1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного суду України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;
2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих і апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
3) конференції суддів військових судів;
4) конференції суддів спеціалізованих судів;
5) з'їзд суддів України.
Відповідно до ст. 105 Закону України "Про судоустрій України" збори суддів - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
Крім того, збори суддів місцевих і апеляційних судів обирають делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України - делегатів на з'їзди суддів України, їх скликає за потреби, але не рідше одного разу на шість місяців голова відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів скликає президія відповідного суду за власною ініціативою або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду не рідше одного разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликають за потреби, але не рідше одного разу на три місяці.
Обов'язок виконувати рішення зборів суддів покладено на голову відповідного суду, а в судах, де діють президії суду - на ці президії. Відповідно до ст. 108 конференція суддів - це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорюють питання діяльності цих судів і приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
До повноважень конференції суддів належить вирішення таких питань:
- обговорення й вирішення питань щодо фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних судів;
- заслуховування звітів виконавчих органів конференції, інформації відповідних управлінь державної судової адміністрації;
- визначення кількісного складу ради судців і обрання її членів;
- обрання членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;
- розробка пропозицій на розгляд з'їзду суддів України;
- звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
- обрання делегатів на з'їзд суддів України;
- обговорення інших питань, віднесених до повноважень органів суддівського самоврядування.
У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування виконує відповідна рада суддів, яка організовує виконання та контроль рішень конференції, а також вирішує питання про скликання конференції суддів.
З'їзд суддів України - найвищий орган суддівського самоврядування.
На з'їзді суддів України:
- заслуховують звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;
- заслуховують інформацію Вищої кваліфікаційної комісії.суддів України та голови Державної судової адміністрації України про їхню діяльність, може висловлюватися недовіра голові Державної судової адміністрації України;
- призначають і звільняють суддів Конституційного Суду України;
- призначають членів Вищої ради юстиції та приймають рішення про припинення їхніх повноважень;
- обирають членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
- обговорюють потребу звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;
- визначають кількісний склад Ради суддів України та обирають Раду суддів України;
- розглядають інші питання суддівського самоврядування.
24 жовтня 2003 р. на V з'їзді суддів України був затверджений Кодекс професійної етики судді, норм якого судді мають прагнути додержуватися в своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті.
З'їзд суддів України скликає Рада суддів України один раз на три роки.
Для участі в роботі з'їзду суддів України може бути запрошено Президента України, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, членів Вищої ради юстиції, представників Уряду, інших центральних органів державної влади, представників навчальних і наукових закладів та установ, громадських організацій та інших осіб.
Делегатів на з'їзд суддів України обирають на конференціях суддів, а делегатів від Апеляційного суду України - на зборах суду, за нормою представництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду України обирають на з'їзд трьох делегатів із числа суддів цього суду.
У період між з'їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України, яку обирає з'їзд. До складу Ради суддів України має бути обрано не менш як по одному представнику від суддів Апеляційного суду України, конференції суддів військових судів, конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів загальних місцевих і апеляційних судів мають становити не менш як половину від загальної кількості членів Ради суддів.
7 Організація державної влади в україні
Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус[1].
Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.
Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави.
Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів.
Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах.
Підходи до розуміння державної влади[ред. • ред. код]
«Державна влада... має привабливу силу і є важливим феноменом соціального буття»
— І. Малютін
Основоположники марксизму характеризували державну (політичну) владу як «організоване насильство одного класу для придушення іншого»[2].
А. Борко вважає, що державна влада — це «певні вольові відносини, що виникають між людьми, їхніми соціальними групами, суспільством у цілому і державою». О. Хоменко визначає державну владу як систему «юридичних державно-владних повноважень державних органів і посадових осіб, розподілених по вертикалі й горизонталі, спрямованих на реалізацію завдань і функцій держави». Ю. О. Фрицький зазначає, що державна влада в Україні «полягає в організації та функціонуванні всіх гілок влади, спрямованих на реалізацію завдань, функцій і повноважень згідно з загальнодержавними програмами, для досягнення мети Української держави — забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Ю. С. Шемшученко в Юридичній енциклопедії пропонує розуміти державну владу як різновид публічної влади, яка реалізується державою та її органами, здатність держави підпорядковувати поведінку й діяльність людей та об'єднань, що перебувають на її території, своїй волі, тобто — це влада «організації домінуючої частини населення, яка (організація), забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб».
С. С. Алексєєв зазначає, що державна влада — це концентроване вираження волі й сили держави, яке реалізується державними органами та установами й забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає громадян від внутрішніх і зовнішніх посягань у спосіб застосування певних методів (зокрема державного примусу та військової сили).
В. Авер'янов зазначає, що державна влада є здатністю «держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання»[3].
Джерела державної влади. Суб'єкти й об'єкти державної влади. Владовідносини[ред. • ред. код]
Джерелами державної влади М. Вебер та інші вчені-мислителі вважали:
— силу (насилля), а так само загрозу їх застосування;
— авторитет;
— харизму;
— право;
— традиції, звичаї;
— знання (таємницю).
«Сучасне суспільство потребує нових джерел влади» (І. Жаровська)[4].
Конституційне положення про те, що «єдиним джерелом влади є народ» (стаття 5 Конституції України) слід розуміти як специфічну юридичну абстракцію (М. П. Орзіх).
Виходячи з панівної в демократичному світі концепції народовладдя, у Конституціях багатьох держав закріплено ідею, що джерелом політичної, державної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет. Відповідне положення закріплене у ст. 5 Конституції України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".
Таким чином у рамках названої концепції народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет - джерелом державного суверенітету. Поняття «суверенітет народу» означає, що вся влада в країні належить народові, що й являє собою єдине джерело державної влади. Реалізуючи свій статус джерела влади, народ бере участь в управлінні державою. При цьому, реалізовуючи свою установчу владу, народ визначає і вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує реалізацію владних повноважень державі, її органам; здійснює владу через різні форми безпосередньої демократії (наприклад, шляхом волевиявлення на виборах делегує своїм представникам право здійснювати владу від імені народу).[5]
У державах з монархічною формою правління джерелом державної влади визнається монарх, що отримує її за спадкоємством, незалежно від виборців або представницьких органів влади. Монарх - здійснює владу (обмежено або абсолютно) за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. Влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, державного органу чи виборчого корпусу.[6]
Суб'єктом державної влади можуть бути соціальні і національні спільності, класи, народ, від імені якого діють органи держави. Об'єктом влади є індивіди, їх об'єднання, верстви та спільності, класи, суспільство.
Суть владовідносин полягає в тому, що одна сторона — пануюча — нав'язує свою волю, зазвичай зведену в закон і юридично обов'язкову, іншій стороні — підвладним, направляє їх поведінку і дії в русло, визначене правовими нормами[7].
Ознаки та елементи державної влади[ред. • ред. код]
За проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:
у кожній країні існує тільки одна державна влада;
вона поширюється на всіх членів суспільства;
розв'язує загальносуспільні проблеми;
має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій;
встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні (правові) норми;
характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у окремій країні, так і за її межами.
В. М. Протасов до ознак державної влади відносить:
державний характер;
публічний характер, тобто вона є не лише суспільною, як і будь-яка інша влада, а здійснюється професійним апаратом, відмежованим від суспільства, як об'єкта влади;
суверенний характер;
універсальність, тобто поширюється на всю територію країни та населення;
виключність прав на прийняття загальнообов'язкових правил поведінки;
постійність та безперервність.[8]
Також, М. І. Байтін відніс до ознак державної влади:
спирання влади на силу примусу;
податки.[9]
Окрім того державна влада характеризується легальністю, легітимністю та ефективністю.
Елементи державної влади (за Ю. О. Фрицьким):
легітимність
легальність
верховенство права
єдність державної влади
поділ на гілки (законодавчу, судову та виконавчу)
наявність однойменних органів цих гілок влади
завдання, функції та повноваження цих органів[10].
С. Т. Цейтлін зазначає, що основними елементами державної влади є воля та сила. У свою чергу, Т. В. Чехович зазначає, що умовно можна виділити дві групи основних елементів державної влади:
елементи, що визначають її сутність та природу — суверенність, верховенство, незалежність і самостійність;
інституційні елементи, що організаційно оформлюють державну владу та роблять її постійно функціонуючою та загальнообов'язковою — державні органи та установи, а також правові норми.[11]
8. поняття і ознаки держави
Держава – це організація політичної влади у суспільстві, яка забезпечує його цілісність, функціонування та розвиток шляхом управління та координації інтересів різних соціальних груп.
Є такі ознаки держави:
1. Виражає інтереси певної частини населення
2. Має специфічний апарат управління та примусу.
3. Для утримання апарату запроваджує податки, поширює владу щодо людей, які проживають на належній їй території.
4. Встановлює норми права
5. Здійснює управління справами суспільства та узгоджує інтереси різних соціальних груп.
6. Володіє суверенітетом.
Соціальна сутність держави:
а) формує загальнозначущий інтерес = різні соц. групи
б) задовільняє потреби = різні соц. групи
в) координує інтереси = різні соц. групи
Признячення держави – здійснює управління справами суспільства для забезпечення його цілісності.
9 принципи організації та діяльності органів виконавчої влади
Орган держави – це структурно-організаційний колектив державних службовців та інших працівників, які наділені відповідними повноваженнями та необхідними засобами для виконання завдань та реалізації функції держави.
Органи держави:
1. Органи законодавчої влади.
Органи виконавчої влади.
Органи судової влади.
Контрольно-наглядові органи.
Принцип організації та діяльності апарату сучасної демократичної держави:
а) демократизм, б) гуманізм, в) законність, г) конституційність, д) розподілу влад, е) пріоритетність засобів управління, є) гласність.
10 система органів виконавчої влади в україні
З метою управління економікою всієї країни, реалізації функцій у різних сферах виконавчо-розпорядчої діяльності в державі діє розгалужена і різноманітна система органів виконавчої влади, які утворюються залежно від предмета, сфери діяльності та території, на яку поширюються їх повноваження.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України (КМУ). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. З одного боку, Президент України як глава держави призначає за згодою Верховної Ради України (ВРУ) Прем’єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. За поданням Прем’єр-міністра України Президент визначає членів уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах. З іншого боку — підконтрольність та підзвітність КМУ проявляється в тому, що ВРУ розглядає та ухвалює рішення щодо Програми діяльності КМУ, контролює його діяльність. ВРУ може розглянути питання про відповідальність КМУ за свою діяльність та висловити йому недовіру.
Відповідно до ст. 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Персональний склад КМУ призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України за згодою більше ніж половини від складу Верховної Ради України. Згідно зі ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України виконує такі функції:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає ВРУ звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Якщо нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України суперечать Конституції України та прийнятим законам, то Президент України може їх скасувати.
До системи органів виконавчої влади в Україні входять також центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, відомства). Функції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади визначаються Указом Президента України від 12 березня 1996 р. “Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади”. Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів виконавчої влади регламентуються положеннями про зазначені органи, затвердженими Президентом України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади здійснюють керівництво дорученими їм сферами соціально-економічного життя, несуть відповідальність за їх стан та розвиток і в межах своїх повноважень видають накази, інструкції, директиви, статути і правила, які підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій формують персональний склад місцевих державних адміністрацій.
Місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також реалізують повноваження, делеговані цим органам відповідною радою.
Відповідно до ст. 119 Конституції України та ст. 2 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:
1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
2) законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку і виконання відповідних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і КМУ, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Крім того, місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам народних депутатів у частині повноважень, делегованих їм цими радами.
11 система органів місцевого самоврядування в україні
Місце́ве самоврядува́ння в Україні — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України[1]. Місцеве самоврядування — це форма публічної влади, що реалізується специфічними суб'єктами — територіальними колективами і сформованими ними органами, має особливий об'єкт — питання місцевого значення, та здійснюється на основі використання окремого виду публічної власності — комунальної (муніципальної).[2]
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Територіальна громада — жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;
адміністративно-територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Представницькими органами місцевого самоврядування є ради.
Правова основа місцевого самоврядування[ред. • ред. код]
Правовою основою місцевого самоврядування в Україні є Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні"[3]., закони і підзаконні нормативно-правові акти, що приймаються на їх основі, а також акти органів місцевого самоврядування, що приймаються в рамках їх компетенції.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
народовладдя;
законності;
гласності;
колегіальності;
поєднання місцевих і державних інтересів;
виборності;
правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;
підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
судового захисту прав місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування[ред. • ред. код]
Система місцевого самоврядування включає:
територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
Повноваження[ред. • ред. код]
Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад стосуються наступних сфер діяльності:
соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку;
в галузі бюджету, фінансів і цін;
щодо управління комунальною власністю;
в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку;
у галузі будівництва;
освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;
з регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;
соціального захисту населення;
в галузі зовнішньоекономічної діяльності;
в галузі оборонної роботи;
щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою;
щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян тощо.
Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання:
утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення;
прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;
затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;
затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього;
затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;
встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом;
прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;
прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах;
прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації;
вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;
надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;
прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цим та іншими законами;
встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;
прийняття рішень, пов'язаних із створенням спеціальних вільних та інших зон, змінами в статусі цих зон, внесення до відповідних органів пропозицій з цих питань; надання згоди на створення таких зон за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України;
затвердження статуту територіальної громади;
визначення обсягу і меж повноважень, які здійснюють районні у містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи в інтересах територіальних громад районів у містах.
Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад поділяються на власні (самоврядні) і делеговані. До делегованих повноважень відноситься:
здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;
реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею;
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |