Проблеми розвитку освіти в Україні

Проблеми розвитку освіти в Україні

Ще на Першому педагогічному конгресі в 1935 р. у своїй доповіді Василь

Пачовський говорив про завдання українського шкільництва, про навчання з

української мови й літератури, української історії, історії мистецтва,

географії України, про виховання молоді поза школою і про роль у ньому

вчителя. Усі ці проблеми В.Пачовський об’єднав у широку тему:

«Українознавство у вихованні молоді».

Він говорив: «Ми, українці, вважаємо хребетним стрижнем школи пройняту

національним духом науку українознавства, в склад якого входить мова,

література, історія, пластичне мистецтво, музика українського народу та

географія земель, заселених українцями».

Українське свідоме покоління виховає тільки школа з українською мовою

навчання. Тому моєю програмою стало: з російської та єврейської СШ № 56

зробити українську школу. «Це мала бути школа наскрізь пройнята

національним духом не зі становиська боротьби і ворожнечі до

національних меншин, а зі становиська любові до рідного краю». Я зробила

те, про що говорив В.Пачовський.

Хребетним стрижнем школи стало 9 років вивчення українознавства. Цей

предмет інтегрований в усі предмети, а також читається як окремий

предмет. Зараз школа має статус Львівської української гуманітарної

гімназії з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови.

В.Пачовський наголошував, що «школи з українською мовою, які понижують,

занедбують, або нехтують науку українознавства уважаєм за ненаціональні

установи, бо вони сповняють своє завдання недостатньо». Ми маємо

виховувати покоління, якого народ потребує, дати йому такі моральні й

духовні цінності, щоб воно було готове до найбільших жертв. А такими

цінностями є національна самопошана, особиста гідність і духовна

гордість за належність до української нації, яка є рівновартною

культурою з іншими державами. Коли школа з українською мовою навчання не

має того хребетного стовпа, то вона виховує безхребетну інтелігенцію,

яка у хвилі бурі й натиску готова до зміновіхівства як безхарактерна,

здібна до ренегатства не тільки свого народу, але й держави.

Перший педагогічний конгрес ставив максимальною програмою виховати

державотворче покоління.

Це тепер, особливо у світлі загальнонародних подій, зокрема іменованих

«помаранчевою революцією», ставлення до інноваційних перетворень дещо

або значно змінилось, бо не могло не постати питання: чиїх, яких батьків

ми діти і якими насправді є? Чому такими різними виявилися реальне

молоде покоління й освіта?

Ще зовсім недавно у Львові певні чиновники, можливо, й не прямо,

торпедували українознавство, заміняли його на крає-, народо- або

релігієзнавство чи лукаво його «не помічали». Не подобалось воно

інтерглобалістам. А у нас не могло не боліти серце, коли ми бачили:

українські діти навіть Малайзію чи Бермуди знають краще, ніж Україну. Ми

лицемірно закликали їх бути патріотами, але патріотами кого і чого?!

Якими і чому вони мали були патріотами? Чому досі нас членують на

«східняків» та «западенців»? Організовують сепаратистські заколоти щодо

-----> Page:

Організовують сепаратистські заколоти щодо

другої державної мови, не бояться суду не лише Божого, а й правничого –

за аморалізм і антидержавні діяння.

Постійно піднімається питання інновацій. Причина зрозуміла: є педагоги,

навіть з найвищими науковими титулами та званнями, для яких інновації

зводяться лише до формальних, нерідко – суто косметичних елементів

освітнього процесу. Вони не усвідомлюють чи й ігнорують семантику

поняття: інноваційне – це те, що принципово змінює структурні елементи

системи.

В Україні – це зміна, насамперед, методології, а відтак – принципів

виховання і навчання. А саме: в суверенній Україні має впроваджуватися

методологія суверенізації системи освіти від колишньої системи

перетворення України в провінцію московсько-більшовицької імперії з її

орієнтацією на деперсоналізацію та денаціоналізацію, а тим самим –

методологія виховання поколінь яскравих особистостей, професіоналів,

патріотів, бажаючих і спроможних розвивати дійсно громадянське

суспільство – демократичне, правове, гуманістичне, зорієнтоване на

піднесення України як висококультурної, щасливої держави, гідної

виконувати високу історичну місію у співдружності найрозвиненіших націй

планети.

