І вітчизняний, і зарубіжний досвід показує, що кадрова політика є надійним механізмом управління системою освіти, підвищення ефективності всіх її ресурсів, забезпечення цілісності та стійкості її

Кадрова політика ВНЗ

І вітчизняний, і зарубіжний досвід показує, що кадрова політика є надійним механізмом управління системою освіти, підвищення ефективності всіх її ресурсів, забезпечення цілісності та стійкості її розвитку в довгостроковій перспективі. Досить міцним є думка, що вироблення активної кадрової політики і вдосконалення на її основі всіх напрямків роботи з кадрами у сфері вищої освіти - є об'єктивна потреба теперішнього моменту модернізації вузів України. Романкова Л.І., Селянська Г.Н. [1], що досліджують цю проблему, вважають, що для вирішення складної і неоднозначної кадрової ситуації у сфері вищої освіти в якості основоположних принципів кадрової політики, яка реалізується на всіх рівнях управління вищою освітою, бажано прийняти наступні.

1. Стрижнем кадрової роботи у вищих навчальних закладах сьогодні повинна стати «стратегія розвитку», а не «стратегія виживання».

2. Подолання вульгарного підходу до кадрів викладачів як «кадрового забезпечення» навчального процесу. Кадрову роботу слід сфокусувати на підтримці таких цінностей професії викладача вищої школи, як схильність до творчого самовираження через свою професію, прагнення до постійного вдосконалення процесу викладання, почуття відповідальності за якість викладання.

3. Системне використання параметричного і облікового опису кадрового складу вузів. Для склалася управлінської практики характерні перекіс у бік кількісних оцінок і зайва віра в силу оптимізаційних механізмів при прийнятті управлінських рішень.

4. Застосування методології багатокритеріальної постановки та вирішення кадрових проблем в різних їх зрізах, визнання поліваріантності вирішення кадрових проблем на рівні вищих навчальних закладів.

5. Діалогічна взаємодія викладачів та керівного складу вищих навчальних закладів, прозорість цілей і засобів освітньої політики.

Якщо потенціал вузу в цілому, як вважають автори, можна визначити, як здатність комплексу людських і речових ресурсів вузу забезпечувати досягнення поставлених перед ним суспільно значущих та освітніх цілей, а ми можемо додати ще й «економічних цілей», то кадровий потенціал ми можемо позначити як людський капітал, що визначає масштаби виробництва освітніх послуг, кількість і якість випущених фахівців з певним запасом конкурентоспроможності. При цьому, слід мати на увазі, що під людським капіталом слід розуміти не тільки кількість і якість персоналу, а й систему відносин всередині нього. При цьому слід врахувати, що як і всякий потенціал, він таїть у собі як реалізовані можливості, так і нереалізовані, і співвідношення між ними – це показник ефективності кадрового потенціалу.

Кадровий потенціал вузу, відображає не тільки підготовленість всіх категорій персоналу до виконання своїх функцій зараз, але і сукупність їхніх можливостей в довгостроковій перспективі – з урахуванням віку, наукової та педагогічної кваліфікації, практичного досвіду, ділової активності, якості діяльності (у тому числі результативності), професійної мобільності та інновативності, рівня мотивації. При такому розумінні кадрового потенціалу він повинен бути прийнятий в якості одного з центральних об'єктів управління у вузі і системі вищої освіти в цілому.

Аналіз сучасної літератури, присвяченої економіки праці й управління персоналом, дозволяє виділити наступні завдання, пов'язані з розвитком кадрового потенціалу тієї чи іншої організації, в тому числі вищого навчального закладу:

· підбір персоналу: аналіз інформації про ринок робочої сили, розрахунок потреби в кадрах, визначення кваліфікаційних характеристик посад, конкурсний відбір персоналу;

· оцінка персоналу: оцінка трудового потенціалу працівників, атестація кадрів;

· адаптація персоналу: адаптація молодих фахівців;

· наставництво та консультування, розвиток людських ресурсів;

· навчання персоналу: планування розвитку персоналу, професійна підготовка, підвищення кваліфікації, перепідготовка;

· аналіз якості трудового життя, ступеня задоволення найважливіших особистих потреб через діяльність в організації, вдосконалення умов праці, визначення та коригування морально - психологічного клімату в колективі;

· мотивація і стимулювання діяльності персоналу;

· забезпечення соціального розвитку організації: вивчення причин соціальної напруженості, розробка та координація соціальних програм, організація медичного обслуговування [2,3,4,5].

Ці завдання можуть бути об'єднані у функціональні блоки системи управління персоналом вузу і всі разом представляти собою складну ієрархічно організовану систему. В управлінні цією системою, в тому числі розвитком кадрового потенціалу, беруть участь близько десятка різних підрозділів. Хоча в управлінні вищим навчальним закладом діє принцип єдиноначальності, велике місце в ньому належить колегіальним формам вироблення і прийняття рішень, в яких бере участь практично весь професорсько – викладацький персонал вузу.

Сучасні інформаційні технології стали практично базою створення сучасного менеджменту. Цілі наукові школи ставлять в основу створення інформаційної моделі підприємку, дослідження цієї моделі і тільки після позитивних результатів, отриманих на моделі, починаються реальні перетворення. Вважається, що застосування IT прискорює доступ до необхідної інформації, зменшує час на обробку данних, прискорює обмін інформацією, значно збільшує обсяг доступної інформації, а також покращує форму подання інформації. Розвиток IT пов'язано насамперед з дослідженням кількісної сторони інформації: способів кодування інформації, швидкості та обсягів передачі інформації, ємності накопичувачів інформації та ін. Менеджмент знань, більшою мірою має справу з якісною стороною інформації – показниками інформації, її формами і видами; для правильного і глибокого аналізу якісної сторони інформації необхідно знати сутність інформації. Саме в цьому аспекті проблема управлінських і викладацьких кадрів для вищих навчальних закладів в умовах модернізації та переходу від функціонуючого навчального закладу до еволюціонуючого представляється найбільш складною і об'ємною. Практика показує, що для здійснення такого переходу тільки матеріально – технічного оснащення недостатньо. Найбільш це стає очевидним на прикладі процесу комп'ютеризації навчальних закладів.

Аналіз ходу інформатизації освітніх установ в сучасних умовах дозволяє виділити три етапи цього процесу:

Перший етап – комплектування комп'ютерною технікою і «точкове» вбудовування інформаційних технологій в навчальний процес. Особливістю цього етапу є фрагментарне використання обчислювальної техніки, ефект досягається в основному, за рахунок незначного прискорення в організації освітньої діяльності та прийняття управлінських рішень.

Другий етап – це об'єднання інформаційних і телекомунікаційних засобів в систему. Важливо врахувати, щоб це об'єднання було не чисто механічним, а глибоко продуманим, впорядкованим, відповідним з цілями організації. На цьому етапі визначальним фактором стає не стільки потужність, ресурсомісткість і швидкість дії комп'ютерної техніки, скільки її технологічність, здатність до взаємодії, оскільки основний ефект досягається не від параметричних властивостей обчислювальних машин, а від інформаційних і телекомунікаційних технологій, розгорнутих на їх базі.

Головні ознаки цього етапу:

· об'єднання інформаційних ресурсів;

· застосування широкого спектру форматів та програмного забезпечення (табличній, текстовій, графічної, аудіо, відео, анімаційної інформації);

· об'єднання засобів обробки інформації на електронних, паперових і магнітних носіях, а також різнотипових засобів візуалізації (термінали, радіо, телебачення);

· наявність єдиної системи регулювання інформаційних потоків.

На третьому етапі – відбувається адаптація організації навчально – методичної роботи, структури навчального закладу, схеми управління їм до особливостей інформаційно – комунікаційної системи з метою створення найбільш сприятливих умов для інноваційного процесу.

У міру того, як навчальний заклад переходить до третього етапу інформатизації, можна сформулювати перелік вимог, яким повинен відповідати сучасний викладач. У набір цих вимог, поряд з уже усталеними, входять:

· рівень володіння сучасними освітніми, в першу чергу, інформаційними технологіями;

· прилученість до науково – дослідної роботи.

Перше з цих вимог особливо актуально. Неухильне зростання оснащення навчального закладу найсучаснішими технічними та електронними засобами навчання призводить до якісно нової ситуації. З економічної точки зору, це не просто витрати, їх слід розглядати як інвестиції в розвиток освітнього процесу, і як всякі інвестиції, вони повинні окупатися.

Можна на законних підставах пишатися високим технічним оснащенням навчального закладу, вкладати в нього чималі кошти.

Але потрібно віддавати собі звіт в тому, що всі ці прекрасні технологічні дива самі по собі працювати не будуть. Вони повинні бути включені в методику викладання, вони повинні стати звичним інструментом у руках деканів, завідувачів кафедр, керівників середньої ланки, викладачів, кураторів груп, всіх, хто причетний до навчальної чи виховної роботи.

Звідси кілька конкретних завдань, які прямо випливають із загальної проблеми. Необхідно, щоб використання технічних засобів навчання та інформаційних засобів, що називається, окремим рядком входило в плани і звіти і персонально кожного викладача і кафедри в цілому.

Інформаційні системи навчальних закладів добре пристосовані для виробництва методичних засобів нового покоління - навчальних фільмів, електронних підручників і відеопосібників. Значить, повинні бути фахівці, здатні технологічно забезпечити це виробництво. Але ініціатива і постановка загальної методичної завдання знову таки повинна виходити від кафедр, від викладачів. Лише коли ця робота стане регулярною, звичною, рутинної, лише тоді можна сказати: так, професорсько – викладацький склад володіє новими освітніми та інформаційними технологіями, і це стає найважливішою конкурентною перевагою освітньої установи.

