Бірма після завершення епохи середньовіччя

Бірма після завершення епохи середньовіччя

На зламі XVII—XVIII ст. бірманська держава Таунґу, де від 1597 р. правила друга таунзька династія, була в терито­ріальному відношенні однією з найбільших держав регіону Пів­денної та Південно-Східної Азії. До її складу входили річкові долини Іраваді й Салуїну, Тенасеримське узбережжя Анда- манського моря, Чинське й Качинське нагір’я та Шанське плато загальною площею більше як півмільйона км². Однак у цій територіальній грандіозності крилася основна причина внутрішньої слабкості таунзького державного організму, який об’єднував терени, шо різнилися не лише за своїми природ­ними умовами. Головною проблемою була надзвичайна етно- господарська строкатість країни, яку бірманські монархи (мінджи) намагалися компенсувати ідеями загальнобуддійсь- кого єднання своїх підданих у канонах ортодоксального буд­дизму тхервади (хінаяни).

Основу бірманської монархії становили заселені етніч­ними бірманцями (м ’янма) землі уздовж середньої течії р. Іраваді, де на базі надзвичайно розгалуженої іригаційної системи розвивалося поливне рисівництво, а також культи­вувалися пшениця, просо, чай, тютюн, цукрова тростина, стручковий перець, часник, кунжут, бобові. Технічне осна­щення сільського господарства залишалося рутинним: зем­лю обробляли дерев’яним плугом, бороною й мотикою. Ско­тарство відігравало допоміжну роль у господарстві. Оскільки буддизм забороняв уживати в їжу м’ясо, свійські тварини (бики, буйволи, слони, коні) застосовувалися лише як тягло­ва або транспортна сила чи для військових потреб. Не забу­вали бірманці і про збиральництво, яке шедро забезпечувало їх дикоростучими їстівними плодами, овочами й коренями, а також барвником індиго. Там же, на півдні центральної час­тини долини р. Іраваді, розмішувалося м. Таунгу — прабать­ківщина правлячої бірманської династії. Південь держави — район іравадійської дельти й Тенасеримського узбережжя

Андаманського моря — заселяли мони, основним заняттям яких булл річкове й морське рибальство, а також торгівля, нерідко транзитна Певну роль відігравали також іригаційне землеробство, випарювання солі з морської води. В період середньовіччя мони створили розвине ну культуру й мали власні традиції державотворення, тому бірманське панування сприймали недружелюбно. В районі гір, шо оточували Таун- гу з північного заходу, півночі й північного сходу, мешкали дешо від­сталіші порівняно з м'янма й монами гірські племена й народи (шани, карени, чіни, качіни (чінпо), каду, ва, нага, лісу, лахо, палауни тошсї які перебували в соціальному відношенні на рівні протодержавни* вождівств і займалися вирубно-вогневим землеробством, а також різно­манітними гірськими промислами — заготівлею та продажем цінної де­ревини, видобутком благородних металів і самоцвітів, розробкою руді будівельного каміння, полюванням і збиральництвом, ловлею та про­дажем диких тварин (насамперед слонів). Утримувати такі різні народи й регіони в межах єдиного політичного організму могла лише високої централізована імперська структура східно<)еспотичного типу, тому саме на її зміцнення спрямовували свою увагу всі бірманські володарі.

На чолі держави Таунгу стояв всемогутній сакралізований монарх мінджи, влада якого вважалася абсолютною та всеосяжною. Він роз­поряджався житіям і майном усіх своїх підданих, уважався власником усієї землі й води, вишим уособленням військової, адміністративної судової та релігійної влади. Мінджи одноосібно видавав закони, вирі­шував питання війни і миру, призначав чиновників і як обожнював ний «батько народу» мав вести своїх підданих у колективну нірвану «шляхом дгарми і справедливості». Харизматична сакральність особи бірманського правителя мала сприяти максимальній політичній ста­більності режиму, але вона містила в собі й певну небезпеку для І мінджи, оскільки показове обожнювання владики супроводжу вал осі посиленою вимогливістю до нього. Фактично мінджи ніс відпові­дальність за все, шо відбувалося в його володіннях, тому будь-які со- ціальні, політичні, економічні чи навіть природні кагаклізми могли роз- £• цінюватися як ознака порушення правителем моральних настанов Дгар­ми, шо, своєю чергою, позбавляло такого монарха його царської карми * (тобто права на престол), а це узаконювало право підданих (гочнілн придворних владних клік) поміняти такого «зіпсованого» царя на іншо-; го, «кращого».

Такі «заміни» у формі двірцевих переворотів неодноразово тралля*< лися в бірманській історії, стримуючи певним чином деспотичне все­владдя мінджи, котрі, своєю чергою, роздмухували міжкланове супер-

лцтво придворних угруповань і намагалися через дроблення адміні­стративної відповідальності й дублювання функціональних обов’язків бюрократичних структур убезпечити себе від формування в урядових колах занадто впливових «придворних партій», спроможних вчинити черговий заколот. Як наслідок, управлінський апарат Таунгу попри свою зовнішню зразкову структурованість, ієрархічність й функціо­нальність виглядав доволі заплутаним. Скажімо, при особі монарха функціонувало фактично два уряди, проте в жодному з них не було прем’єра. Перший називався Хлудо (Виша Рада) і складався із чотирьох старших міністрів (вунджи), чотирьох молодших міністрів (вундау), гла­шатая, кількох старших і молодших писарів та кількох десятків апарат­них чиновників. Хлудо опікувався питаннями господарського життя підданих, відповідав за оприлюднення царських указів, збирав у разі потреби війська. Другою вишою адміністративною структурою Таунгу була Таємна Рада (Б’єдай), котру також очолювали відразу чотири ат- вінвуна. яким підпорядковувався апарат чиновників, незалежний від Хлудо. Б 'сдай відповідав за особисту безпеку правителя, готував і пере­давав до Хлудо його укази, опікувався царською скарбницею і вів усю документацію шодо призначень чиновників на посади. Керування вій­ськом правитель здійснював особисто. Свій внесок у політичні розкла­ди робив також численний гарем правителя, в якому існувала своя ієрархія: офіційні «цариці», наложниці, наложниці-фаворитки (які за своїм впливом нерідко перевищували цариць), а також численна обслу­га імператорських дружин, у службах якої сиділи, переважно, євнухи, котрі, використовуючи жіночі чари своїх «підопічних», додатково ус­кладнювали політичне життя власними інтригами.

Виконувачами владних розпоряджень на місцях вважалися при­значені мінджи провінційні «губернатори» (мьовуни) переважно із числа царевичів та інших родичів монарха. Шоб протистояти сепара­тистським замірам місцевих можновладців влада зобов’язувала усіх мьовунів жити виключно у столиці, звідки вони «керували» своїми губерніями через призначених ними «агентів» на місцях та відповід­ний апарат провінційного чиновництва. З іншого боку, мьо (округа), ^на які поділялися провінції, управлялися спадковими мьотуджи (юва- муджи) — вихідцями із родів колишньої місцевої знаті, яка управляла означеними територіями ше до їхнього входження до складу бірмансь- ^К01 держави. Така система управління дешо пом'якшувала гостроту ^нічних суперечностей в імперії (особливо в областях, заселених меш- нцями переважно небірманського походження). Водночас, більша ^ьність і навіть спадковість управлінських повноважень-ш>(в^Л)ф

жи благотворно впливали на життя місцевого простолюду, оскільки, не будучи типовими чиновниками-«тимчасовцями», юватуджи не намага­лися викачувати з підвладних мьо все, шо тільки можливо, аби пошвид- ше наповнити власні гаманці, а навпаки, дбали про стабільний розвиток місцевого господарського комплексу, а отже й про добробут місцевих підданих, сприяючи в такий спосіб збереженню загального соціальної^.- спокою у країні. Розміри кожного конкретного мьо були не настільки^ великими, щоб мьотуджи міг дозволити собі розкіш прямого алтивлад-; ного сепаратизму, а якшо такі виступи й мали місце, мінджи швидкої«ліквідовували за допомогою численного царського війська.