Стало ясним: новій Україні – демократичній, правовій, національній,

соборній – потрібна відповідна до нових реалій система освіти. А її не

можна створити як без традицій, так і без інновацій вітчизняного і

зарубіжного досвіду та усвідомлення того, що синтез корисний лише на

взаємозбагачувальній, органічній основі, а інновації не можуть зводитися

ні до іноземних запозичень, ні до вузькотехнічних перелицювань старої

системи, прийомів та засобів навчання.

Інновації – принципові зміни у фундаменті, а не в нових прибудовах. А

для України це означає новизну змісту, яка мала б зумовити: нову

філософію освіти; новий тип кадрів – носіїв тієї філософії,

зорієнтованих на світовий досвід, але й на україноцентричні програми й

підручники; новий тип відносин між суб’єктами освітнього процесу:

батьками – учнями – педагогами – органами управління; усвідомлення:

головне в освіті – виховання, засобом якого стає й навчання. Метою цієї

діяльності є учень як самодостатня особистість, а визначальною силою

закладу – педагог! Саме він творить дух навчального закладу.

Свого часу підручники, за якими навчалися діти, підлягали обговоренню,

доповненню окремими темами чи з історії, чи з географії, чи з

української мови, літератури. Їх видавала «Видавнича комісія Рідної

Школи».

«В історичній методі українознавства є небезпека, що твори письменства

будуть вибиратися не після теперішнього їх значення, але з літературного

й історичного огляду. В кожній літературі є твори, які грали велику роль

у розвитку письменства, але теперішньому поколінню нічого не говорять.

Мусимо затямити, що і в найвищих класах шкіл маємо виховати не істориків

літератури, а освічених громадян, здатних до позитивної праці. Але треба

сказати, що ці питання актуальні і до сьогодні, і сьогодні. Так само і

стосовно історії. Найкраще завдання історика в культурі нації – виховати

завдання історика в культурі нації – виховати

покоління, свідоме цілі своєї нації.

До українознавства належить історія мистецтва, наука географії земель,

заселених українцями. Українці були і є споконвіку осілою нацією, тобто

народом, що займає на глобусі власну територію. Але можна мати прекрасну

територію і ніколи не утворити на ній влади, не мати своєї держави?

Щойно свідомість своєї території, свого рідного краю і хотіння мати на

ній свою власну владу перетворює людність в активну політичну силу. З

того хотіння і з цієї свідомості своєї території родиться патріотизм,

любов до своєї землі, до своєї батьківщини і до всіх, що замешкують нашу

рідну землю. Отже земля є основою до утворення власної держави і до

зросту нації. Тому мусимо пізнати свій рідний край, тобто географію

рідної землі, щоб осягнути свідомість своєї території, щоби зв’язати

себе містичними узлами прив’язання до рідної землі, здобути в собі любов

до своєї землі – і стати з безпутного народу нацією свідомою своєї цілі.

Мається на увазі ці теми є у програмі з українознавства як окремого

предмета. Окремий предмет – українознавство – забезпечує всебічні знання

і виховує дитину».

V розділ доповіді В. Пачовського на Першому педагогічному конгресі був

присвячений вихованню молоді поза школою. Ця проблема і зараз актуальна.

Тоді говорилося, що мусимо перетворити вихованням цілу націю на

державотворчу, щоби на місце розперезаного хамства в нас витворилося

почуття гідності і пошани честі; на місце зрадництва – послух державній

владі; замість політичної проституції – дисципліна; замість отаманії –

підпорядкування авторитетові проводу; замість релігійного сектантства –

підлеглість організованій церкві; замість політичного анархізму –

координація з державними установами; замість вибухового містицизму –

систематична праця над перетворенням себе і суспільства у

дисциплінований матеріал для будівництва держави.

Охоплюючи всі ділянки українознавства, ми можемо виховати державотворче

покоління, щоб витворити дійсно зрілу націю.

Мусимо випалити білим залізом з душ жовтаву ненависть до себе, зелену

заздрість до успіхів товаришів, синю злобу легковаження творчих одиниць,

чорне інтриганство, блідий до смерті егоцентризм, сіру безвільність,

безбарвну безідейність, блакитне самособіпанство, фіолетнє рабство –

супроти чужої, а червону бунтівничість – супроти власної влади. Наше

громадянство з розпинаючих і самопожираючих себе одиниць слід

перетворити на здисципліновану суспільність.

Повертаючи науку українознавства до джерел української культури, маємо

доставити їх в оригіналі, щоб навчання не втратило українського

національного духу.

Кожний учитель українознавства «мусить сам утворити собі програму своєї

праці з молоддю, він мусить бути все новий і свіжий, його метода – він

сам!» Учитель українознавства має жити в своєму званню і не лише

почувати в собі інвентар засобів навчання, але як громадянин і як людина

вічно вчитися і творити душею той новий світ покоління, що сповнить

заповіт воскресіння. Школа має стати самим життям, в якому єднаються духом учитель зі своїми

учнями в одне ціле. Джерелом її є Рідний Край, Народ, інтереси дітей.

Учитель мусить бути дослідником, громадянином, людиною на весь зріст у

кожнім ділі, на кожнім кроці, в кожнім слові… Він має творити нових

людей, бо через своїх вихованців він формує родину, місто, громадянство,

цілу націю. А молодь, як лакмусовий папірець, дуже скоро відчує, чи

учитель є їх товаришем, майстром їх душ, батьком їх життя, а чи тільки

партачем, хлібозарібником, продавцем за гріш не своїх відомостей, які

змінює після потреби на новий чужий товар, аби тільки далі прожити та

дістати повну емеритуру.

В.Пачовський говорив, що зайвим є доводити аксіому про те, що українська

молодь повинна вчитися в рідній мові, яка має стати враз із другими

предметами українознавства хребетним стрижнем навчання.

В ухвалі Першого педагогічного конгресу було звернення до учительства

українських шкіл – ввести в життя «Наукові Програми» для українських

народних і середніх шкіл з української мови, історії, географії та

предметів мистецького і фізичного виховання.

З’їзд взивав Світлу Управу Рідної Школи проголосити відозву до

громадянства утворити для Видавничої Комісії Рідної Школи окремий

видавничий фонд, аби вона могла видавати посібники з українознавства.

Проблеми розвитку освіти в Україні

Які ж зміни в освіті?

Освітнє середовище. В цьому контексті слід розглядати як оточення учня в

житті, так і протягом шкільного навчання. Воно передбачає існування

соціуму, в якому учень знаходиться у процесі отримання освіти,

враховуючи інформаційний освітянський простір разом із сукупністю

сучасних засобів навчання. На освітнє середовище суттєво впливають такі

чинники, як соціально-майнове розшарування суспільства, становище дітей

у родині; правове забезпечення модернізації середньої освіти.

Нормативно-правова база є вагомим важелем у здійсненні суспільних реформ

і модернізації освітньої галузі зокрема.

Трансформація змісту освіти

Трансформація змісту загальної середньої освіти є одним з найважливіших

складників процесу модернізації. Вона передбачає, передусім,

запровадження державних стандартів початкової, базової та повної

середньої освіти, оновлення навчально-методичного забезпечення.

Сучасне суспільство потребує від шкільної освіти підготувати молодь,

здатну відповідати на виклики часу, компетентну та мобільну на сучасному

ринку праці, яка має громадянську позицію та ефективно здійснює

діяльність, саморозвивається та здатна навчатися протягом життя. Сучасна

шкільна освіта покликана не тільки надавати знання та формувати навички

для життя в суспільстві, а й сприяти набуттю життєвих ціннісних

орієнтацій, розвитку вмінь приймати рішення, застосовувати інформаційні

та комунікаційні технології, бути мобільними й адаптивними. Це обумовлює

необхідність побудови змісту освіти на компетентнісних засадах.

