— Вже я, мамо, мабуть, сьогодні піду од вас, — каже Христя матері, вернувшись додому.
— Чого ее так, дочко, поспішаєш? Одпрохалася до понеділка, а поспішаєш сьогодні. Хіба тобі вже обридло у матері рідної?..
— Я й сама не знаю, що зо мною... Так мені важко, так трудно!.. Серце щемить чогось... Мені все здається, що хазяїн вернувся.
— То що? Хіба ти сама, своєю волею пішла? Тебе ж пущено... І не насиділась я з тобою, і не набалакалась, і не надивилася на тебе... — додала жалібно мати.
Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, — і нічого не відказала матері, тільки сама собі рішила завтра ранісінько рушити в дорогу.
І вона здержала своє слово. На другий день ще до світу устала, зібралася, попрощалася з матір'ю — і пішла. Приходила Одарка побалакати; прибігла Горпина узяти на улицю з собою; ще дві-три знайомі дівчата забігали, та застали тільки заплакану матір у хаті, а Христя вже далеко була.
— Чого ж це вона так швидко вибралася? — спитала Горпина. — Хвалилася — до понеділка буду, а сьогодні втекла.
«Втекла... втекла!.. Прибігла — наче вогню вхопила, і, як дим той, зникла... Втекла...» — думала мати, обливаючи старе лице гіркими сльозами.
VI
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї поля, усіяні, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко від села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому тумані крилося село. Вона не озирнулась ні разу, не поглянула на його. Якісь смутні та нерадісні почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного світу, на краю безмірних ланів, у тумані широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнів... «Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється... Ох, скоріше б, скоріше добратися!»
І Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився місток на гнилім переході — він якраз на половиш шляху... Сонце повернуло на півдня, стояло саме над головою. «Ще рано, — думає Христя. — Дійду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи і Мар'ю провідаю. Як то там вона?»
Думки про Мар'ю на який час одвернули її від міста. Та ненадовго... Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула — пішла у місто... "Місто! і вп'ять місто?!" —подумала Христя, і щось гірке та нерадісне ущипнуло її за серце. «Ну, чого се я?!» — утіша сама себе, утираючи знічев'я набіглу сльозу. І знову налягла на ноги.
Ось і Иосипенкові хутори. Щось бовваніє серед двору; доноситься до неї гук-крик. «Видно, свекруха розходилася. Ніяково й заходити», — думає Христя, применшуючи ходу. І не помилилася: то справді гукала Явдоха на невеличкого чоловіка, що сумний сидів на приспі.
— Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобі? Отже тепер і пожалів... Вона тобі ось чого піднесла, — і, скрутивши разом дві дулі, стара ткнула ними в вічі чоловікові.
Той похнюпившись сидів — мовчав.
— Мовчиш? мовчиш? — заривала знову Явдоха. — І що з тебе за чоловік? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб і на в'язах не вдержала, от би вона тебе і поважала, вона тебе і почитала! А то — як з клоччя батіг! Нестеменний покійний батько... Того ж хоч я у руках держала... А ти що? Тьфу!.. А тепер от і сиди — як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться... Дожидайся — діждеш!
— Ну, чого ви в'язнете до мене? — гірко промовив чоловік. — Хто ж, як не ви, і вигризли її з двору?
— Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матері, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я — собака, по-твоему? Га?
— Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокійно не побуде на місці!.. Так і жди: от же тихо, а тут і схопилася буча!.. Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам'яне — і те не здержало б вашої гризні!
— А що ж, по-твоєму, — мовчати мені їй? Поганці, прийманці — мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись—яка журба!!! Не первина їй мандри справляти... Звідти, здається, і брали...
— То чого ж ви і клопочетесь?
— Чого? чого? — аж стрибала стара. — Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насміялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жінка жила нарізно від чоловіка? Я б її, сяку-таку поганку, через поліцію додому добула... Я б її до стовпа на цілий місяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею маніжила!.. Я б з нгї вибила міські примхи! А він: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! — І, плюнувши, вона мерщій побралася у хату. Чоловік тільки розвів руками і ще нижче похнюпився.