Окремий статус мали залежні від Таунгу князівства, розташовані у важ- кодоступних гірських районах, вожді яких (собва) присягали мінджи на вірність, платили в Таунгу данину, іноді навіть утримували розташова­ний в цій місцевості гарнізон бірманських військ, але залишалися аб­солютно автономними в питаннях внутрішнього управління, а часом умудрялися визнавати свій васалітет не лише стосовно таунзьких вла­дик, а й по відношенню до цинських богдиханів та сіамських королів, намагаючись використовувати існуючі між ними суперечності для зміцнення власних автономних позицій.

Незмінною, порівняно з епохою середньовіччя, залишалася в Таун­гу система структурної соціальної диференціації підданих. Усе насе­лення імперії чітко ділилося на три основні категорії — чи^овників-j «управителів» (ахмудата), юридично вільний «простолюд» (сіньста) і_: рабів (із числа військовополонених та боржників, шо потрапили в ка­балу). Експлуатація останніх мала патріархальний характер (слуги, на­ложниці, раби буддійських пагод, виконавці «брудних» робіт тощо). Ахмудата як державні службовці вважалися привілейованою стратою суспільства, тому вони не платили податків, не залучалися до вико­нання відробіткових повинностей, а за свою службу отримували від монарха своєрідну «зарплату» у вигляді державних податкових зборів з певних «жалуваних» територій (мьоза) без права власності на них. Верхівку піраміди ахмудата становив, звичайно, царський рід, пред- ставники якого призначалися на найвищі державні посади. Сіньєта та­кож не були однорідними. Вони поділялися на дві основні категорії ахмудан і аті. Перші були нащадками тих бірманських родів, на які таунзькі царі спиралися під час боротьби за владу в XVI — першій половині XVII ст., тому статус ахмуданів вважався напівпривілейовагя ним (щось середнє між реєсгровим козацтвом і військовими гіосеЛбД цями). Отримуючи в користування державну землю, вони не платИЛЯ

податків і не підпорядковувалися місцевим намісникам та губернато­рам. натомість мали почергово нести військову службу або виконува­ли на користь правителя інші почесні обов’язки (служити веслуваль- никами королівського корабля, тюремниками в царській в’язниці тошо). Жили ахмудани воєнізованими поселеннями, старости яких водночас вважалися командирами відповідних військових загонів (асу) і підпорядковувалися безпосередньо імператорові й нікому більше (ре­гіональні намісники управлінської влади над ахмуданами не мали). В мирний час деякі з членів асу служили, інші — обробляли землю з періодичною ротацією «служивих», проте в разі війни всі ахмудани підлягали тотальній мобілізації до бірманської армії, являючи собою становий хребет професійних царських військ. А ті були суто подат­ним станом і за користування державними землями платили подуш­ний і поземельний податки, а також виконували на користь держави фіксовані в часі повинності, безкоштовно відпрацьовуючи на будів­ництві іригаційних споруд, храмів, шляхів сполучення, палаців, фор­тець, мостів тошо. В разі війни аті залучалися до війська як опол­ченці і використовувалися на допоміжних роботах: розчистка доріг у джунглях, обозне обслуговування, перевезення гармат і т. ін.

Офіційною релігією держави Таунгу був ортодоксальний буддизм тхервади (хінаяни), а столицею — м. Ава.

Криза і крах Авської держави Таунгу

На початку XVIII ст. Таунзька імперія видавалася потужною у воєнному відношенні, економічно стабільною, централізованою дер­жавою, однак реальний стан речей у країні, яку очолював мінджи Санє 11698—1714], був далеким від цього умоглядного ідеалу. Попри всі попередні централізаторські зусилля бірманські монархи так і не змог­ли остаточно подолати міжкланові суперечки придворних клік, які на і^мі XVII—XVIII ст. набули особливої гостроти. Інакше й не могло ^бУти за ситуації, коли при дворі постійно товклися по кілька юридич­но абсолютно рівноправних міністрів без чіткого розподілу своїх прав ^та обов’язків, а також десятки «губернаторів», які ніколи не бували у своїх «губерніях», але, будучи королівської крові, також не упускали ожливості поінтригувати. На престол двірцеві кліки саджали вик- ' ⁴но слабохарактерних принців, намагаючись через них володааіаив

вати в країні. Саме таким безвольним монархом і був Сане, при дворі ■ якого відкрито іризлися за владу клани двох найенергійніших вунджи —. ■ Немьотіхату і Твінтінджи. Переміг у цій боротьбі Твінтінджи, який спо-1 чатку фізично знишив Немьотіхату з усіма його прибічниками, а відтак І змусив Санє призначити його на новопридуману посаду «головного мі­ністра» з майже необмеженими диктаторськими повноваженнями. Відтоді * Твінтінджи розставив своїх людей на всі важливі управлінські посади фактично узурпував усю владу в державі, перетворивши самого мінджи * на церемоніального, а не реального владику імперії.

Клан Твінтінджи утримував владу в Таунгу і при наступному* мінджи Танінганве 11714—1733), шо аж ніяк не влаштовувало інщі придворні кліки. Царський двір потопав в інтригах, двірцевих убивт* ствах і смутах, і лише заінтересованість спадкових мьотуджи у збере- я женні соціально-економічної та політичної стабільності на місцях дещо компенсувала руйнівні наслідки придворних негараздів. Проте ця си­туація провокувала процеси фактичної децентралізації державного уп- равління, чим скористалися деякі таунзькі васали: владу бірманці» скинули шани на сході, качіни на півночі, сіамське князівство ЧієнгЛ май, а також кілька західнолаоських вождівств. Слідом почалися на­біги західних сусідів: султана-мусульманина держави Аракан Санда-Щ візає 11710—1731] та раджі-індуса держави Маніпур Гаріба Наваза 11714—1750], які з почуттям глибокого задоволення руйнували іновір-І ну для них буддійську імперію бірманців. Неспроможність влади при­боркати окраїнних васалів, а також поразки у зовнішніх війнйх істогЛ но послабили авторитет клану Твінтінджи, шо інспірувало нову хви­лю придворних інтриг, упоратися з якими прибічникам головноЯШ міністра ставало дедалі складніше, аж доки за царювання останнього* таунзького мінджи Магадгаммаязадіпаті [1733—1752] кліка Твінтінджй¥ була розгромлена кланами інших честолюбних міністрів, котрі відразу розпочали різанину вже між собою за домінування при дворі. Врешті- решт, перемогу в двірцевих інтригах і смутах ненадовго здобув сто­личний губернатор Маун Пу, який на доходи від своєї провінції сфор­мував із біженців-ах.муданів власну гвардію найманців, шо налічувала тисячу професійних горлорізів. У базікуватих міністрів власних зброй* них сил не було, тому не дивно, шо Маун Пу вдалося швидко «пере­конати» їх у необхідності призначити його спочатку столичним губер­натором Ави, а потім і на вакантну після розгрому кліки ТвінтіндЖЙв посаду головного міністра імперії. Проте чвар після цього при дворЬ звичайно, не поменшато, і в 1740 р., остаточно переконавшись у не­відворотності розвалу бірманської імперської величі, проти ТаунґУ