Профілізація старшої школи

Модернізація системи загальної середньої освіти передбачає ефективне

запровадження профільного навчання у старшій школі. ого навчання у старшій школі.

Готовність учителя до змін

В умовах докорінного реформування концептуальних, організаційних і

структурних засад вітчизняної освіти, з метою виведення її на рівень

досягнень розвинутих країн світу, вирішальна роль відводиться готовності

педагогічних кадрів до реалізації поставлених завдань. Вони мають стати

рушійною силою відродження та створення якісно нової системи освіти.

Підготовка педагогічних працівників є центральним завданням модернізації

освіти, провідним принципом державної освітньої політики.

Керування загальноосвітнім навчальним закладом

Загальні процеси реформування освіти в Україні потребують нових підходів

до керування навчальним закладом. Нова модель керування ЗНЗ має

відзначатися відкритістю та демократичністю, органічним поєднанням

державних засобів з громадською участю та впливом громади на освітній

процес. Такі моделі спонукають до якісних змін на рівні керівника

освітнього закладу: демократизації процесу прийняття рішень, набуття ЗНЗ

більшої самостійності, що відповідає основним положенням Національної

доктрини розвитку освіти України. Для з’ясування думки керівників ЗНЗ

щодо вищезазначених аспектів, було поставлено запитання про

організаційні проблеми в навчальних закладах, які вони очолюють.

Роль громадськості у прийнятті управлінських рішень

Ступінь участі громадськості у прийнятті важливих рішень характеризує

демократичний рівень розвитку суспільства, розуміння самого поняття

участі громадськості, до якої можна віднести не тільки батьків та учнів,

а й місцеві громади, молодіжні об’єднання, неурядові та міжнародні

організації, підприємницькі ініціативи, самоврядування тощо. Процеси

демократизації підходів до управління закладами освіти відкривають нові

можливості в залученні місцевих громад до розвитку навчально-виховних

закладів – від участі в процесах соціалізації молоді до розв’язання

фінансових проблем, тут конкретна форма спільної роботи залежить від

місцевих умов.

Якість освіти: оцінювання навчальних досягнень учнів і моніторинг якості

освітніх послуг

Проблема якості освіти в сучасних умовах набуває особливого значення для

випереджального розвитку української держави. Основними дійовими

особами, спроможними реалізувати завдання підвищення якості національної

освіти, є керівники ЗНЗ.

Здоров’я нації – через освіту

Проблема збереження здоров’я дитини впродовж навчання у ЗНЗ є

стратегічною для держави. Концепція збереження здоров’я молоді та

впровадження здорового способу життя є основним лейтмотивом освітньої

політики в демократичному суспільстві, вона закладає підґрунтя для

формування фізичних, психічних, соціальних складників компетентнісної

моделі особистості.

Роль засобів масової інформації у підтриманні модернізації освіти в

Україні

В умовах сучасного інформаційного суспільства преса є потужним засобом

комунікації, формування громадської думки щодо суспільних реформ, у тому

числі й освітніх. Водночас для освітян вона є не тільки джерелом

інформації, а й інструментом їхнього фахового розвитку та підтримки

фахового розвитку та підтримки

модернізаційних процесів на місцях.

Школа ХХ ст. вимагає докорінного переосмислення освітньої парадигми,

актуалізації змісту, освоєння технологій становлення особистості учня як

суб’єкта і проектування життя, створення інноваційного проектного

простору, виховання компетентної, соціально мобільної особистості, яка

вміє вирішувати життєві проблеми, приймати ефективні рішення.

Соціально-педагогічне проектування – фундаментна основа побудови

відкритих динамічних педагогічних систем.

Суттєвим кроком у досягненні нової якості навчально-виховного процесу

стало видання книги «Перспективні освітні технології» (2000 р., за

редакцією заслуженого вчителя України, кандидата педагогічних наук

Г.С.Сазоненко).

Найважливішою передумовою у досягненні цієї мети є освоєння учнями

широкого репертуару видів діяльності, зокрема проектної діяльності як

провідної домінанти проблемно-діяльнісного навчання і виховання.

Дата добавления: 2015-08-28