«Ні, не зайду, — подумала Христя, стоячи за коморою. — Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далі», — рішила вона, повертаючи на шлях.
«Отже таки Мар'я поставила на своєму, — лізло їй у голову, — кинула... Ото ж її чоловік. Як жаль його, жінка кинула; а тут — і мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпіла... Не другий же вік старій жити? А втім — бог Знає! — не од добра тікають люди. Видно, залила стара за шкуру сала...» І Христя рівняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу... Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка — у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї... Життя — як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями?
Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє... «Хоч би вже до міста швидше!» — думає, поспішаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. Змією біжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях... Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани — і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце... Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише.потомлену думками душу... Затихають болі і образи; німіють лиха і муки; зникають клопоти журливі; почувається несподівана легкість. «От би куди хазяйку, от би де їй, бідній, побути! Тут би забула вона все на світі, все... Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала», — подумала Христя, легко зітхнувши, знялася і почимчикувала далі.
Уже сонце зовсім сіло, як вона вступила в широку і людну улицю. Народ З усіх боків бігав, снував; селяни поспішали у базар, на підторжя; крик і гук носився кругом неї.
«Чи то ж то хазяїн звернувся?» — подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, і трохи не впала: крамниця була відчинена... Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальці; серце так трудно заколотилося... Що ж то тепер він їй заспіває?.. Не перейшла — перелетіла вона базар і мерщій повернула у свою улицю.
Ось і дворище... Тихо у йому, аж глухо, нігде живого не видно, тільки комора біліє серед двору. Христя поспішає в хату; їй дивно, що сінешні двері зачинені. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокійним серцем вона мерщій вскочила в сіни.
Через хвилину вона знову вискочила... бліда, труситься і — як пуститься З двору!..
— О боже, боже!.. — шептала вона, біжучи улицею. Прохожі зостановлювалися, дивувалися.
— Чого ся дівчина так перелякалася? куди мчиться? — допитувалися одно в одного і, не дознавшись, проходили.
Вона побігла на базар до крамниці — і тільки біля неї запримітила, що крамниця була зачинена.
— А хазяїна не бачили? — божевільне допитувалась вона у приїжджих.
— Якого хазяїна? Шукай собі!
Христя, вибігавши увесь базар, побігла знову додому. Сонце зовсім сіло, вечірня зоря погасла; над містом спускалася ніч; у хатніх вікнах заблищало світло. Христя неслась, як несамовита. Прибігла до воріт, постояла-постояла, Зітхнула важко і знову побігла.
У дяка в хаті йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посиніла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
— Здорові! — привіталася Христя.
їй ніхто нічого не відказав, та вона і не дослухалася. Як божевільна, вона кинулась до дячихи.
— Паніматко! ідіть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
— З якою хазяйкою? — суворо спитала дячиха.
Христя тільки ламала руки та трусилась:
— Ідіть, Хряста ради.
— Куди — до вас? — гарикнула дячиха. — Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночі піду?
— Тут недалечко, зараз... до Загнибіди, — насилу знайшлася Христя.
— Що ж там у вас?
— Не знаю, паніматко. Я була дома, ходила в село... Приходжу у хату» а хазяйка лежать... такі страшні... Боже мій, боже! — і Христя зайшлася плачем.
— Ото він учора звернувся... Підожди, я зараз, — сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сіни. Сльози давили її, страх трусив усю...
В Загнибіди уже світилося в хаті, як вони увійшли у двір.
— Мені страшно. Я не піду туди... Ідіть ви самі, — тремтячи, каже Христя.
— Чого боїшся? Маленька! — скрикнула дячиха і, як та шуліка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухні вони застали Загнибіду. Похмурий, заложивши руки за спину, він міряв її і вздовж, і впоперек. Свічка стояла на столі і, нагорівши, обдавала хату неясним світом.
— І ти вернулася? — гукнув Загнибіда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так і прикипіла на місці.
— А Олена Йванівна де? — спитала дячиха.
— Нащо вам Олена Іванівна?
— Нужно! — гостро одказала дячиха і пішла далі в світлицю. Загнибіда узявся за свічку, щоб присвітити. узяв був у руки; потім поставив; зірвав і, повернувшись до Христі, посварився на неї кулаком; а далі — За світло, в кімнату.