овстав найнебезпечніший ворог бірманців — завойовані, але не ско- ¹ і _нИми мони, які в 1740 р. убили бірманського губернатора півдня імперії і проголосили відновлення суверенної монської державності з центром у своїй колишній столиці м. Пегу. Своїм монархом мони об­ пали авторитетного індуїстського ченця Смімтхо Буддакетті 11740— 17471. Проте його політика, спрямована на відбудову суто монської держави, поступово перестала задовольняти монську верхівку, котра тепер уже прагнула до етнічного домінування в усьому регіоні. Роз­в’язка настала в 1747 р., коли монська знать відсторонила від влади недостатньо войовничого, з її погляду, Смімтхо Буддакетті й посадила на престол Пегу завзятішого Бінья Далу 11747—1753), який обіцяв об’єднати під владою монів усю Бірму. Щоправда, етнічних м’янма було забагато для того, шоб сподіватися на швидку перемогу над ними, тому після кількох років воєнних дій, які не принесли успіху жодній зі сторін, Бінья Дала почав шукати союзників. Ними стали шанські собва, готові заради воєнної здобичі забути про свою релі­гійну буддійську спорідненість із бірманцями. Об’єднану союзну ар­мію очолив відомий монський полководець Талабан, військам якого вдалося навесні 1752 р. здолати опір ахмуданів і захопити Аву разом із невдахою Магадгаммаязадіпаті, його гаремом і скарбницею. Друга династія Таунгу припинила існування, а більшість колишніх таун- зьких урядовців присягнули на вірність монському «імператорові» Бінья Далі. З цієї причини мони, пограбувавши Аву, навіть не стали її тотально руйнувати й випалювати. Вони залишили в Аві невелич­кий гарнізон окупаційних монських військ на чолі з переможцем бірманців Талабаном.

Відновлення суверенної бірманської державності.

Вигнання європейців

Захопивши й окупувавши Аву, мони вирішили, шо з пануванням ^м янма в Бірмі покінчено. Вони не взяли до уваги потужні мілітарно- державницькі традиції та солідний військово-демографічний потенці- ^ бірманського етносу. Етнічних м’янма налічувалося на той час близько трьох мільйонів, тоді як монів — не більше мільйона, отож Для перемоги бірманцям необхідна була лише організаційна консолі- ^Дація. Особливу роль на цьому етапі бірманської історії відіграли спад- ^Кові мьотуджи, яким було шо втрачати й водночас було на кого спеп_а

тися в організації антимонської боротьби. Ініціатором визвольного повстання виступив мьотуджи округу Моксобо на ім'я Маун Аун Зея який демонстративно відмовився визнавати Бінья Далу своїм прави- телем. організував у Моксобо із мешканців 46 підвладних поселень військове ополчення (своєрідний прообраз відродженої бірманської армії). Він наказав у радіусі 10 км від свого мьо вирубати всі дерева, засипати всі колодязі й спалити всі будинки, шоб ворожа армія не змогла добратися до Моксобо. Стурбований Талабан відправив до Моксобо каральний загін, однак монських окупаційних військ у Цен­тральній Бірмі було явно замало, тому напад монів ополченці Маун Аун Зеї відбили. В 1753 р. Маун Аун Зея проголосив себе новим бірманським мінджи. На честь цієї події він перейменував Моксобо на ІЛуеби («Місто золотого вождя»), а собі присвоїв нове тронне ім’я Алаунпая 11753—1760]. Заснована ним нова династія бірманських во­лодарів дістала в історії назву династії Конбаун 11753—1885]¹.

Звістка про офіційне відродження монархічної бірманської держав^* ності спонукала Талабана до активних дій, однак необхідних сил для придушення цього виступу в нього не було. З усієї країни до Моксо­бо тисячами сходилися войовниче налаштовані бірманці, тому другий похід монів на Шуебо знову провалився, а наприкінці 1753 р. керо­вані Ал аун паєм війська звільнили Аву. Наступний рік Алаунпая при­святив покаранню зрадників-шанів, а потім знову виступив на південь проти монів. Доки конбаунські війська воювали на теренах, заселе­них етнічними м'янма, мони зазнавали нишівних поразок: Алаунпая відвоював старовинні бірманські столиці Пром і Таунгу й навіть захо­пив у дельті Іраваді свяшенне для буддистів місто Дагон², перейменуй вавши його на Янгоун (англ. Рангун) — «Кінець війні». Однак швидко добити монів у їхній столиці Пегу бірманцям ніяк не вдавалося, ос­кільки їхній супротивник мав закуплену у французів і англійців най­новішу вогнепальну зброю (мушкети, гармати тошо). Щоб здолати ворога Алаунпая вирішив відійти від політики жорсткого обмеження будь-яких контактів з європейцями, яку м’янма почали сповідувати ше за часів Таунгу, і навіть пообіцяв англійській Ост-Індській ком­панії в обмін на воєнну допомогу передати британцям контроль над стратегічно важливим островом Негре й погодився відкрити в порто­

^[1] Назва династії Конбаун походить від родового прізвиша Алауннаї — Маун ч додатком «великий*, при ньому за канонами бірманської мови звук «м* після *н* озвучується в «б»: Кон + Маун («великий Маун*) -» Конбаун.

^[1] У Дагоні містилася «золота» паї ода Шуедагон, яку шанували й відвідували буддійські прочани не лише Бірми, а й сусідніх країн.

вому місті Бассейн (Патейн) англійську торговельну факторію. Крім того. Алаунпая пообіцяв всіляко шкодити конкурентам британців французам. Отримавши від англійців відповідну допомогу, Алаунпая v 1756 р. захопив головний монський порт Сіріам (Танхлін), вини­щивши усю місцеву факторію французьких купців. Бірмано-монська війна завершилася в 1757 р. взяттям Пегу, після чого вся Бірма знову визнала панування бірманських мінджи.

Жертвою конбаунських військ став також Маніпур, якому Атаунпая помстився за попередні набіги часів розпаду Авської держави Таунгу.

Тепер Конбауни не потребували британської підтримки. У 1759 р. на острові Нефе висадився бірманський десант, який швидко вирізав невеличкий англійський гарнізон і повернув острів під контроль мінд­жи. після чого британські торговці вирішили за краше ліквідувати і свою факторію в Бассейні.

Увірувавши у непереможність своїх армій, Алаунпая у 1760 р. зва­жився розпочати війну проти ше одного одвічного бірманського кон­курента за воєнно-політичне домінування в регіоні — Сіаму. Проте цей похід не увінчався успіхом. Щоправда, конбаунські війська спро­моглися дійти до сіамської столиці Аютії і навіть взяли її в облогу, однак захопити штурмом це дуже укріплене місто їм не вдалося, а при відступі від стін Аютії Алаунпая підхопив у джунглях якусь тропічну хворобу, від якої невдовзі помер. Своєму синові Наундоджи 11760— 17631 він залишив наспіх відбудовану імперію, владу над якою дина­стія Конбаун виборювала у безперервних боях із сепаратистами всіх відтінків. Лише за царювання третього мінджи династії — Схінб’ю- шина [1763—1776] — молодшого сина Алаунпаї, який змінив на троні свого раптово померлого старшого брата Наундоджи, Конбауни змог­ли утвердитися на бірманському престолі і навіть повернули до Ави столицю, символізуючи в такий спосіб завершення процесу політич­ної консолідації відродженої Бірманської імперії.

Держава Конбаун ^{8 еІ}*оху імперської експансії

Великодержавні регіональні претензії, виказані династією Конба- Унів відразу після утвердження на престолі, викликали занепокоєння еличного північного сусіда Бірми — маньчжуро-китайської імперії ^Ин- Богдихан Хунлі 11736—1796] сам претендував на ДЄТОЖиіюДв*В

світове панування, тому змиритися з імперськими амбіціями бірман­ських мінджи він не захотів. Безпосереднім приводом до виникнення цинсько-конбаунського воєнного конфлікту стали збройні сутички між напівавтономними шанськими собва, яким і Китай, і Бірма пос­тійно нав’язували свій сюзеренітет. У 1765 р. губернатор південно- західної цинської провінції Юньнань втрутився у конфлікт між двома шанськими князівствами — Кенхунг (яке вважалося васалом Цинів) і Кентунг (яке Бірма вважала своїм васалом), проте розташованих у да­лекій цинській провінції імперських військ виявилось явно замало, тому вторгнення маньчжуро-китайського загону в землі шанів завер­шилося цілковитим фіаско, після чого невдачливий цинський на­місник покінчив життя самогубством.

Обурений цим виявом «непокори всесиллю цинської величі», бог­дихан Хунлі наказав суворо покарати бірманців, і в 1767 р., дочекав- шися кінця сезону дошів, у похід на південь вирушили з Юньнані уже не місцеві регіональні частини, а регулярні війська із «знамен­них» цинських армій.

Успіхові інтервентів сприяла агресивна політика самих бірманців; $ 1767 р. мінджи Схінб’юшин вирішив ше раз пошукати воєнного щастя в Сіамі. Похід виявився напрочуд удалим: бірманці захопили сіамську сто­лицю Аютію, полонили й розселили в Центральній Бірмі десятки тисяч бранців (забезпечивши цією дармовою робочою силою спустошені та по­руйновані за попередні роки війни іригаційні системи), вивезли до Ави всю родину сіамського короля разом зі скарбницею. Доки основні сили бірманських армій воювали в Сіамі, на кордонах із Цинами залишалися нечисленні військові загони, тому прорватися до Центральної Бірми з півночі цинським полководцям здавалося справою простою.

Продершися через гірські джунглі й здолавши опір прикордонних конбаунських загонів, цинські інтервенти вийшли на рівнину Ірава- дійської долини. Наблизившись до столичної Ави на відстань денного переходу (близько 50 км), вони змушені були зупинитися, оскільки розпочався новий сезон дошів. Мокрий порох і розмиті шляхи, якими неможливо було тягти далі важкі потужні гармати, змусили Цинія призупинити вдалий похід. Фінал експедиції знову виявився катаст­рофічним для інтервентів: харчі й запаси скінчилися, поживитись за рахунок навколишніх бірманських поселень не дали всюдисущі парти­зани, а тут ше з Сіаму повернувся сам Схінб’юшин з основними сила­ми бірманської армії, окриленої блискучими перемогами над сіамця­ми. Не дивно, шо навесні 1768 р. виснажену цинську армію бірманШ легко розгромили в битві під Каунтоном.

Востаннє Цини вторгнулися в землі бірманців у 1769 p., проте в кровопролитних боях поблизу м. Шуеньяунбін інтервентів зупинили, після чого маньчжурський командувач, чудово розуміючи, шо чекає _на його армію, якшо їй доведеться ше раз пережити в Бірмі дощовий сезон, погодився на перемир'я. За досягнутою домовленістю цинські війська змушені були розплавити всі свої гармати і з ганьбою поки­нути негостинні бірманські землі. Активну фазу бірмано-цинських воєн завершив Каунтонський мирний договір 1769 p., відповідно до умов якого мінджи Схінб’юшин церемоніально визнав себе формаль­ним васалом цинського богдихана. Реально Бірма залишилася цілком суверенною державою й, до того ж, закріпила за собою всі шанські князівства.

Доки кращі бірманські армії воювали з цинськими аїресорами, на півдні імперії повстали мони, тож після підписання Каунтонського мирного договору всі сили Конбаунської держави були спрямовані на придушення монських виступів. У І773 р. бірманці знову здолали монів, придушивши цей виступ із нечуваною жорстокістю. Та в цей час знову нагадав про себе Сіам: скориставшися тим, що основні сили бірманських армій були задіяні на фронтах проти Цинів і монів, Сіам знову відвоював собі незалежність під керівництвом нового короля Пья Таксіна (1768—1782], китайця за походженням. Схінб’юшин, на­решті, зрозумів, шо перемагати у війнах відразу на кількох фронтах неможливо. До того ж, попередні імперські авантюри настільки вис­нажили Конбаунську державу, шо успішні воєнні операції Схінб'ю- шин зміг провести тільки проти монів, котрі знову спробували скину­ти бірманське ярмо і навіть захопили і спалили Янгоун (Рангун), за що знову зазнали масових репресій. Проте черговий похід на Сіам, розпочатий бірманцями в 1775 p., виявився невдалим: хитрий Пья Таксін перемістив свою столицю до м. Тонбурі (подалі від бірмансь­кого кордону), куди війська Схінб’юшина просто не дійшли. Спроби окупувати бодай частину сіамських земель наштовхнулися на масовий партизанський рух, умови для якого у гірських джунглях були просто реальними. Зазнавши невдачі, Схінб’юшин вирішив узяти реванш на іншому фронті. В 1775 р. він розпочав ше одну загарбницьку війну проти давнього бірманського ворога — індуїстської держави Манілур.

Розпал подій Схінб’юшин помер (1776). Це дало змогу бірманським полководцям тихо вивести війська із негостинного Сіаму й перевести ^У з Маніпуром у мляве русло, не побоюючись за свої голови пе- розлюченим мінджи. Новим бірманським правителем став син ^онб’юшина Сінгу [1776—1782], який вирізня

шим характером, а також чудово розумів, шо знесилена війнами краї.І на потребує мирного перепочинку для відбудови.

Ставши мінджи, Сінгу поступово припинив війни й захопився внуг-1 рішніми проблемами двірцевого. господарського та релігійного життя * однак «партія війни» в колах бірманської політичної еліти виявиласкК значно потужнішою, аніж очікував Сінгу. Генералітет, буддійські храми професійні солдати, придворні поети й художники — всі вони оіримуваЛ ли від воєн солідні прибутки: одним було шо оспівувати, інші здобуванні на полі бою славу й прихильність володаря, і всі разом отримували щедрі винагороди із наїрабованої трофейної здобичі. «Миролюбність» Сінгу Ц категорично не влаштовувала, тому в 1782 р. внаслідок двірцевого пере­вороту Сінгу втратив престол і життя, а новим мінджи став ше один із синів Алаунпаї на Ім'я Бодопая 11782—1819|. Ставши правителем, Бодо. пая спочатку провів загальнодержавний перепис земель і людей. Утім» він добре розумів, чого від нього чекають сили, які посадили його на престол, тому вже 1784 р. бірманські війська під гаслами праведної ре­лігійної війни буддійської імперії проти іновірних мусульман, вирушили війною на Аракан, завершивши цю переможну для себе війну приєднана® ням Аракану до імперії Конбаунів. Окрилений відносно легкою перемо­гою, Бодопая уже наступного року поновив війну з Сіамом. Проте похо­ди в Сіам завершилися для бірманців поразкою, і в 1793 р. мінджи уклав з сіамським королем Рамою 1 Чакрі [ 1782—1809) мирний договір на умо­вах своєрідного поділу сфер впливу в регіоні: Сіам погодився на те, шо шанські собва залишаться васалами Конбаунів, але сюзеренітет над ла­оськими князівствами перейде до Чакрі. В подальшому періодичні бірма- но-сіамські війни ше неодноразово спалахували, виснажуючи обидві сто­рони, але суттєво ситуацію в регіоні вони вже не змінили. їхнім сумним наслідком стало лише тотальне розорення гіівнічносіамських та частини південнобірманських областей, аж доки в 1820-х роках ці війни не при­пинилися самі собою.

Востаннє бірманці всерйоз розглядали можливість нападу на Сіам У 1822 р., коли вони спробували домовитися про координацію спільних, воєнних дій із французами, які на той момент намагалися підкорити Південний В’єтнам. Велися переговори навіть про франко-бірман­ський союз проти британців, котрих і Конбауни, і Бурбони мріяли назавжди вигнати з Південної Азії, плануючи спільний похід в Індік>* проти володінь англійської Ост-Індської компанії. Щоправда, переговорів справа не пішла, тому в наступних ашло-бірмансьКІ^И війнах французи так і не надали допомогу Конбаунам, не зважив­шись на конфлікт із Британською імперією.

