учений слушно зауважував, що основою економічних відносин між поміщиками та селянами є поміщицька власність на землю - головний засіб виробництва. Досліджуючи економіку поміщицького господарства, він дійшов висновку, що лише у великих маєтках відбувалася часткова капіталізація. Переважна більшість поміщиків не мала можливості займатися підприємницькою діяльністю й здобувала додатковий продукт старим феодальним способом. Крім цього, Д. Журавський одним із перших у Росії та Україні вказав на економічне розшарування селянства в період кризи феодалізму, помітив зародження в господарствах заможних селян підприємницьких тенденцій, перетворення заможного селянина в експлуататора сільської бідноти. Він однозначно виступав за звільнення селян і з цією метою розробив свій проект визволення селян від кріпосної залежності, будучи при тому прихильником прусського шляху аграрної еволюції.

Напередодні та під час впровадження реформи стали популярними економічні ідеї професора Київського університету Івана Вернадського (1821-1884). У теоретичних питаннях учений був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави в економічні справи. Ці та інші економічні погляди він найповніше виклав, будучи видавцем і редактором журналу «Экономический указатель».

Уже в перших своїх працях із політичної економії він дав визначення політекономії і пояснення дії економічних законів, під, якими він розумів «природні закони виробництва», які є вічними й незамінними і не підлягають сваволі влади». Розглядаючи економічні закони, учений слушно зауважував, що вони проявляються в усій своїй силі скрізь, де існують праця і обмін, тобто товарне капіталістичне виробництво. Інших форм він не визнавав. Характерно, що докапіталістичні форми виробництва він вважав такими, котрі зовсім не підлягають вивченню власне політичною економією як наукою про цінність, тобто про товарне виробництво.

Як прихильник капіталістичного виробництва він заперечував втручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію і намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими Вернадський розумів закони товарного виробництва.

У питанні розкріпачення селян він відстоював найбільш ліберальну форму його розв'язання: повну приватну власність у сільському господарстві та повну свободу для сільського населення.

Таким чином, прогресивні українські вчені-економісти одностайно виступали за необхідність ліквідації кріпосного права і проведення радикальних реформ, які б забезпечували умови для рішучого поступу капіталістичних відносин. На відміну від низки російських мислителів, які доводили особливість розвитку Російської імперії і непридатність для неї капіталістичного способу господарювання, а близькість і природність «общинного соціалізму», В. Каразін, Д. Журавський, І. Вернадський аргументовано доводили неминучість ринкової економіки, пропагували її принципи тощо.

7.2. Вплив реформ 1848 і 1861 років на здійснення промислового перевороту і поступову індустріалізацію економіки України.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії мали багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові вони в цілому

створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі,

істотної розбудови залізничної мережі та

розширення ринків збуту для капіталістичного виробництва. Разом з тим, методи запровадження зазначених реформ в економічне життя обох країн зумовлювали довготривале існування пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Першим кроком у ліквідації кріпосництва на українських землях було підписання 7 вересня 1848 р. закону про скасування кріпосного права в Австрії. Згідно з цим законом селян оголошено вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над селянами. Домініальні і рустикальні землі ставали вільною власністю, і селяни стали власниками своїх земельних наділів. Всі повинності халупників і коморників цим законом ліквідовувалися безплатно. Скасовано також право поміщиків примушувати селян купувати у них горілку і пиво. Одним з найголовніших питань при скасуванні феодальних повинностей було питання визначення розміру відшкодування втрат так званої індемнізації, тобто відшкодування за пішу панщину, панщину з кіньми і волами, за десятину, натуральні данини зерном і чинш. Вартість цих повинностей була оцінена в 46,5 млн. золотих гульденів. При визначенні вартості повинностей враховувалась їхня річна ціна. Вона мала дорівнювати 5% річних з капіталу.

Дата добавления: 2015-08-29