— Що ж, ти й одібрав?
— Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогодні заходе один: «Щось вона, — каже, — трохи припахає». — «То, — одказую, — почула одлигу, а риба — золото...» Витягаю спідсподу, щоб показати, а вона так і розпадається... Нічого — бере... От коли б Лошаков на завод узяв — гаразд би було. На днях забігав: «Бочку треба». — «Не зовсім, — кажу, — гарна». — «Та кат її бери! у мене робочі, — поїдять!..» Так от третій
день сьогодні, а щось не шле. Коли б узяв бочку — перевіз би! Сими днями сподіваюся бочку розпродати; а там коли з півбочки й пропаде — невелика утрата... Де наше не пропадає!
— А ти знаєш, що треба Христі шити одежу, — увернула Олена.
— Підожде! — одрізав Загнибіда. — Ми її більше ждали... Хто тепер, сими днями, буде шити? Самій же — ніколи буде. Після празника хай. Ще побачимо, яка з неї робітниця буде.
— Та цить! — промовила Олена.
— Чого цить?
Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити і слова, що про неї далі будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обірвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутні крамарські: хто кого обдурив, під'їхав, підсів...
Сумно стало Христі й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки — як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!
— Христе! прибирай самовар, — нескоро кликнула Олена.
Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибіді заманулося повечеряти, — вечерю давала. Поти після вечері помила посуду, сама повечеряла — бралося вже до півночі. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до світу самовар становити: «Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамниці бути».
«Людей труїти гнилою чехонею!» — подумала Христя, важко зітхнувши. Помостилась на лаві, загасила світло й собі лягла.
Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи — нічого не видно. Чутно тільки глухе шепотання з третьої хати... То хазяїни богу моляться чи шепочуться про бариші? їй яке діло? Вона, наморена ходою трохи не цілого дня, випадками сьогоднішнього вечора, зразу закрила натомлені очі. Сонне забуття обхопило, обняло її.
Христя відразу заснула. І не снилось їй нічого, ніщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й ніч, щоб усім спочивати. Та чи усім? А то що за світ колишеться у малій хатині? Ось він уже в кімнаті, серед його ясної хвилі чорніє чиясь постать висока... Хто то? Чого? То Загнибіда, босий, роздітий, з свічкою у руках, тихо, наче кіт той, викрався з кімнати, увійшов у кухню і, озираючись на всі боки, покрався у сіни. Злегка надавив він клямку, щоб не стукнула, одчинив двері, високо над головою держачи світло.
У кутку на лаві лежить Христя, спить. Темна тінь від неї ходе-труситься по стіні... У Загнибіди очі заблищали, як він її зобачив. Тихо на пальчиках підійшов він до неї, підняв світло угору так, щоб світ падав саме на голову Христі... З темноти вийшло кругле покійне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зітхання ледве-ледве почувається, то піднімає, то опускає її високі груди. Очі у Загнибіди аж засвітили, рука злегка затіпалася... Довго він стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се... тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, і... тихо опустив... Христя кинулась. Світло в одну мить згасло... Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розібрала, чи то їй снилося, чи справді вона бачила світло. Натомлена, вона перекинулась на бік і знову заснула. Вона не чула, як нешвидко після того щось в темряві зашамотіло; як стукнули двері в хатині; як Олена, прокинувшись, спитала: «Хто то?» — «Се я», — важко дишучи, одказав Загнибіда.
— Чого ти?
— Ходив довідатись, чи засунено.
Грузько він ліг на ліжко, аж воно зарипіло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цілу ніч не спала.
III
«Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» — одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибіди на другий день великодніх свят.
На сей день у Загнибіди завжди бенкет... Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди... Три дні великодніх свят та гри дні різдвяних — тільки й свята. Та й то через те, що ніхто у сі три дні не торгує. Злість спочинку справляються бенкети то в того, то в другого... Ціла зграя назбирається людей з близьких і далеких країв; сунуть усі до одного в господу; наб'ється — пальця просунути нікуди; говір-гомін — наче вода в лотоках шумує й клекоче; спірка і регіт; випивання та підкушування... Так воно здавна заведено, так і досі ведеться.
Другий день великодніх свят — Загнибідин день. Про те знали і свої близькі, і сторонні, і самі хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили... Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця... По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків — ніжки гнуться... Всюди достаток, розкіш, багатство...
Христю дивували такі запаси... «Господи! — думала вона. — Одному даєш он скільки, а другому... Коли б моїй матері хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?..»
Вона глянула кругом себе. Виходячи з села і сподіваючись на хазяйську одежу, вона свою новішу зоставила дома. І от тепер, у чому прийшла — у тому і свято справляє... Старенька дерга — покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлізлася. Спечена рука не піджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась... І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
— Ти не брала нової одежі з дому?
— їй і у цій добре, — одказав хазяїн, усміхаючись... і більше нічого. «Наймичка! Наймичка!» — думала Христя, і коло серця її як огнем пекло. Діждали великодня. Коли б се на селі було — знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей... Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски — її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.
— Де се така чорногузка взялася? — пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.
— З села! не бач? — одказує його товариш.
Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування...
— А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує... — І несамовитий регіт несеться улицею.
"Чужі, чужі!" —думає Христя, тікаючи в хату. А там — тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? — дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись... Спірка, жарти, регіт... Насилу діждала вечора.
— Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, —
каже їй хазяйка.
«О, добрі які!» — думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули! На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди — підганяти хазяїнів до церкви.
— Пора до божого дому! — гукали, заглядаючи в хату.
— Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! — запрохував Загнибіда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися — у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали... Звісні празникові речі!
Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу — пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках — золоті персні...
— Готові?
— Готові.
І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.
Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба... Перші хазяїни уступили у двір, а за ними — й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі — трохи не при землі; високі, як дуби гінкі... А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани — аж у вічі б'є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ — десять слів... а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і не вгаває, наче вода клекоче у потоках...
А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски З білими головами, присипані цвітним горошком... Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.
— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.
— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.
— А що?
— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.
— Та... Рубець з Книшем обіцяли зайти, — сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.
— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.
— І батюшки немає, — додав Загнибіда.
— Оті ще бородаті! — процідив крамар.
— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива... От і борода готова!
Кругом знявся регіт.
— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.
— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.
— Та щось Петро Лукич не теє... — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник. Загнибіда мотнув головою.
— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.
Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.
— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.
— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.
Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.
— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.
— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.
— Та так тільки й довелось подивитись?
— Атож!
Дехто зареготався.
— Коло рота було, та в рот не попало.
— Та хоч не завдавай жалю, — прохав Колісник, чухаючи потилицю. Регіт ще дужчий знявся.
— Тесе!.. — загуло кругом.
Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матір... Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска... Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.
Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один — середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий — високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
— Хто се? — почулося у задніх рядах.
— Не знаєш хіба?
— Авжеж, не знаю.
— Ото сухий, високий — Рубець, секретар з думи; а то червонопикий — Книш, з поліції.
— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!.
— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. — Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.
— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець. — На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.
Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.
— На ногу! — гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.
Поки се робилося біля одного боку столу, на другому — Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:
— Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на тоіг бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м'ясистими.
— Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, — мовив до його Колісник ззаду.
— А-а!.. — повернувся той. — Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! — і кинувся з Колісником христосатись.
— Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! — мовив Колісник до міщан, одійшовши назад. — А то — гнида гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.
— Що він сказав?
— Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.
— От проява!
А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив:
— Та й заморили ви нас, отець Миколай.
— Як саме?
— Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, — жартував він, весело граючи очима.
— Що ти тут точиш?—перебив його Загнибіда. — Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.
Отець Миколай устав і почав благословляти.
— Починається... Чуєте! починається! — вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.
— Що починається?
— Он, — указав він на світлицю.
Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся її Колісник.
— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував З^нибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.
— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого... Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив... Отак добрі люди зійдуться, погомонять... Тільки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!
Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.
— А ти, гляди, мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив'яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.
— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. — Он — чужі... он — люди...
— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?
— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям «шерденько» шепче.
— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.
— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.
— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Зяяю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.
— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми... Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди він стриже!
Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.
— Ходімо! — кликали Колісника.
— Хан їм! — одказав той. — Почудачили — ходімо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця. — Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав святоЗараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого... цілими хурами... А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!
— Господь не оску діває в своїй милості! — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.
Молодий батюшка тільки головою скрутнув.
— Любимець протопопів, так йому нічого, — мовив тихо, зітхнувши.
— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.
— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.
— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.
— От!—зрадів диякон. — Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, — бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. — Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, — додав і побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче — як не двадцять п'ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — ложи десять рублів, а хрестити — готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції... Отець Миколай тільки глибоко зітхав.