Явно успішнішою виявилася територіальна експансія Конбаунів у ванні _на захід, де після приєднання Аракану бірманці вперше Ипмімали спільний кордон із британськими володіннями в Індії. Влас­нії англійської Ост-Індської компанії небезпідставно вбачали в Ь'омі загрозу своїм стратегічним інтересам у регіоні, тому всіляко на- аіалиея підтримати араканський визвольний рух і водночас демонст­рували дипломатичну активність заради «мирного» відкриття бірман­ського ринку для експансії англійських товарів. Араканці неоднора­зово повставали проти бірманського панування (1791, 1794, 1798, 1811 — 1815 рр.), а після придушення цих виступів їхні лідери знахо­дили притулок у контрольованій англійцями Бенгалії. Мінджи вима­гав видачі «злочинців і бунтівників», британці, навзамін, пропонували «відкрити» Бірму для вільної торгівлі. Бірманці відкидали ці пропо­зиції, і ситуація дедалі більше загострювалася. Водночас бірманці про­довжували «карати» своїх колишніх ворогів. У 1813 р. вони завоювали Маніпур, а в 1817 р. захопили Ассам. Неабиякий полководницький талант виявив у цих завойовницьких походах бірманський полково­дець Магабандула, війська якого не зазнали у згаданих війнах жодної поразки. Окрилені успіхами бірманці увірували у свою неперемож­ність. Тож коли в 1819 р. після смерті Бодопаї його змінив на престолі наступний мінджи Баджидо 11819—1837), новий конбаунський монарх навіть не думав зупинятися на здобутому. Однак продовження ім­перської територіальної експансії на захід неминуче затягало Бірму в конфлікт з англійською Ост-Індською компанією. Варто було, зви­чайно, трохи охолонути, та бірманська воєнно-політична еліта явно переоцінила свої сили, і в 1824 р. сама пішла на загострення стосунків з Великою Британією.

Бірма у війнах ³ англійською Ост-Індською компанією

Перша англо-бірманська війна 1824—1826 рр. розпочалася вторгнен­ням військ Маї абандули в землі князівства Качар, де, як «гість» місце­вого правителя, перебував розгромлений і вигнаний зі своєї країни османцями маніпурський раджа. Не маючи достатньо сил, шоб чи- *^ИТи опір нападникам, раджа Качару визнав себе васалом англійської д'індської компанії і зажадав від неї захисту від бірманської нава- ’ ^и- Британці ввели в Качар свій військовий контингент. пропушМі

Баджидо категорично відмовився визнати захоплені його військами території британською власністю, і в березні 1824 р. Компанія офі„ ційно оголосила війну державі Конбаун.

Перші прикордонні сутички навесні 1824 р. принесли успіх військам Магабандули, які завдали англійцям відчутної поразки# битві поблизу м. Раму. Проте влітку того ж року англійський флот здійснив успішну десантну операцію на півдні Бірми, відкривши в районі Рангуна другий фронт війни. Висаджені на берег 11 тис. сол­дат англійської Осг-Індської компанії під командуванням генерал-май­ора Арчібальаа Кемпбелла швидко здолали опір рангунського гарнізо­ну бірманських військ. Взяття Рангуна британцями створювало стра­тегічну загрозу Конбаунам, оскільки долиною р. Іраваді інтервенти могли безперешкодно просуватися в корінні бірманські землі Цент­ральної М’янми. Шоб урятувати ситуацію, добірні війська Магабан­дули були терміново перекинуті із Аракану на південь. їм удалося зу­пинити британців у районі м. Дануб’ю, однак розпорошення конба- унських армій лише погіршило ситуацію. Облога Рангуна, організоваИ Магабандулою, хоча й коштувала англійцям великих втрат від епі­демій, голоду й жахливих для білої людини кліматичних умов дощо­вого сезону, завершилася нічим. Аракан, де бірманських військ лиши­лося мало, а місцеве населення люто ненавиділо конбаунських оку­пантів, був швидко зайнятий британськими військами. До того ж, у квітні 1825 р. в боях із колонізаторами за м. Дануб’ю загинув Мага- бандула. Дезорганізовані бірманські війська, втративши командувача* почали безладний відступ на північ. Завдяки своїй воєнно-технічній перевазі, англійці взяли під свій контроль Маніпур, Ассам, Тенасе- рим, захопили колишню бірманську столицю Пром (Пьї) — легендар­ну Тарекітару. В Іраваді увійшов англійський флот. Під загрозою па­діння опинилася конбаунська столиця Ава, і в лютому 1826 р. Баджи­до змушений був підписати в м. Яндабо (за кілька кілометрів на південь від Ави) мирний договір з Компанією на умовах. продиктоЯ них британцями.

Відповідно до умов Яндабоського мирного договору бірманці від­мовлялися від усіх прав на Ассам, Качар і Маніпур, визнаючи їхню «незалежність» (під британським протекторатом), передавали під кон­троль англійської Ост-Індської компанії Аракан і Тенасерим, зобов’я­зувалися сплатити британцям контрибуцію в сумі £1 млн (10 млн рупій) і допустити в Аву англійського резидента-посланника. У листопад*

1826 р. договір було доповнено англо-бірманською торговельною У*¹⁰' дою. Британські купці дістали право вільно торгувати в Бірмі, прИЧЯ

V англійські кораблі водотоннажністю до 50 т звільнялися при цьо- _му ВІД сплати всіх митних зборів.

Перемога у війні з Бірмою дорого обійшлася і британцям: видатки на воєнну кампанію виявилися настільки великими, що Рада Дирек­торів англійської Ост-Індської компанії змушена була з ініціативи «генерал-губернатора Індії* лорда Вільяма Бентінка 11828—1835] удвоє зменшити зарплату всім своїм чиновникам.

Поразка в Першій англо-бірманській війні 1824—1826 рр. виклика­ла кризу в конбаунському суспільстві. Владна еліта відчула ілюзорність своїх «бірманоцентристських» імперських претензій, простолюд пере­жив крайній дискомфорт від додаткових податків, запроваджених у країні для виплати контрибуції британцям, а мінджи Баджидо, впавши у цілковиту прострацію, оточив себе всілякими ворожбитами й про­вісниками, які пророкували йому відродження мілітарно-імперської величі йото імперії в разі нової війни з британцями, шо мала обов’язко­во завершитися для Конбаунів блискучою перемогою над англійцями. З метою морально-психологічного піднесення підданих Баджидо нака­зав скласти у 1826 р. масштабну «Гманнан Язавін» («Хроніку Скляного Палацу») — повну канонічну історію Бірми офіціозного характеру, в якій оспівувалася велич бірманської державності й приховано поясню­валася «історична випадковість» поразки від англійців.

Своєрідним продуктом показового патріотичного піднесення стала творчість видатного бірманського поета і драматурга У Чін У (1773— 1838), який намагався своїми «палацовими драмами» повернути влад­ній еліті й самому народові М’янми впевненість у власних силах.

Політична традиція Бірми була несумісною з безконтрольною роз­слабленістю правителя. Доки Баджидо поринав у світ ілюзій, при його яворі відновилася міжкланова боротьба за владу, в якій поступово оформилися два політичні угруповання. Партія «традиціоналістів», яку очолили царська дружина Май Ну та її брат Мінтаджи, мріяла про повернення минулих цінностей. А для цього необхідно було вигнати англійського резидента, закрити країну для європейців, посилити Державний контроль над економікою, й особливо над зовнішньою торгівлею, зміцнити каральні й контрольні органи для подолання хабарництва, корупції та непрофесіоналізму управлінців і т.ін. їм протистояла партія «реформаторів» на чолі з царевичем Тараваді. «Ре­форматори», навпаки, вважали за необхідне якнайширше відкритись ^світ°ві. опанувати досягнення європейської науки, з

задії власної країни, відповідно перебудувати на західний кшталт сис­тему оподаткування та управління підданими, якісно модернізувати бірманську армію. Єдине, в чому обидві партії погоджувалися, це пи­тання про необхідність оновлення армії. Ще за часів Баджидо було проведено уніфікацію бірманських військ, почали проводити справжні військові навчання (раніше їх заміняли царські полювання), виношу­вали плани переозброєння армії європейськими зразками гармат, руш­ниць і кораблів. В усіх інших питаннях придворні кліки категорично розходилися. Спочатку у цьому протистоянні переважали «традиціо­налісти». Мінтаджи, який надав мінджи кошти для термінової випла­ти решток англійської контрибуції, був призначений відповідальним за збирання податків і зовнішню торгівлю, а коли Баджидо остаточно втратив розум, Мінтаджи очолив регентську раду з управління країною. Однак «реформатори» вирішили діяти простіше й енергійніше. У квітні 1837 р. прибічники Тараваді організували змову й фізично винищили лідерів «традиціоналістів». Вони звели на престол Тараваді, позбавивши Баджидо влади у зв’язку з втратою ним «здорового глузду».

Правління мінджи Тараваді 11837—1846| започаткувало оновлен­ня конбаунської держави на основі впровадження прийнятних для влад­ної політичної еліти Бірми західних досягнень. Власті закупили бри­танські гармати й мушкети, запросили французьких військових ін­структорів для навчання бірманських військ, перепланували й обнесли новими потужними мурами стратегічно важливий порт Рангун. Для піднесення морального духу підданих було вирішено здійснити ре­конструкцію особливо шанованої бірманцями буддійської пагоди Рангуна Шуедагон, наново позолотити її купол. У 1840 р., упев­нившись у своїх силах, мінджи вислав із країни британського рези­дента і фактично розірвав дипломатичні стосунки з англійською Ост- Індською компанією.

Британці, звичайно, протестували проти всіх цих демонстративних недружніх акцій, однак доки основні сили Компанії були задіяні у воєнних діях в Афішистані, Сінді й Пенджабі, від прямих силових акцій проти імперії Конбаунів колонізатори утримувалися. 1 тільки залаго­дивши воєнно-територіальні конфлікти на своїх західних кордонах, британці знову змогли зосередитися на Бірмі. Щоправда, випити гірку чашу поразки у Другій англо-бірманській війні випало вже наступному мінджи Паганміну (1846—1852], який успадкував від батька державу з усіма відповідними імперськими амбіціями та проблемами.

Своєрідним прологом до Другої англо-бірманської війни став ли­стопадовий (1851) напад англійських військових кораблів під коман-

_аНням коммодора Ламберта на рангунський порт, у бухті якого вони, скориставшися раптовістю, безперешкодно потопили бойові ко­раблі нового бірманського флоту. Бірманці, у відповідь, відіїралися на англійських купцях, шо перебували на той час у володіннях мінджи: їхні товари конфіскували, а самих купців — видворили з країни. Криза дедалі більше загострювалася, і в квітні 1852 р. війська англійської Ост-Індської компанії знову атакували Бірму, захопивши після кіль­кох днів кровопролитного штурму багатостраждальний Рангун. Далі майже без опору колонізатори захопили Бассейн і Мартабан, однак бої за Пегу несподівано виявилися настільки запеклими й кровопролит­ними, шо Компанія змушена була перекинути із Мадраса до Півден­ної Бірми 10-тисячний контингент сипайських військ генерала Год- віна. Паганмін поповнив свою армію майже 150 тис. мобілізованих. У боях за Пегу мадраські сипаї’ втратили майже половину бойового скла­ду. Проте в листопаді 1852 р. і Пегу впав перед колонізаторами, після чого Компанія офіційно заявила про анексію захоплених територій, утворивши з окупованих південнобірманських областей Аракан, Пегу й Тенасерим колоніальну провінцію Британська Бірма.

Поразка у Другій англо-бірманській війні коштувала Гіаганміну престолу: наприкінці 1852 р. в Аві відбувся черговий двірцевий пе­реворот, під час якого Паганмін був убитий. Новий мінджи Міндон [1853—1878] не визнав анексію Південної Бірми британцями, проте сил для продовження воєнної кампанії Коунбауни вже не мали, і в червні 1853 р. Друга англо-бірманська війна припинилася сама со­бою, без укладення офіційного мирного договору. De facto імперія Конбаунів втратила половину своєї території, а також вільний вихід до моря, однак відвоювати ці землі бірманці вже не сподівалися, тим більше, шо етнічних м'янма на втрачених землях майже не було, а місцеві мешканці із числа монів і араканців сприймали англійців скоріше як визволителів від бірманського ярма, аніж як завойов- ників-колонізаторів. Без підтримки місцевого населення вигнати британців годі було й сподіватися. Водночас лідери Компанії також Розуміли, шо продовжувати похід на північ занадто ризиковано, ос­кільки тепер довелося б воювати в корінних землях власне бірманців, Де опір колонізаторам очікувався відчайдушний. До тотальної війни Компанія не була готова, тому продовжувати фазу активних бойових Дій не стала. Отож, Друга англо-бірманська війна завершилася... за­тишшям на фронтах. Однак обидві ворогуючі сторони розуміли, шо передишка не може бути тривалою, і готувалися до вирішального З'ткнення

Реформи!

Мінлона і

Поразка у Другій англо-бірманській війні остаточно переконала кон- баунських лідерів у необхідності термінової системної модернізації Бір­манської імперії, якшо вона прагне зберегти свій суверенітет. Уперщ_е за всю історію держави Конбаунів її лідери (сам Міндон, брат імпера­тора ейншемін (царевич-спадкоємець) Канаун, радники У Чейн і Маун Шуе О та ін.) видавалися скоріше однодумцями, аніж суперниками, вбачаючи вихід із кризи в поступовій європеїзації бірманських воєнно- політичних, адміністративних, соціально-економічних та судових інсти­тутів з метою пристосування їх до потреб нового часу. Саме ця ідео­логічна єдність владної еліти сприяла тому, шо наступні реформи, здійснені за правління мінджи Міндона, були глибокими, системними і доволі ефективними.

Нововведення зачепили відразу кілька стратегічно важливих ас­пектів державного бугтя. Почали з системи адміністративного управ­ління: березневим указом 1853 р. проголошувався курс на поступову ліквідацію системи мьоза, яку мала замінити система централізованої грошової платні чиновникам за їхню службу з імператорської скарб­ниці. Водночас відбувалося вдосконалення фінансового сектора, фіна­лом якого стало введення в обіг у 1861 р. нової бірманської карбова­ної монети європейського зразка (джа). Відтоді бірманських управ­лінців остаточно перевели на відповідно диференційований Залежно від посади твердий грошовий оклад (в межах від 25 джа на місяць для дрібного провінційного чиновника до 1000 джа на місяць зарплати міністра Хлудо), який централізовано виплачувався їм із бюджетних надходжень імператорської скарбниці. Водночас бірманські реформа­тори категорично не сприймали ідею приватної власності на землю, тому інститут стратегічної державної власності на всі земельні ресурси імперії показово зміцнювався.

Не менш обережно підійшов Міндон до перебудови системи дер­жавного судочинства. Традиційно єдиної правничої структури Бір­манська імперія не знала: простолюдинів — аті — судили місцеві на­міси иш-мьотуджи й губернатори-мьовуни, чиновників і ахмуданів судили їхні начальники та командири, монахів — буддійські ієрархи» а розглядом апеляцій опікувалися п'ять (!) виших судових інстанцій, приписаних до уряду Хлудо. Основу юридичного бутгя становив явно застарілий кодекс законів «Манусарашвемін», прийнятий ше в 1630 р ' тому в практичному судочинстві процвітали сваволя, хабарництво»

волюнтаризм, а від будь-яких покарань (за винятком звинувачень у державній зраді і святотатстві) можна було легально відкупитися. Міндон спочатку обмежив судові повноваження регіональних мож­новладців і запровадив чіткий поділ апеляційних органів на цивільну (Таяйон) і кримінальну (Шейон) виші інстанції. Потім було створено централізовану службу контролю за дотриманням законності в судах ( Кундотін ), а з 1867 р. в провінції почали призначати державних суддів, які мали поступово перебрати на себе всі судові повноваження мьотуджий мьовунів.Нещадну боротьбу (з прилюдними катування­ми і стратами звинувачених) повела влада проти хабарництва.

