Поняття і види судових процесів. Поняття та особливості римських процесів: легісакційний, формулярний, екстраординарний.

Поняття і види судових процесів. Поняття та особливості римських процесів: легісакційний, формулярний, екстраординарний.

Римський народ, як і багато інших, до створення державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожен, хто вважав порушеним своє право, розправлявся власними силами із тим, хто наніс образу. Поширеними засобами захисту були самозахист та самоуправство, які фактично є прикладом кровної помсти. Потерпілий власноручно здійснював правосуддя. При цьому він перебував під захистом своєї сім’ї.

Спочатку єдиною підставою для певного обмеження насилля були релігійні норми та правила, які запроваджували жерці. Так, у процесі поширення релігійних уявлень у сферу їх регулювання потрапили і відносини, пов’язані із захистом прав, встановленням відповідальності правопорушників, що згодом перейшло до виключних повноважень римських царів, тобто, до представників держави, оскільки релігійні діячі не змогли сформувати систему ефективного захисту прав.

Дії потерпілого були обмежені принципом таліона (принцип таліона (лат. lex talionis) – принцип призначення покарання за злочин, відповідно до якого міра покарання повинна відповідати шкоді, яка заподіяна злочином, тобто, «око за око, зуб за зуб». Був запроваджений законами Хаммурапі), який зобов’язував потерпілого нанести тому, хто його образив, ушкодження, які не перевищують нанесену шкоду: «2. Якщо заподіє ушкодження членів і не примириться з [потерпілим], то нехай і йому самому буде спричинене те ж саме» (табл. VІІІ Законів ХІІ таблиць). Цей закон дозволяв замінити кровну помсту виплатою певної суми (композиції). Закони ХІІ таблиць містили правила, які регулювали як кровну помсту, так і композицію.

Отже, римський цивільний процес – це врегульована нормами римського приватного права діяльність судових органів, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників римського процесу в ході здійснення правосуддя по цивільних справах.

Цивільний процес Риму пройшов у своєму розвитку три форми: легісакційну, формулярну, екстраординарну, що певною мірою відповідає трьом періодам римської держави: періоду царів і початку республіки (епоха квіритського права); періоду республіки (епоха «всенародного» права); періоду імперії (епоха кодифікації права)11.

Легісакційний процес (legis actions – законні позови), який існував з періоду, що передує виданню Законів ХІІ таблиць і який практикувався до середини ІІ століття до н.е.

Формулярний процес (per formulas) деякий час співіснував з легісакційним. За часом він відповідає класичному періоду римського права. Практикувався із середини ІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. н.е.

Когніційний процес (extraordinaria cognition) практикувався в Римі та Італії починаючи із часів Августа і почав активно розвиватися при Андріані, коли імператор делегував консулу чи іншому магістрату право втручатися у певні справи, що зачіпали інтереси приватних осіб.

Основними принципами римського процесу є:

справедливість, оскільки відсутність у законі необхідної для вирішення спору норми дозволяє його учасникам сформулювати нову;

диспозитивність процесу проявляється в активній поведінці позивача, оскільки саме його вольові дії та особиста участь ініціюють процес;

принцип публічності або гласності, відкритості процесу полягає в тому, що розгляд справи відбувається прилюдно, у загальнодоступному місці, на форумі, у присутності магістрату, що посідає на курульному кріслі на підмостках, в оточенні сторін, які в ході судового процесу стоять;

принцип законності полягає в тому, що судове провадження і винесене судове рішення ґрунтується на законі;

принцип рівності сторін – передбачає наявність у обох сторін рівних прав та обов’язків, які дають їм можливість довести свою правоту;

принцип загальнообов’язковості для всіх мешканці Риму, а не тільки учасників і сторін процесу виконувати рішення суду;

принцип змагальності, бо як визначено Законами ХІІ таблиць, «нехай обидві присутні сторони по черзі захищають [свою справу]»;

принцип недоторканості особи і житла – заборонялося силоміць забирати особу із її помешкання при під час виклику до суду

Легісакційний процес (legis actio – позов із закону) будується на основі суворого формалізму і складної ритуальності (із застосуванням певних жестів, слів, словесних формул). Пред’явлення позову не допускається, якщо це не передбачено законом (nulla legis actio sine lege). Сам же процес складається із двох стадій: in jure і in judicio.