Однак, існують дослідження, про це можна прочитати в наукових джерелах, які показують недостатність оцінки викладацьких кадрів за колишніми формальним критеріям. Зокрема, як загальна тенденція, відзначається таке явище, яке називають «прихований відтік кадрів». Воно виражається в тому, що викладач не розглядає свою діяльність у вузі як основну, має низьку мотивацію до роботи у науковій та викладацькій сфері, не проявляє інтересу до останніх досягнень у своїй науковій діяльності, не прагне підвищувати свою кваліфікацію, його професійна діяльність бачиться йому в негативною емоційним забарвленням.

Зрозуміло, що для успішної та ефективної роботи вузу необхідно, щоб його співробітники брали активну участь у наукових дослідженнях. Тільки в цьому випадку можливе ефективне відтворення науково – педагогічних кадрів через аспірантуру. Очевидно також, якщо має місце прихований відтік кадрів, то він знайде своє відображення насамперед у наукових показниках.

Дійсно, якщо викладач вищої школи витрачає свій час на роботу в інших місцях, то, як правило, саме наукові показники «страждають» в першу чергу: викладач погано проводить навчальні заняття (не проводити їх він не може, хоча може скоротити свої тимчасові витрати на підготовку до них), а отже на науково – дослідницьку діяльність часу вже або залишається дуже мало, або його зовсім немає.

Таким чином, наукова робота, наявність або відсутність наукових публікацій, методичних розробок стає найважливішим, головним показником оцінки роботи викладача та його ставлення до професійних обов'язків.

На думку вчених [6], в перетворенні навчального процесу приходить розуміння того, що найсучасніші технічні засоби і технології не принесуть очікуваних результатів, якщо інформаційний простір буде як і раніше залишатися настільки дискретним, розділеним на окремі, не пов'язані по суті між собою області, а в середній школі і вузі процвітатиме предметоцентризм. У цих умовах у того, хто вчиться, не буде складатися узагальнене уявлення про світ, про себе і продуктивність способах діяльності, випускник не буде володіти необхідним набором компетенції. Існуючий предметоцентризма перешкоджає розробці і використанню комплексних курсів і роботі викладачів єдиною командою в заявленій і реалізованої освітній програмі, орієнтації на підсумкові особистісні та професійні компетенції. Дискретність освітнього простору супроводжують і деякі інші «притаманні характеристики» навчального процесу:

· інформаційний підхід у навчанні (кожен викладач викладає «свою» інформацію, без орієнтації на заявлені або не заявлені в освітній програмі або дисципліні компетенції);

· контроль, при якому головна увага приділяється відтворенню текстів, представленої викладачем інформації, а не використанню набутих (або не придбаних зовсім) компетенцій;

· використання в освітньому процесі лише репродуктивних прийомів і виконання завдань «за зразком»;і

· ігнорування відмінностей у початковій підготовці навчаються при організації занять у великих потоках, коли всім навчаються надається одна і та ж інформація в усному вигляді (ця інформація не стає особистим знанням як для тих, які не можуть її сприйняти у зв'язку з труднощами, так і для тих, які нею вже володіють, і вона не викликає у них інтересу).

Використання інформаційних технологій, інформатизація навчального процесу є головним засобом здійснення переходу до інноваційної освіти, на що вказується в цілому ряді документів стратегічного та науково – дослідногох арактеру. Зокрема, на це націлює Національною доктриною розвитку освіти [7]. Федеральна програма розвитку освіти, як зазначається в документі, є організаційною основою державної політики України в галузі освіти.

Р. Г. Шаріпова, Д. І. Шаріпова вказують: «XXI століття – століття освіти, у зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність створення системи інноваційної освіти, вихідним пріоритетом якої має стати формування вільної та відповідальної особистості, здатної конструктивно працювати в проблемних ситуаціях, що поєднує професійну компетентність з громадянською відповідальністю, що володіє належним світоглядним кругозором і моральним свідомістю, формування її перетворюючого інтелекту, інноваційних здібностей і творчої інноваційної діяльності на основі гуманізації навчально - виховного процесу» [8].

Розробка і розповсюдження технологічних інновацій, застосування в освітньому процесі сучасних комп'ютерних і телекомунікаційних технологій є провідним фактором розвитку інноваційного навчального процесу. Постійне вдосконалення нових інформаційних технологій безпрецедентними темпами в останні десятиліття стимулює і прискорює нововведення в сфері освіти.

Висновок, який необхідно випливає звідси: модель сучасного інноваційного освітнього закладу немислима без інформаційних технологій. Причому, вони повинні бути використані як в організації навчального процесу, так і в розвитку корпоративної культури, в системі управління освітньою установою в цілому.

У тому, що ці три напрямки діалектично взаємопов'язані, ні жодного сумніву. При цьому, для навчального закладу, що знаходиться в ринкових умовах, кожен з даних факторів має і чисто економічний вимір. Більшою мірою це стосується інформаційного забезпечення менеджменту стосовно освітнім установам, зокрема у забезпеченні внутрішнього контролю, що є одним з ключових завдань сучасного менеджменту.

Дата добавления: 2015-08-28