Ясний світ освітив пожовкле лице Олени Іванівни, коли увійшов туди Загнибіда. Вона лежала на спині, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очі в неї були закриті; під очима — сині мішки; рот скривлений; Зітхання важке, хрипуче... Все казало — то було посліднє змагання життя зі смертю!
— Олена Йванівна! Олена Йванівна! — стиха обізвала її дячиха. Олена Іванівна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
— І сам не знаю, що з нею, — казав Загнибіда, піднімаючи свічку вгору, щоб ясніше освітити болящу. — Кидав здоровісіньку; вернувся — отак, як бачите! — І він положив свою руку на її руки. — Холоднісінькі!
Боляща розкрила очі, глянула на чоловіка — і заметалася на постелі.
— Не буду! Не буду! — забубонів Загнибіда й одійшов геть.
— Ви б за батюшкою послали, — пораяла дячиха. Загнибіда махнув рукою і, опустившись на лаву, схилився головою на стіл.
—— О нещастя, нещастя! — замовив він.
У хаті стало тихо-тихо, мов у домовині. Боляща розкривала очі, зводила руками угору, потягалася...
— Чорного платка! Чорного платка! — крикнула дячиха. — З^рч'гіі очі...
Христя кинулася в кімнату. Хазяйка металася на постелі, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорні плями: набряклі жили кидалися — бились; корчі гнули руки, ноги; боляща стогнала... Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком... почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло...
Трохи згодом зняла дячиха платок... Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима...
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: «Ти мене покинула... покинула... Як же мені самому тут бути без тебе?»
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів... Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам'ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: «Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!» Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же... — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. Повз неї входили в хату і виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменіла. Схиливши голову, сиділа вона і слухала, як там у неї серце, замираючи, стука...
— Це ти сидиш? — почувся над головою знайомий голос. Христя глянула — перед нею стояв Загнибіда.
— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов З двору.
Христя мерщій втекла під комору.
Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і печепече... То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить... А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі...
Ще вертаючись у місто, Христя запам'ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе... Пусто; сінешні двері Зачинені. Вона йде у кухню... Тихо, сумно; сірі померки окривають хату... Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату... Там на ліжку щось чорніє... Христя підходе. То ж — хазяйка... Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина... «Що це з вами? недужі?» Вона тільки хитає головою та щось шепче губами... Так шелестить суха трава восени... «Не було... не було... Ох, смерть моя!» — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі... Далі Христя нічого не пригадає... Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу... Зємля під ногами у Христі захиталасяпосунулась, наче попливла куди...
Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки... Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає;
в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.
— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.
— Знаєш що? — почав він далі. — За те, що ти вірно служила, добре робила, — на тобі та йди собі з богомГ — і ткнув їй у руки якусь бумажку.
Христя глянула на бумажку — сіра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках — лопоче... «Чи гроші це, чи так — шматок паперу?..» Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. «Треба показати... розпитатись...» І вона сховала бумажку за пазуху. Глянула — біля неї ні духу... Вона сиділа і думала, мов чуманіла...
Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук... То люди поспішали на базар.
«Справді: чого я тут сидітиму? — подумала Христя. — Розщот дано... піду в базар, може, кого з своїх селян побачу — упрошуся, щоб підвезли додому».
І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. На улиці чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябіда та верне її знову? Мерщій, мерщій утікай, Христе, додому!
І глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з міста.
VII
Уже цілий тиждень живе Христя в селі і ніяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима... її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди — і вона за нею, а настане вечір — вона і з матір'ю боїться. На улицю, до дівчат — і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала — не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
— Та се аж півсотні рублів! — скрикнув Карпо.
— Півсотні? — здивувалася Пріська. — Півсотні! Се — великі гроші. Де такі гроші Христі взяти? — І важкі думки обняли її серце.
— Де се ти взяла ці гроші? — прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христі.
— Хазяїн дав. — І Христя розказала, як то було. Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках.
— Ти — брешеш! — суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла подивитися їй у душу.
Христя змінилася у лиці. Що ж це — і мати не вірить?!
— Це знаєш скільки? — пита Пріська.
— А почім я знаю! — відказує неспокійно Христя.
— П'ятдесят рублів... Де ти взяла? — пристає мати. Христя заплакала.
— Боже! І ви не вірите мені! — скрикнула вона. — Недаром ті гаспидські гроші наче огнем пекли мене, недаром я не хотіла їх брати... І сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках...,
— Та я... вірю... Я — вірю... тільки... дитино моя! — з плачем уже почала Пріська. — Такі гроші дурно не достаються... Уп'ять же — і смерть та... Не занапасти ти своєї і моєї голови! — заплакала мати.
Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй.
— Хай мене бог поб'є, коли я крала! — тільки й одказала Христя.
Прісьці жаль стало дочки. «Ні, вона не така, — думалося їй... — І забреде таке в голову? Дитина ж, зовсім дитина, — дивлячись, як плакала Христя, жаліла Пріська. — Скоріше всього — хазяїн помилився. Хіба йому мало було клопоту біля помершої? Певно — помилився. Не буду я міняти сих грошей; заховаю. Може, він, як прийде до помки, кинеться, тоді віддам йому. Нащо нам такі гроші? Чоловік помилився, а ми затаїмо... Господь з ним, з його грошима! І то гаразд, що Христю одпустив до строку».
І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.
Здається, кому б знати про ті гроші?
Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.
— От і піди ти з Притиківною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! І то ж тільки одну бумажку показувала, а бог його знає — може, їх у неї з десять або й того більше! Дивно тільки, як вони легко добулися... Не було ні шеляга, а це зразу — така сила! Тут щось не так; тут щось та е, — гомоніли між собою люди.
— Що в? Я знаю, що е: украла або... там у городі на таких огрядних ласі, — казав Супруненко.
— Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? — піддержували чоловіки.
— Це значить — на легкі хліба піти? — спитався один.
— Та воно щось підхоже, — додавали жінки, — бо недаром вона нігде не показується. Бігали дівчата закликати на вулицю — не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
— Чи не помагала лиш і вмирати? — підструнчував Грицько, усміхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові;
другі — що обікрала хазяїнів та втекла; треті — що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі... В чім була правда, а в чім брехня — ніхто нічого не знав... Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись...
— Та воно не окриється! Воно колись виявиться! — гомоніли люди, цураючись Пріськи. Нащо Одарка — і та, попитавши у Пріськи, де Христя узяла гроші, і не добившись путнього відказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справді які лихі гроші — краще осторонитись, ніж і собі у біду попасти.
До Пріськи й Христі не доходили всі ті поговори та пересуди селян. Христя тільки примічала, що дівчата її стороняться, не забігають ніколи, а стрінувши де — чи перекинуться словом, чи ні — та й навтьоки!.. А Пріська? Пріська звиклася завжди одна бути, їй і невдогадку нічого. Одно тільки чудно: чого ее Одарка ніколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Пріськи, або Пріська в Одарки; а то — сама не йде, а Прісьці набиватися ніяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городі і привіз новину: Загнибіду взяли в тюрму за те, що жінку задавив. Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу.
Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз 3 свого огороду.
— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда... «Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала», — подумала Христя. Отже не похвалилася матері.
Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.
Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чуткіше... Ось уже в дворі собака загавкала;
чутно гомін коло хати.
— Гей! спите? Одчиніть!
Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
— Хто там?
— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.
— Не пускайте, мамо! Не пускайте... — злякана замовила Христя.
— Хто там, питаю? — добивається Пріська.
— Ось відчини — побачиш.
— Не одчиню, поки не скажете хто, — каже Пріська.
— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.
«Господи! Розбишаки це», — подумала Пріська, вся тіпаючись.
— Та відчиняй, — обізвався Грицько. — Становий тута. Прийшли твою дочку привітати, — додав він.
У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледвеледве відсунула двері.
У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.
— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.
— Ото, молода, — указав той на Христю.
— Ты Христина Притыкина? — питає.
Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.
— Вона, вона, — одказує Грицько, граючи очима.
— Ты служила в городе?
— Служила, ваше благородіє, — вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.
— Не тебя спрашивают!
— Служила, — одказала й Христя.
— У кого?
— У кого ж я служила? У Загнибіди.
— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
— Я тут була... — почала несміло Христя. — Хазяйка пустила додому навідатись... Вертаюсь у неділю надвечір, — у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.
— Что же она — больна была?
— Видно, больні, бо не балакали.
— Хм... — озирнувшись, чмихнув становий.
— Так она больна была, как ты уходила домой?
— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.
— Она тебе ничего не говорила?
— Нічого. Вони і говорити не могли.
— А денег тебе не давали никаких?
— Ні, не давали.
— А у тебя деньги есть?
— У матері...
Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.
— Так... так... — дивлячись на бумажку, сказав становий. — Где ты ее взяла?
— Хазяїн дали.
— О, да ты мастерица врать... А больше у тебя денег нет?
— Немає.
— Врешь, сволочь! — крикнув становий.
— Їй-богу, немає! — з плачем відказала Христя. А Пріська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима...
— Дочко, дочко! Що се ти наробила? — скрикнула. — Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
— Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! — зломивши старі пальці, простогнала Пріська.
— Що ж мені казати, мамо? — заплакала Христя.
— Как что? Скажи, где деньги взяла, — переспросив становий.
— Хазяїн дав.
— За что он тебе дал их?
— Я й сама не знаю. Усунули мені в руку, та й годі. Грицько зареготався.
— Малі гроші, бач, усунув! — сказав, сміючись.
— Теперь уже поздно, — ходячи по хаті, мовив становий. — Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких... І боже храни кого пускать!.. Слышь? — повернувся до Грицька.
— Слишу, ваше високоблагородіе. Становий з писарем вийшли з хати.
— Ти тут, Кирило, будь, — почав порядкувати Грицько, — а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слід бути... Тільки — чув? — нікого не пускать мені... Я знаю, що ви були з покійним теє... Гляди! Пустиш кого — замість їх сядеш... Засунеш за нами двері... та й не спать мені... Другого на підмогу пришлю з волості.
— Розбираємо, — понуро одказав Кирило.
— Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? — повернувся Грицько до Христі, шо — як з крейди вистругана — стояла і нікого, здається, не бачила, нічого не чула.
— Чуєш? Кому кажу! — гукнув удруге Грицько. — Бач, яка несміла, а людей давити знаєш?!
Пріська, що досі стояла коло печі, наче громом побита, при тім слові Грицьковім уся затіпалася.
— Брешеш! — стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було бліде, руки й ноги трусились, очі як вугілля тліли.
— Хе-е! Ще й брехню завдає! — сказав Грицько, хитнувши головою. — От тобі й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвідаємо... Як і людей ви з ума зводите, і на той світ споряджаєте... Все рознюхаємо!
— Брешшеш! — засичала Пріська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посиніло; очі витріщились — горять-палають... Страшна Пріська, наче звір дикий.
— Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, — відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько. — Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо.
Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив:
— Ходімо, дівко.
— Та ти її зв'яжи, а то тепер ніч, ще втече куди, — приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс і повагом почав скручувати Христі назад руки. У хаті, наче в домовині, стихло... Хвилина, друга... Це зразу — щось посунулось, гепнуло... Озирнувся Кирило — серед хати, наче вальок глини, лежала Пріська... Очі її закрились, лице помертвіло, чорне...
— Ххее! — ударив він руками об поли. — Отаке!
— Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, — озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сіни.
— Не здохне! Оживе... Жінка — що кішка: убий її та перекинь на другий бік — і встане! — утішає Грицько, виходячи з хати.
— А що ж ви стали? Веди її! — гукнув через хвилину знадвору Грицько.
— Ходімо помалу, — сказав Панько, сіпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге і — зникла в темних сінях. А за нею й Панько, в одній руці держачи пояс, а другою поспішаючи покрити голову шапкою.
Хата спустіла. Каганець, стоячи на столі, блищить, кидає жовті плями на долівку. Одна з плям освічує страшну Прісьчину голову. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та — хоч би ворухнулась!.. Тільки світ э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 104 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |