Вольтеру належить дуже значна роль у розвитку світового філософського руху, в тій зокрема російської. З іменем великого філософа пов’язано так зване «вольтерианство», рух який виник у Росії

Вольтеру належить дуже значна роль у розвитку світового філософського руху, в тій зокрема російської. З іменем великого філософа пов’язано так зване «вольтерианство», рух який виник у Росії особливості якого полягали у визнанні таких понять як: дух вільнодумства, пафос, сарказм, іронія, повалення авторитетів. Варто також відзначити, що Вольтер підтримував дружні відносини з людиною з роду Голициних, а саме з Дмитром Олексійовичем Голіциним. Та навіть був почесним іноземним членом Петербурзької Академії Наук.
Вольтер був народжений у Парижі, 21 листопада 1694 року. Смерть його настигла так само у Парижі у 1778 році. Його творчість яка найголовнішим чином базувалася на підриві авторитету абсолютної монархії, та феодально-клерикального строю, мала дуже великий вплив на формування мислення людей які пізніш стали «двигуном» потужного мотору французької революції. Воно також сприяло нового типу особистості, активної, заповзятливої, приймаючої на себе повну відповідальність за свої вчинки, за свою долю, прагнучої до власного і суспільного добробуту.
У своїй творчості Вольтер відштовхувався від опиту гуманістів, представників Відродження, ідеологів молодої та самовпевненої буржуазії яка всупереч усьому вишньому світу ставали на захист інтересу людини третьої стани, а не боролися за свої (буржуазні) вузькопрофільні інтереси.
Гуманісти-захисники нових ідей, непохитні, невтомні, вони-борці за признання, та ствердження їх ідей. Несамовито критикуючи та презирливо висміюючи феодальні встановлення, та церковні догмати, вони своїми висловлюваннями вони стрімко підривали ідеологічну основу тодішнього суспільства. Гуманісти виступали з нещадною критикою буржуазії, викриттями та розкритті їхніх пороків, які панували у буржуазному суспільстві.
Вольтер також дуже брав активну участь у просвітницькому руху.
Просвітники пройшли далі за своїх попередників. Культ Просвітників розуму приймав основний сенс відродження ідеї гуманістів про «природну людину». Вони різко, безпощадно критикували релігійні догмати, ідеалістичну філософію століття. Розум становиться головним критерієм істини. Саме з цих позицій просвітники оцінюють встановлення феодалізму та його ідеалістичний строй, рішуче відкидаючи усе, що не було на благо людини, та не відповідало розумним судженням. У своїй боротьбі з ідеологією феодалізму просвітники відштовхувались від фундаменту який був закладений великими французькими матеріалістами-філософами, а саме: Вольтер, Руссо, Монтескьё, енциклопедисти Дідро, Гольбах, Гельвецій, та ін.. Усі вони внесли великий вклад у формування єдиної системи світогляду, та навколишньої дійсності. Безпосередній вплив на ідейне життя не тільки Франції але і Європи оказали саме вони.
Марі Маргеріт Домар - мати Вольтера – донька секретарю кримінального суду, а батько – Франсуа Аруе був нотаріусом, збірником податків.
Як відомо, Вольтер не любив свого батька, та те, як він заробляв на життя. Пізніш, сам філософ називав себе незаконнонародженим сином деякого шевальє до Рошбрюна, бідного поета, мушкетера, Вольтер жадав бути сином якогось вуличного поета, ніж сином буржуа.
Юнак Аруе за наполяганням батька пішов у юриспруденцію, майже одразу після того, як закінчив навчання у паризькому єзуїтському коледжі імені Людовика Великого. Але дуже скоро Юний Вольтер, всупереч батькові, залишив право, та повністю віддався літературному ділу.
У травні 1717 року молодий письменник потрапляє у Бастилію, за складання твору сатиричного характеру на регента Франції герцога Орлеанського, пробувши в ув’язненні рік, за час проведений у Бастилії, в Вольтері ще більше бушував літературний пил юного генія, він жадав писати ще і ще більше.
П’єса «Едіп»- його перша значна п’єса, яку було поставлено вже у 1728 році мала прихильний вплив на публіку, та була прийнята сприятливо. У тому ж році починаючий драматург виступає під псевдонімом «де Вольтер». «Генріада», друга назва – «Ліга» – крупна, епічна поема, завдяки якої, за Вольтером буде закріплена репутація майстерного оповідача, вправного драматурга, та борця за свої ідеї. Події цієї поеми відбуваються у шістнадцятому столітті, головним героєм якої є король Генріх четвертий. Поема засуджувала королів – деспотів, та релігійний фанатизм панівний у тій час, та підвищувала монарха який зробив своїм лозунгом віротерпимість.
У 1725 році у житті Вольтера відбувається випадок, який в водночас міняє подальший хід подій. Багатьом аристократам було не до вподоби вільне поведінка поета. Відбувається міжособистісний конфлікт між Вольтером та Деяким кавалером де Роганом – Шабо. Версій подальшого розвитку подій-дві. У перший версії де Роган - Шабо був призвідником конфлікту тим самим спровокувавши сварку між ними. По другій версії винуватцем сутички був сам Вольтер. Нібито він усмілився дорікати та насміхатися зі спроби кавалера приховати своє ім’я за псевдонімом, тому що той, нібито викривав своє не дворянське походження. Версії дві, але ісход єдиний. Знатні «друзі» філософа почали зневажати його, та цю ситуацію, ображений поет із більшістю з них порвав назавжди. Його спроба повернути себе добре ім’я та репутацію через помсту закінчилася для Вольтера двотижневою посиланням до Бастилії, та потім-трьохлітнім посилання за кордони Франції – а саме, до Англії.
Цей етап у житті письменника поніс за собою великі переміни, та став дуже значним у формуванні його остаточного філософського та політичного дозрівання.
Строй Англії, у якому переважає конституція, стрімкий розвиток наук и мистецтва на порівнянні із Францією захоплює його, та й про ізводить дуже великі враження. Письменника вражала рівність англійців перед законом, та в цим він знаходив явну перевагу перед Францією. Якщо тут згадувався розвиток культури, то не можу не сказати, що Вольтер дуже тяжів до критичних рецензій, та повчань Ньютона та Локка.
Він дивувався та захоплювався віротерпимістю англійців, все що він намагався знайти у Франції, він знайшов тут, в Англії, тому Англія у деяких смислах становиться для Вольтера ідеалом. Більш ніж двохлітнє перебивання в цієї країні, зміцнило прихильність поета до політичної свободи та віротерпимості.
До Франції Вольтер повертається в 1729 році. У той момент у Франції вже вийшла його книга під назвою «Філософські листи» у цієї книжці письменник показує свої ліберальні погляди. «Листи» ідеалізували Англію, та показували її із самих переважних боків, а Францію він показав з «темної» сторони, які вказували на недоліки с боку учбових закладів, та стану освіти.
Книга визиває великий ажіотаж, та після повернення Вольтера у Францію у 1734 році, його книгу було наказано спалити, як «скандальний твір, що суперечить релігійним поняттям, та те, що підриває повагу до властей та їх авторитет». За велінням французького верховного парламенту.
Попереджений своїми близькими приятелями про те, що над нам нависла небезпека бути ув’язненим, Вольтер поспішає їхати з Парижу, та знайшов пристанище у своїй близької подруги маркізи дю Шатле в її помісті Сире -сюр – Блез.
Емілія дю Шатле була одною з найрозумніших та найосвіченіших жінок сучасності того часу, вона водночас була вченою, поєднавши у собі мудрості багатьох книжок, та чарівною дівчиною подібно світської. Ця жінка багато у чому розділяла інтереси Вольтера. Вона володіла декількома язиками, була захоплена точними науками, у тому числі и математика и фізика, переводила деякі труди Ньютона, чим не могла не визвати захоплення філософа. Також вони обидва проводили сумісні наукові роботи, які пізніш відправляли до Парижу, у Королівську Академію Наук. «Божественна Емілія» була єдиною любов’ю Вольтера.
До 1745 Вольтер жив в Сире, щасливо та умиротворено. У цей час він дуже багато працював, інколи до 18 годин на день. В Сире він написав поему сатиричного строю «Світська людина» (1736 р.), трактування «Про метафізику» (1734 р.), «Основи філософії Ньютона» (1738 р.), «Опит про природу» (1738 р.), «Опит про норов та дух народів» (видана у 1756 р.), історичний труд «Вік Людовика XIV» (виданий у 1768 р.). У той же період Вольтер закінчує «Орлеанську невинна». Та звісно ж поет продовжував писати усілякі «люб’язні до серця дрібнички» - невеликі ліричні твори. Серед яких були епіграми, сатири.
Почесне місце в творчості Вольтера займали драматичні твори. Дуже великий любитель Мольєра, наступник театральних традицій класицистів, які панували у сімнадцятому столітті. Вольтер став першим драматичним поетом у Франції, його драматична спадщина – 52 п’єси, та 27 трагедій, які належать до числа п’єс. Відмітною рисою Вольтера – драматурга було те, ще куди би він не перебував, усюди створював свій театр. Його найкращі трагедії були написані та представлені в Сире, це були: «Альзіра, чи американці» (1736 р.), «Фанатизм, чи Магомет пророк.» (1742 р.), «Меропа» (1734 р.), та ін..
Вольтеру дуже часто приходилося шукати для себе тимчасове, безпечне, пристанище у Бельгії, Голландії, Германії, та ін., тому що чимало творів письменника визивали у Франції невдоволення та обурення з боку редакції, уряду, парламенту, та ін.. Але не дивлячись на загрозу бути заарештованим майже одразу, як виходив його черговий труд, будь – то п’єса, трагедія, або літературний твір, Вольтер все одно повертався через деякий час. У Парижі поет проводив зиму, а у Сире – літо. Незважаючи на ряд негаразд, Вольтер навіть вів активну участь у придворному житті.
У 1744 році Вольтер став придворним. Почалася коротка, невдала кар’єра Вольтера – царедворця. Літературна популярність, впливові заступники письменника допомогли йому стати придворним історіографом. Але, ця посада мало чого давала поету.
У 1746 році трапляється дуже велика подія у житті Вольтера, навіть, негадана. У цьому році Вольтер обраний членом Французької академії, однак, як відомо, задовго до цього, він вже числився почесним членом майже усіх європейських академій. Незважаючи на те, що Вольтера обрали на членом академії наук, він ніяк не зміг добитися прихильність короля.
Холодне, байдуже, із відтінком неприязні та зневаги, відношення короля Людовіка XV, розчарування у версальському дворі, та й ще стає відомо, що Емілія дю Шатле померла у Люневілі. Ряд фатальних подій, для Вольтера,які поніс за собою 1749 рік, схилили драматурга, філософа прийняти запрошення Фрідріха II, прусського короля, із яким письменник був довгий час в листуванні, до двору.

По приїзду до прусського монарха Вольтера вшановували та мали до нього відношення як до вкрай почесного гостя. Однак, порівняно скоро почесті та визнання помінялося на презирливу байдужість, відкриту неприязнь, та образами до адреси поета. Поступово, Фрідріх II показався перед своїм «другом» у зовсім другому обличчі. Він оказався деспотичним, дріб’язковим, дволичним. Письменник розчарувався у прусському королі. Вольтер розраховував подалі жити у Пруссії, однак, сукупність тих недоліків яка відкрилася у Фрідріху II,привела до стрімкого від’їзду з цієї країни.
Уїдливий памфлет поета «Диатриба», націлений на критику проти фавориту короля Пруссії, президента берлінської академії наук приводе до остаточного розриву відносин. Приблизно, у середині 1753 року., після принизливого обшуку, та нетривалого арешту, Вольтер назавжди покидає Германію. Через декілька літ ввічлива переписка між Фрідріхом II та філософом буде відновлена.
Через страх розправи Вольтер не повернувся у Францію, а поїхав у Швейцарію, де він залишився майже на усе життя. Через рік життя у Швейцарії він придбав поблизу Женеви імення, назване їм як «Деліс» (Відрада).
Поступово, Вольтер, почав співпрацювати у «Енциклопедії», Дідро і Жана Лерон Д'Аламбера. Перші його статті з'явилися в 1755 році, в 5-му томі: «Дух», «Красномовство», «Витонченість». Вже до 1756 з - під його пера вийшла дюжина енциклопедичних статей, вирізнялися великою сміливістю.
Вольтер ще раніше тяжів до замислу Дені Дідро про видання «Енциклопедії», та тепер він дуже завзято продовжував писати для цього великого видання з сотнями статей, по найрізноманітнішим проблемам.
Дуже активна, майже кипуча діяльність письменника тоді почала придбавати нові грані, та іншій напрямок. Несамовито і нещадно він, Вольтер, починає знову вести шалену із «чудовиськом фанатизму та марновірства» - також, сам він, та деякі люди яких він призивав, боролися із католицькою церквою. Майже усі свої листи у яких він закликав боротися з устроєм католицької церкви він закінчував словами: «Розчавити гадину!», має на увазі церкву, яка знищує духовне життя суспільства.
Погляди Вольтера на речи конкретно у тому періоді відзначаються більшою радикальністю, та протиріччям. Так, на своїх виступах він розповідав про рівність громадян, виступав за відмін привілеїв стани аристократії та духовенства керуючись рядом прогресійних та гуманістичних принципів за для явного покращення життя людини, він, навпаки своїм попереднім судженням відстоює соціальну нерівність, розподіляючи людей на дві групи: на «чернь» та на «порядних людей», к яким відносив просвітницьку частину суспільства.
Після останніх випадків над Вольтером нависла серйозна загроза у обличчі духовенства. Він міг бути покараним, тому вирішує посилити свою безпеку.
У 1759 році він орендує помістя Турней, а в началі 1759 року купує помістя Ферней, обидва вони знаходилися по обидві кордоні Женевського кантону із Францією.
Тепер - то філософ нарешті дозволив собі розкішний образ життя, тому - що, його стан його спадщини поповнювалось із різних джерел. По підсумкам 1776 року, матеріальний стан Вольтера перевищував дохід фернейського патріарху – одного з самих багатих людей Франції, а саме – двісті тисяч ліврів.
Життя у Фернеї понесло за собою багато змін. Здається, нібито наступив час процвітання для Вольтера. Ферней був для Вольтера тим місцем, де майже на впродовж двадцяти років активно проходила просвітницька діяльність письменника. Тут, у цьому місці були майже не всі просвітники Європи, метою кожного починаючого просвітника було побувати у помісті Вольтера. Ферней становиться предметом паломництва багатьох просвітників, які потім міняли світ як і сам Вольтер.
Звідси поет вів наймасштабнішу переписку. У числі тих з ким він переписувався були: Катерина II, російська імператриця, польський король Станіслав Август Пятновський, датський король Густав III, та ін..
Вольтер не припинав свою літературну та публіцистичну діяльність, він також відсилав багато листів, це незважаючи, що йому було вже 65 років.
У числі його історично – літературних творів тодішнього часу – «Історія Російської Імперії при правлінні Петра I Великого» (1759 – 1763 р.). Написана, та видана спеціально по заказу руського уряду. Ця «історія» мала базування на прославленні царя реформатора, який викорінив варварство на Русі. Серед других трудів написаних у Фернеї є: «Кандід» - філософська повість 1759 року, «Простодушний» (1767 р.), «Трактат про віротерпимість» (1763 р.), «Опит про загальну історію та норовах та духу народу» (1756 – 1763 р.), «Кишеньковий філософський словник» (1764 р.), «Питання про Енциклопедію» (1770 – 1772 р.).
1778 рік, Вольтеру виконуються 83 роки, та й на схилі життя свого, він приймає рішення побачити Париж востаннє, поет нібито відчував скору смерть. Вольтер прибуває у Париж, де його захоплено зустрічають прихильники. Чотири рази йому довелося бути на наукових засіданнях Французької Академії Наук, споглядав за діями актів своєї власної п’єси «Ірена» (1776 р.), та навіть став одним з членів «Дев’яти Сестер» - французької масонської ложі.
У вечорі, 30 травня 1778 року Вольтер покинув світ. Абат Міньо, племінник Вольтера був поставлений у відомості, про наміри церкви, точніше, церковників провести розправу над тілом філософа, тому як зробити це з ним живим їм не уявлялося можливості. За життя спритно уникав розправи. Навіть перед тим як померти Вольтер виграв ще одну битву із католицизмом, із якої як завжди вийшов переможцем. Деїзм філософа приніс йому широку відомість. Бог, творцем якого був Вольтер не відповідав критеріям Бога католиків, він не був чудотворцем, він не створював всесвіт.
Із цим висловлюванням яке стало останнім у житті, він знову розпалив пил ненависті с боку церковників.
Однак, навпаки усьому Вольтер не хотів аби його тіло, як тіло єретиків, скинули у яму с другими мертвими, тому формально, у останні дні життя пішов на сповідь. Але, архієпископ Кристоф де Бомон вважав, що його сповідь – недостатньо для відпущення гріхів, тому Вольтер не має права бути похованим на паризькому кладовищі.
Після смерті дяді, племінник одразу ж перевіз тіло мертвого увіз у своє Сельерське абатство у Шампані, де його і поховав. Але вслід за цим прийшов заборона єпископа на погребіння.
У липні 1791 року, гробницю з прахом Вольтера перевезено у Париж, та поставлено на площі Бастилії до постаменту поверженої фортеці, потім прах урочисто був перенесений до Пантеону, і захований коло могилою Руссо.
Протягом свого життя Вольтер завжди був дуже суперечливою людиною, це можна явно прослідити у системі доводів, у яких він доказував існування Бога, але зі властивою йому суперечливістю оскаржував свої ж доводи. У своєму нарисі «Бог та люди» він писав: «Чи можна вигадати кращу узду для жадібності та таємних підступів, ніж ідею вічного повелителю, який бачить самі потайні наші помисли?».
Вольтер – завжди його терзали сумніви та протиріччя, він ніколи не зупинявся. З часом Вольтер випрацював свою, найбільш реалістичну концепцію Бога.
У філософії письменника дуже явно просліджується проблема добра та зла. Богослови та священики століттями стверджували, що незгоди та біди які обрушуються на людину під час його життя – це кара, яку Бог шле нам за наші гріхи, та випробувати людську віру у Нього. Вольтер не один раз буде повертатися до цієї проблеми у ряді своїх філософських повістей.
Перший такий твір поета – «За та проти (Послання до Уранії)» 1722 року., був з відтінком знущання говорить про суперечних діях Бога, який створив слабких людей лише для того щоб «зліше сміятися над їхніми скорботами», та наділяти їх пороками, щоб карати їх загробними муками.
У зображенні Вольтера, Бог показаний як якась невідома сила, яка не бачить любові, яка бачить тільки пороки та гнів, яка не усвідомлює що робить. Філософу здається вчинок Бога прирекшего на вічні муки тих, хто так і не познав християнства – вкрай абсурдним.
Усе своє життя філософ поклав на боротьбу із католицькою церквою. Він різко обсипав стрілами критики її служителів, за те, що вони нібито поширювали усілякі небилиці про чудеса які описувалися у Біблії, «химер Ветхого та Нового завітів», котрі Вольтер вважав як засіб за для оглушення, обману недалеких соціальних мас. Письменник ніколи не стримувався у виразах, коли річ ішла про священнослужителів. Він відкрито називав їх «мерзотниками», «негідниками», «носіями гидких забобонів».
Ранні ліричні твори Вольтера вже тоді були сповнені знущальними нотатками про пороки священників, вже тоді Вольтер заробляє репутацію вільнодумця, який не осоромлювався у своїх висловлюваннях. У звернені до невідомого абата він саркастично напише що співчуває його схудлому трійному підборіддю. Чим заробив собі ненависть багатьох, та вчасності цього абата. У своїх саркастичних та уїдливих висловлюваннях філософ не бачив граней. Вольтер іронічно висміював дурість єпископа Мірпуа, посміхається над єзуїтом Грессе. За всі ці вільнослівства його могли навіть спалити на кострі. Слова Вольтера: «Не бійтеся висміювати забобони, друзі мої, я не знаю кращого засобу вбити забобони, ніж показування його у смішному виді».
Самим явним, блискучим ствердженням його слів, стала найкраща його поема «Орлеанська невинна» 1735 року, цієї роботі він посвітить багато років. Основою цього труду стало епізодична подія столітньої війни, зв’язаний із героїчним подвигом великої історичної особистості – Жанни Д’Арк. Безстрашна войовниця, яка очолювала величезне французьке військо у 1429 році, героїчно визволила Орлеан від облоги англійців, у Реймсі вона коронує короля дофіна Карла VII, але після череди фатальних поразок, велика жінка – полководець попадає у полон. Зраджену королем та церквою, вона була спалена на кострі за звинувачуванням у чарівництві. Лише через двадцять років її справа була переглянута, а сама вона більше не була винною у чарівництві та чорнокнижництві, а ім’я її почали вважати святим.
Безрозсудність та нелюдськість багатьох судових процесів що проводилися під керівництвом церкви визивали у Вольтері бажання висловлюватись більш гнівно у адресу церкви, та «йти в наступ» більш активно та нещадно.
За для більшого осміяння культу священників Вольтер, подібно Данте поміщує їх у пекло.
По думку письменника, священики та святі – це звичайні вбивці та розбійники, вони за мізерну допомогу церкви та матеріальне убезпечення були зачислені до ряду святих. Це побуджало у Вольтері відразу та презирство. В одної з своїх сатир мислитель піше про так званий «Рай для дурнів», переповненого зграями дурнів, лжеців, та жуликів. Над теоріями клерикалів, гіпотезою про потойбічне життя та саме існування того самого невідомого світу душ, та паралельною реальністю сміється, та й сміх його має явний відбуток знущання.
Не можу не відзначити, яку значну роль у ході історії зіграла боротьба Вольтера із релігійними упередженнями, напливами фанатизму, та клерикальним строєм яке було великою мотивацією для багатьох приймати точку зору Вольтера, та й замислюватись над своєю вірою у Бога. Дії філософа – просвітника сприяли визволенню розуму багатьох від забобонів нав’язаних тодішньою церквою.
Думки та висловлювання Вольтера про реформацію церкви та її уставів стали планом подальшої Великої французької революції, та понесли за собою величезні зміни у подальшому релігійному (церковному) житті Франції. Програма революції брала свій фундамент на підпорядкуванні церкви уряду, знищенню привілеїв нав’язаними церквою. Ця програма базувалася на релігійної філософії письменника, та його особистих поглядів на проблему релігійного фанатизму.
У фокусі, боротьби Вольтера проти релігійних забобонів, у центрі якого знаходилася римсько – католицька церква, яку Енгельс пізніше назве «великим інтернаціональним центром феодальної системи» західно – європейського середньовічна, яка освічувала цю систему як «ореол божественної благодаті».
Однак, соціальна філософія поета мала відміну від його філософії стосовно церкви. Він розробляє концепцію так званого «союзу просвітників», яку дуже наполегливо намагався відтворити у життя. Суть цієї концепції є у тому, що повинен існувати союз філософів та государів, де на першому місці стоїть законодавча влада, у повному сенсі цього слова, а потім за нею іде виконуюча влада, що інтересно, у дуже вузькопрофільному плані: філософи просвіщають недалеких государів про істині принципи суспільства, та государі, заінтересовані у цієї справи, допомагають реалізувати їх у нових політично – юридичних законах, та звичайної практиці у повсякденному житті. Згідно Вольтеру: «народи були б щасливі, маючи государів – філософів», у той же час, знову згідно письменнику, «государі були б ще більш щасливі, маючи значну кількість відданих слуг філософів.»

Фактично, Вольтер хотів, аби суспільна сутність королівської влади була до такої ступені реформована, що втратила би свій статус як абсолютної.
Якщо вчити історію згідно Вольтеру, то можна помітити, що він зі всією точністю, на яку тільки здатен, описує картину у якій ясно видно, яке зло та негаразди вчинили клерикали по відношенню до народу. Вольтер завжди керувався рядом фактів які свідчили про істинне обличчя тодішньої церкви, а це саме: наслідування так званих язичників, якими на думку церкви був кожний другий, проведення хрестових походів, та початку релігійних війн, и т.д. Вольтер прийшов до укладення, що християнська релігія коштувала віруючим сімнадцяти мільйонів життів. За це мислитель люто ненавидів церкву.
У якості першого шагу до знищення клерикального домінування та гніту, Вольтер пропонував «поставити релігію у абсолютну залежність від государю, та владі», при тому, що государ та влада це люди розумні, просвітленні, та повинні бути однаково терплячими до усіх релігій, дивитися на кожну людину як свого брата чи сестру. Та Вольтер хотів, аби у якості дикий звірів були ти представники вади, які здійснюють свою релігію по засобом катів. Мислитель вважав, аби дійсно відтворити свій план по зміни релігійного суспільства, треба інтенсивно просвіщати людей за допомогою філософії.
Також, Вольтер часто оперував «благочестивими» доводами трактовки людської душі, які підкріплював відсутність у Локка зображення невдалого характеру. Щодо парадоксу душі, Вольтер був непохитним. Він впевнено заявляв: «я можу приписати здатність думати та відчувати своєму тілу; адже, я не повинен шукати цю здатність у іншої сутності, названою душею, чи духом, про якого я не маю жодного поняття».
Видвигаючи апріорні дефініції душі своїх «фантазіях філософа», письменник протиставляє філософськи узагальнення природничо – наукових поглядів та експериментів яки мали відношення в зв’язку с якимись матеріальними органами.
Вольтер робить дуже важливе відкриття за для подальшого розвитку матеріалізму яке він розглядував у своїх роботах. Різка критика двох найбільш значних антиматеріалістичних концепцій – беркліанства та лейбниціанства у вісімнадцятому столітті.
Переходячи потім до проблеми людських відношень, а саме до їх регулювання, та вказуючи на те, що «за для існування суспільства, потрібні закони» Письменник яро зазначав, що останні є результатом божественного одкровення.

По Вольтеру, ніякий голос з небес не наказував людям, діяти по якомусь образу, чи трактату, та кого винні уникати. Люди самі встановлюють для суспільства необхідні на їх погляд закони.
Спираючись на «Основи філософії Ньютона» Вольтер з граничною визначеністю відхрещуються від концепції морального почуття у людини. (згідно Ньютону). Не дивлячись на те, що письменник дуже тяжів та почитав вченого. Вольтер погоджується з ідеєю Локка, запереченням яких би то не було вроджених ідей та принципів поведінки, однак все також остається прихильником мислення Ньютона. Вольтер говорив: «Ньютон дійсно не допускав у нас ніяких вроджених знань та ідей, принципів поведінки. Разом із Локком він був переконаний у тому, що усі ідеї ми отримуємо за допомогою відчуттів, по мірі того,як ограни відчуття розвиваються…»
У той же час, Вольтеру здається – що він, знову разом з Ньютоном – знаходить на останнє радикальний засіб подолання етичного релятивізму: з однакого пристрою органів людини «виходить однаковість їх потреб та відчуттів, а це приводить до однаковості грубих понять, повсюди являючись базисом суспільності.» Якщо трактувати іншим способом, то виявляється таке: «ідеї, отриманні за допомогою однакових органів відчуття людьми, організованими засобами», приводять до формування (з віком) принципів: «одні та ті ж принципи які необхідні усілякому суспільству», у результаті якого, на всій планеті «від Сіаму до Мексиці, у пошані правда, дружба та вдячність, та т.д.». Принципи моралі на погляд Вольтера існують як діяльність розуму, який відштовхується від певного чуттєвого опиту, який має кожна людина у суспільстві.
«Природний закон» моралі, який Вольтер розглядує також як «закон, що змушує діяти зі своїм ближнім як із самим собою, є природним наслідком самих перших понять та може бути рано чи пізно бути почутим серцями усіх людей, або, оскільки розум у всіх однаковий, необхідно, аби рано чи пізно плоди цього древа виявилися схожими між собою…». Визначення держання «природного закону», через багато відоме правило, «золоте правило» яке говорить, поводити себе так, як хотів аби поводилися із тобою, - придавало у деякому плані гуманістичний характер, поняттю суспільного критерію як чесноти. Згідно Вольтеру, то гуманність, це головна чеснота у суспільному пристрої, а інші є тільки похідним від неї. Вольтера також вказував, що «суспільне благо», може бути досягнуто, якщо люди зрозуміють, що таке чеснота.
«Природний закон» Вольтер розглядає як «природну релігію», бачачи в неї єдину достойну релігію, яка є єдиною достойною для людини, та тою значно відрізняє її від усіх існуючих нині релігій, зокрема християнства,ісламу, та іудаїзму.
Сама задача філософського осмислення природи, для Вольтер, була ускладнена тим, що філософ прагнув відштовхуватись від неї от фізики Ньютона, у якої Вольтер находив що до спільної світоглядної обмеженості механіцизму добавлялись ще такі, які походили з властивого для Ньютона неісторичного погляду на Всесвіт, та із його прихильності до християнської релігії.
Вольтер, який був непробивний що до теорії існування Бога за ствердженням церкви, прийняв «докази» буття Всевишнього, в основі якої лежав природничо-науковий матеріал. Враження від природничо-наукової теорії справили дуже велике враження на Вольтера, розірвала їх зв’язок із підтримкою християнської теології, та віддав їм сугубо деїстичний характер: їм уявлялося існування Бога, який не мав ніякої теологічної визначеності.
Тут спостерігається стрімке перегрупування від природничо-наукових утворень, до пояснення ними існування Бога. У своїх міркуваннях Вольтер прийшов до далекосяжних аналогій, між цими утвореннями та окремими витворами людини.
Деїзм Вольтера також брав фундамент на космологічної теорії,(«найбільш метафізичне» та саме важливе для характеристики Бога згідно Вольтеру), яке було навіяно йому лейбницівськими роздумами та гіпотезами про буття Бога, яке було основане на теорії буття, яке було цілком природне. Вольтер висловлював впевнені доводи, що усіма цими метафізичними доводами можна «доказати що Бог дійсно існує», а тому сповна впевнено міг пояснити загадки створення світу творчою активністю Бога: «саме він вклав у планети ту силу, в якої вони можуть пересуватися с заходу на схід; саме він змусив ці планети та сонце обертатися навколо власної осі. Він накреслив за для усіх єдиний закон, згідно якому, усі однаково тяжіють до свого центру. Та на останнє, він створив живи сутності, яким дав активну силу, за допомогою вони призивають життя до руху».
Матеріалізм Вольтера, який мав деїстичну форму, отримав широке поширення у Франції, та потім, по мірі його розвитку та й визнання. Поширення ідей Просвітлення співчутливий варіант також і в інших країнах.
Прилучення стрімко зростаючого числа людей,до просвітницького руху, які після були прибічниками Просвітлення, позначало лише одне, повний розрив із ідеологією феодально - абсолютистского суспільства та релігійно – теологічним світо поглядом, відбувалося, у основі своїй, через прийняття філософії Вольтера, та розділення його засобу мислення. Повністю, чи частково, багато з тих, хто був прибічником мислення Вольтера залишалися вірними йому до завершення свого життя.
Ті, хто осмислював власну концепцію Вольтера – Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах, та ін., зуміли простежити наявну її немало помітну суперечливість, віддав при тому честь, у присутніх там (у концепції), матеріалістичних поглядів, та зрозумівши незакінченість її деїстичних стверджень.
Видатний просвітник XVIII сторіччя, матеріаліст та філософ з Росії – Д.І. Писарев, коли розглядував рух ряду вихованих на творах та трудах Вольтера просвітників, які були другої генерації від його суперечливого світогляду до атеїзму. Також, можна точно ствердити, що деїзм Вольтера являє тільки грацію на дорозі до подальших висновків Дідро, Гольбаха та Гельвеція.
Деякий час потому, у трудах Вольтера простежується гучними ствердженнями, що той самий «деїзм», має явну перевагу, (якщо не верх) над атеїзмом. Послідовники атеїзму, під впливом Вольтера, стрімко, один за другим, приймають рішення відступитись від своїх поглядів, націлених на атеїзм, переходячи, поступово до «теїзму», та визначаючи його більшу правоту над атеїзмом. Але, реальних заступників атеїзму, які також були серед французьких філософів – просвітників, йому не вдалося переконати, схилити на сторону теїзму. Навіть Д’Аламбер, (та інші важливі особистості у історії просвітництва) великий мислитель, та приятель Вольтера, якому він віддавав немалу перевагу, не знайшов його аргументи достатньо переконливими, та здатними до його зміни переконань. Але це не вказує, що Вольтер потерпав крах, ні, серед людей яких він переконав своїми аргументами є значні особистості. Він дійсно багатьох зміг схилити до теїзму.
Погляди Вольтера у той момент потерпали серйозні зміни, по перше що варто відзначити, що він перестав розглядувати що або, як похідне від надприродного, на спів відношення матерії та руху. Визнаючи абсолютність руху у матеріальному світі, він посилаючись до «стародавніх філософів», висказує думку, що рух завжди властивий матерії, як власні їй видимість та непроникність.
По друге, в ході постійного філософського обмірковування, нових природничо-наукових даних, Вольтер був змушений визнати існування матерії. (хочу це було видно ще у його філософських творах положення про нерухомість матерії).
Вольтер говорив що: «ідея хаосу, упорядкованого Богом, міститься у усіх стародавніх теогоніях», які «матерію у руках Бога роздивлялись як глину у гончарному крузі», та визначав: «Хаос був безладним рухом, а космос – рухом упорядкованим, яке господар світу повідомив усім тілам.»

Вольтер говорив: «що система великого існування, яких створив все, та який дав кожному елементу, кожному виду, кожному роду свою форму, місце та вічне призначення».
У своїх наукових трудах, мислитель добігав великих зусиль, аби дискредитувати «системи» Майє та Бюффона, у зокрема за допомогою іронії, основу для котрого давало його власне, дуже спрощений виклад їх змісту. Проти трансформізму Майє та Бюффона, Вольтер націлював також положення про «незнання» людини відносно «перших принципів» та походження усіх речей.