А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, — в одну шкуру — виходь та й виходь за нього заміж! У його — і хата своя, і скриня е; у скрині сувоїв З десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублів п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть — так і дзвониш! Даєш ти гривню — на гривню задзвоню, сороківку — на сороківку, а за карбованця — так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити — потяг за хвіст, та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п'яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий — він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу — де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п'є і ніхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
— Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? — і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.
— Ти чого регочеш? Ти хто така? — присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.
— Та се... — почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, — дівчина!
— А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? — питає Тимофій.
— Та вона б, може, і теє... та, бач, не трапляється жениха.
— Ху! — хукнув Тимофій. — Якого тобі жениха треба?
— Сватай, Тимофію, — хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
— А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! — скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.
Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно... Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею.
— Серденько! — скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.
— Чого ви пристали до мене? Гетьте! — образливо одказала Христя.
— Панікадило душі моєї! — гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
— Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя •моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятія! — І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.
— Тимофію! Що се ти! — роздався ззаду його голос.
Тимофій озирнувся — і руки опустив: перед ним стояв батюшка.
— Зовсім засоромив дівчину, — сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.
Тимофій на п'ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.
— Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? — мовив Заї'яибіда, приязно заглядаючи в очі.
Отець Миколай зареготався:
— На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!
— Я вам наливочки, — турбувався Загнибіда. — Такої наливочки — губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! —гукав він на жінку.
Олена Іванівна принесла пляшку.
— Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! — сказав Загнибіда. Олена Іванівна налила.
— Добра, добра! — прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
— А вам, отець диякон? Наливочки! — припрохує Загнибіда.
— Ет! свинячого пійла! — гукнув той. — Сірка! мені — сірка!
— А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок — у німця брав.
— Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п'єш, тим смачніше здається! Так? — скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.
— Правда ваша. Ромок до чаю — дивна штука.
— Ото-то-то! А так, наголо — сірка! Смикнув за хвіст — та й все! Дерзай, чадо! — гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.
— О, бодай вам щастя служило! — реготався Колісник.
За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.
— Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.
— Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! — гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
— Чув, чув! — вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.
— Ох ти, моя неписана! — скрикнув Тимофій, ущипнувшії ка виході Христю за руку.
Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофіеву спину, аж по хатах загуло.
— Ото посватала! Молодець! — хтось промовив.
— Хто кого? — спитався Колісник.
— Он та дівка Тимофія.
Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.
— Де ти, серденько, була? — спитався він, підступаючи до неї. — Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.
— Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! — гукав ззаду його товстий крамар.
— І я не христосався! — десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і — цмок Христю в щоку.
Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала — чи їй плювати в очі сій п'яній зграї, чи лаятися, чи плакати.
— Стій! — гукнув Зві'чнбіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.
— Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, — повернувся він до Колісника.
— Нема, братику, дома, — одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.
— Куди се, як божевільна, несешся? — спитала Олена Іванівна.
— Та он... вони... Хай їм! — з плачем жалілася Христя. — Коли так, то я й кину.
— Що там таке? — спиталася Олена Іванівна.
— Цссс!.. — заходило в кухні.
— Не руш хазяйського добра! — вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. — Не руш.
— Чого ти желіпаєш? — сказала вона чоловікові. — Он — люди, он — благородні! — І гнівна пройшла у світлицю.
— Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, — сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.
— Отак і в мене, — хитаючи головою, одказав Колісник.
— Лихо, брат, — не жінки сі! — мовив Загнибіда.
— Лихо, — підказує Колісник.
— А коли лихо, то його й залити, — умішався товстий крамар.
— А справді! — додав Колісник.
— Ходімо, — сказав Загнибіда.
— Підожди. Оті пани нам! І нащо ти їх напросив до себе? — каже крамар.
— Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі! Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.
— Попили, поїли у вас, Петро Лукич, — сказав Рубець. — Пора й додому.
— Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
— Вживали, вживали і геть-то! — простягаючи руку, мовив Книш.
— Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?
— Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.
— Скажи, хай не задержує, — мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.
— Та хоч на дорогу! — побивається Загнибіда. — Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
— Од тебе не одчепишся! — сказав Рубець.
— Звиніть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись — не пнись, а до панів далеко. Звиніть.
— Дай, боже, і нам те мати, що у вас! — утішав Книш, беручи чарку наливки.
— Бувайте ж здорові! — привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.
— І слава богу! —легко зітхнув товстий крамар.
— Та вей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, — сказав Колісник, — а ще наш секретар — о-о! то цяця!
Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
— Випровадив, слава тобі боже! — сказав Загнибіда, вертаючись. — Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! — І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 104 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |