Всі імена, події, особистості та локалізації є вигаданими. Деякі з них вигадав я, хто вигадав інші-мені невідомо..

Всі імена, події, особистості та локалізації є вигаданими. Деякі з них вигадав я, хто вигадав інші-мені невідомо..

№7

Цікаво, чи спадало кому-небудь на думку спорудити такий собі поїзд – кабріолет? З важким дахом, що пахне шкірою, з розпірними ребрами дюралевих опор, поривами вітру і непотребом, який неодмінно буде підійматися від цього шаленого подиху металевого життя і кружляти, кружляти, аж доки не впаде, втративши свої невеликі фізичні сили, у сніданок якогось одурілого від простору довкола пасажира. А як чудово було б опинитися всередині такого собі первісно-велетенського барабану під час дощу, чи ще краще-граду: я вважаю, що всі любителі барабанів бронювали б весь сезон дощів, по якому проходив би такий маршрут, і підслуховували б там свої найкращі партії.

Просування вперед у залізничному транспорті має дві фази, що змінюють одна одну: як тільки потяг починає розганятися, у вагонів з’являється таке ритмічно-алкоголічне похитування, яке можна можна розрізнити лише тверезим пасажирам: нетверезі якимось дивним чином стають до ладу і одразу починають хитатися у протифазу, при цьому навіть не помітивши такої значної переваги. Вони, як сухопутні матроси, готові на будь-які жертви, щоб якнайкраще виконати призначену їм задачу…

Голова моя стинається з гільйотини верхньої полиці, погляд падає вниз. Там внизу, як це не диво, також існує життя, і за ним дуже цікаво спостерігати. Ні, ні, стоматологи тут ні до чого, це зовсім не гільйотина, скоріше за все нестачу кисню через неприроднє положення голови можна порівняти із зануренням аквалангіста. Цікаво, чи бачить він все так як звичайні люди, чи знаходиться на проміжному щаблі сприйняття, і він – трохи риба, так би мовити як русалка на чверть ставки?

Чорт, тут високо, і думки розгалужуються гілками, щоб врятувати мене від падіння. Проте я, з поваги до свого внутрішнього співбесідника буду силувати себе і прийду до фактажу, матеріалізму і іншого твердого підґрунтя. Тим більше, що я бачу три цілком матеріальні цьому підтвердження.

1. Опецькуватий хлопець, забронював собі місце № 27, звісно, що нагорі йому нема чого шукати. Величезні вуха, руде волосся, картата сорочка, що замала і не стримує такий великий, фізично майже осяжний, кругленький нуль його тіла. Спостереження дослідника ні до чого не призведуть, тож переходимо до номеру…

2. Вельми недолуга його бабця, це зрозуміло, навіть відсутні ймовірні ознаки сімейності-колір волосся (вона ж там напевно заплітала квітки, красиві весінні кульбаби… чи рози, ба, навіть цілий букет роз, і це ж тяжко напевне, і довго, і нецікаво просто тягати на собі букет роз, і він схиляв її, схиляв до чогось, і схилив в результаті до радикуліту). І вона також нависає над онуком, як янгол, щоправда трохи лінивий, бо не літає, як усі нормальні янголи, а зробив собі таку поличку, лежить на ній. І коли онук кудись піде, я впевнений, що поличка звісно буде повільно слідувати за ним, не високо, але і не низенько. А з неї будуть повільно спускатися шкарпетки, що іх вона/він буде там в’язати.

3. Абсолютно і нескінченно п’яний і водночас компактний пасажир потягу, що займає своє місце і формує навколо нього суцільний біологічний бар’єр, через який навіть мухи не перелітають. Вуса його компенсують дефіцит волосся на голові, але не в повній мірі. Більше роздивлятись я не можу, бо являюся таким самим янголом для нього, як бабця до онучка свого, і падати, на відміну від своїх справжніх колег, наміру не маю.

-Альоша, я тебя прошу, ну скушай шо небу………… ать

-Нет, я же сказал не хочу, значит не хочу и не………………..ать

Може я чогось не розумію, але як можна заставляти жерти оцього… Його треба прохати не жерти, ставати навколішки і ридати вголос, бо інакше він може ж десь репнути, якщо буде продовжувати так розростатися. Під такі думки я засинаю… Ненадовго, бо…

.

- А я вот в …8. году служил в противоракетной обороне, мы такого не допускали, и допускать не могли…Мы границу защищали, нам приказ-мы – исполнять. Я вот на медведя ходил, надо было защищать Родину, а вдруг у него передатчик? Меня как это осенило-передатчик на медведе-кто ж подумает,а он там точно есть… А в карауле не дают автоматов, говорят не учебная на х.. тревога.. Ну я тогда взял ручку, ну, пишущую такую, и пошол. Нашел медведя, ткнул ему в глаз, и он помер…

- Долго помирал. А лес вокруг, ельник такой, с них сыпется снег всегда, мне за воротник нападало. Холодно, сука, но надо ж найти… а он лежит, мех клочьями, мокрый весь, и не сдох. Ручка в глазу,я к нему - он вздыхает, слюна, липкая, но надо же проверить… проверил я в итоге, только форму изгваздал по локти. Вот. Не оказалось в нем ничего лишнего. В других наверное было.

- Альоша, не расстраивайся.. Ну зачэм вы так разсуждаете, не, ну нельзя так убивать же..

-Нужно! Нужно, мать!

№ 7-6

За головою, послухавши чудові словосполучення і ідіоми, моє головодоповнення і головопереміщення скотилося додолу з Залізничного Олімпу. Миттєвість зодягання шузу на шкарпетки; двокрапка дверей(згори привертає увагу номер купе, а нижче-хромована ручка).Пустка переходу, звична червоно-зелена ковдра, Тамбур.

За вікном сутеніє..Сутінки скрадають відмінності пейзажу за вікном. Мені все одно.Я виїжджаю за межу стандартного свого відчуття світу. Я кидаю свою збудовану тюремну камеру. Чи то мені так повезло, хоч я сумніваюся. Скоріш за все, кожна людина на початку свого життя має захистити себе від всесвіту. І тут є варіанти… можна взяти собі такого ефемерного цементу, і назбирати таких собі цеглин. Такими цеглинами виступають твої знайомі, друзі, рідні, а цементом-події, що їх між собою пов’язують. Будівля може вийти дуже цікавою. Найдорожчим скарбом такої незаконної забудови є вікна, люди, через яких ти бачиш світ. Світ, що здається різним, світ, що здається принадним, відразливим,політично-заангажованим, економічно-стабільним… всі вони створюють чудовий калейдоскоп. Інший варіант- це будинок равлика…………. Ну як він зрозуміє, що дельфін- це ніс, хіба ж побачить….. хіба ж можливо відчути холод снігу без того, щоб торкнутися своєю вогкою ногою, єдиною ногою, відчути, почути сніг… ні, ніколи не дійти.

-Добрий вечір, чи маєте запальничку?

«Та іди ти на хєр» Falce

«нє, не палю» Falce, бо так не говорю

«да, пожалуйста» Falce, бо вона ж українською спитала

«Так, звичайно»

Такий невеликий вогник з’вляється на мить, але згасає.

«Вибачте»

Вогник сприймає вибачення, зростає і стає спроможним. Завібрував шар світла, замерехтіли дорогі рами тамбурних віконець, сірник запалив все наскрізь, тільки стіни тамбуру змогли спинити цей вибух світла, бо звісно, спалив би весь всесвіт цей сірник, і ще залишилось у ньому полум’я, щоб підпалити зайву цигарку. В тамбурі попід стелею поважно плавають хмари тютюнового диму, голови наші ховаються в ньому, тільки очі блищать.

«Далеко їдеш?»

Дівчина, не можна одразу ігнорувати слова дівчачих янголів.. Вони будуть ображено дивитися на тебе все життя, яке в тебе ще залишилось.

«Так, далеко, до кінця, а потім ще за нього»

«а що там робити?» питання просто не має відповіді, шляхи спілкування розійшлись, я тупо дивлюся на людину, тютюновий дим повинен її витіснити і розчиняти, цигарки на те і існують, щоб захистити від чудових спонуканнь.

«А тут взагалі нема чого робити». Без задоволення гашу цигарку, втікаю.

М’який реверс: двері-тире, черевики-зняти, ковдру-знайти, на подушку-покласти голову. Все.

№26

Холодно. Чортттів бинемалобиїхвхопити як холодно…

Я прокидаюся в неадекватний час. Це як снулу рибу в січні вихоплюють з води і вона так «хААА..хААА.. хААА»

Немає десь героя-переможця ведмедів, але інші мої співкамерники швиденько намагаються привести себе до ладу… судоми їм допомагають. Згори можна від цього відмежуватись.

«Сдаем постели, уже подезжаем».

Таке велике місто. Так довго входить в нього поїзд, розтягує своє машинне задоволення. Будинки не відрізнить навіть видатний архітектор, звичайні коробки, звичний вміст.

Друг, зустріч, багато пива, натомість дуже мало чудово вбитого часу, бо недовго стоїмо, майже матеріальне питання «А нашо мені їхати?». Потяг поночі забирає мене, доки я не зрозумів відповіді на це запитання.

Я родился внизу,

Я лез из окопа

Я вижу путь вверх,

Я и не знаю как

Я наверху удивлюсь

Когда удавлюсь

№2

Спрага. Притисну себе до холодної поверхні, аби не вивчати з верхньої полиці рух потенційних плювальниць, що навіть не згадають у якому зі сновидінь вони втратили своє «Я», і що замість нього вони в себе отримали. Світло. Світло-це надовго, світло буде заглядати в мої зіниці дуже довго, прискіпливо шукатиме там темряву і, знайшовши, випалить і знищить, позбавить мене тіней, зупинить свою дію десь в районі епіфізу. Звуки. Звуки- найгірше, що може існувати зранку. Бензинова плівка на поверхні калюжі, так переливається, іноді навіть красиво.

- Альоша, иди умываться. (радіошипіння) Нет, сначала умыться.

- Чай, кофе желаете?

- А когда станция будет? А

- Мне ночью было очень холодно, вы можете сделать температуру в вагоне? Как нет, я же не могу тут находиться, в конце концов, я же заболею…

Сеча. Це велика проблема, з якою філософські забавки не проходять, тому посеред вранішнього ґвалту людей раптово падає з недосяжного неба така собі органічно-мясна бомба. Я.

На ранок залізна змія ледве повзе, і везе якось повільно і непевно. Таке відчуття, що подорож захоплює не тільки простір але й час - цей ранок занурюється в зиму. У вікно я бачу щось, що притягує увагу. На біло-чорній заставці звичайного вікна звичайного потяга то з’являється, то зникає річка. Навіть не річка-струмок. Навіть не струмок, а просто звичайна брудна вода в канавах обабіч колії. Але це не вода, вода не має права мати такий солодкочервоний колір. Десь в мозку починається автоматичний пошук помилки, але швидко згасає. Так, я їду в потязі, що чомусь потрапив до зими, спокійно і неквапливо їде через туман, і час від часу вдає з себе гондолу в кривавій воді. Все нормально, так і має бути.

Моя подорож, насправді, має мету. Кінечна точка маршруту звісно є, і там мене чекають справи, суть яких нецікава і існує дуже далеко від мене, особливо зараз, коли мій світ зранку такий вразливий, до того ж в ньому взе пробита дірка, саме з неї течуть ці темно-червоні річки, які я бачу і досі. І вони пробили цю дірку. Уроброси формуються з води та відбросів.

Вбиральня вагону-не найкраще місце для спостереження та само занурення. Тому я йду в тамбур. Палити.

-Доброго ранку. Ти спав?

Українська мова в тамбурі потягу на мить виводить мене з річкового кровообігу.

-Ага. Спав. Тільки не так.

-Як можна спати не так?

-Ну звичайно всі відпочивають уві сні. А я навпаки, втомлююсь.

-Втомитись уві сні неможливо.

Такий однозначний погляд на життя мені імпонує.

-Ми зараз стоїмо?

-Так.

-Невірно. Ми рухаємось в потязі, він рухається навколо Сонця, яке, в свою чергу підстрибує в рукаві Оріона, а як рухається цей рукав-вирішує той, хто його одягає.

Дуже своєчасна відрижка Вікіпедії. Я мудло.

- Ти астроном?

- Ні. І зорі мені не подобаються. До речі, Сонце- це газ. Така велика куля з газу.

ЇЇ погляд виразніший за слова. Я чітко бачу час, що залишається до завершення спілкування. Його відмірює попіл її цигарки.

- Скажи будь-ласка, ти не знаєш, що сталося з річками.. ну, вода там дивна, і взагалі, чому там за вікном зима?

- Не знаю. Я нічого такого незвичного не бачу.

Останній шанс.

- Ти вже вибач, так склалося, що в мене сьогодні день народження. (Цікаво, це я сам щойно вигадав, чи десь вже таке чув… не сам ДР, до якого відношуся спокійно, а сам механізм зацікавлення?)

- Ого, вітаю. А чого в таких умовах?

- Не мав вибору, на жаль. Така вже карма, невідкладні справи.

- Святкуєш?

- Звісно. З родичами, захопив їх. Приєднаєшся?

- Ні, дякую.

- День Народження в потязі-це буває раз на життя. А в багатьох-жодного. А за родичів я відповідаю головою.

Вона ж в мене не відірветься сама собою. До того ж за мене те, що вірогідність зустріти в тамбурі зсунутого з глузду… хоча ні, напевно вище, ніж зустріти іменинника. Але це, якщо не застосовувати новітні статистичні методи.

Попіл сплинає все швидше, цигарка летить точно в непевний проміжок вагонної зчіпки через прочинені двері тамбура.

- Я подумаю.

- Ок, без питань. Сьоме купе, вагон..

- Та знаю ж вагон.

О, навіть смішно

-Так, я буду чекати.

Залишившись наодинці під розмірене перераховування поїздом міжрельсових стиків я починаю розуміти, що слід проводити авральну підготовку культурного свята. Цигарка та фляга з коньяком занурюють мене в роздуми над цією невеличкою проблемою.

№32

-Вагон-ресторан? Туда, через два вагона. А остановка-через двадцать минут.

Провідниця уважно мене досліджує. Ну хіба я питав в тебе це, звідки я знаю, коли вона з’явиться… хоча жінки, які вбираються, повільні, немов змії пізньої осені. А зараз зима. Тобто в мене є час.

Моє купе відкривається мною. Треба налагоджувати контакт якомога скоріше. Згадую, чи не бовкнув я чогось зайвого вчора, не приходжу до чіткого висновку, але зараз буде видно.

- Здравствуйте, господин охотник, добрый день уважаемая дама. Это ваш сын? Внук? Не может быть, извините, просто никогда бы не подумал….

За це я буду їх ненавидіти ще довго, але на разі це мене не турбує.

- Вы можете войти в моё положение, возникла небольшая проблема. У меня сегодня день рождения, и я не могу отпраздновать его со своей девушкой... мы с ней недавно знакомы, а я срочно и надолго должен уехать по важным делам, если вас не затруднит, может вы все сможете мне помочь? Отпразднуем его вместе, я вас представлю своими старыми друзьями?

- Это что же мне, врать?

Ця цитата, сказана героїчним генералом, по напруженості та експресивності точно взята була з Біблії, Корану чи інших бестселерів. Хоча, з іншого боку, так йому в роки молодості міг дошкуляти сам Фрунзе. Або Ворошилов, може майбутній генерал цукор у його коняки крав.

- Нет-нет. Всё это правда, правда… Вы же должны понимать, служба, приказ – и хочешь не хочешь, а выполняй. Но смекалки же никто не запрещал?

- А где тогда стол?

Ййооохххууу… в яблучко. За півхвилини-і такий чудовий результат. Я вбив цілого генерала його минулим, так само як він - ні в чому не вину тварюку в 700 кілограмів. Чисто з математичної точки зору, його треба вбити ще 7-8 разів, не впевнений, бо його точна маса мені не відома.

- Стол? Сейчас организуем… Только я же случайно тут оказался… Надо в вагон-ресто…

- Ты чего, совсем еб….ся? Нет, я знаю, я тут часто ездил, когда молодой был. Скоро остановка будет, идешь в город, через вокзал, там направо за углом магазин. Всё покупаешь.

Мої очі повніють безвихіддю, це генерал бачить навіть без бінокля. Тим паче, він командир, хоч і у відставці.

- Сам пойду. Деньги давай.

Очі спускають безвихідь в унітаз, і замінюють її недовірою. Проте варіантів у мене не так багато, вистачить одного пальця перерахувати, середнього, якщо бути максимально точним у формулюванні. Отримавши ціль на найближчі двадцять хвилин, генерал швидко починає одягатися, рухи його нагадують модерновий балет - нічого не зрозуміло, але ніхто не перечепиться на сцені і не впаде в оркестрову ямку, скільки не очікуй.

З равлика засідки після відбуття командира видобувають одне одного бабуся і онук.

- Только вы же запомнили? ВЫ МОЙ ДЯДЯ!

Почув він раніше мене, чи провідницю, що заявила зупинку-невідомо, бо одразу зник, телепортування входило у властивості офіцерів протиракетної оборони Сибіру. Як і олівці.

- Бабушка, миленькая, ну побудте моей тоже. Ну хоть чуть-чуть, символически.

- А мы мешать не будем, мы тоже рано разойдёмся

- Ну я не знаю…

Двері просуваються на сантиметр вбік.

-Чай? Кофе?

-Чай. Два чая.

- Простите, а пиво есть у вас?

Якщо мене зовсім накриє печаль з цим сумним проектом, то хоч пиво я буду мати

-Нет. Пива нет.

Розвинена країна, залізниця така сама. Не можна вже пива попити, а коньяк вийшов увесь в роздумах … Двері знову прочиняються, і заходить гостя мого уявного свята

- Доброго дня! З іменинником!

Спалах свідомості нагадує мені невелику дрібничку, а саме відсутнього в даний момент борця за захист вітчизни від знахабнілих ведмедів.

- Да, здравствуйте! Це я імєніннік!

Сука, ну шо одразу за паскудство почалося. Ну який же він дебіл, чи як його там… Бля, бля, бля. Хто його вдарив у дитинстві головою об підлогу-не знаю, але вдарили сильно, точно кажу. Залишки вранішнього коньяку розщеплюються повністю, допомогають шукати вихід, випірнути з такої гимняної ситуації туди, де його хоча б по коліно. Бабця, хоч і стара, але навіжена, точно мене вб'є, якщо ображу цього недоумка товстого.

- Але ж мене запрошував (погляд запитально звертається до мене) ось цей молодий чоловік?

-Так, ми близнюки -зціпивши зуби, кажу я- просто от разных отцов.

Якщо «дідусь», тобто «дядько», котрий зараз купляє щось до свята, не буде досить обачним, і не зорієнтується зразу в ситуації, то станеться лихо. Залишається промінчик надії, такий тоненький, як крило роздавленої мухи, на те, що військові швидко повинні орієнтуватися «по обстановці» (а якщо він і не почув мене про те що він дядько – то і це крильце відлетить з південно-західним вітром прямісінько в сраку, вказавши мені місце, де швидесенько опинюсь і я).

- Я для свята принесла пляшку шампанського

Або якщо потяг рушить без нього? Це ж він казав про часи, коли він служив, а тоді напевно тут були трохи інші умови для добування їжі. До того ж він тоді напевно мав якусь відзнаку ГТО, що додавала 15 відсотків до швидкості (за нормальних умов, і двадцять три з половиною за умов пересування до польової кухні чи за спиртом). Шампанське тут не допоможе. Хоча…

- Только не разбей люстру.

Добре. Не розіб’ю. Бо її нема тут. Не висить.

Потяг рушаєєєєєєєєєєєєєєє……

№4

Вагон різко починає рух, і цією сраною пробкою я трохи не вибіваю собі око. Ця дебільна піна починає вилазити з пляшки, тому я рефлекторно починаю відсьорбувати іі з горла, відчуваючи такі перенавантаження тиском, які і не сподівався зустріти протягом життя. Водночас знову прочиняються двері, краєм ока я це бачу. Проте відчиняється не від того, що рушив поїзд, а, як заковтуючи чергову порцію піни, розумію я – від того, що хтось намагається до нас зайти. Ці потуги перемежовуються такими словами, що я не почувши самого голосу, зрозумів би, що до нас хоче завітати мій рятівник, моя Червона шапочка з пиріжками, мій чудовий генерал. Від радощів я посміхаюся, втрачаю контроль, і у мене з рота і носа починає витікати це тричі блядське шампанське.

Такий сором по моїй вбудованій шкалі перевищує небезпечний рівень. Я навіть не пригадую, як давно опинявся в такій ідіотській ситуації. Але трохи віддихавшись, я бачу, що уваги мені мої глядачі приділяють невідповідно мало, у порівнянні з ситуацією, яка склалася.

Рука, що вже потрапила до купе, схожа на мого сусіда, але тільки зовні. Так, він надягнув саме таку куртку темно-синього кольору, і рукав светра стирчить саме таким, як я його пам’ятаю. Але рухається рука зовсім не так, як повинна рухатися рука нормальної людини. Вона так ніби скручується, а потім – ні, не розкручується, а так починає лізти, шукаючи щось, невідоме навіть її власнику. В глибинах мого мозку починає формуватися пояснення цього дивного явища, але я ще не хочу цьому вірити.

Щілина раптово розширюється, і, нарешті з’являється весь мій чудовий і найкращий «дядечко». Він вносить з собою запах горілки у наш замкнутий простір з грацією, що відповідає самому запаху.

- Привет, внучек… Хорошо, что я не забыл про.. пропра…пропа..пропраздник твой! На!

З цим «На» він витягає півторалітрову пластикову пляшку з невідомим вмістом, схожим на дуже розведене молоко, чудово розцяцьковану пляшку вермуту, і квіти. Букет пластмасових квітів з похоронних вінків, які, скоріш за все, він побачив і назбирав на своєму шляху. Назбирав, бо хтось, менш спритний за нього (може такий же, але без відзнаки ГТО) також дуже поспішав за тими ж речами, але не вклався в норматив, і потрапив під потяг. Тому нашому відважному військовому не склало великого фізичного і розумового навантаження скласти цей вияв поваги і вдячності з гвоздик. Сніг їх прикрашає, але його замало.

Вбудована шкала мого сорому росте, але гнів, хоч я і не маю на нього права, сягнув максимуму і навіть розбив захисне скло.

- Не треба.

Чого це вона? Може все гаразд, може в нас у родині так заведено поздоровляти. Може я його поцілувати хотів? У тім’я?

- Ну не треба, то й не треба… Піду сам собі… зараз повернуся.

Холодний вечір, майже ніч. Зайшов у тамбур – дивно тут на самоті… звично, але все одно дивно. Далі, після цигарки-далі, по вагонах, повз двері купе, що так нагадують двері палат…

- Коньяк пожалуйста, дайте. Бутылку.

- Нету нормального, только дорогой. Поздно пришёл, скоро вообще закрываем.

- А что есть нормальное?

- Джин есть. Русский. Нормальный

Хеппіенд. Джин є, коньяку немає.

- Давайте.

№5

- Ххагага…

- Аггага..

- Хахааааа…

Когось вже насмішив мій військовий дядечко. Головний розважальник-він, до такого висновку доходжу я, побачивши рівень рідини в його аж надто цікавій пляшці. І не можу для себе вирішити одну задачку.

Дано: п'яний як чіп, він зайшов (хоча зайшов-не той вираз, але нехай буде) до купе десь півгодини тому

Запитання: як за півгодини він зумів привести себе до більш-менш адекватного стану, при цьому допоміжні методи підказують нам, що наш об'єкт досліджень вижлуктав приблизно 700 мілілітрів свого загадкового бальзаму (міцність якого невідома, але виходячи з життєвого досвіду військовий з такою тарою має в ній рідину з показником не менше 40%)? Вкажіть як мінімум два варіанти вирішення, опором та тертям повітря можна знехтувати.

Веселощі стрімко згасають по моєму прибутті… очевидно, моє місце займала якась дуже весела історія.

- А мы тут брата твоего поздравляем, ты ж убежал куда-то, ну а мы, пока суть да дело, и начали. Давай штрафную.

Щоб трохи поліпшити собі настрій, не дивлюсь на піднесений мені пластмасовий стакан, відкриваю принесену пляшку і відпиваю десь третину. Поліпшиться він, чи одразу стане нудно?...

Те, що поздоровляли не мене, я бачу по зміні дислокації. Бабка чогось залізла нагору, і спить там, а моя гостя сидить, затиснута між дорогими родичами і Альоша аж весь червоний та спітнілий, це напевно від спеки, може бабця так перехвилювалася за нього, що вмовила провідників? І нам тепер ніколи не стане холодно.

- Ти чого такий сумний?

- Я не сумний. Глибоко всередині мені дуже весело. Я б навіть сказав, що я взагалі весь час сміюся, але ти можеш це не зовсім правильно зрозуміти. До речі, як єдиній гості на цій званій вечері, тобі дістається найчудовіша квітка з цього букету.

Я бачу, що в моїх квіточок з’явилася ваза, добре, що я не брав участі у її підготовці, бо вермут набагато гірше за шампанське. Сніг зовсім розтанув, тому гвоздики виглядають просто шалено дикий вигляд в своїй відразливості. Обирати з них найкрасивішу-це все-одно, що робити ставки, скільки дощових черв’яків зможуть перемогти трьох равликів, або загадувати, через скільки хвилин закінчиться гикавка.

- На, тримай.

Переможниця фіналу параолімпійських ігор серед штучних квітів вагону №7 знаходить свою власницю.

- А эти-тебе, дорогой братишка.

Три інші фіналістки (бо чудовий генерал не встиг, чи не подумав, і припхав їх мені рівно чотири) відправляються прямо в умовний центр його тіла… він не встигає їх підхопити.

Рішення задачі

Варіант № 1

Це зовсім не генерал. Це робот-андроїд, якого спроектували, щоб запліднювати жінок Далекого Сходу, і, таким чином, в перспективі-зміцнювати військовий потенціал Збройних Сил регіону. А зогляду на те,що в даних умовах виживання буде прямо залежати від спроможності до утилізації алкоголю, цьому андроїду вживили спеціальний модуль СМ-2, що має потужність розщеплення напоїв 1000 мл/год в перерахунку на чистий спирт.

Чорт, видно, що джин починає діяти, будьмо серйознішими. Отже…

Варіант № 2

Цей паскудний Альоша також нажерся. Чітке, коротке, елегантне вирішення. Відмінно.

Це я зрозумів по неадекватній реакції на подарунок, так нормальні люди їх не приймають. Він мовчки з-під лоба дивиться на мене, і червоніє. З виряченими очима це виглядає просто незвичайно.

- Піду, спалю цигарку. Ти зі мною?

- Так. Пішли.

Переваги нетверезості при пересуванні вагонами мають певну межу, чи то пак, поглинутий об’єм рідини. Я його вже трохи перевищив, і шляж дається важкувато, як і пошуки бісової запальнички.

- Ти чого такий постійно напружений? Це через свято? Так мені вже все розповіли, я знаю, що в тебе не день народження.

Ну чому так стається? Дві години не можна потримати язика за зубами, ідіоти.

- Що вони ще казали?

- Про тебе? Ну… казали, що ти… дивний, одним словом. А взагалі-дуже веселі і гарні люди, вони мені сподобалися, такі відкриті.

Дивний. Це, я так розумію, компіляція півгодинної промови, що завершилася реготом, на звуки якого я звернув увагу нещодавно. Суки.

- Ну не бери в голову, мені навіть сподобалося. Це було так… романтично. Ти хоч знаєш, що таке «романтично»?

- Романтично? Знаєш, я розкажу тобі, як я бачу романтику. Колись, дуже давно, на землі ніхто не жив, усі жили у воді. Там багато чого жило, ну і риби, звісно, також. А в них всередині є така штука, плавальний міхур. Він дозволяє їм плавати. Таак.. і…, а, і в деяких цих риб з міхуром виникали проблеми, вони не могли, не мали змоги нормально плавати, ну і їх виносило прибоєм на сушу. І там вони вмирали. Майже всі. Дуже невелика їх кількість за неймовірним збігом обставин цим міхуром могла дихати. І тому вони не помирали, а жили далі, їли напевно трупи своїх менш щасливих родичів, інших мертв’яків, жили там і повзали по трупах і багну, і не могли повернутися в океан.

Ковток..

- Так ось, коли, нажершися падла, ця риба-інвалід спромоглася підняти передню частину свого недолугого тіла, і у примарному тремтінні нагрітого повітря побачила не чергову тушу, яку викинули на берег хвилі, не жмути чорного волосся водоростей, не безмежну пустелю піску, а, не вірячи своєму оку, роздивилася первісній калюжі первісного берега первісного океану таке схоже на себе чудовисько. Ось тоді і сталося найромантичніше побачення на землі. Все, що відбувалося з того часу-жалюгідні спроби повтору, неспроможні вже до свого початку.

- Кхгхг…….. А… а якщо це були двоє хлопчиків? ХХххггкккккххх.

З цими словами вона тихо і повільно, наче так і планувалося, сповзає по стінці, доки не займає горизонтальне положення, так, ніби зібралася спати на підлозі тамбуру всю ніч, що залишилася. Це викликає у мене неабияке занепокоєння. Я опускаюся навколішки і намагаюся скласти думки докупи, але мені заважають двері, що відчиняються, а ще більше-істота, яка за ними стоїть.

-Ах ты ж бля…. Ты чё делаешь…., она мне первому обещала дать….

Споглядання порожньої пляшки шампанського в руці Альоші триває недовго, попереджуючи біль у голові на долі секунди. Потому наступає темрява і спокій.

№443

- Подписывай.

- Почитать можно?

- Читай. Читун блядь.

«Я, старший сержант ….. составил протокол о том, что..»

- Сержант…

- Товарищ старший сержант…

- Товарищ старший сержант, а можно вы мне так обьясните, в чём я виноват? Голова болит, не могу читать…

- Ааа, голова болит? Так я тебе что блядь, виноват?

- Да что случилось-то?

- Что случилось?? Из-за вас, ублюдков, поезд на четыре часа задержался, скорые людей забирали. Ты зачем людей травил?

- Товарищ старший сержант, никого я не травил, кого я должен был травить? И зачем?

- Блядьтвоюматьже, бабка ехала в купе с тобой? ЕХАЛА?

- Ну да, была там бабка, не знаю, про ту вы говорите или нет..

- про ту, блядь, про ту… нет больше бабки, померла она.

Смерть будь-якої людини вимагає виправдання. Але чому від мене?

- Да я то-тут при чём?

- При чём? А скажи-ка мне пожалуйста, за каким это хером тебе разбили голову в тамбуре из-за шлюхи, при чём бил тебя человек, которого сейчас быстро-быстро везут в реанимацию, потому что он тоже с…. (заглядає в папірець) с острой интоксикацией? Как и баба ваша…

- А почему вы сразу её оскорбляете?

-Я? ГГГГГГГааааааааааггггггггггаа, да … все знают. (копаясь в папке)…. На вот, погляди… она кстати тоже туда, по скоряку уехала, вместе с этим…

Краще б я ніколи не бачив цього. Чому людське око відрізняється від фотолінзи? Чи може обман криється глибше, там де фотоаппарат злягається з комп’ютером, хоча знає, що він – далеко не єдиний партнер, і назло все псує. І те, що я бачу в заплямованій теці – це неправда, може це каплі туману аберрують і ствоюють цих чоловіків…

- Понял?

- Она… как она? Она умрёт?

- Тебе какое дело? Повезло тебе, что дед нормальный был, ну, военный, с усами…

Рассказал, как всё было. Так что тебе только админпротокол, ну и по результату штраф или пятнадцать суток… Давай паспорт.

Мій паспорт геть змиває всі позитивні емоції з його обличчя. Напевно оформлення хуліганства на громадянина іншої країни має якісь підводні камені…

Иди, сядь уже на своё место. И ради бога, не высовывайся

Я йду до свого купе. Провідниця назустріч:

- Мы тут меняем тягачи. Часа четыре стоять. Можно пойти в город, пока будем тут сцепливаться

Це саме те, що я хотів від неї почути. Я сходжу.

№ 2-24

Цікаво, чому всі проблеми та негаразди частіше за все прибивають людину остаточно сааме в момент її найбільшої, найщирішої беззахисності? Що це за закон такий? Може матерія буття спеціально якось під такими людьми прогинається, може їх важкість у шлунку цьому виною? І все лайно потроху в ту ямку і зсовується, ну, як вода дощова збирається посеред напнутого поліетиленового намету, аж доки не захлинеться бідна істота, якщо не повторить Мюнгхаузеновський акробатичний виступ. При нагоді, звісно, поплювавши на минулі свої негаразди, які з висоти, на яку себе затяг, здаються такими неважливими і мізерними.

Вокзальна площа вкрита водою. Колись я побачив вночі птаха, голуба чи ворону, який не спав, а літав. Зо два тижні думав, куди він поночі летів, нащо? Тепер у нього може з’явитися неабияка конкуренція в галузі непотрібних мудруваннь – залізничний вокзал з висадкою в озеро.

Ні, все стає на свої місця, ця привокзальна Венеція має пояснення. Машини раз по раз під’їжджають до стіни якоїсь будівлі, зупиняються біля її резинової пуповини брудними, і через деякий час їдуть далі чистими, новими, іншими… Досить впевнено я роблю крок назустріч великій воді, і помічаю по її берегах мертві ялинки. «Напевно, січень - Холокост для хвойних» Намагаюся позначити себе у часі, і, захопившись думками, іду споглядати цю умовну Італію. Одразу ж я помічаю і першого аборигена цієї благодатної землі. Компанію моєму спогляданню класичної венеціанської забудови складає мала кучерява сучка невідомої породи з пухлиною, що звисає велетенською сумкою першокласника з її геометричного центру, човгає по землі, і взагалі, складає більшу частину цього створіння. Я не дуже люблю собак, але приходжу до висновку, що це собака лише частково, до того ж вона ще й невелика, тобто власне собачості в ній не дуже й багато. «Поменше, ніж у людей деяких» кажу я їй, доки вона жере моє печиво (в кишені лишилося, не знаю навіть звідки).

Часу в мене вистачає, тому, почекавши, доки воно в собаці зникне, я йду у розвідку. Подивимось, чим мене здивує кустарна підробка Аппенинського чобота.

Пожежа в пожежній частині. «Таке буває» - звертаюся я до собаки – «Звичайна річ. Але зайвий раз долучитися до прекрасного ніколи не завадить, чи не так, ….?». Пожежники, що вдало підсвічуються вогнем, виглядають дуже ефектно на фоні сірих низьких хмар і диму від скелету згорілої машини вогнеборців. Вони нагадують Дон-кіхотів, що, втративши свою цитадель і прихисток на випадок, якщо ім. захочеться десь іще поспати чи перехопити чогось чи до вбиральні сходити (взагалі-домівка-це дуже корисна річ), намагаються зберегти свою честь і гідність, відвоювавши хоча б трохи вигорілих стін та попелу - він буде завжди битися об їхні груди. Собаку, на відміну від мене, це чудове свинство вогню, який перемагає своїх беззахисних супротивників прямо в їх лігві, не дуже захоплює. Цікаво, якщо б там, в осередку, з’явився б випадково придушений балкою героїчний пожежник-гриль, вона б його вподобала б, ну, в гастрономічному сенсі? Ні, там ще багато живих героїв, вони б їй напевно, завадили. Маленька кудлата істота ніби відчуває перехід моїх думок в правильне для неї русло і помітно пожвавлюється, та і я зі свята не їв. Тож підемо далі, шукати зразки місцевої кулінарії.

Жага знань тягне мене вулицею все далі і далі. Увагу мою на пару хвилин забирає бібліотека, точніше її вікна, броньовані, брутально засклені іржавим залізом, я навіть боюся уявити, що за книжки там ховаються, я таких напевно і не читав, а читав я багато. І бібліотекарі, яких я уявляю у відповідності до приміщення, є як тіні, такі нетривкі, прозорі, Безтілесні. Бо таких книжок навіть ВОНИ чіпати не можуть.

Подальше споглядання досягнень міста, в яке я потрапив, зводиться до магазину «Філателія» і пивної. Колись, у дитинстві, я любив збирати марки. Але не зараз.

- Дайте, пожалуйста, пива мне. И рыбку вот эту…. Да-да. А, сардельку еще одну, если можно..

Собака їсть сардельку, її пухлина втамовує свій голод. Алкоголь робить те саме з моїм. Стіни, що де-не де проглядають скрізь рекламу неправильного способу життя, складаються з дерев’яних паличок, розташованих таким чином щоб скласти враження того, що ти всередині бочки. Хоча у бочці повинна бути темрява, а тут навіть собака бачить свою їжу: це місцеві бочкові філософи напевно розігнали пітьму силою думки.

О. Зовсім випадково мій погляд зупиняється на несобаках. Тут, виявляється, ще є люди. На стійці напівлежить жінка з обличчям чудового волошкового відтінку. Її кавалер має 45 своїх власних кілограмів, не дуже охайно упакованих в одежу, і окуляри. А, і, доки не забув – музичним тлом, оформленням, бек-вокалом слугує старенька АВВА. Про що ж може говорити така безумовно колоритна пара? Можемо вслухатися… Ааа, про любов.

- Любовь, Надюха, не выпивают единым духом, она приносит огня и хлеба, когда мы рубим дорогу к небу.

- Не заставляй меня отвечать тебе так, как полковник Аурелиано Буэндиа в минуты скорби своей и печали отвечал жене своей.

- Я никогда не ошибался в людях. Подобно Вагнеру, пытался я найти в тебе гомункулус. Но ты тлетворно и тщетно влияешь, не только на себя, но и на него, а также и на мир мой, хороший и великолепный. Я буду противиться.

- Прощайте, сударь. Нам не слиться в едином порыве, слишком далеки наши парадигмы друг от друга, и с каждым мигом всё дальше, дальше, дальше…

Собака (Парадигма – я її так буду звати) дивиться на мене з непідробною підозрою, гадає, що я переказав цей діалог не зовсім вірно. Ну, трохи романтизував, реалізм нас тут не тримає, правда? Кого стримує – ідіть, погляньте у вікно. Там реалізм. Подивились, сподобалось? Отож. Добре, ідемо далі.

Разом з Парадигмою, що дожерла сардельку, я виходжу на свіже повітря. Перед цим я ще придбав собі пива в дорогу, тож все класно. Обережно спускаюся сходами, щоб не потурбувати недавніх коханців, які прямо біля дверей продовжують з’ясовувати стосунки, використовуючи сніг та лайку. Хурделиця від їх почуттів здійнялася видовищна, напевно я таки не зовсім вірно запам’ятав їх діалог, клята музика стала на заваді.

№ 7(ще раз)

В магазин «Філателія» мене не пускають, мої очі бачать лиш двері, зачинені двері. Собака вперше подає голос, краще б я цього не чув, хоча погоджуюся з нею: випити горілки-будь-ласка, а марки подивитись-нє. Культпрограмма закінчилася. Іду жерти.

Чудовий настрій підхоплює мене при виході з кафе. Парадигма радіє, що я її не забув, ми йдемо по калюжах повз похилені дорожні знаки, без зустрічних перехожих без сонця. Без змісту-це просто як… просто це просто.

Ну це я про себе. В неї мабуть є зміст. Пронести свою пухлинку якомога далі, наприклад… Кістка, яку я їй вручив, слугує виправданням моїх цинічних думок. Та і взагалі, чого я за неї затявся, скоро треба на поїзд.

Поїзду немає.

Зовсім.

Не видно навіть диму. Чи ще чогось, що залишають електровози, і навіть в довідковому бюро немає сліду. «Ваш поезд освобождал колею» «Нет, следующего на ближайшее время нет» «Мне жаль» «Да, здесь иногда ходит автобус»

Іноді. Іноді-іноді-іноді. БЛЯЯЯТЬ, це не потягу нема, це майбутнього запланованого в мене нема. Піду наповнювати фляжку, без неї нецікаво буде.

Якщо це буде читати людина, яка купалася в теплих водах Середземного моря влітку-вона ніколи не зможе відчути те, що відчув я, впавши в неглибоке, але дуже холодне Море Вокзальної площі міста N. Якщо це прочитає людина, яка народилася на берегах Білого моря- вона також не зможе цього відчути. Бо таке співвідношення бруду і холоду напевно є характерним лише для даного регіону у сааме таку місячну фазу. Бо ні перша, ні друга не зможе пережити такий страшний і непослідовний і неадекватний розвиток подій. Я послизнувся на останній зимовій воді, і занурив себе у першу весняну…

Якщо намагатися не притуляти ноги до мокрих джинсів на морозі, вони (джинси) стають схожими на картон. І я вірю в себе, ця віра допомагає мені рухатись далі, лише згадки про заморожених партизанів навівають сніжні зірочки, що час від часу з'являються на моїх кінцівках.

Расписание автобусов с 1 01 по 31.01

Приезд	Отъезд
8.45	9.00
16.45	17.00
20.45	21.00

Чудово, просто чудово, що цей розклад зберігся, бо за датами, що засвідчують його родовід, я мав би по такому розкладу успішно поїхати приблизно три роки тому, а тепер цей успіх дуже сумнівний. З іншого боку, цей папірець є матеріальним свідченням того, що тут взагалі існують якісь узгоджені системи обміну людей між різними точками цієї місцевості.

Вечоріє. Тугий важкий дим майже повністю маскує зруйновану пожежею будівлю, повільно осідаючи додолу під своєю уявно-величезною вагою, і відкриває погляду лише сітку, яку формують обгорілі крокви, та й сітка ця має численні проріхи – через них до ока невпійманими запливають мокрі риби хмарин. можна ще роздивлятися довго це чудернацьке перетворення, але привокзальна площа потроху перетворюється на каток, а я – на статуетку піонера з флягою замість горна.О 17.05 я розумію, що доведеться тут залишитись. Треба оцінити заохочення привокзального готелю.

Тут є телевізор і постаті-тіні, що здаються деталями антуражу (кількість – 4 шт + стіл з невибагливою закускою та пляшками, які обов’язково зобов’яжуть до дії)

-Ннна…… саммите глав………..в Осло……было при………

Разом з новинами надходить тепло. Відчуття тепла зігріває краще, ніж температура. По-свинськи я зовсім забув про собаку, та й біс з нею. «Боливар не вынесет двоих»

Ви бачили коли-небудь ліхтар маяка з борту судна, що потопає? Ні? То я розкажу, це… Ні, не буду брехати, я не був на судні, що потопає. Але я радий. А радію я тому, що у вікно бачу, як на площу, накрутивши кільця, роздерши тонку плівку льоду, під’їжджає автобус….ні, АВТОБУС.

Фари машини розрізають нагостреними ножами матерію. Холодне повітря, якщо його освітлювати штучними джерелами, набуває світло-зеленого, яблучного відтінку.

Рот ритмічно відчиняється-зачиняється. Рот сусіда, єдиного пасажира, що коливається в цьому автобусі крім мене.

-А ты откуда тут взялся? Куда едешь?

Ага, без навушників набагато краще чути. За вікном ще зима, невисокі дерева туляться одне до одного і, створюючи дуги, п’ють темно-червону воду, що проглядає де-інде у проміжках моху. Людина, яка зі мною говорить, гармонійно вписується у пейзаж своїм невисоким зростом і чорно-білим забарвленням: біла кепка-чорні очі-чорна куртка-білі кросівки. З чорними полосками і шнурками

-Я? Да туда же, куда и ты…. Там ремонт нужен, не слышал? Вот я туда и еду.

-А, ну да, слышал. Там же Комбинат стал вчера совсем, починить хотели, да и стопорнули всё… Выходной теперь у всех. А я тоже там работал, но оттуда ушел, потому как вот потом подвернулась такая тема …

Діалог після цього набуває ознак зґвалтування. Згвалтування мого мозку. Півгодини не зв’язних і не потрібних мені слів про ціни на листове залізо, родичів, що тягнуть гроші, політику, яка в його інтерпретації стає простою, як буквар для дебілів…Що можна сказати, якщо навіть музика в моєму плеєрі розумніша за співбесідника.

Автобус раптово починає гімнастичні вправи. Він підіймається під кутом 45%, бо дорога, якою ми рухаємося, зустрічає перешкоду.

Велетенська труба, більша за одноповерховий будинок на початку взагалі видається мені залізною стіною.Потім все стає на свої місця, я розумію, що до мети подорожі залишилось не так багато, ця труба так просто б тут не лежала б. Вона для постачання комбінату паливом.

На підйомі відкривається чудовий краєвид. Якщо б я був безсонною мурахою, що повзе по нозі депільованої жінки, якій чогось заманулося прийняти сонячну ванну взимку, я б побачив саме таку картину. Хоча ні, снігу на її шкірі було б менше, або й зовсім не знайшлося б місця.. Тому для повної відповідності я мав би бути мурахою на шкірі мертвої покинутої депільованої жінки. невеликі деревця, що спираються на власне коріння. і пустка.

Зупинка автобуса не спонтанна

У відчинені двері починають заповзати працівники, відповідальні за вузол перегонки. Простір наповнюється характерним запахом людей, що два тижні поспіль спостерігали за дивами місцевої природи і мали з розваг лише колоду карт, горілку і власні руки.

Останніх робітників заносять на руках. Обережно вкладають їх вздовж салону, водій терпляче чекає, поки їх зафіксують на підлозі, обклавши сумками.

-Ну чё, поехали!

Схоже, що керування нашим транспортним засобом перейшло до 140 кілограмів живого м’яса з таким вагомим золотим запасом у роті і розмальованими дитячими картинками на оголеній шкірі. Старший бригадир.

Поночі втрачається зміст спостереження за одноманітним пейзажем. Він зникає, немовби художник-графік, зробивши невдалий ескіз, заливає його чорнилом. Деякий час, зовсім трохи, ще зрозуміло де тут небо а де сміття, але швидко все вкриває чорний диванний бархат, пропонуючи легкий відхід до сну.

-Остановочку.

Автобус, мабуть, зупиняється ще до того, як була сказана фраза.

-На, четыре купи. Быстро обернёшься.

Із задніх місць з’являється людина і швидесенько йде до магазину, біля якого незапрограмовано зупинився автобус. Навіть підскакує, я бачу це через лобове скло, її можна сплутати із засліпленим зайцем. Очікування недовге. Як тільки повертається цей чоловік, автобус рушає, не зачиняючи дверцят. Я розумію цей хід через 10 хвилин – люди підходять і палять цигарки, пильно вдивляючись у ніч через відкриті двері. Водія це зовсім не бентежить, я схильний пояснити це тим, що одна з пляшок, вже відкрита, гармонійно відтіняє важіль коробки передач, і, час від часу він до неї прикладається, напевно плутає одне й інше.

Зупинки стають все частішими, бо в працівників напевно зменшується ємність сечового міхура. Це все більше непокоїть мого співбесідника-сусіда, його рухи стають все більш активними і невпорядкованими. Після чергової позачергової зупинки між ним і іншими пасажирами виникає нетривала розмова, він, з усією можливою експресією пояснює, що може не встигнути на потяг, якщо ці падли не перестануть сцяти. Після такої заяви його дуже акуратно викидають на узбіччя нічної дороги прямо через відчинені двері. У тиші, що розбавляється роботою двигуна, мені зовсім не дивно чути питання

- А ты? Тоже с ним?

- Нет. Я вообще никуда не спешу.

- По какому поводу тут едешь?

- Чинить еду. Авария была, в курсе?

Золотий запас відкривається мені у всій красі, як і нові словосполучення нецензурного характеру, що виражають радість з приводу мого існування і руху в правильний бік, до того місця, де відбулася аварія.

- Пьёшь?

- Нет. Я в завязке.

Те, що мене не висадили з автобусу, який рухається, дуже гарно. Але на даному етапі я вирішую не випробовувати долю…

Моя відмова позбавляє розмову сенсу, тому автобус в’їжджає в місто без додаткових пригод. Віднайшовши потрібний мені готель, я через гарячу завісу душової кабіни одразу падаю в сон

Ранок. Ранок в незнайомому місті для поодинокого мандрівника-час непевний. З одного боку, вранішні оцінки міста, до якого потрапив, ще є об’єктивними, вони незатьмарені незначними переживаннями, які обов’язково стануть на заваді адекватного сприйняття вдень чи вечором. Наприклад, ненароком вступивши в чиєсь гидке лайно, я назавжди втратив ореол романтизму та облігатної інтелігентності, що приписують місту N. Досягнення і споглядання різних архітектурних чи то пак, інших символів міст, порівняння і заключення «Пхе, я думав-воно більш гарне/високе/глибоке/запашне» - це також недоліки дня. А надвечір взагалі всі міста стають новорічними ялинками, і різниця між ними заклечається тільки в кількості гірлянд та їх розташуванні.

Недоліки ранку мають іншу природу. По-перше, це поганий сон напередодні. Сто відсотків, можете спробувати поставити собі за мету виспатися після прибуття, знайдеться тисяча причин, щоб цьому завадити. По-друге, зранку все ж таки забагато метушні, а ранкова метушня набагато більш бридка ніж аналогічний броунівський рух вдень чи увечорі. Проте це не стосується невеликих міст, там ще можна пройтися головною вулицею і не обблювати жодного місцевого жителя чи гостя міста за необхідності.

Зранку також буває холодно. Холодно не так, як ти звик, а по іншому, і ти собі думаєш «Треба собі вдягнутись тепло, таке холодне тут місто». А через пару годин ти готовий сприймати себе сушеною рибою, бо вся рідина, яка навіть теоретично могла б в тобі бути, вже давно перейшла в одяг, перетворивши його на мокру ганчірку. Але, незважаючи на все вищеперераховане, найбільш вдалим часом для знайомства з містом є ранок, однозначно.

Проте я сюди приїхав не для отримання численних туристичних оргазмів. Це місто стане моєю домівкою на досить довгий строк. Тому, обережно випхавши тіло на вулицю, я намагаюся зробити просту банальну оцінку.

«Город произведён в 19.. году. Тип почвы-чёрные сланцы, кремнезёмы. Вкус города-ровный, мягкий, с полутонами деревенского разложения и слабым послевкусием нужности и полезности, которое появляется благодаря наличию труб ТЭЦ на горизонте. Температура сервировки-произвольная, оптимально – 16-18 С. Гастрономическое сочетание-национальная кухня, соления, селедка, отварной картофель. Потенциал выдержки – 3-5 лет.»

Навколо комбінату спостерігається нездорове пожвавлення, як для ранку робочого дня. Замість того, щоб рівненькими рядами заходити на територію і розмінювати там своє життя на гроші, люди поводять себе неправильно: доходять до пропускного пункту, що схожий на вушко голки, стоять там кілька секунд, після чого розвертаються і йдуть ліворуч, де за 100 метрів знаходиться неоковирна будівля з листового іржавого заліза. З цікавості я вливаюсь в цю круговерть. Ідучи даним згори шляхом, проте озираючись довкола, на певному етапі я бачу людину, яка ритмічно намагається розігнати весь бруд своєю працею. «Шшух-шшух» - повільно дає ритм-секцію мітла… До мітли пристосована людина, в якій я з подивом впізнаю генерала, чи то пак, свого дядька. Він на максимумі замаху також фокусує свій погляд у напрямку мого пересування. Мітла завмирає, тепер вже вона прив’язана до людини, а не навпаки. Робота, схоже, закінчилася.

- Какие люди! Чего пожаловал? Какими судьбами?

Багато цікавості, мітла погоджується зі мною, схвально киваючи кожною зі своїх коричнево-лакованих стертих паличок. Це до добра не доведе, щось тут не так. Хоча є одне пояснення…

-За встречу? Я ж видел, ты сам туда шел.

Bingo.

- Да, а работа как же?

- Да хуй с ней.

Коньяк недобре тхнув ковбасою.

Ми розташувались за карикатурами кавових столиків, що були створені з велетенських дерев,яних котушок, на які зазвичай намотують кабель. Більше паризьке кафе тут нічого не нагадувало.

До генерала одразу ж підійшов якийсь незграбно-зіщулений об,єкт, і одразу почав швидко і хрипко нашіптувати, але одразу ж отримав невловимий, але смертельний удар

-Где деньги? Ты б хоть литру принёс взамен той, что выжрал, пока я вкалывал? Сука, где деньги за постой?

Кожне слово робило чоловічка все меншим, наче генерал обробляв недосконалу модель людини рубанком до повної відповідності його (генерала) стандартам та ідеалам.

Я навіть прорахував час, за який співбесідник міг взагалі зникнути під нищівною зливою лайки, залишивши по собі тільки чотири пригорщі стружок.

Стружок на підлозі, до речі, було багато. На початку їх існування планувалось, напевне, що вони будуть допомогою у боротьбі чистоти проти бруду. Однак, образившись на відсутність зміни, вони сміливо перейшли на сторону вірогідного супротивника. Тепер підлога представляла собою острови засохлих стружок, забарвлених чи то пролитим вином, чи то іншими рідинами, і фрагментів, що повільно набухали в рідині, склад якої міг залякати будь-яку санепідстанцію.

-Вот ведь гондон.

Відволікаюсь від проблемної підлоги, поновлюю контакт з співбесідником.

- Это Егорыч, бля. Ходил он к Клаве (Енергійний кивок головою в бік продавщиці), приживался. Ну и на комбинате фрезеровщиком. А пару лет как увидел он кино какое-то, в центральный привозили, про ебанутых убийц, так у него крыша и начала протекать. Взял он напильники, заточил, говорит-боевые ножи это. Штук двадцать сделал, потом выбирал долго, отобрат пять лучших. И ходил с ними по городу.

-А пять ему зачем? Руки-то две.

-Воот. Вопрос. Никто не знает. То ли про запас, то ли так в кино этом показали, не разберёшь. А он не признаётся.

- И что, пользоваться приходилось?

- Хуй там. В том-то и дело, что нет. Как узнали все про это, с Егорычем бесед проводить никто не стал, но вообще-то сторониться его начали. А после встал комбинат. И вот как-то сидит он у Клавы дома, весь с похмелья, но при ножах, а к нему мать ейная докапывается – «Деньги пить есть, а в дом не несёшь, вон дочь страдает, несчастье какое, послал же бог такое наказание» и так далее по тексту… Вот и на выдержал он, порезал её.

-А чего ж он не в тюрьме?

-Ну так не сильно ж порезал. Не насмерть. То ли мизинец отрезал, то ли в ляжку ткнул. Разное говорят. За что ж сажать сразу? Не, конечно шум-гам, мать вопит, Клава с работы прибежала, лупит его чем попало… в общем выгнала она его.

Такиий метод спокути за важкі тілесні(і душевні) травми мене трохи здивував

- А он ко мне постарой дружбе. «Пусти да пусти пожить» Вот и живёт, я его для виду тут матерю, чтоб Клавка не серчала на меня

Ця романтично-високодуховна історія зайняла приблизно 10 хвилин та одну пляшку горілки. Після неї з полковником стало проблематичним підтримувати бесіду. Спиртові випари, що виходили з його рота, формували химерні бульки, подібні до тих, в які розмовляють герої коміксів. Слова в такій атмосфері якось одразу псувалися, набували інших значень, втрачали між собою зв”язки, і розпадалися на склади і літери. Тому вдавалось йому довести до мого відому лише найважливіші, за його розумінням, заяви.

- Да я полковник, если б не эти суки, я б Вашингтон щас брал, понял?

- Это я не просто тут сижу. У меня задание. Секретное.

- Я тебя уважаю. Щас тайну скажу. Вот тебе-скажу. Тут рядом-списанные стратегическиважные аппараты стоят. Золото-килограммами. Чё? По рукам? Давай обмоем, а?

- Ты мне сразу понравился, я понял «Наш человек». Жаль, что так в поезде вышло всё.

- Что именно вышло?

Це запитання відволікло його увагу (якщо це можна було назвати увагою), від вдумливого вивчення неказистого ассортименту напоїв, до того ж, напівзакритого могутнім торсом продавщиці.

- А ты не знаешь? Померла девка-то. Чего-то померла. А меня потом по мусаркам затаскали, еле отбился… но это дело наживное, жалко её. Выпить надо, за упокой, да? Только денег, звиняй, нету. Ты мне одолжи, а когда Егорыч отдаст-я верну.

«Звиняй» дзвоном віддалося в голові. Механічним рухом обидві руки полізли до карманів: одна-по гроші, інша-по цигарки.

3.2.1

«Коьяк у них-говно редкое» посеред ночі подумав я. Навіть з величезним Місяцем, що світив мені в обличчя, ця ніч все одно заколисувала і втримувала якесь дуже важливе питання.

1.2.3

На ранок питання сплило само собою. Як, втім, і відповідь на нього.

Чомусь я спав на підлозі, але вона відрізнялася від підлоги у вчорашньому закладі для пиття так само, як дикобраз відрізняється від лисого кота-сфінкса.

Пустота в кімнаті булла вражаючою. Крім Єгорича, що вкрився чи то скатертиною, чи то прапором, в ній було тільки Сонце, та навіть воно заглядало якось неохоче, хоча, можливо, це було пов/язано з будовою вікон напівпідвалу, що показували світ лише наполовину. В основному в программі світу сьогодні були різноманітні ноги.

Полковник заснув у вбиральні. Моя спроба почистити зуби розбудила його, і, до честі Радянської Армії, через 45 секунд, його неможливо було відрізнити від будь-якого іншого кадрового офіцера у відставці, до того ж форму йому носити не було сенсу.

- А возьми меня с собой? Ты ж на комбинат? Я тебе всё покажу, объясню, чтоб не обманули, зарплату правильную, все такое… я же знаю там всех, мне тоько слово сказать…

Крап-крап, краплями прямо в мій незахищений безпорадний мозок наливається вся ця вранішня одноманітна маячня

-Там и пожрать можно, столовая у них. Идем?

Не стільки він хоче їсти, як випити. Навіщо йому цей завод?

-Ладно.

Єгорича доводиться переступати, бо він за час моєї відсутності встиг змінити дислокацію, перемістившись з голого паркету кімнати на такий же голий лінолеум коридора, рятуючи свій сон від Сонця.

-А это, бритвы нет у тебя? Жалко. Но ты всё равно держи марку.

Тільки тут я розумію, що моєї сумки з речами зі мною нема. Вона стала здобиччю Клавиних завсідників і жертвою обставин.

Директор, Андрій Миколайович, ховався від набридливих візитерів за дубовими дверима приймальні, тамбуром, де чергувала цербер-секретрар, і звуконепроникними вітражними воротами власне кабінету, які, на мою думку, були скопійовані безпосередньо з робочого місця апостола Петра.

Він взяв алюр одразу. Галоп зберігав на потім.

-Так уж вышло, что завод наш морально устарел инерентабелен. Коньячку?

Я пошкодував, що полковник не пройшов навіть рівень «приймальня», отримав коньячний бокал, безсоромно наповнений майже по вінця. Напевно, неголеність давалася взнаки.

-Нам совсем не нужно ничего ремонтировать, это ж ненормальный завод. Посмотрите, кто здесь работает-то? Алкоголики и воры.

І Клава.

-Мне о вас говорили и рекомендовали, как перспективного инженера. Но нам сейчас нужен не инженер. Вернее так, нам сейчас нужен инженер душ человеческих, тот, кто сможетисправить одним махом сложившуюся ситуацию. Могу я на вас рассчитывать?

Я з підозрою скосив очі на свій бокал. Начебто небагато випив.

- Ситуация крайне сложная, этот завод никому не нужен и ничего не производит. А закрыть его невозможно, градообразующим предприятием стал, большинство на нем жителей завязано. Оттого-то Вы и здесь.

- А можно вас попросить более конкретно рассказать, зачем я здесь?

-Люблю прямолинейных. Скажу. Дело в том, что об этой аварии я договорился со старшим смены, Рудиком. Всё чин-чином, без обмана. Завод-то встал, а вот старшего смены вторую неделю не могут найти. Говорят, в подлеске его били, возле цеха, а после-пропал. А завод запустить снова хотят.

Пауза, випив. Добре, що хоч тост за здоровя не сказав.

- А вы человек со стороны, никто и не заметит. Вот, смотрите, здесь и здесь. Всё предельно просто, не мне вам объяснять, просто на план поглядите… на завтра билет на самолёт. А вознаграждение не заставит себя долго ждать.

Ця видрана звідкись цитата ставить всі крапки над всіма «і» в світі одразу і безповоротно-остаточно. Допиваю бокал, беру зі столу пляшку і прямую до дверей.

- Вы куда?

- В туалет. До свиданья.

- Ну чё, взяли? Взяли тебя?

- Ага. Давай выпьем по этому поводу, а?

- Уууу. Да ты теперь большой человек, Давай конечно!

- А ты о билете на поезд сможешь договориться? По делам смотаюсь и вернусь.

- Да какие вопросы! Меня ж тут все знают, я же когда…..

Чотири наступні години були дуже важкими, до того ж мій поводир і співбесідник прийшов в такий екстаз від мого призначення, що практично втратив здоровий глузд. Провідник навіть намагався сказати, що він перший раз його бачить, але невпевненість в ого голосі вирішила усе. До того ж, у вагоні було купе, зачинене на ремонт (я ніколи такого не бачив досі, напевно, там когось уколошкали) Після виявлення цього факту справа булла практично вирішена. Памятаючи про бабів, Альош, полковників, міліціонерів, я закриваюся зсередини і засинаю…..

В тамбурі порожнеча, темрява і тінь-профіль на фоні вікна

- Привіт

- Доброго

- Так ти жива? Мені полковник, ну дядько, ну він не дядько мені, це неправда, так вийшло просто, так він сказав, що ти… що тебе немає.

-Я знаю. Дай-но мені цигарку. Будемо палити..

Цигарковий дим їде з нами в вагоні, потроху виходячи через щілини, без станцій та зупинок, а тіні людей, що із себе роблять його, залишаються і усміхаються, просто це непомітно. Так непомітно, ніби я ще не прокинувся.

Дата добавления: 2015-08-28