Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 24 страница

— Хто тільки їх не дурить?

— Кого? — спитався він.

— Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе і зуміє обдурити, зараз і обдурить. А кому, кому достається — нашому братові найгірше.

— Та й ваш брат часом як піймає у свої ручки, то вимотає всі кишки.

— Є такі, е. Тільки хіба вони такими родились? То ж ви самі їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловіка на шлях і голого, і босого. Що йому робити? Прохати милостині — стидно, красти — гріх.

— А робити? — спитався Колісник.

— Робити? А коли ви очі чоловікові зав'язали так, що йому не тільки робити — світ не милий.

— Не вір.

— He вір? Як ти не повіриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?

— Казаному кінця немає.

— То-то й лихо, що казаному нема кінця. А коли б що ти сказав, то й свято, тоді б і не так важко людям було жити. А то отак як проманіжите ви нашого брата не раз та не два — не то чужому, своєму не повіре. Що найкращого мае у собі, і те заховає на самий спід. Та тоді вже і пішла на всі чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко мені вертіться перед тим, на кого б я удруге і плюнути не схотіла, не то дивитись? А другий ще, заливши очі, і вередувати почне: гола йому покажися... Поневолі і собі заллєш очі і тоді вже наче збожеволієш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гірко! Коли б у той час була під боком глибока річка, так би і кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хіба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годі, а душу і серце в хмелі потопили, в калюці невилазній затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Візьми мене до себе. Візьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого і привикну. Візьми! — і, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст і жарко почала цілувати.

— Хто ж ти така, — дивуючись, спитав він, — що знаєш усе і Веселий Кут Знаєш? І всіх городян?

Вона подивилась на його, підвелася і мерщій почала розстібати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишені, пришитої на боці під платтям, папірець і подала йому. То був пашпорт кріпачки з Мар'янівки Христини Пилипівни Притиківни.

— Так ти Христина? — спитав він, прочитавши і повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-під розстебненого плаття, крізь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розійшлася, і крізь ту невеличку прорішку біліло тіло. Вона мовчала, мов не її він питався, тільки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.



— Чого ж ти Наташкою звешся? — спитався він, знову заглядаючи у пашпорт.

— Така у нас поведенція — усім нам другі мення дають.

— Христя... Христина?.. — твердив він, дивлячись у папір і щось пригадуючи.

— Пам'ятаєш Загнибіду? — спитала вона.

— Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибіди служила? Що, кажуть, Загнибідиху задавила?

— Як то легко так казати, — трохи не з плачем одказала вона.

— Та я знаю, що то брехня. Ти потім служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тільки важко зітхнула.

— Не нагадуй мені того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно і досі мене, як огнем, пече, як ножем, ріже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось... — начала вона жалібно. Це зразу підвелася, наче її що укололо, і аж скрикнула: — Ти знаєш, що я тільки за невеликим сьогодні здержалась і не плюнула йому у вічі тоді, як вони підглядали через вікно за нами.

Комірець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсім розхристалася, звідти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нічого не примічала, лице її пашіло ненавистю, очі світили гнівом.

Загрузка...

— А то, а то що у тебе? — хихикаючи, питав Колісник, і рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли він припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тільки шептала тихо:

— Голубе мій сивенький! Я вся твоя з душею і тілом, тільки візьми мене до себе.

— Добре, добре, — важко дишучи, казав він і, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщій помчав її у темну спальню.

III

На другий вечір зібрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове — на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечір. Не було її і на другий, не було на третій, четвертий.

— Де ж та красавиця?.. — допитувалися панянки у паничів.

— Немає. Десь ділася. Може, виїхала.

— Шкода, так не довелося і побачити.

— Постійте, ми поспитаємо хазяїна... І декілька паничів пішли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тільки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарешті, коли до його і геть-то присікалися, він не видержав і скрикнув:

— Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопіт, один клопіт!..