Метою стадії in jure було встановити виключно правовий бік справи – наявність позову і дотримання пов’язаної з ним процедури. Проходила ця стадія перед магістратом, який був наділений відповідною юрисдикцією (jurisdictio – від слів jus dicere – «говорити право», тобто застосовувати правові норми). Спочатку виступав консул, потім претор (peregrinus для спорів з іноземцями і urbanus для спорів між римлянами), а у випадку виникнення спорів, пов’язаних з ринком, – курульний едил. Сторони мали з’явитися особисто, так як представництво не допускалося і ніхто не міг діяти від імені іншої особи (або лат. nemo alieno nomine agere potest). Закінчувалася ця стадія тим, що, встановивши відповідність пред’явленого позову установленому його виду у законі, магістрат призначав суддю для її розгляду, і справа переходила до другої стадії.

Стадія in judicio була присвячена вирішенню іншого завдання – перевірки фактичного боку справи. Це завдання виконували або постійна колегія, або спеціально створене для справи журі, або суддя (одноособово), або вибраний сторонами арбітр. Завершувався процес прийняттям рішення (sententia), яке і закінчувало спір, що виник між сторонами.

Формулярний процес – per formulas, який прийшов на зміну легісакційному, поклав край ритуальності та надзвичайному формалізму останнього. На зміну жестам і наперед визначеним словам приходить преторська формула, від якої цей процес і бере свою назву.

Як і легісакційний, формулярний процес складався із двох стадій. Але, якщо у змісті стадії in judicio ніяких змін не відбулося, то стадія in jure мала тепер своєю єдиною метою отримання преторської формули. Обов’язок формулювати предмет спору було перекладено зі сторін на претора. У формулярному процесі сторони перед магістратом можуть викладати справу у будь-яких висловах і у будь-якій формі. А вже претор надавав претензіям сторін відповідний юридичний вигляд. Із пояснень сторін він виводить юридичну сутність спору і суть викладає у особливій записці судді, який призначається для розгляду цієї справи. Ця записка і є формула. З моменту її отримання вважалося таким, що відбулося, litis contestatio (засвідчення спору), і тим самим виключалася можливість звернення до претора для захисту того ж права, з тих же підстав відповідно до правила nе bis de eadem re sit action (неможна двічі порушувати одну і ту ж справу).

Так виник у Римі процес, який діяв потім не тільки у період республіки, але і протягом всього наступного періоду, процес, при якому здійснилося переродження римського права із вузьконаціонального в загальносвітове39. Основою всього формулярного процесу була формула. Вона є основою провадження in jure і підставою провадження in judicio.

Характерними рисами формулярного процесу є:

збереження двостадійності процесу;

зростання ролі магістрату в організації процесу;

типізація письмових формул;

наявність тільки грошового стягнення;

поява інституту процесуального представництва;

поява преторських способів захисту приватномайнових прав.

Отже, когніційний (екстраординарний) процес, який змінив процес формулярний, отримав свою назву внаслідок обумовленого ним переходу від розгляду спорів in ordo до вирішення їх extra ordinem.

У тих випадках, коли особа не знаходила захисту в цивільному праві і у формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату з проханням захистити її адміністративними засобами влади. Якщо магістрат вважав прохання вартим уваги, він сам вирішував справу, постановляв рішення і сам звертав його до виконання. Такий адміністративний розгляд називався cognito або notion, а процес – cognition extraordinarium. Він зустрічався у сфері діяльності різних римських магістратів (консулів, цензорів) при вирішенні підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то як зазначає Й.О. Покровський, вони не часто використовували адміністративні заходи, вирішуючи справу переважно у рамках нормального процесу54. Отже, extraordinariа cognitio у період республіки був явищем поодиноким.

Источник: http://5fan.info/jgeyfsmermerpolrna.html

Дата добавления: 2015-08-28