Теорії походження Київської Русі. 1 страница

Описові питання.

Теорії походження Київської Русі.

Є багато теорій про походження Київської Русі, ось деякі із них:
Норманська. За «Повістю минулих літ». Заснування приписують норманам (варягам). За запрошенням місцевих племен прибули норманські брати Рюрик, Синеус і Трувер, які заснували міста Новгород, Полоцьк, Ростов та інші. Проте Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик, який сів княжити в Новгороді. Під час одного з завдань Рюрика, його бояри Аскольд і Дір у дорозі побачили городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.
Антинорманська. На противагу норманській теорії доказувала, що держава існувала ще до приходу варягів, це підтверджують арабські джерела і літопис Нестора-літописця (легенда про створення Києва трьома братами Києм, Щеком, Хоривом, які були представниками союзу племен полян).
Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильники цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі.

Київська Русь за перших князів: Олег, Ігор, Ольга, Святослав.

Олег (князювання: 882-912). В 882 захопив Київ. В результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів.

Значних успіхів досягнув на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів. Було здійснено два переможні походи на Візантію (907, 911).

Ігор (князювання: 912-945). Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм, уклав мир з печенігами. Здійснив походи на Візантію (941, 944) і два походи на Кавказ. Був вбитий повсталими древлянами.

Ольга (князювання: 945-964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко придушила повстання древлян, спаливши їх головне місто Іскоростень. Впорядкувала норми феодальних повинностей, здійснила дипломатичний візит до Візантії і уклала важливі для Києва договори. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань.

Святослав (князювання: 964-972). Повернув до київських земель в’ятичів, розгромив Хозарський каганат (965-968). Дав відсіч печенігам. Здійснив походи на волзьких булгар в Болгарію (968, 971). Боровся з Візантією. Був зрадницьки вбитий печенігами.

Київська Русь за правління Володимира Великого

Боротьба за владу між синами Святослава завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена. З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д. Найважливішим кроком у його політиці стало прийняття християнства на Русі. Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях. За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою і розмірами змагався з Константинополем. а князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін.

Прийняття Християнства на Русі та його наслідки.

На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Також не варто ігнорувати впливи країн, що оточували Київську Русь. Багато навколишніх держав вже прийняли християнство. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнство. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, що викликало опір серед русинів. Незважаючи на нього, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію. Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Прийняття християнства Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператора Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами.Тісні зв’язки підтримувалися з Візантією, що сприяло розвитку європейської культури на Русі. Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін.

Розквіт Київської Русі: Правління Ярослава Мудрого.

Ярослав I Володимирович — Великий князь Київський (1016-1018, 1019-1054)

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава, але після укладеного 1026 у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства. У 1036 р. Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів.За правління Ярослава було завершено розпочате Володимиром розширення меж Києва.

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.

За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія. Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов’янську мову, переписувано багато книг.

Політична трансформація Київської Русі другої половини XI ст. Тріумвірат Ярославичів.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла піку свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. Київ, Новгород відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром - Святославові, Ростов, Переяслав - Всеволодові, Володимир - Ігореві, Смоленськ - В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина. У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає у монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,

підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірати. Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073-1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073-1076 рр. — Святослав, 1076-1078 рр. — Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

Спроби консолідації Київської держави: правління Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича.

1113 р. помер Святополк Ізяславич, внаслідок чого Києві розгорілось повстання. До Києва прибув Володимир Мономах, який очолював Київську державу в 1113 - 1125 рр. Намагався припинити міжусобиці між князями, для цього тричі скликав князів на з'їзди, де вони присягали на Євангелії й цілували хрест. Найменші спроби внести розбрат швидко і жорстоко придушував.

У жорстокій боротьбі зумів об'єднати три чверті території Київської держави: Київщину, Волинь, Турову-Пінську, Переяславську Смоленську, Новгородську землі та Поволжя. Лише в Галицькому князівстві правили самостійно Ростиславичі.

Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель.

Починаючи з 1103 року здійснив п'ять великих походів проти половців. Займався будівництвом - побудували міст через Дніпро біля Винагорода, зменшив податки на міщан, щоб пожвавити торгівлю.

Після смерті Мономаха престол зайняв його син Мстислав (1125 -1132). Він продовжував зміцнювати престиж великого князя київського та обороняти державу від ворогів. В 1130 повернув під вплив Києва Полоцьк, посадивши на полоцький стіл свого сина Ізяслава. 1130 воював з литовцями. Розгромив половців і загнав їх за Волгу та Яїк. Про величезний міжнародний престиж Київської держави за його правління свідчать численні династичні зв'язки київського князя з західноєвропейськими королівськими дворами.

Помер 14 (за іншими даними 15 квітня) 1132 року. Похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Після його смерті Київська держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.

Монголо-татарська навала та її наслідки для українських земель.

Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237-1241 роках. Протягом зими 1237-1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північну-Східну Русь. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Руським і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.

Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин поразки полягала у розрізненості князівських дій, в непідготовленості більшості міст до оборони. Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад. Встановилося ординське іго, яке законсервувало феодальну (удільну) роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Остаточно занепало значення Києва як центру держави. Великими були і людські втрати.

Культура Київської Русі.

Для Русі писемність розробили Кирило і Мефодій (брати, за походженням наполовину греки і болгари) близько 863 р. Вони перекладали на староукраїнську мову біблію та інші святі писання. Так народились перші слов'янські азбуки - кирилиця і глаголиця. Глаголичні літери були складними для написання, тому з X ст. остаточно утверджується кирилиця.

Писемність серед міського населення Русі була досить поширеною. Для писання використовували берестяні грамоти (з кори берези). Для княжого роду відкривали окремі школи. В усіх школах викладали монахи або священики. За часів Ярослава Мудрого було відкрито першу школу для жінок.

Основним будівельним матеріалом служило дерево. Церкви будували з каменю. Руська архітектура, як і вся культура, перебувала під впливом візантійської культури. Хоча, згодом виробляється власний стиль — так званий руський стиль. Найвизначнішими пам'ятками архітектури в Київській Русі є Софіївський собор в Києві, побудований 1018 р. на честь перемоги над печенігами. В ньому поховано Ярослава мудрого, Церква Успіня Богородиці в києві, Еллінська церква в Чернігові.

Переписуванням книг займались монастирі. Окрім Києва центрами переписування книг були Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Переяслав. Найдавнішими книгами, що збереглись є Остромирове Євангеліє (1056) та Ізборник Святослава (1073).

Самобутнім явищем в літературі є літописи. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”, створена в другій половині XII ст. ченцем Нестором. Продовженням “Повісті...” є Київський та Галицько-Волинські літописи.

Особливої уваги заслуговує “Слово о полку Ігоревім” - один з перших літературних творів Київської Русі. Він розповідає про похід Ігоря Святославина на половців 1185 р.

Основними художніми пам'ятками є ікони, а також мозаїки в храмах (викладали з камінців).

Соціальний устрій Київської Русі.

Київська Русь була монархією. На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський.

У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі.

Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки.

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники – професійні вояки.Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади.

До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» у феодала, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався «закупом».

Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин». Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною – її продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді потрапляли здебільшого полонені.У повній власності пана перебували й холопи.

Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

Утворення Галицького князівства. Князювання Ярослава Осмомисла.

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів.

У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимирового сина, Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.). На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя. Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка. За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі. Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.

Галицько-Волинське князівство 1199 – 1264 рр. Правління Романа Мстиславича та Данила Романовича.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. Утворилось в 1199 році, внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем (1199-1205). Жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. Роман Мстиславович намагався подолати роздробленість Київської Русі. Роман загинув влітку 1205 року у битві під Завихостом. Після його смерті Галицько- Волинське князівство до 1238 року припинило своє існування як єдина держава.

Данило Галицький (1201-1264). Коли загинув Роман, Данило був ще малолітнім. Цим скористались бояри, які не допустили його до влади. У боротьбу за Галицький престол також втрутились поляки та угорці.Данилові та його брату Васильку довший час не вдавалося утвердитися на престолі. У 1214 р. Данило утвердився на Волині, сформував хороше військо. У 1237-1238 рр. вдалось закріпитись у Галичині. Таким чином Данило відновив державу свого батька Романа. У 1238 р. Данило розбив німецьких-рицарів хрестоносців під Дорогочином, звільнивши це місто. У 1241, здобувши Київ, хан Батий рушив на Волинь, але похід не був таким вдалим, як попередні. Спустошень галицько-волинські землі зазнали менше, тому Данило не тільки відбудував міста, але й будував нові. Так було закладене місто Лева (Львів) 1256 р. Сюди Данило переніс столицю Галицько-Волинського князівства.

Проте Данило змушений був визнати себе васалом (підданим) хана Золотої орди 1246 р. Наступні роки правління присвятив боротьбі з Ордою. Монгольська загроза підштовхнула його до налагодження стосунків з папою Римським. У 1253 р. Данила коронували. Таким чином він сподівався здобути підтримку від європейських держав у боротьбі з монголами, але так і не отримав.

Наприкінці 50-х рр.. ХIII ст. монгольське військо рушило на Данила і примусили зруйнувати фортеці. Помер Данило 1264 р.

Причини занепаду Київської Русі та її місце в історії українського державотворення

Причин занепаду Київської Русі було багато.

Перша — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до її складу входили не лише українці, але й цілий конгломерат (об'єднання силою) народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори, мало залюднених земель утруднювали і так слабку комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але, якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони не корились. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонаслідування —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сина, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, і як наслідок міжусобну війну. Ще однією важливою причиною занепаду Київської Русі було те, що в ході історичного розвитку не було створено стабільний адміністративний орган, як це було наприклад у Візантії, яка теж часто переживала міжусобні війни, але завдяки чиновницькому апарату держава змогла проіснувати досить довгий час.

Існування КР сприяло економічному, культурному і політичному розвитку східних слов’ян, формуванню східно-слов’янських народів. Культурні досягнення Русі і прийняття християнства вплинули на всю подальшу історичну долю цих народів, відповідно і всієї Європи.

Входження українських земель до Великого князівства Литовського та особливості їх політико-правового статусу.

У середині XII ст. виникає Литовське князівство. Його засновник князь, князь Міндовг, мав у своєму розпорядженні організовану армію і скористався ослабленням князівств Русі, приєднавши до Литви частину Білорусії. Політику Міндовга продовжили Гедимін і Ольгерд. Слов’яни сприймали литовців як визволителів від монгольського панування, оскільки литовські князі проводили обрежну та розумну політику. Вони не замірялися на права слов’янського боярства і городян, не впроваджували великих податків і вирізнялися віротерпимістю (слов’яни - християни, литовці - язичники). Приєднання до Литви рятувало українців від князівських міжусобиць. Литовці зазнавали потужного культурного впливу Русі, почали використовувати “Руську правду” як зведення законів Литовської держави. Литовські бояри і князі часто приймали православ’я, а слов’янська мова стала державною. До кінця XIV ст. кордони князівства досягли Чорного моря. 1362 р. Ольгерд захопив Киїів і незабаром розгромив татар на р. Сині Води, що означало кінець монголо-татарського ярма на території сучасної України. Східні слов’яни значною мірою сприймали Велике князівство Литовське як спадкоємця Київської Русі, адже 90% населення його складали слов’яни. За Ольгерда держава офіційно стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. Держава являла собою своєрідну федерацію князівств: великий князь спирався на корінні литовські землі, а в підлеглі слов’янські князівства призначав правителями своїх синів, родичів та вельмож.

Причини виникнення козацтва. Д. Вишневецький. Виникнення Запорізької Січі та її устрій.

Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.).

Існує кілька основних теорій походження козацтва.

Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.

Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки. Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які називалися січчю, тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю.

Засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині. На початку 1550-х pp. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і страчений.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково — 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу. Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Під час війни діяла походна старшина — полковник, осавул і писар.

Отже, можна стверджувати, що на Запорозькій січі відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади виконувала властиві державі внутр. та зовнішні функції. Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої.

Українське козацтво за гетьманування П. Сагайдачного.

Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці на Львівщині. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на Запорожжя, де швидко здобув авторитет.Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Сагайдачний активно впорядковував козацьке військоб вперше було створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і артилерією. Розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. Брав активну участь у тогочасній європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. Цей похід був швидким і вдалим.На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Підтримував православну церкву. 5-7 червня 1621 р. на Черкащині відбулася спільна рада козацтва, на якій розглядалися пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема: визнання прав козацтва; розширення реєстру; дотримання релігійної рівноправності; підтримки відновленої церковної ієрархії. Під Хотинською фортецею зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. Його було обрано гетьманом.Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили кілька нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Основний тягар війни випав на українське козацтво. П`ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня 1621 р. між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір.

Дата добавления: 2015-08-28