Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 31 страница

— А що?

— Ти знаєш, нащо то тобі Здір прислав меду? Кажи по правді! Христя тільки зняла угору плечі.

— А я почім знаю. Учора я бачилася з його жінкою на луці. Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, — вони прихильні були до моєї матері, — і прислали той мед.

— Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу.

— Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс.

— То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося.

— А я ж тут причому. Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму?

— Піди ж ти! Ох! Бісовщина! — крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату.

Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися.

— Що клопоче бідну головоньку мого доброго тата? — пестливо замовила вона. — Скажи ж мені. Повідай своїй доні!

Колісник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з іскристими чорними очима, що так і вабить, так і тягне до себе. У його на душі пояснішало.

— Ох, Христе! Христе! — замовив він, горнучи її до себе. — Коли б ти знала — наче сто гадюк упилося в моє серце.

— Що ж там таке?

— Ат! — махнув рукою Колісник. — Ся худоба — бери її нечистий! — не дасть мені спокійно вік дожити! І нащо я її купував? На те, щоб собі покою не мати. Чую, що не викрутитися мені від напасті. Ось осінь прийде, наїзд буде, — почав далі журливо він і зостановився.

— Яка ж напасть буде?

— Яка? У тюрму запруть, в Сибір зашлють.

— За що? — скрикнула Христя.

А Колісник, мов не чув того питання, далі вів:

— І ніхто не скаже: «Все ж він чоловік був». Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять.

— От і не вгадав. От і не всі. А я нащо?

— Ти.. ти, спасибі тобі, тільки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? І ти, як і другі, одступишся від мене, — замовив він і замовк.

— Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дійде до бога, учує він її і помилує тебе.

— І вже. Ніщо мене не помилує. Нема нікого за мене — всі проти мене.

— Бо ти сам так ведеш діла, що всі проти тебе стають, — сказала Христя.

— Як?

— Так. От ти пригнітив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.

— Що ж вони?



— Що? люди! Тебе не стало б — вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.

Колісник сумно і болісно усміхнувся:

— Що ж робити мені?

— Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. І вони будуть молитися за тебе.

Колісник, схилившись, довго-довго думав.

— В тебе добра душа, Христе, в тебе жалісливе серце, — чуло промовив він. — Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку — і то краще. Кириле! — гукнув він на всі хати.

Кирило як з-під землі вродився.

— От що, Кириле, — почав Колісник, похнюпившись. — Завтра або післязавтрого я виїду відсіль. Там з слобожан слідує зіськати триста рублів. Збери їх і скажи — дарую я їм той зиск. Вовкові і Кравченкові теж скажи, щоб до ставка й городів не мали ніякого права. Хай буде все по-старому.

Кирило якось неймовірно дивився то на Колісника, то на Христю. «Що се, — думалось йому, — що се?»

— Скажи їм, — знову почав Колісник, — поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене — може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.

— А гроші ж як Вовкові та Кравченкові за оренду? — спитав Кирило.

— Гроші я верну, — замовила Христя і мала була бігти у світлицю.

— Стій. Ті гроші тобі зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, — вернеш, а може, я зашлю з губернії. Кирило аж трусився з радощів.

Загрузка...

— Оце по-божому, пане, а по-божому! — замовив він.

— Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться і за Христю уже разом.

— Що ти? Що ти? А за мене за що? Хіба моя худоба?

— Цсс! —засичав він і махнув на Кирила рукою — іди, мов, собі. Той, уклонившись, вийшов. А Колісник підвівся, походив по хаті, підійшов до Христі і, взявши за голову, притис її біле чоло до своїх пухких уст.

— Це за розум! — сказав він, поцілувавши, — а це за серце! — і, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тільки радісно світила очима.

XI

Через два дні вони поїхали. Ніколи Христя не почувала себе такою веселою та утішною, як у ті два дні. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок.

— Носіть на здоров'я та згадуйте мене! — сказала Христя, не примічаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однімала, і хоч би сказала спасибі, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться — молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив:

— Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати.

Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над'їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням.

— А Кирило таки не видержав, — промовив Колісник і одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м'ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам'яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, — діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться — гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії.

— Та буде тобі з тими щенятами водитися, — суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала.

Сонце сідало, як вони уїхали в Мар'янівку. Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомін, жіночі крики зливаються з його гудючим покликом. Упосліднє перед спокоєм гомоніло все, незабаром воно стихне, тільки сонце скрие своє ясне обличчя, тінь ночі розстелеться над землею — і все замовкне до завтрішньої зорі.

Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік. Кожна хатина, кожна місцина була їй відома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тім місці справляли Купала, там вулиця збиралася, і тепер он скільки дівчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привітно вітало, мов давній знайомий або знайома стрілися і нагадували минуле. Все було якось мило. Один тільки шинок, де стояла їх хата, непривітно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб і не дивитися.

Як переїхали Мар'янівку і виїхали у поле, сонце уже сіло. Тільки захід горів жовтогарячим огнем та навислі над ним хмари червоніли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороці. Над полями знімалася темно-зелена вечірня тінь, небо аж чорне — таке синє, а між його густою синькою пробивалися невеличкі жовті плямочки — то займалися зорі. Кругом тихо, аж сумно, з окопів коли-не-коли сюркне цвіркун або здалека донесеться крик перепела. Одні коні, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухій дорозі.

— Коли б ти знала, — обізвавсь Колісник таким жалісливим голосом, що Христя аж струснулася, не пізнавши, — коли б ти знала, як мені не хочеться їхати у те трекляте місто!

Христя мовчала.

— І кожен раз отаке зо мною. їдеш — мов на ніж ідеш, — промовив він, помовчавши.

— Чого?

— Ех, — зітхнув Колісник. — І чому бог не дав чоловікові завести життя, як сам він знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли він почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримітна спомка озоветься і отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати і на що натякає їй Колісник.

— Ну, нащо мені жінга? — випалив він, не дождавшись від Христі одказу. — Нащо вона тепер мені, коли біля мене є друга — і краща, і приятніша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хіба я бачив світу, знав людей, хіба я міг повернути мізком, як тепер? Тільки що зіп'явся на ноги — показали мені дівчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, і послухався, щоб потім проклинати і той час, коли вона народилась на світ, коли мені нарекли її. Хто її вибирав, хто нарікав? Батьки! «Поженимо молодят», — сказали і поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пішов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гірше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гості — не скажи слова лишнього, не привітай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дівчиною. Завжди як на ножі! «І сякий, і такий! І втопила я свою голову бідну, і загубила вік молодий за таким заміжжям». Поки ще молодий був, берігся і її таки жалів. А потім — таки допекла до живих печінок, доїла до самої кістки... Плюнув на все: будь ти неладна! І от тепер люди винуватять мене, кажуть: «Не держиться закону божого, звичаю людського». А що, мені було тепліше, коли я кріпився, держався? Я був щасливіший? Посадити б їх на гарячий черінь, певно, крикнули 6: пече! А тобі, бач, заськи. Ти — мовчи! І от тепер приїдемо в місто — треба іти до неї: поклонитися господині. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городі — не був у жінки? А то їм і байдуже, що мені дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, заміж ніколи: раз зв'яжеш руки — довіку не розв'яжуться... Будь краще вільною птицею. Краще, кажу, так.

Христя собі глибоко-глибоко зітхнула.

А Колісник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такі смутні думки, якісь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосі, будили жаль до його. Він, чіпляючись за нерадісні випадки у своєму житті, нарешті, добрався до Куту. Нащо він його купив?

— Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези... Куди тобі перевезти трьома каліченими ногами... чує моє серце: не зносити тобі, Косте, голови на своїх плечах! — пророче вимовив Колісник і затих.

Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикриті темною темнотою ночі. Нігде ніщо не шерхне, одні зорі лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тільки стає сумно серед пустині. Проїхали чимало мовчки.

— Он уже світить моя мука своїми злими очима! — промовив Колісник, підвівши голову.

Христя глянула — ген за горою, наче догорівше пожарище світило, жовтуватий світ гойдався, тремтів в темному мороці. Христя пізнала, що то вони вже доїжджали до міста.

— Я устану на базарі, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко і ворог мій, та там кращі номери... Жди мене, я заїду за тобою, — шептав Колісник, уїхавши в город. І, піймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.

— Тпруу!.. Стій! — гукнув він, як коні виїхали на базар. Колісник устав.

— Спасибі вам за кумпанію! На добраніч! — голосно вимовив він і ще раз схопив Христину руку і, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщій подався далі і незабаром скрився у темній темноті.

«Старе, що мале», — подумала Христя, і непримітний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гірко. Літ вісім тому назад її вів сюди Кирило, утішаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рівна, З хазяїном Кириловим, і їй приходилося утішати його... Таке життя! А хто знає, що далі буде? Чи не прийдеться, бува, їй голій і босій зимньої пори переходити знову через се місто, простуючи додому, і критися темними улицями, щоб з ким не стрінутися, щоб хто не пізнав?

«Життя, що довга нива, — думала вона, зоставшись сама собі у глухому номері, — поки перейдеш, і поколешся, і поріжешся на гострій стерні».

От і в сьому місті, скільки раз доля її то гріла щастям, то допікала невдачами, поти не пустила віятись по світу. Вона пригадувала Ззгоябідиху, яка вона була добра та тиха. Загнибіду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жінку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. І Марина не згірше уразила її, коли приревнувала свого чоловіка до неї. «А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досі сердита на мене, а я все-таки завтра піду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться і людей, і сонця — піду, піду». З якоюсь легкою надією, що вона розшукає Марину, як стрінуться, що то та скаже їй, вона лягла спати і швидко заснула.

На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбні.

— Довбні? — здивувалася та. — Та хто його у городі не знає? Не було того чужого тину або забора, під котрим він би п'яний не валявся. Зовсім З кругу спився.

Христі боляче було слухати такі приповістки за Довбню. Живучи у його, вона бачила і його серце добре, і те, що Марина зовсім не гляділа, як слід жінці глядіти, свого чоловіка, часто п'яного випихала надвір, хоч він цілу ніч витупцюється під вікнами, називаючи її всякими ласкавими назвами і Христомбогом молячи упустити в хату.

— А де він живе, не знаєте?

— Та кажу ж вам, з кругу спився! — одрізала горнична. — Голий бігав по городу. Скільки раз його і в шпиталь брали — не помагало. Казали, треба везти у губернію, туди, де божевільні. Та щось оце і не видно його — певно, одвезли.

— Він, кажеться, був жонатий. Жінка жива його?

— Жінка? То така й жінка. Вона, здається, більше його і довела до того. Він, бачте, з простою жив та потім і оженився.

— А не знаєте, де вона живе?

— Не знаю. Казали, там десь на кінці міста. — І горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зібралася і пішла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося іти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї міста. Над яром, куди вивозили і скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дірчавою оселею, з пузатями стінами, кривими вікнами і увійшовшими у землю дверима. То і була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улізла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнішою, чим зсередини. Стіни помазані, полупані, якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави, павутиння цілі гнізда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долівка не Зрівняна, сміття пополам з грязюкою по кісточки. Піч ряба від чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті, не знаходячи нікуди виходу.

Увійшовши прямо знадвору, Христя спершу нічого не побачила у тій темноті. Не швидко вона запримітила, що на полу коло печі в темному закапелку щось наче ворушилося.

— Здрастуйте! Хто тут у хаті?

— А кого вам треба? — почула Христя незнайомий охриплий голос.

— Чи Марина тут живе?

— Яка Марина?

— Марина. Довбниха.

— А нащо вона? — запитав той голос. — Я — Марина! — одказало, і темна постать підвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем і заспаними очима.

— Марино! — затаюючи зітхання, з ляком вимовила Христя.

— Я — я Марина, — казала та, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо у вічі.

— Марино! Не пізнаєш мене?

— Хто ж ви такі будете? — потягаючись прямо на Христю, спитала та.

— Христі не пізнаєш? Я — Христя!

У лице Марині наче хто бризнув водою. Ззспані очі широко розкрились.

— Христе! се ти? — скрикнула Марина. — Яка ж ти, і не пізнать тебе — зовсім пані!

— А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! — не видержала Христя.

— Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки і сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

— Ні, я мимоїздом. Зосталася на день — на два. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

— Спасибі тобі, що не забула, — подякувала Марина. — Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, — додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти.

Христя присіла. У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла.

— І давно ви сюди перебралися? — спитала вона.

— Та насилу тут знайшли захист у сій пустці, котра, гляди, колись придавить тебе навіки, та й годі. Хіба ж можна було з ним де ужитися... Скільки ми тих квартир перемінили. Оце переберемося. День, два — нічого. А там як закурив — хазяїн і жене. Шукайте собі по собі. Лихо, Христе, за таким заміжжям. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв'язалася, ніж з ним.

— А де ж він тепер?

— Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбігала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. «Ти, — кажуть, — жінка — сама і вези». А на що мені його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце — мене немає дома, на базарі абощо. Він за платок або за спідницю — та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі — стовбуром, верзе таке, що й на голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! — зітхнувши, додала Марина.

А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима.

Двері справді розчинилися, — Христя аж струснулася, — в хату увійшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки — мов дрючки, лице довге, таранкувате.

— Марине Трохимовне! Наше вам! — привітався москаль, підходячи до Марини і простягаючи руку. Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою.

— Бодай тебе кат так поподавив! — лаялась вона.

— Ничавось, ничавось. Ефто здорово! — сідаючи на другім кінці столу, казав москаль.

Христя подивилась кругом себе. «Оце той халамидницький притон!» — подумала і знов боязко озирнулася.

— А ефто што у тебя за барышня? — спитався москаль, указуючи на Христю.

— Се моя подруга, а не баришня, — одказала та.

— Понимаемсь. Наше вам! — даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою.

— Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! — любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася.

— А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?

— Приїхала, — одказала, усміхаючись, Христя.

— При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася.

— Ну, от уже і почне! От і почав! — крикнула Марина. — Тобі яке діло? Заськи! Не знаєш?!

— Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

— Швидко зостарієшся, як усе будеш знати.

— А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: «Вес знать — самый раз!»

— То ж у вас. Хіба в вас, у москалів, так, як у людей?

— У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, — одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула.

— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.

— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!

— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.

— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!

— За віщо?

— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане...

— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

— Як саме?

— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.

— Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! — одказала, прикро дивлячись на його, Марина.

— А нет — так і скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! — сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл.

— Ні, ні, — кинулася Христя. — Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу.

— Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, — сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.

Та покірно взяла, зап'ялась платком і вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було і боязко і не по собі.

— Хорошая эта баба, Марина, — помовчавши, почав москаль, — Совсем хорошая, вот только хохлушка... Иной раз такое скажет — никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!

— А він же був смирний! — обізвалася Христя.

— Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет — небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я — вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!

— За віщо ж він на вас зло таке мав?

— Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое — муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе — я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.

На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички.

— Се все про того ірода балакаєте? — спитала, викладаючи на стіл свою куплю. — Осточортів він мені, хоч не згадуйте! — додала вона, хмурячись.

— Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! — сказав москаль.

— Я не п'ю. їй-богу, нічого не п'ю. Спасибі вам, — подякувала Христя, коли Марина піднесла їй чарку горілки.

— Ну, як хочеш, — одказала та і перекинула собі у рот чарку. — А горілка добра. Випила б.

— Да что же, как не пьет? — умішався москаль. — Ну, и не нада. Я за нее выпью.

I москаль, усміхаючись і кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: «Да, добрая» — і налив другу.

Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла.

— І к бісу, коли не хоч! — сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. — Ніс копилиш — к бісу!

— А бабенка ядреная! — скрикнув москаль.

— Думаєш, путнє що? — сказала Марина. — Така ж боска, як і всі!

— Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! — скрикнув удруге москаль, даючи Марині з усієї сили раза по спині.

— Хоч би тебе кат так опік! —гукнула та, угинаючись, і стусонула москаля кулаком межи плечі.

XII

Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав.

Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. У Христі серце болісно занило, як вона глянула йому услід: похнюпившись, поколихав він, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник?

Він, поставивши світло на невеличкому столику в головах кроваті, ліг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стінах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тіні, одна біла оселя виблискувала, обдаючи хату збліда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороці по темних стінках снують його злякані думки. По глухих кутках вони зступаються і визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани. Ось і мати, низька натоптувана перекупка, говірка, балакуча, говоре — мов горохом сипле і все так до прикладу, все такими поговірками, котрих вона мала цілий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колісник — ніхто краще від його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз і пани серед базару, дивуючись, де в неї ті слова беруться, і думаючи: «Сам розум поверта її язиком». Всім навдивовижу далася та пара людей! І розумні, і живуть согласно, і сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школі, де і панські діти учаться. «Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати — ще рано», — казав батько. «І справді, хто біля його дома буде дивитись, ти — у різницях, я — на базарі», — довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою. Не закривала йому на ніч очей материна ласка, не будили ранком її пестощі. «Матері немає дома, матері ніколи», — чув він кожен раз від наймички-куховарки, що разом гляділа і за ним. А батько? Батько більше гримав на його. Страшно і тепер йому, коли він згадає свої дитячі літа. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах. У його — різниці, у неї — базари, і більше нічого. Тільки він і чув нарікання батькове на малу таксу, тільки і вислухував перекази материні про торг. А люди на їх з заздрістю дивились і казали: «От хто розживається-багатіє». Непривітною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулості до людей, а здіймало заздрість, недовір'я.

— Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг, — казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покірним батьковим учеником; викидати колінця, як звав батько крамарські плутні, приносило спершу йому таку утіху та радість. «Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе і не тобі, — казала мати, додаючи: — А ти гляди батьківського добра, гляди — не розволочи. Чим більше його матимеш, тим міцніше на ногах стоятимеш, більше почоту від людей. Гроші — сила, у нашій міщанській постаті — вони все». Що було йому робити, як не стати на раз накоченій колії? І люди наддавали хіті: які батьколіати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, і Костянтин не раз, набравши цілу метку парубоцтва, заводив з ними забави, — то догори дном жидівський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дівка, замчить на базар, вивісивши їх, мов щигля, на здоровенній щоглі. Та скоро і тим забавкам кінець настав. «Пора, сину, тобі женитись. Он у Сотника є дочка, хоч і не вродлива, зате покірна дитина, та й не без приданого», — казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловіком. З того часу увесь світ повився для його густою хмарою, з-за котрої йому ніколи не доводилося бачити сонця. У тому тумані робилися обходи та ошукування людей, з року на рік ширилось та прибільшувало добро. Померли батько і мати, та слава їх не померла. Син високо підняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалів, а далі і на увесь город. Про його говорили у кожній хаті, його прізвище було на язиці у кожного. Він став першим чоловіком, першим міщанином на усе місто. Те забавляло його, тішило серце. Та одно лихо — ні з ким було йому тії слави ділити. Йому найближча і найдорожча людина, його жінка, труїла йому найкращі і найлюбіші хвилини в житті, її несита ревність не давала йому покою ні на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тікати. І він тікав, хижо накидаючись на людські кишені і вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Він, здається, мстився над тими сіромами, що, не маючи нічого, мали своє щастя. Боже! Що він тільки не витворював на своїм віку? Яких темних діл, людських сліз не лежить на його душі. Його, наче гарячого коня, підганяло хатнє нещастя. І досі він безперестанно мчався... Мчався і от до чого домчався. Тепер він сидить рядом з панами, більше — сам пан. Одно слово, Колісників Кут, колись графське гніздо, тепер його... Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними доріжками дійшло? Кинься Земство до своїх грошей — і Кут, і все пропало. Пропала і слава. Праця цілих років, турботи довгих часів — усе наче помелом змете. Колись йому Загнибіда, теж не згіршої руки крутій, казав: «Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть і тебе колись, та так опечуть, як ще ти нікого досі не п'к». Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Він був у Рубця, і Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повірити земську скриньку. Його ті слова, мов холодний ніж, доторкалися до його душі. Він ще не чув, щоб він колов або різав, він тільки чув гострий холод на горлі заліза. Уп'ять же і жінка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по місту. «Он, — каже, — розказують, накупив землі на земські гроші та у їх і вигодовує бахурок». Бахурок... Христя, перша людина, котру він любить більше усього на світі, не що інше, як бахурка. Не гіркий посміх гіркої долі? «Ох! Коли б можна вернутися літ за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би і ти, Косте, тим, що тепер е, — казав він сам собі. — Не мутило б твою душу довгих літ безперестанне ошукування других людей, жив би .ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у світ, вимчало у люди і поставило на показ на високому місці? Нащо? Для того, щоб усі бачили, як ти будеш летіть з своєї високості сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он він, казнокрад, бахур!»


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 97 | Нарушение авторских прав




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 30 страница | Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 32 страница

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.084 сек.)