1. Туристичні ресурси природно-заповідного фонду України

1. Туристичні ресурси природно-заповідного фонду України

Серед сприятливих для розвитку рекреації у заповідних місцевостях факторів можна зазначити:

• можливість спілкування з незайманою або малозміненою при­родою, що сприяє відновленню фізичних та моральних сил і зба­гаченню духовного світу людини;

• чисті повітря та водні ресурси;

• можливість будівництва на території або в буферній зоні ліку­вально-санаторних та оздоровчих установ;

• просвітницька робота, екологічне виховання та формування еко­логічного світогляду.

Натомість в Україні вони в основному продовжують виконувати головне завдання, яке стоїть перед такими об'єктами: збереження та відтворення генофонду живої природи і унікальних природно-територіальних комплексів, переважно залишаючись осторонь туристичної галузі.

До складу природно-заповідного фонду входять ділянки гeo- та акваторії і окремі об'єкти, що «мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, туристичну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного тa рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу довкілля» [3, с. 89]. Всі об'єкти ПЗФ, за виключенням природних заповідників, є складовими туристичного потенціалу території.

Після введення в дію у 1992 році Закону України «Про природно-заповідний фонд» відбулося значне зростання кількості та площі території об'єктів ПЗФ. Якщо у 1992 році площа заповідних територій становила 1254,7 тис.га (2,08% від площі держави), то на 2011 р. вона досягла 3744,5 тис. га, або 6,2 % від площі держави. Швидке зростання площі (за 20 років втричі) відбулося в основному за рахунок створення біосферних заповідників, національних та регіональних ландшафтних парків.

За даними «Атласу об'єктів природно-заповідного фонду України» найбільша частка від площі ПЗФ припадає на заказники – 34,2 %, національні парки – 32,5 % та регіональні ландшафтні парки - 17,3 %. Відсоток заповідності по окремих областях коливається від менш 1% у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Кіровоградській, Харківській до 14 % і більше в Закарпатській, Івано-Франківській, Хмельницькій областях та м. Києві. 30,2% площі Севастополя – це природно-заповідні території.

Загальна чисельність об'єктів ПЗФ становить понад 7 тисяч (7739 у 2011 році). У структурі ПЗФ України виділяють 11 категорій об'єктів, серед яких за чисельністю найбільше пам'яток природи - 3245, заказників - 2922, заповідних урочищ - 803, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - 547 та регіональних ландшафтних парків - 58. 640 об'єктів має статус державного: 4 біосферні заповідники, 19 природних заповідників, 47 національних природних парків, 306 заказників, 132 пам'ятки природи, 88 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 19 дендрологічних парків, 18 ботанічних садів та 7 зоологічних парків. Їх загальна площ становить близько 56 % від усієї площі ПЗФ. Державний статус мають і деякі регіональні ландшафтні парки.

Науково-дослідними природоохоронними установами міжнародного значення є біосферні заповідники. Головна мета їх створення - «збереження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення екологічного моніторингу, вивчення спонтанних та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біосфері». Мережа біосферних заповідників в Україні почала формуватися у 1984 році, коли ЮНЕСКО включила природні заповідники Асканія-Нова та Чорноморський до світової мережі. Нині цей статус мають також Карпатський та Дунайський заповідники, а загальна їх площа в Україні на кінець 2011 року становила 250,9 тис. га.

Природні заповідники хоча і не є туристичними установами ПЗФ, однак, зважаючи на еталонність та унікальність природних комплексів, що ними охороняються, є цікавим об’єктом пізнання і, в першу чергу, природними науковими лабораторіями.

Природні заповідники: Кримський, Канівський, Український степовий (Хомутівський степ, Крейдяна флора, Кам’яні могили, Михайлівська цілина), Луганський (Провальський степ, Станично-Луганський, Стрільцівський степ), Поліський, Ялтинський гірсько-лісовий, Мис Мартьян, Карадазький, «Розточчя», «Медобори», Дніпровсько-Орільський, Єланецький степ, Горгани, Казантипський, Опукський, Рівненський, Черемоський.

Природні національні парки – це природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою відтворення, збереження та ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність.

Саме національні парки найкраще з об’єктів ПЗФ пристосовані для залучення в туристичну галузь, оскільки мають на своїй території дві (з чотирьох) зони для розвитку регульованої та стаціонарної рекреації. Основою для створення національного парку є наявність найбільш унікальних природних та історико-культурних комплексів (об’єктів), що мають особливу екологічну, естетичну, оздоровчу цінність. В ідеалі у парку перетинаються типовість та унікальність природних об’єктів, які дають уявлення про особливості даного регіону. Серед головних функцій національного парку, окрім рекреаційної, варто зазначити природоохоронну, науково-дослідну, культурно-освітню.

Мережа НП України включає нині 47 об’єктів, які репрезентують всі природні зони нашої держави, окрім Гірського Криму та ПБК. Їх загальна площа на початок 2011 року становить близько 1215,8 тис. га або 32,5% від заповідної території України.

Виходячи із світового досвіду, для успішного вирішення поставлених завдань, національні природні парки повинні мати таке співвідношення площ між функціональними зонами: заповідна - 10-20 %; регульована рекреація - 40-80 %; стаціонарна рекреація - 10-20 %; господарська - 0-30 %. За нашими розрахунками для Карпатського НПП це співвідношення становить: 20,5 - 41,4 - 21,0 - 17,1%, а для НПП «Синевир» - 17,3 - 49,8 - 12,4 - 20,5%, що цілком відповідає міжнародним нормам.

Отже, за виключенням 3-4 національних природних парків, доводиться констатувати майже повну відсутність залучення інших у туристичну галузь України. Серед основних чинників такої ситуації: співробітники парків не мають досвіду роботи в туризмі; професійні організатори туризму не знають про існування і можливості окремих парків; слабко розвинута транспортна і туристична інфраструктура; недосконалість нормативно-правової бази тощо. Вирішення економічних питань функціонування НПП покликана поліпшити Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. № 1913 «Про затвердження платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду». Ця постанова на основі пільгового оподаткування (навіть звільнення від сплати податку) передбачає впровадження ефективного механізму фінансово-економічного регулювання і стимулювання цілої рекреаційно-туристичної галузі, зокрема екологічного туризму. Розміри плати за туристичні послуги, що надаються об'єктами ПЗФ, базую на вартості відповідних природоохоронних заходів і визначаються з урахуванням якісних та кількісних чинників.

Національні природні парки: Карпатський, Шацький, «Синевир», Азово-Сиваський, Вижницький, «Подільські Товтри», Святі гори, Яворівський, «Сколівські Бескиди», Деснянсько-Старогутський, Ужанський, «Гуцульщина», Галицький, Ічнянський, Гомільщанський тощо.

Як зазначено вище, складовими ПЗФ є також регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади та зоопарки, однак, виходячи з суті цих об'єктів та їх широкої залученості в туризм ознайомитись з ними можна у інших пунктах.

Принагідно зазначимо лише, що при створенні (наданні статусу) природного або біосферного заповідника, національного природного парку, ботанічного саду, дендропарку, зоопарку, в окремих випадках – парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва, відбувається вилучення земельних ділянок і об'єктів у їх власників, решти складових ПЗФ - ні.

Прикінцево декілька слів про оцінку ПЗФ у якості туристичного ресурсу. Найбільш суттєвими показниками, окрім унікальності та екзотичності, об'єктів, що охороняються, є щільність природоохоронних закладів та відсоток їх сумарної площі до площі району (області, держави). Зокрема, щільність вказує на різноманітність природних ландшафтів та їх науково-пізнавальну цінність, а, побічно, доступність для туристів. Найбільшу щільність об'єктів ПЗФ на 100 км. кв. у розрізі областей мають: Тернопільська (3,92), Чернівецька (3,69), Івано-Франківська (3,15), Чернігівська (2,03) та м. Київ (16,7). Нижчу, ніж в середньому по Україні (1,08), щільність мають дванадцять областей, в т.ч. Луганська (о,47), Одеська (0,37), Дніпропетровська (0,36). Низька щільність у Криму (0,54), Херсонській (0,27 - найнижча), Закарпатській (0,56) областях компенсується часткою заповідних територій та їх світовим значенням. У цьому контексті напрошується висновок, що лише у єдності кількісні та якісні показники дають змогу отримати уявлення про реальне значення складових природно-заповідного фонду.

Частка заповідних територій в площі України, як зазначалося вище, динамічно зростає і має бути доведена найближчим часом до 10 %. Це результат формування національної екомережі як складової панєвропейської мережі ECONET, передбаченої Законом України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки» від 28.09.2000 року. Якщо площа земель, потенційно придатних для залучення в туристичну галузь України за різними даними становить від 12,8 % до 15,6 % площі держави, то площа природно-заповідного фонду на момент виходу праці - лише 4,2 %, з яких лише частину можна вважати туристичними. Найбільш задіяними в туристсько-рекреаційному комплексі держави є природні національні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, ботанічні сади та зоопарки, в той час як природні заповідники для туристичних потреб не використовуються. Туристичні природно-заповідні об'єкти окрім задоволення потреб у лікуванні, оздоровлені, відпочинку, надають неоціненну допомогу в екологічній освіті та формуванні екологічного світогляду.

У Законі України «Про природно-заповідний фонд України» подано класифікацію територій та об’єктів ПЗФ України (стаття 3) та форм власності на території на об’єкти природо-заповідного фонду (стаття 4).

До складу природно-заповідного фонду України входять природні об’єкти (біосферні заповідники, природні заповідники, національний природний парк, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища) та штучно створені території та об’єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки - пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Заповідник - ділянка суходолу або моря, на якій зберігається в природному стані весь природний комплекс. Під заповідник виділяють території, характерні для природної зони, або такі, які мають цінні в науковому і культурному відношенні природні об’єкти. Територія заповідника суворо охороняється законом країни.

Природний заповідник - науково-дослідні установи, в яких охороняються типові або унікальні для даної території або акваторії природні комплекси. Основним їх завданням є збереження природи, вивчення стану її компонентів, протікання природних процесів і явищ, спостереження за станом навколишнього природного середовища, екологічне та естетичне виховання громадян.

Біосферний заповідник - велика ділянка суходолу або моря, яка суворо охороняється. У ньому є території, що використовуються для багаторічних спостережень за впливом діяльності людини на навколишню природу. Біосферні заповідники як природоохоронні науково-дослідні установи міжнародного значення створюються для збереження в природному стані типових природних комплексів біосфери, вивчення навколишнього природного середовища, його зміною під дією антропогенних чинників.

Природні національні парки - це природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність.

Заказниками називають природні території чи акваторії, в яких зберігаються і відтворюються природні комплекси або їх компоненти. Земельні ділянки заказників не вилучаються в користувачів. Залежно від мети і режиму охорони виділяють лісові, зоологічні, гідрологічні, геологічні ландшафтні заказники.

Пам'ятки природи - це окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне зна­чення. У межах пам'яток природи забороняється діяльність, яка загрожує їх збереженню або призводить до зміни їх первісного стану.

Заповідними урочищами можуть бути лісові, степові" болотні та інші ландшафти, які мають важливе наукове, природоохоронне, естетичне зна­чення. У межах заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси.

Ботанічні сади - природоохоронні об'єкти, які створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження та господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори.

Дендрологічні парки - установи, де зберігаються і вивчаються різно­манітні види дерев і чагарників та їх композиції з метою наукового, куль­турного, рекреаційного та іншого використання.

Державний природно-заповідний фонд – це складна система, яка включає в себе чотири підсистеми:

1) природоохоронну та науково-дослідну (біосферні заповідники, заповідники і пам’ятки природи);

2) природоохоронну та рекреаційну (національні парки і парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва);

3) природоохоронну та ресурсовідновну (заказники природи);

4) науково-дослідну та природоохоронну (ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки).

Залежно від рівня наукової і природоохоронної цінності заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки та парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва отримують статус державного або місцевого значення.

Залежно від походження та інших особливостей природних комплексів та об’єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи, заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, геологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Залежно від цільового призначення, природоохоронного статусу, територіальної і ландшафтної структури заповідних об’єктів виділяють їх основні функції: науково-дослідна, екологічна, соціальна, природо-пізнавальна, культурно-освітня та дидактична, ландшафтно-естетична.

Дата добавления: 2015-08-27