Часний Книш допитав, що то за клопіт був жидові з тією Наташкою. Він розказав, що до його приїздив Колісник і прохав, щоб потай одібрати Наташку. Яку був з того жид бучу підняв, та тільки й того, що одібрав Наташчине збіжжя.

— А Наташка у Колісника зосталася?

— Там у його. Голісінька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, — сміявся Книш.

— Та невже голісінька?

— Як мати народила. А Колісник проти неї милується на пишне тіло, — регоче Книш.

— От тобі і Колісник! От і старий! От і піди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

І про Колісника пішла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, •строячи мости та греблі, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лізе. Це незугарні до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократія зложиться.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нікому покою. Про його балакали й полупанки, і панки, і службові, і навіть великі пани. Він не давав нікому покійно спати, стирчав більмом ув оці. «Он куди наше добро іде! Де ж пак: кріпаків одібрали, гроші, що за кріпаків дали, повернули на довги. Зосталися ми і без робітників, і без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б під заклад гроші давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема... нічого того нема. Посадили нас, як рака на землі. Отут і плутайся! Попадись першому ремісникові, купцеві, жидові, аби гроші дав, бухнеш усе», — трахтували пани між собою.

А найбільше всіх Лошаков — гвардії ротмістр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як він ще тільки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардійонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрінувшись з красою такою, не одна молода пані кляла свою долю, що поспішила її зв'язати заміжжям, і так охоче підставляла свої тендітні ручки під палкі поцілунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А він голінний був до тих поцілунків. Веселий, балакучий, танцюристий, він, як той метелик, літав по всьому повіту від одного пана до другого, і, де не з'являвся, його, мов рідного, приймали усюди. А він розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матір'ю, та тоді вже і розсипає, мов горох, свої поцілунки то молодій панійці, то тендітній панянці. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має діток, став поважним сім'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повітовим предводителем дворянства і тепер зібрали губернським. Пішов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанібрата. Такий чоловік може великої шкоди наробити такому черв'якові, як Колісник, тим більше, що вони земляки і кожен кожного знають.

І не через ее, бува, так зрадів Колісник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернські вибрати Лошакова. Він і без сього, стрінувши Лошакова, завжди кланявся і то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрічному і поперічному говорив про його. Тепер Колісник усюди клепав:

— Добрий пан. Справедливий чоловік. І голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!

І от, коли стало звісним, що справді Лошакова зібрали, Колісник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.

— І Колісник прийшов! — уголос вимовив Лошаков до сусіди, струснувши плечима.

А Колісник, мов не чув того, вийшов уперед і почав:

— Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в голові. Тепер дождалися. Вітаю вас, як член земства, а ще більше, як член рідного повіту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у більшій честі!

Лошаков, усміхаючись, підійшов до Колісника і подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрів її у своїй червоній страшенній лапі.

— Как же ваши земские дела? — спитав Лошаков, лукаво граючи очима.

— Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хіба затнеться де на якому лихому мостикові. Тоді ми всі раптом кинемося той мостик лагодити.

«О, та ти ціла шельма у мужичій шкурі, — казали очі панів, що зібралися коло Лошакова. — Знає, кому що сказати, яку де річ повести».

— Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, — сміється Лошаков.

— Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всі гуртом: що один не зможе — другі помагають. Поздоров, боже, нашого предсідателя — сам не сидить, то й другий не дрімай. Треба, каже, оправдати вибори, вірою і правдою послужити громаді. І служимо. Звісно, не без того, щоб не блудили, — хто, кажуть, нічого не робе, то той тільки й не блуде. Може, на чиї очі то ми і великі помилки робимо — бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде — побачать усі, що ми робили і як ми робили. І тоді кожному дасться по роботі його. Катюзі — по заслузі, кажучи краще.

Усі аж витріщилися, слухаючи таку смілу річ Колісникову. А він хоч би тобі оком моргнув: щебече, наче соловей повесні у садочку. Це приткнувся до Лошакова і тихо почав:

— Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.

— Какую? С удовольствием, чем могу — рад служить... Колісник зам'явся. Лошаков поняв, що Колісник сам-на-сам хоче щось сказати, і, узявши Колісника під руку, геть пішов з ним у глухий куток хати.

— Ваше превосходительство! — почав Колісник. — Ми вас не тільки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськім собранії як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на наші помилки, то на наші ще нові нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсідателем на наших з'їздах. Велике це діло! Уже вам не стане часу першому зачинати ті бої, котрі велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. І от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотіли б почтити вас обідом. Прийміть наші зазовини. Не яко Іуда, но яко розбійник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть наші члени, дехто З предводителів, дехто з наших земляків, більше свої люди. Просимо вас, — вклоняючись низько, казав Колісник.

Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв ті зазовини. Дякуючи за несподівану честь, він казав, що і не дума занехаяти праці на користь земству; що праця його тепер ще більшає, стає трудніша, бо треба буде помирити інтереси дворянства з інтересами земства, і він рад буде навіть поступитися чим-небудь, аби привести діло до кінця. І, ще раз подякувавши, він подав Колісникові руку. Колісник, низько вклонившись, повернувся і вийшов з хати.

— Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! — сказав Лошаков, вирядивши Колісника, повертаючись до громади.

— О, Колісник мае думки погануваті, — хтось обізвавсь з громади.

— Да, он не без лукавства, — одказав Лошаков. — Но такие люди необходимы для земства.

Всі промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другі речі, черкнулася других, інших, не земських діл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хаті і заговорював то з тим, то з другим із дворян.

А Колісник? Колісник, котячи у штучній таратайці на своєму семисотному жеребці, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вівса тобі — самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову і ободом вигинаючи передні ноги, як муха, мчав Колісника городом.

— Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! —одно прицмокував Колісник.

І справді, йому не мало було у той день біганини. Від Лошакова він побіг до свого предсідателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потім здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обід, варт би і земству почтити такого чоловіка. Предсідатель тільки підлакував. Треба б, треба б. Тільки на чий же щот? На щот земства якось не теє.

— Чого там на щот земства? Йому і без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собі земельки — так хуторок! І хотілося б мені ту земельку збризнути. От би під видом земського обіду — я б уже не пошкодував сотнею-другою.

— Так чого ж? — спитався Предсідатель. — Готовтесь.

— То ви согласні? Я і Лошакова запрохував. Попросіть іще й ви від себе. Кажіть тільки, що це від земства честь.

— Гаразд, гаразд! Да ви просто геніальна голова, — скрикнув Предсідатель.

— Була колись, — одказав Колісник. — А тепер, що дедалі, все дурніша робиться.

Від предсідателя знову махнув Колісник до членів. Там уже просто сказав, що Предсідатель велів йому зготовити обід для Лошакова і запрохував на той обід.

Від них поїхав до лавок справитися з цінами, зробити деякі закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цілу волову хуру забрали усякого краму.

— Навіщо?

— Дворянство дає обід Лошакову. На обід усе.

— А коли той обід?

— У суботу.

А Колісникові того тільки й треба. Він тільки вийшов від Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обід готувати. «Тепер четвер ще, — думав Колісник, — п'ятниця... у суботу обід дворянський. Ну, а в неділю і наш... Поспіль один за другим. Гаразд. Іде».

І Колісник теж немалу хуру наробив заказів. Звідтім він поїхав по вина, брав щонайдорожчі, шонайстаріші і горілки усякої як двойної і аглицької, адміральської, желізнодорожної, у пляшках і ведмедях, у кухликах і графинах, рому, коньяку... «Затоплю бісових синів, — думав він, вичитуючи чималий список усякого трунку. — Це на те й вийде: карай свого ворога хлібом-сіллю». І він почув, якась завина ухопила його за серце від тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що він тратить оце. «Подумай тільки — триста карбованців, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бісів пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося — чимсь треба розв'язувати».

І він мерщій повернув коня від лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бігати. До хлібника, до різників, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усі панські витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колісник по городу, а смуток все дедалі обгортав та обгортав його.

— Де ее так довго забарився, папаша? — стріла його Христя на порозі, так пишно розряджена у новий одяг: білі рукава сорочки, хороше вицяцькувані квітками, червоно-гаряча спідниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горіла, та й на тій, спускаючись з шиї, густо послалися золоті дукачі і різних кольорів намисто. Заквітчана квітками пополам з хрещатим барвінком, білолиця, рум'яна, вона так привітно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце тріпнулося б, уздрівши таку красуню. А хіба ж воно у Колісника скам'яніло?

Уздрівши її, він аж струснувся. Де й дівся його недавній смуток, ув очах зажевріли іскорки одради, похмуре лице освітила легенька усмішка.

— Та, та, та... он як моя доня нарядилася, — засміявся він швидко та весело. — А я, як дурний, бігаю по всіх усюдах та морю мою донечку голодом. — І, підійшовши, він смачно цмокнувся з Христею.

— Де був? Кажи, де був? До других бігав? Кращих шукав? — в'ючись хмелиною кругом його і усміхаючись рожевою квіточкою, допитувалася вона його.

— Гроші розтринькував, дурний! Не знав їх де дівати, то по городу трохи не стрічному і поперечному роздавав.

— Нащо? Краще б ти доні хатку купив. Невеличку хатку з садочком. І твоя доня, як мала пташка канареечка, сиділа б там та пісень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.

— А справді? — подумав він. — Куплю, куплю, тільки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.

— Який бенкет?

Колісник розказав усе Христі. Потім, граючи очима, почав:

— Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан — багато зможе і давно чортом на мене дивиться. От, як буде він, перетягни його на мою руч. Перетягнеш — штучну тобі хатину куплю, і не З одним, а аж з двома садками.

— Руку! — скрикнула вона, випрямляючись на увесь ріст. Очі її грали, лице усміхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся... є такий у світі чоловік, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хіба твій Лошаков вистоє?

У неділю коло Колісникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство і прямісінько простувало у парадні двері, перед котрими (досі ще не видане диво у городі) стояв страшного росту швейцар із здоровенною булавою, у парчевому картузі, в каптані, облямованім Золотим позументом. Перед кожним ухожим він витягався у струну, щось вихитував булавою — тобто честь робив, і пропускав у розчинені двері. Народу Зібралося на те диво подивитися — уся вулиця з обох боків запруджене людем, так що пройти трудно.

— Побий тебе сила божа! Що то він виробляє? — дивувалися робочі, дивлячись на ті затійливі вимахи швейцарової булави. — Помаха, помаха під носом, та тоді й пускає.

— То він дає: понюхай, мов, чим пахне! — відказав хтось, і чимала купа підняла регіт.

— От церемонія, так так. Це не по-нашому. Так тільки у Москві буває. От і піди з Колісником. Первий він чоловік на увесь город, — казали заможні хазяїни-ремісники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонію.

— Ну, якого ви бісового сина зібралися сюди, очі повитріщали? — почули вони у розчинене вікно Колісникової квартири. — Ідіть собі, поти не порозганяли.

— Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.

— Хто сам?

— Та вже не хто — Колісник.

— Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?

— Піди ж ти. Забулося. Начальство, бач.

— А знаєте що? Щоб не було напасті якої, краще розійтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дуріють.

— Коли тобі не хочеться, то йди. А ми хоч раз на віку побачимо на панський бенкет.

— Побачите, поти очі заплюють.

— Та вже ж.

Декілька пішло, а на їх місце присунуло ще більше. Народ запрудив усю вулицю — проїхати з трудом можна.

— Розходьтеся! Розходьтеся! — десь не взялися поліцейські і почали розпихати людей.

— Чого розходьтеся? — деякі з пообідавших і хильнувших почали одмагаться. — Іди собі, коли тобі треба.

Поліцейські начали силувати — народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того і з другого боку улиці і ну з двох труб кропити людей. Усі так і кинулись врозтіч. Через півгодини хоч би тобі жива людина показалася на вулиці. Ніхто тепер не заглядав у вікна, ніхто не перечив бенкетові ні лихим, ні добрим поглядом.

А бенкет розвернувся на всі боки. На здоровенних столах — напиткгв та наїдків. Перші стояли у затійливих пляшках, кухлях, графинах, і сонячне проміння переливалось різними цвітами у їх чистих трунках, другі — на срібних тарілках; з-під скляних покришок так привітно усміхалися до кожного. Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися. Панства було повні хати: усі предводителі з Лошаковим в галові, всі члени земства, чимало губернських гласних і Рубець між ними. Проценка Колісник, уздрівши, теж запросив, і Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земські стовпи зійшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то одні, то другі. Лошаков перший підняв чарку за земство, за земських робітників, предсідатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщиріших Земських робітників. Колісник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка річ подобалася усім найбільше, всі закричали: «Ура-ура! за згоду, за згоду!» Пішли пожадання успіху тим і другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рікою.

То було перед обідом, за закускою. А що то було за обідом? Кругом довгого столу усілися усі, на почетному місці — Лошаков, по праву руч його усі предводителі, по ліву — земці. Колісник примостився якраз на кінці проти Лошакова. Як хазяїнові і порядникові, йому часом приходилося схоплюватися, вибігати, через це він і зайняв те місце. Лакеї у білих поручниках цілою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по дві пляшки старого дорогого вина, їжі — хоч розпережися, пий — скільки схочеш. Уже ж і пили усі, і їли! Гомін не вгавав ні на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмілий, тихий, і той за обідом, цокнувшись з Колісником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усі підхопили. Колісник, радий, почервонівши, мов несміла засватана дівка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.

— Перше ж зроду довелося мені вітати таких дорогих гостей. Перше зроду, — і аж сльози зронив від радості.

— По обіді на ура Колісника! — шепталися за столом, як він вибіг у другу хату за чимсь.

— Іде. Іде. На ура!

Ось він знову появився. За ним на страшенному срібному блюді несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилиті з паленого сахару два герби, дворянський і земський, красувалися зверху, сповиті докупи цілим оберемком квіток, у ногах тих гербів розкидані снопи жита, пшениці, горами лежать яблука, груші, цвіти польові, огородня і садова овощ. Під ними Золотий напис: «Не зменшай, боже!» Угорі царський вінець блистить, як сонце, з-під його випливала стьожка з написом: «Боже, царя храни!» Зввр^ вінця сіяніє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: «Земство — дворянству!» То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу і найвиразнішу ознаку дати тому обідові. І рішили закінчити його тією горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два дні, поти виліпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усі аж витріщились, дивились. Коли поставили його на столі і піднесли шампанське, Лошаков перший устав і почав річ. Квітчастою мовою він від усього дворянства дякував земців за ту честь, якою вітали їх.

— Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землі не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повідало мирові мудрі діла мудрих мужей. Ура-а!

— Урра-а-а-а! — загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки і ждав, поти кругом утихне. Діждавшись, він Знову почав.

— Ваше превосходительство! — гукнув з другого краю Колісник. — Хіба в нас шампанського не стане? Хіба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачніш примочити? Великі слова — святі слова, а ви тільки хлиснули за їх. За такі речі по відрові, а не пс чарці. Ура!

— Правда! правда! — загукали кругом. — Ура-а-а!

Чарки несамовито перекинулись у роти. Усі випили. Випив і Лошаков. Піднесли другі чарки. На сей раз підвівся предсідатель управи і, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось піднявся. Зисву випили. Ще і ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно і в горлах. Полилися вітання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далі і чергу погубили. В однім кінці пили за одно, а в другім кричали пити за друге. Хтось чарку впустив і розбив, там тарілку звалили з столу, і вона з грюком полетіла додолу. Гомін, регіт стоїть у хаті, наче у жидівській школі.

— Вибачайте, панове! —гукнув Колісник, низько вклоняючись і даючи ознаку, що обід скінчився. — Може, що не так було, як слід. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибі вам!

Стульці загурчали. Всі піднялися і кинулися дякувати Колісника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, і вони дякували поцілунками, треті тільки хиталися, тріпаючи за руку.

— Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.

Друга хата, простора, як і столова, з м'якою мебеллю, привітно усміхнулася до гостей, коли туди розчинили двері. Туди перейшли усі і кинулись на папіроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столі. Усі усілися і задиміли. Через хвилину від диму вікон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомін, регіт, а з столової доносилося гарчання столів, брязкіт посуди, що убирали лакеї.

— Може, хто пулечку зіб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? — спитався Колісник.

Багато зразу схопилося і закричали:

— У єралаш! преферанс! вінт! бакара! — Столи знову загули, і гості, розбившись на невеличкі купки, розсілися різатись у карти. Лошаков зібрався додому.

— Ваше превосходительство! А може б, і ви у карточки? — спитав Колісник.

— Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, — сказав Лошаков, прощаючись, і пішов.

Колісник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорі він зостановив Лошакова.

— Ваше превосходительство! — обізвав він знову його. — А може б, ви трохи спочили? Та тоді вже і вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав — і муха там не замутить спокою.

Лошаков постояв, подумав.

— Нет, — одказав він.

— Ну, хоч подивіться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у гріх не впадете. Тільки подивиться.

І трохи підпившого Лошакова він узяв під руку і повів коридором. Аж на самому кінці, геть у глухому кутку він ткнув ногою у двері й увів Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вікна її виходили якраз у садок, і широколисті кленки та пишні липи заглядали трохи не в розчинені шибки. Тихий вітерок ходив по хаті, прохолода зеленою тінню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колісник підвів Лошакова і Зразу одкрив полог. Звідти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя і мала була проскочити.

— Стой! — гукнув Лошаков, запопавши її у свої обійми. . Колісник закрив полог і на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою двері.

Сонце було на взаході. Його ясні стяги, розіславшись по землі, обливали її рожевим сяйвом. У хаті не сиділося. Тягло у садок, на свіжу прохолоду. Колісникові гості все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тільки Проценко та Рубець. З ними, як з давніми своїми знайомими, сидів Колісник і кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колісник пунш, а сам хазяїн тяг сірка за хвіст. Проценко був, як стіна, білий і божевільне розводив по боках очима. Він то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з білими, махав рукою та хитав головою. Колісник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квітки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Він пив і за здоров'я гостей, і за здоров'я жінок їх і малої дітвори. Здається, не було кінця-краю тим здравицям, не було кінця-краю випиванню.

— Ох-хо-хо, — якось натрапивши хвилину, коли умовк Колісник, зітхнув Проценко. — Ось незабаром і собраніе.

— Начхати на його! — крикнув Колісник. — Хочете, я вам звірка покажу?

— Якого звірка?

— Самого як е заморського. Ходімо.

І він, забравши під руки Проценка і Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,

А ведуть мене...

Приспівуючи, ішов Колісник коридором. Ось він пхнув одні двері, котрі З грюком розчинилися до п'ятки, далі другі і одним махом упхнув Проценка і Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крізь густу листву золотими віхтями, розстелилося на стінах, по долівці. Ясна довга стяга тріпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був відкинутий. Постіль зім'ята, а на постелі в одних сорочках лежали Лошаков і Христя. Він гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

— Что вам? Чего вы? — гукнув Лошаков, дивлячись, що увійшовші, мов укопані, стояли у порога.

Від Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Двері зачинені, і хтось їх придержував. Проценко постукав.

— А що, бачили? Відчиняти двері? — сказав Колісник. Очі його стрілися З гострим поглядом Лошакова.

— Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хороші знайомі, земляки, не бійтеся нічого, — додавав він, указуючи на Проценка і Рубця, котрі, мов зайці, метнулися чимдуж у розчинені двері. — Вибачте, бога ради! — уклонившись, сказав він, виходячи і зачиняючи за собою двері.

— А шо, бачили звіра?— спитав Колісник.

— Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Гріха ти не боїшся, — казав, хитаючи головою, Рубець.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 67 | Нарушение авторских прав




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 23 страница | Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: 25 страница

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.035 сек.)