1 види органів державної влади та їх класифікація 1 страница

1 види органів державної влади та їх класифікація

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями[1].

Ознаки державних органів[ред. • ред. код]

Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.

Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом.

Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство.

Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися.

Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правоспроможностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок.

Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються:

а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права);

б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу.

Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (з бюджету)[2].

Нарешті, орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи[3].

Види державних органів[ред. • ред. код]

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

глава держави (президент, монарх, іноді — колегіальний орган[5])

органи законодавчої влади — парламент (парламенти різного рівня — у федеративних державах)

органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)

органи судової влади — уся судова система країни

силові органи — поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

В Україні[ред. • ред. код]

Керуючись наведеною вище схемою, можна назвати приблизний перелік державних органів України за категоріями:

Президент України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади України

Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції

Правоохоронні органи

інші центральні органи, що відповідають наведеним вище ознакам[6]

місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України.

2 виконавча влада в системі розподілу державної влади в україні

Кабінет Міністрів України — відповідно до Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Система центральних органів виконавчої влади України[ред. • ред. код]

До системи центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) України входять міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерства[ред. • ред. код]

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)[ред. • ред. код]

Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Прем'єр-міністром України або одним із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Центральний орган виконавчої влади вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Центральний орган виконавчої влади очолює його голова.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом[ред. • ред. код]

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені департаменти (служби).

Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент України.

Юридичний статус[ред. • ред. код]

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України.

Статус керівників центральних органів виконавчої влади встановлюється положеннями про ці органи. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України.

Керівників центральних органів виконавчої влади в установленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.

20 жовтня 2011 Кабінет Міністрів України установив «Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади»[1]

Фінансування[ред. • ред. код]

Фінансування видатків на забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Чисельність і структура[ред. • ред. код]

Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру міністерства, а також структуру центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує міністр, затверджує відповідний міністр, структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник, якщо інше не передбачено законом.

Працівників центральних апаратів міністерств призначають на посади та звільняють з посад відповідні міністри інших центральних органів виконавчої влади — їх керівники.

Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України. (Частина статті 3 в редакції Указу Президента N 345/2001)

Територіальні органи[ред. • ред. код]

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Керівників територіальних органів міністерства призначає на посади та звільняє з посад у встановленому порядку міністр, іншого центрального органу виконавчої влади — керівник цього органу.

Урядові органи державного управління[ред. • ред. код]

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.

Урядові органи державного управління здійснюють:

управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

контрольно-наглядові функції;

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади

Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністрів України

9 грудня 2010 Президент України Віктор Янукович доручив Кабінету Міністрів України «вжити заходів щодо ліквідації урядових органів в системі центральних органів виконавчої влади»

3 документування діяльності територіальних окружних виборчих комісій

Документування діяльності окружних та дільничних виборчих

комісій здійснюється у порядку, встановленому цією статтею та

порядком ведення діловодства виборчих комісій, який затверджується

Центральною виборчою комісією.

На засіданні виборчої комісії ведеться протокол засідання,

який веде секретар комісії. За відсутності секретаря комісії чи у

разі невиконання ним своїх повноважень на засіданні комісія обирає

зі свого складу секретаря засідання, який виконує обов'язки

секретаря комісії на відповідному засіданні та при оформленні

документів засідання. Протокол засідання комісії підписується

головуючим на засіданні та секретарем комісії (чи секретарем

засідання). Протокол засідання комісії надається для ознайомлення

членам комісії на їх вимогу не пізніше наступного засідання

комісії, при цьому член комісії має право його підписати. Протокол

засідання комісії може бути наданий для ознайомлення суб'єкту

виборчого процесу на його вимогу не пізніше наступного засідання

комісії.

Рішення виборчої комісії з розглянутого питання

оформляється у формі постанови, яка повинна містити:

1) найменування комісії;

2) найменування постанови;

3) час, дату та місце прийняття і порядковий номер постанови;

4) мотивувальну частину з посиланням на обставини, що

зумовили розгляд питання на засіданні комісії, посиланнями на

відповідні положення нормативно-правових актів або постанову

виборчої комісії вищого рівня чи рішення суду, якими керувалася

комісія при прийнятті постанови;

5) резолютивну частину.

Постанова підписується головою виборчої комісії

(головуючим на засіданні) і секретарем виборчої комісії

(секретарем засідання). Зміст та наскрізний номер постанови

повинні бути відображені у протоколі відповідного засідання

виборчої комісії.

Постанова, прийнята окружною чи дільничною виборчою

комісією, вивішується на стенді офіційних матеріалів комісії для

загального ознайомлення не пізніше ранку наступного дня після дня

її прийняття, а прийнята напередодні дня голосування, у день

голосування та під час підрахунку голосів, встановлення підсумків

голосування, - не пізніш як через чотири години після завершення

засідання виборчої комісії. Постанова, прийнята окружною виборчою

комісією, надсилається до Центральної виборчої комісії для

оприлюднення на її офіційному веб-сайті. Копія постанови, прийнята

окружною чи дільничною виборчою комісією, засвідчена головою

виборчої комісії чи його заступником і секретарем виборчої комісії

та скріплена печаткою виборчої комісії, видається суб'єкту

виборчого процесу, якого вона стосується, на його вимогу, не

пізніше ніж через чотири години після її прийняття, а прийнята

напередодні дня голосування та в день голосування - невідкладно.

Стенд офіційних матеріалів комісії обладнується в приміщенні

комісії у місці, вільно доступному для відвідувачів.

З питань поточної діяльності комісія може приймати

протокольні рішення, зміст яких заноситься до протоколу виборчої

комісії та не оформлюється окремим документом.

Виборча комісія складає акти та протоколи. Акт комісії

засвідчує певний факт або певну подію, виявлені і визнані

комісією. Протокол комісії встановлює підсумки певних дій,

виконаних комісією.

Акти і протоколи виборчої комісії складаються у випадках,

передбачених цим Законом, за формами, затвердженими Центральною

виборчою комісією, та у кількості примірників, встановленій цим

Законом. Акт або протокол комісії підписується всіма присутніми на

засіданні членами виборчої комісії, підписи яких скріплюються

печаткою виборчої комісії. Перший примірник акта чи протоколу

мають право підписати присутні на засіданні кандидати у депутати,

представники партій у Центральній виборчій комісії чи уповноважені

особи партій, офіційні спостерігачі.

Статус члена виборчої комісії

Статус члена Центральної виборчої комісії визначається

Законом України "Про Центральну виборчу комісію".

Статус члена окружної чи члена дільничної виборчої

комісії, а також порядок набуття цього статусу визначається цим

Законом. Член окружної, дільничної виборчої комісії на першому

засіданні виборчої комісії, в якому він бере участь, в обов'язковому порядку ознайомлюється зі змістом частин сьомої – дванадцятої статті, після чого складає таку присягу члена комісії:

"Я, (прізвище, ім'я та по батькові), беручи на себе повноваження члена виборчої комісії та усвідомлюючи свою високу відповідальність перед Українським народом, присягаю додержуватися Конституції України та виборчих законів України, чесно і сумлінно виконувати свої обов'язки, виходячи з принципів верховенства права, законності, об'єктивності та неупередженості, забезпечувати реалізацію і захист виборчих прав громадян України".

Особа, яка склала присягу, ставить свій підпис під текстом присяги. Цей документ є невід'ємною частиною документації відповідної комісії. Члену комісії після складення ним присяги видається посвідчення за підписом голови комісії вищого рівня за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією.

Відмова скласти присягу означає відмову особи бути членом

комісії.

За рішенням виборчої комісії, яке затверджується виборчою

комісією вищого рівня, голова, заступник голови, секретар або інші

члени окружної чи дільничної виборчої комісії (загальною кількістю

не більше трьох осіб) протягом усього періоду повноважень виборчої

комісії або частини цього періоду можуть виконувати свої

повноваження у виборчій комісії відповідно до статті 47 цього

Закону на платній основі на підставі цивільно-правового договору

між ними і виборчою комісією. Зазначені особи на цей період

звільняються від виконання виробничих або службових обов'язків за

основним місцем роботи із збереженням загального та спеціального

стажу.

Член виборчої комісії має право:

1) брати участь у підготовці питань, що вносяться на розгляд

виборчої комісії;

2) виступати на засіданнях виборчої комісії, ставити іншим учасникам засідання запитання щодо порядку денного, вносити пропозиції з питань, віднесених до повноважень комісії;

3) за дорученням відповідної виборчої комісії перевіряти діяльність виборчих комісій нижчого рівня;

4) безперешкодно знайомитися з документами виборчої комісії, членом якої він є, та виборчих комісій нижчого рівня на відповідній території;

5) на відшкодування шкоди, заподіяної його життю, здоров'ю чи майну у зв'язку з виконанням обов'язків члена виборчої комісії, у тому числі витрат на відрядження, пов'язаних з виконанням обов'язків члена комісії, у порядку і розмірі, що встановлені

Кабінетом Міністрів України.

Член комісії не може бути звільнений з роботи, переведений на нижчу посаду з підстав, пов'язаних із виконанням його обов'язків у виборчій комісії.

Член виборчої комісії зобов'язаний:

1) додержуватися Конституції України та інших законів України та актів законодавства з питань підготовки і проведення виборів;

2) брати участь у засіданнях виборчої комісії;

3) виконувати рішення виборчої комісії та обов'язки, покладені на нього згідно з їх розподілом у комісії.

Член виборчої комісії має також інші права та обов'язки відповідно до законів України.

4 законодавча влада в системі розподілу державної влади

Законода́вча вла́да, легіслату́ра (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.

Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець — той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:

що таке закон.

хто створює («дає») його.

як приймаються та реалізуються закони.

Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

Історія розвитку інституту законодавчої влади[ред. • ред. код]

Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов'язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск'є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету — Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтеск´є у «Духові законів» (1748) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв'язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу — просто виконавчою владою держави».

Англійський науковець Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Місце та роль законодавчої влади в державному механізмі[ред. • ред. код]

Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтеск´є обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш об´ємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів.

У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада — це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.

Зміст та завдання законодавчої влади[ред. • ред. код]

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву — конституції.

Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.

Назва «законодавча» не означає, що представницькі органи займаються лише законодавчою діяльністю. Остання є для них головною, але не єдиною. Важливими для парламентів є також представницька, установча та контрольна функції. Відповідно до теорії поділу влади, законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Специфіка її полягає у тому, що прийняті парламентом закони мають вищу, порівняно з актами інших гілок державної влади, юридичну силу. Водночас кожна гілка влади має властиву їй систему стримувань і противаг для запобігання можливим зловживанням з боку іншої гілки влади.

Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

5 міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

Система центральних органів виконавчої влади України[ред. • ред. код]

Міністерства[ред. • ред. код]

Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)[ред. • ред. код]

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом[ред. • ред. код]

6 Органи суддівського самоврядування

Незалежність судів і суддів України забезпечено належним функціонуванням органів суддівського самоврядування, метою діяльності яких є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів.

До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів і діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, які безпосередньо не пов'язано зі здійсненням правосуддя. Рішення із зазначених питань не пов'язані зі здісненням правосуддя, приймають їх органи суддівського самоврядування відповідно до закону.

Завданням органів суддівського самоврядування є:

- забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх діяльність;

- участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів і контроль за додержанням установлених нормативів зазначеного забезпечення;

- погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення частини суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів;

- заохочення суддів і працівників апарату судів;

- здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.

Організаційними формами суддівського самоврядування є:

Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав

12 3 4 Следующая ⇒

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.032 сек.)

<== предыдущая лекция

следующая лекция ==>