1. Передумови та версії походження державності

1. Передумови та версії походження державності

Економічні: перехід до орного землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; зосередження ремесла в містах; розвиток обміну.
Політичні: потреба родоплемінної знаті у захисті своїх привілеїв і захопленні нових багатств; формування союзів племен; загроза нападу зовнішніх ворогів; достатня військова організація.
Соціальні: зміна родової общини сусідською, виникнення нерівності, поява експлуатації людини людиною.

Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. є.

На великій території Руської землі із союзів племен
утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств.
Головним містом Української - Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя.

Отже, Київ був центром племені полян, що жили в Середньому Подніпров'ї. Спочатку він був укріпленим поселенням, огородженим ровом та земним валом. Він був столицею Полянського князівства, в ньому стояли князівський палац, житлові будинки, основні господарські та культові споруди.

Про Кия ж відомо, що, закінчивши спорудження міста на Дніпрі наприкінці V ст., він здійснив похід на Візантію, вів переговори з візантійським імператором, уклав торгову угоду з Візантією, а повертаючись назад, на Дунаї заклав місто Києвець. Сусідами слов'ян на північному заході були племена балтів та норманів (варягів), на сході та на півдні — хозари й печеніги та інші кочові племена. Між слов'янами та їхніми сусідами відбувалися сутички за володіння річковими шляхами для ведення торгівлі з країнами Сходу та Візантією.

У IX ст. на слов'янських землях з'явилися варяги, чиї морські походи не давали спокою всій Західній Європі. У IX—XI ст. вони як найманці були на службі у руських князів і візантійських імператорів.
У VIII ст. на сході від Руської землі з'явилася держава хозарів — Хозарський каганат. Войовничі хозари підкорили собі і обклали даниною полян, сіверян і в'ятичів. Але хозарське поневолення тривало недовго. Поляни за допомогою варягів на початку IX ст. змогли повернути собі незалежність.

Наприкінці IX ст. в південноукраїнських степах з'явився новий небезпечний ворог — печеніги, тюркські племена, основним заняттям яких були набіги на сусідні племена і країни. Протягом X—XI ст. русичі вели з ними тривалу боротьбу.

Передумовою створення Київської Русі був розклад родоплемінного ладу у слов'ян,: виокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів — вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Поступово занепадає роль віча, на якому і раніше вирішувались найголовніші справи. Воно почало скликатися тоді, коли це було потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення, оскільки навколо князів формуються постійні дружини — об'єднання бойових соратників, друзів князя. За допомогою дружин князі завойовували нові землі, збирали данину, голос дружини міг бути вирішальним у питаннях війни та миру, вирішенні інших важливих проблем. Знатні дружинники і родова знать становили при князі боярську раду, що була дорадчим органом. Поступово виникала
верства великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні маєтки, що передавались у спадщину).
У IX ст. київські князі поширили свою владу на сусідні землі. Коли у середині IX ст. правителем Києва був князь Дір, арабський історик, географ і мандрівник Хасан аль Масуді писав, що Дір — «перший серед слов'янських царів», який володів «великими містами і багатьма населеними країнами».

Становлення Київської держави пов'язане і з ім'ям князя Аскольда. Він проводив сміливу і далекоглядну політику, чим зміцнив свою державу. Для посилення авторитету своєї влади він прийняв титул кагана, що тоді був рівний титулові імператора, чим поставив Руську державу на один щабель з Візантією та Хозарією — найсильнішими тогочасними державами. Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його правління Київська держава міцно утвердилась на узбережжі Чорного моря. Головним напрямом політичних інтересів Аскольда був південь та південний схід, де знаходились найрозвинутіші на той час країни. Найважливішою, акцією Аскольда були його походи на Візантію, які закінчилися вигідними для князя мирними угодами з візантійцями. За Аскольда відбулася перша спроба поширення у східнослов'янських землях християнства, яка відноситься до 860 р. Але в той час воно не стало панівною релігією, бо хрестилася лише невелика частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й панівної верхівки, в тому числі й волхвів. Саме вони запросили на допомогу новгородського князя Олега, який у 882 р. з Новгорода здійснив похід на Київ і, розбивши дружину Аскольда, захопив місто, звівши нанівець прогресивні діяння цього князя, якого вбили за наказом Олега. Об'єднавши свої володіння на півночі з київськими, князь Олег сприяв утворенню єдиної східнослов'янської держави, що дістала назву Київська Русь.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

2. Етапи розвитку державності

ПЕРІОД	ОСОБЛИВОСТІ
882-972	Швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави. Князі - Олег, Ольга, Святослав
980-1054	Економічний і культурний розквіт Київської держави, досягнення вершин політичної могутності. Князі - Володимир Великий, Ярослав Мудрий
1054-1132	Поступове політичне ослаблення Київської Русі, князівські усобиці, що розпочинаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі – старші брати Ярославичі (Ізяслав, Святослав і Всеволод), Володимир Мономах, Мстислав
1132-1241	Поліцентризація КР, яка була насильно перервана монгольською навалою 1237-1241 рр. У князівствах, на які розпалася Русь, формуються місцеві князівські династії – Ольговичі, Ростиславовичі, Мономаховичі, Мстиславовичі...

3. Політичний та соціальний устрій

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджало-ся фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сень-йоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, госпо-дарськи неосвоєної землі.

У X—ХНІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

— смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

— закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

— рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

— челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

— холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабаления емердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового- господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися в II—НІ ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі мало-чисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

4. Правління перших князів

ОЛЕГ (882 – 912) Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р.
підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію,
за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода, що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати. Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати з Руссю
вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців (право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом 6 місяців з постачанням
харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір, який також був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював з Хозарією. Його дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава
займала велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря.

ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських земель. 913— 914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя: 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа. 941 р. Ігор вирушив із своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили сплачувати мито торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами.

ОЛЬГА (945 – 964) Коли загинув князь Ігор, його синові Святославу було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря — княгині Ольги. Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його жителів.
Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії — Константинополь та уклала новий договір з Візантією.
Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній, продовжувала опікуватися справами своєї держави.

СВЯТОСЛАВ (964 – 972) Син княгині Ольги і князя Ігоря увійшов в історію як князь-завойовник. Головною метою походів Святослава було зміцнення Київської держави, забезпечення вільної торгівлі з країнами Сходу і Візантією, ліквідація зовнішньої загрози на кордонах з боку кочівників. Святослав підкорив в'ятичів і тим самим завершив об'єднання східнослов'янських племен довкола Києва. Потім він, здійснивши похід на Північний Кавказ, розгромив ясів (осетин) і
касогів (черкесів) і приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тьмутаракань. Святослав здійснив вдалі походи проти волзьких булгар. 965 р. він розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по Волзі.

Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани. Візантійці запросили Святослава завоювати для них Болгарію, здобривши своє прохання щедрими дарами князеві. 967 р. він розгромив болгарське військо і оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених ними печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів, що облягли Київ.

Наступного року Святослав повернувся на Балкани, мислячи навіть перенести свою столицю в Подунав'я до заснованого ним міста Переяславець. Та другий похід виявився невдалим. Проти війська Святослава об'єдналися сили візантійського імператора Іоанна Цимісхія і болгарського царя Бориса. Тому русичі змушені були відступити і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол. Після тримісячної оборони в Доростолі Святослав змушений був підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. 972 р., повертаючись на батьківщину, на острові Хортиця князівське військо потрапило у печенізьку засідку і цілком загинуло. Загинув і сам князь.
Діяльність Святослава сприяла зростанню могутності Київської Русі, єднанню східнослов'янських племен та зміцненню кордонів Держави.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

u Що вам відомо про походження та спосіб життя перших слов'ян?

u Назвіть версії походження київської державності

u Яка легенда про походження Києва вам відома?

u Назвіть характерні риси правління перших князів

Дата добавления: 2015-08-29