реорганізація потребувала коштів, тому реформатори не могли оминути увагою делікатне питання податків. Після переведення чи­новників на грошове утримання із бюджету влада відновила всеосяж­ний контроль над усіма податковими надходженнями, і в 1857 р. за­плутану систему традиційних податей грошового, натурального й відробіткового характеру заступив уніфікований подвірний грошо­вий податок (татамеда), шо дорівнював 10% доходів, незалежно від типу зайнятості платника. Як наслідок, у країні було ліквідовано всі податкові імунітети. Десятинна ставка оподаткування виявилася мі­німальною і явно необтяжливою, шо дало змогу виробникам усіх сфер економіки не лише легітимно сплачувати податки, а й підвищувати свій матеріальний рівень життя і вкладати кошти в розширення та модернізацію виробничого комплексу.

Складною проблемою, яку за умов постсередньовічної системної кризи не змогла розв’язати жодна східна деспотія, залишалося питан­ня забезпечення продовольством населення, кількість якого постійно зростала. Виробництво зерна та інших сільськогосподарських про­дуктів перебувало у стагнаційній інволюції, оскільки тотальне одер- жавлення земель (становий хребет будь-якої східної деспотії) позбав­ляло селянина будь-якого інтересу до наслідків його праці. Навіть за умов тотального контролю за працею підданих вони все одно працю­вали на державній землі гірше, аніж на власній, а ідею приватної влас­ності на землю бірманські реформатори категорично не сприймали. В Результаті Конбауни змушені були закуповувати рис у підконтрольній британцям Південній Бірмі, шоб уникнути голоду у власних володін- ^ Кошти на імпорт продовольства давали доходи від державних мо­нополій на розробку окремих видів сировини (вугілля, нафта, кольо­рові та благородні метали, цінна деревина), а також жорстка монополія ^На Регулювання цінової та митної політики в питаннях експортно- ‘Мпортних операцій. 1 хоча під керівництвом

Канауна масу людей кинули на ремонт, відбудову та розширення іри- І гаційної системи, забезпечити своїй імперії продовольчу самостійніс тД Конбауни так і не змогли. Це істотно підривало репутацію реформа-Д торів і ставило під сумнів питання ефективності їхніх нововведень. ■

Особливу увагу Міндон та його соратники приділили питанням ■ військової модернізації. У 1864 р.. провівши перереєстрацію наяв- них ахмуданських списків, Міндон скасував систему привілейовано- ‘ го ахмуданського землекористування, а тим, хто бажав залишитися на службі у новій регулярній бірманській армії, запропонував твер­дий грошовий оклад. Озброювали військовиків також централізовано за державний кошт. Продовжилася інтенсивна вестернізація оновле- них збройних сил: європейські інструктори, якими опікувався голов­ний військовий радник імператора француз де Фуко, навчали бір­манських солдатів користуватися європейською зброєю, допомагали опановувати основи європейської воєнної тактики, організовували масштабні військові навчання. Занепокоєні цими кроками британці намагалися обмежити апетити Конбаунів шодо імпорту європейських j озброєнь. Однак енергійний Міндон знайшов вихід із цієї ситуації. У 1855 р. в Амарапурі було відкрито перший в Бірмі пороховий завод (працював на місцевій сировині), а невдовзі там же за допомогою зап­рошених французьких та італійських зброярів бірманці збудували й увели в дію завод із виробництва рушниць європейського зразка. Лише гармати в бірманській армії залишилися переважно застаріш: основу артилерійського парку становили трофеї XVI—XVIII ст., захоплені під час боїв із португальськими піратами та цинськими інтервентами, до яких додалися лише кілька англійських гармат нових зразків — нечис­ленних трофеїв двох попередніх англо-бірманських воєн. Виробни­цтво власних бірманських гармат поступово налагодили, але їхня якість та кількість не відповідали військовим погребам країни.

Символічним уособленням масштабних реформ Міндона стало пе­ренесення в 1857 р. імперської столиці Конбаунів із Ави до розташо­ваного далі на північ Мандалая. Планування міста здійснювалося євро­пейськими архітекторами, запрошеними владою. Нова столиця мала стати не тільки політико-адміністративним центром держави, а й важ­ливим центром ремесел і торгівлі. В місті, окрім звичних для східної, деспотії палаців, пагод, парків і монастирів, знайшлося місце для ар­сеналу, заводів із виготовлення рушниць і гармат, монетного двору, суднобудівної верфі і навіть для власного бірманського державного пароплавства, укомплектованого закупленими в Європі десятьма па­роплавами. Європейські (переважно німецькі) місіонери відкрили в

Мандалаї лікарню та школу, в якій навчалися діти місцевої знаті, а також самого імператора Міндона та його офіційного спадкоємця Ка- науна. При бірманському дворі було засновано друкарню й започат­ковано бірманомовне книгодрукування. У 1870 р. телеграфна лінія зв'язала Мандалай з Рангуном, а з 1874 р. у новій бірманській столиці почала виходити перша бірманомовна газета «Яданабон».

Бурхливо розвивалося культурне життя нової бірманської столиці. Шедеврами традиційної бірманської архітектури вважалися комплекс королівських палаців (знишені японцями під час Другої світової вій­ни), а також пишні буддійські пагоди Чаутоджи й Кутодо. При бір­манському дворі творив класик національної драматургії У Поун Нья (7—1867). Пореформена Бірма почала відновлювати свій міжнарод­ний статус лідера буддійського світу, шо засвідчило проведення у 1871 р. в Мандалаї V Всесвітнього буддійського релігійного конгресу.

Консервативно налаштовані кола придворної еліти активно чини­ли опір реформам Міндона. Піком традиціоналістського спротиву був заколот 1866 p., жертвою якого став офіційний спадкоємець бірман­ського престолу царевич Канаун, убитий змовниками. Після цих подій реформаційний радикалізм Міндона помітно зменшився, і нового офі­ційного ейншеміна імператор призначати не став.

Посилення держави Конбаунів унаслідок доволі ефективних ре­форм Міндона турбувало британців. Розуміючи, шо на етапі глибоких структурних перетворень мінджи не наважиться на відкритий кон­флікт із Британією, вони вдавалися до погроз, підкупу й шантажу, намагаючись виторгувати для себе поступок у торговельних зносинах із Бірмою, відкрити місцевий ринок для промислових товарів анг­лійського виробництва. Міндон змушений був іти на поступки, на­слідком яких стали дві англо-бірманські торговельні угоди. Відповід­но до статей договору 1862 p., англійським купцям надавалося право вільного пересування й торгівлі в межах усієї Бірми, обмежувалась ставка митного оподаткування для англійських товарів (в основному ним товаром був індійський опіум), які йшли через Бірму транзитом До Китаю (1% їхньої ринкової вартості). Договір 1867 р. передбачав скорочення переліку державних монополій, зменшення ставки митно­го оподаткування з 12,5 до 5% ринкової вартості для товарів, шо екс­портувалися британцями уже до самої Бірми. Крім того, англійські піддані в Бірмі здобували право екстериторіальності.

Поступки, на які йшов Міндон, зумовлювалися його прагненням уникнути нової воєнної конфронтації з Р~

британці вже самі шукали приводу до конфлікту, всіляко принижу, ючи Бірму в дипломатичних стосунках. Зокрема, це стосувалося офіційних бірманських посольств, які жодного разу так і не удостої­лися аудієнції у королеви чи прем’єр-міністра в Лондоні, а спілку­валися в англійській столиці не з представниками британського міністерства закордонних справ, а з державним секретарем у спра­вах Індії, котрий регулярно радив бірманським послам вирішувати свої справи з генерал-губернатором (віце-королем) Британської Ін­дії. Тим самим англійська дипломатія демонструвала, шо вона не вважає Бірму суверенною державою, а розглядає її як свою майбут­ню колонію, складову конгломерату Британської Індії. Тоді Міндон зважився поставити британців перед фактом міжнародного визнан­ня бірманського суверенітету через активізацію стосунків з іншими західними країнами: протягом 1870-х років офіційні торговельні кон­венції на вигідних для західних інвесторів умовах Конбауни підписа­ли з США, Італією, Францією. Аналогічні угоди готувалися з Нідер­ландами, Швецією, Данією, Росією. За кордон відправили навчати­ся талановиту бірманську молодь.

Останні роки царювання Міндона характеризувалися посиленням двірцевих інтриг. Старий і хворобливий імператор вже не мав колиш­ньої енергії та завзяття, а відсутність офіційного спадкоємця спричи­нила загострення придворних кланових суперечок, які знову вирвали­ся назовні після смерті Міндона (1878).

Колоніальне поневолення Бірми Великобританією

На думку британського резидента в Мандалаї полковника Е.Дж. Слейдена, основними претендентами на престол після смерті Міндона вважалися його сини від старших дружин-бірманок, од­нак наслідки двірцевих інтриг бірманського двору завжди були не- передбачуваними. Так відбулося й цього разу. Одна з «безутішних* вдовиць Міндона на ім’я Аленандо Схінп’юмашин мріяла сама пово- лодарювати. Щоправда, бірманські закони і традиції не допускали, шоб жінка обіймала престол, однак енергійну Схінп’юмашин це не зупинило. Причарувавши найвпливовішого соратника покійного Міндона — У Чейна (Кінвун Мінджи), вона організувала за його сприяння черговий державний переворот, жертвами якого стали близь­ко ста членів царської родини, включаючи майже всіх царевичів

заарештували і тримали відтоді за фатами). Лише переконаному анг- _дофілові царевичу Ньяун’яну та його братові Ньяун’о британці допо­могли врятуватися втечею до південної Британської Бірми. Манда- лайський престол обійняв слабохарактерний 18-річний Тхібо [1778— — син Міндона від шанської принцеси, який взагалі не мав жодних прав на бірманський трон. Схінп’юмашин поспішно одружи­ла Тхібо зі своєю дочкою (зведеною сестрою новоспеченого монарха) Супаялі, після чого почала керувати країною у статусі всемогутньої теші царюючого мінджи. А коли пристаріла СхініГюмашин перестала активно віручатися в політику, контроль над безвольним мінджи Тхібо перебрала її дочка — не менш властолюбна цариця Супаяла.

Знаряддям практичної реалізації своїх державницьких замірів обидві жінки-правительки обрали вже згаданого Кінвуна Мінджи (У Чейна), який намагався продовжити масштабну вестернізацію держави Конба- унів, започатковану ше реформами Міндона. У листопаді 1878 р. було здійснено кардинальну перебудову органів центральної влади, замість Хлудо і Б 'сдай створено єдиний кабінет міністрів на європейський кшталт (у складі 14 міністрів). Та невдовзі честолюбні жінки-прави- тельки запідозрили в У Чейні можливого владного конкурента і зро­били відповідні кадрові висновки. У 1879 р. Кінвуна Мінджи позба­вили всіх офіційних посад, а в царських застінках провели «про­філактичну» різню серед членів імператорської родини, які могли б у майбутньому скласти офіційну конкуренцію за престол маріонетково­му мінджи Тхібо. В ході екзекуції стратили 80 членів царської роди­ни, у тому числі вісьмох братів і 31 (із 48) сина покійного Міндона, а також дев'ятьох (із 62) його дочок.

Масове кровопускання як метод зміцнення своїх владних по­зицій Супаялі припало до душі, і протягом 1881 — 1884 рр. відповід­ну криваву чистку організували і в апараті державних чиновників, знищивши всіх «підозрілих». Це були люди, які обійняли виші дер­жавні посади саме за епохи міндонівських вестернізаційних реформ, тобто наслідком означених «чисток» стало фізичне винищення усьо­го реформаційного угруповання бірманських «західників». Владу в Державі Конбаунів знову перебрали на себе консервативно налаш­товані «традиціоналісти», шо спочатку загальмувало, а потім зовсім припинило реформаційну трансформацію бірманського суспільства.

. Придворні смути об’єктивно послабили міць бірманської центра­лізації, чим відразу скористалися шани, котрі сприймали владу мінджи ^Над собою як насильницьку окупацію (основні причини цього спро- тиву крилися в етнічних відмінностях обох народів). Повстання шанів

проти бірманського домінування стало можливим завдяки всебічній підтримці (зброєю і грішми) маньчжуро-китайських Цинів, котрі н_е могли забути ганьбу минулих поразок, яких вони зазнали у війнах з Бірмою. Ситуацією вирішили скористатися також британці, які давно мріяли завершити процес цілковитого колоніального поневолення Бірми. Щоправда, доки Британія вела активні бойові дії в Афганістані й на півдні Африки, вона не наважувалася розпочати масштабну війну проти Бірми, обмежуючись дипломатичним тиском та інспіруванням династичних смут. У 1880 р. проти Тхібо виступив царевич Ньяун’о, а в 1882 р. — інший син Міндона, царевич Мьїнгун. Під тиском ан­глійців Тхібо змушений був скасувати у 1882 р. частину державних монополій на зовнішню торгівлю, дозволив розмістити у Мандалаї невеликий гарнізон британських військ («для захисту особи англійсь­кого резидента»). Проте експансіоністські апетити британських ко­лонізаторів цим явно не обмежувалися, і Конбауни у цьому протис­тоянні знову спробували знайти впливового союзника в Європі, підписавши в 1885 р. в Парижі договір «про торгівлю і дружбу* з коаліційним французьким урядом А. Бріссона.

Відповідно до його пунктів, французи отримали, зокрема, концесію на розробку бірманських родовиш рубінів, які й досі вважаються найбагатшими у світі.

Такий дипломатичний демарш обурив Британію, і коли президент; Третьої республіки Ж. Греві зважився ратифікувати франко-бірмансь- кий союзний договір. Велика Британія вирішила, шо настав час діяти. Потрібен був привід, і він з'явився в жовтні 1885 р., коли уряд мінджи наклав штраф на підконтрольну англійцям Бомбейсько-бірманську торговельну корпорацію за перевищення квоти на вивезення з Бірми цінної тикової деревини. У відповідь верховний комісар Британської’ Бірми Ч. Бернард, захищаючи «інтереси британської торгівлі», напра­вив Бірмі ультиматум, а в листопаді 1885 р. британська Іравадійськ* флотилія сера Фредеріка Ричарда перетнула бірманський кордон, роз­почавши в такий спосіб Третю англо-бірманську війну.

Для наступу на дезорганізовану внутрішніми смутами державу Конбаунів британці зосередили в Рангуні 11 тис. добре озброєних та оснащених солдат під командуванням генерал-лейтенанта Прендергас^ та. Зі свого боку, Тхібо зумів зібрати під своїми знаменами близько 15 тис. значно гірше озброєних вояків, тому серйозного опору англійШ в Бірмі так і не зустріли. У грудні 1885 р. генерал Прендергаст прий­няв від Тхібо документи про цілковиту капітуляцію бірманської армИ та про офіційне зречення Тхібо віл престолу. 1 січня 1886 р. британ­ська оролева Вікторія оприлюднила маніфест, яким Бірма проголошу­валася британською колонією у статусі провінції віце-королівства Бри­танська Індія.

Дата добавления: 2015-08-29