Спроби Вольтера боротися із гіпотезами трансформації на фундаменті самого природного приводили його до безуспішного заперечення ряду науково встановлених фактів, у сутності та палеонтологічних.
У трудах Вольтера 60 – 70 роках виступає ряд матеріалістичних аргументів. Укладення про існування Бога виходячи з природничо-наукових висновках та їх окремного прийняття розглядаються Вольтером все більш як ймовірні та зовсім не достовірні. Згідно Вольтеру, метафізика – це наука, у якої немає місця людської думки, мислення, все це двинеться від сумніву до припущення. Вольтер заключав, що метафізика – це наука ймовірності.
При обговоренні питання про існування Бога, письменник поступово починає переходити від метафізичної теорії до раніш не зустрічавшихся ніколи у його творах зображенням морально – юридичних зображень, фактично, даючи деїзму відійти на другий план.
Відтепер, письменник стверджує що «Бог – безмежно мисляче – повинен бути безмежно справедливим», та що варто визначити «слідує визнавати Бога – який нагороджує навіть месника чи не слід його визнавати зовсім».
Багатьом наслідникам Вольтера дуже відомі слова, що «в любій країні, населення потребує у міцній узді; та якщо би Бейль розпоряджався хоча б п’ятьма сотнями чи шістьма сотнями кріпаків, ін. би не обійшовся без проголошення перед ними влади Бога – караючого та що дає заплату». Понад усе, також, Вольтера займала можливість придати вірі у такого Бог характеру узди для сильних мира цього, над яким не було власно ніяке людське правосуддя.
Про атеїзм Вольтер говорив: «атеїзм – це вельми небезпечне чудовисько,, коли воно знаходиться у тих, хто стоїть у вади…», та що: «атеїзм був філософією усіх могутніх людей, яки провели своє життя у зачарованому крузі злочинів, який дурні іменують політикою, державним переворотом, мистецтвом владувати».
«Я би, - писав Вольтер, - не хотів мати справ із государем – атеїстом, зацікавленим у тому, щоби стовкти мене у ступі: я впевнений, що у цьому випадку мене б стерли у порошок».
«Соціальний аргумент» Вольтера, на ряду з іншими видами просвітницького деїзму, грав, дуже прогресивну роль, займаючи далеко не друге місце у ідеологічної підготовці Великої Французької революції. Французки матеріалісти вели війну із вольтерівською дискредитацією атеїзму, вказуючи, що вона (дискредитація), має спотворення його дійсного смислу, та перечислення вірі у Бога її неіснуючих рис.
Вчитуючись у деїстичні роздуми Вольтера, та інші труди письменника на цю тематику, та твори деїстичного характеру інших просвітників того часу, легко помітити, що згідно їм, віра у Бога визначалась в сутності до «зовнішнього споживання». «Релігія філософів» яка була створена самими філософами, це – віра, яка ними самими бачилася як суспільно необхідною лише для тих, хто не входив до «суспільства філософів», та й тому не признавався здатним до дотримання «природного закону», по внутрішньому ствердженню – за для владу імущих, та для народу.
Пропагування Вольтером, деїстична сакралізація «природного закону», мала за свою основну задачу становити дійсні етичні бар’єри практиці феодального, безсердечного, деспотичного правління, водночас сприяючи реалізації ідеалу «просвітницького правління». Ця пропаганда розверталася не випадково, саме у час штурму французькими просвітниками ідеологічних устроїв французького абсолютизму. Вона виражає, по суті справи, не посилення світогляду Вольтера особисто релігійних мотивів, широко поширену у Французькому просвітництві.
Філософськи роздуми Вольтера були завжди сповненими, та тісно зв’язаними з абстрактними предметами, та питаннями людського існування.
Практично усі тоді відомі релігії, Вольтер зараховував у ряди чогось надприродного, а як відомо, письменник був противником усього що носило у собі щось «забобонне та й потойбічне», яка «робить Бога тираном, послідовно роблячи и людей тиранами». Беручи за основу неправдиве уявлення про те, що шанування Бога не сумісно із піклуванням про щастя та благо людей, «забобонна людина стає сам собі катом; кат, він для усілякого кат, хто не мисле як він сам». Породжений забобонами фанатизм, приводив до фатальних злочинів відносно людства, та тому вважав, що «з обличчя землі треба стерти… Забобони…». Він висловлював надію, що: «можна пером та словом можна зробити людей краще та більш освіченими».
Вольтер щиро вірив, за допомогою філософії, теїзму, літератури та прихильності до просвітницького руху людина дійсно може стати кращою. Навіть буржуазія, в якої, як вважав Вольтер, не має нічого зокрема вузькопрофільних інтересів, та бажання особистого комфорту та блага.

Список використаної літератури:

Вольтер. Філософські роздуми. (С. Я. Шейман-Топштейн, В.Н. Кузнєцов.)
Вольтер. Поеми. Філософськи роздуми. Повісті. Памфлети.
(В. И. Пащенко.)

Дата добавления: 2015-08-29