Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Хроніки очевидця. Кривавий Майдан 18-20 лютого



Хроніки очевидця. Кривавий Майдан 18-20 лютого

Через російську окупацію Криму та розгул сепаратизму на Сході та Півдні України недавні страшні події на Майдані Незалежності та ті, хто кував нам перемогу у жорстокому протистоянні з колишньою владою, трохи відійшли на задній план. Проте забувати про них ми не маємо права, адже без них нинішня вільна Україна була би просто неможливою.

 

Сьогодні пропонуємо розповідь про найстрашніші події на Майдані 18-20 лютого, коли, за офіційними даними, у протистоянні з силовиками загинуло більше сотні людей. За неофіційними ж їх може бути значно більше, адже до сьогодні не знайдено багатьох активістів Євромайдану. Їх пошуки тривають.

 

Записано зі слів активіста Ігоря (46 років) з Львівщини. Розмовляла Крістіна Сафанюк.

 

Вперше ми виїхали на Київ 1 грудня, коли там побили студентів. Я був на Майдані два тижні до Нового року і на сам Новий рік. Вдруге приїхав підтримати революцію на Йордан, коли почалася перша бійня, перша війна, а потім були 17, 18, 19, 20… нескінченного лютого.

 

Наша компанія з районного центру Львівської області. Ми по черзі перебували у Києві протягом усього Майдану. Усі – друзі дитинства. В загальному з наших у цих подіях брали участь 15 людей віком від 35 до 60 років. Один хлопець – 25 років. Двоє з нас були на Майдані від першого дня, більше ста днів.

 

Мирні акції проживали відповідно до простого графіку: вдень відпочивали у квартирі, а вночі чергували на Майдані. Жили на різних квартирах. Половину ціни за житло оплачували ми, половину – координаційний штаб і народний депутат. За час революційних подій змінили чотири квартири. Житло в центрі недешеве – від 350 до 500 грн. за добу. Одного разу спробували зняти помешкання на Печерську, але то було задалеко, незручно і, чесно кажучи, небезпечно. Остання наша квартира знаходилася одразу за Будинком профспілок у Кріпосному провулку. Там жило в середньому 7-8 чоловік, а у пік сутичок 18-20 лютого підтягнулося більше, близько 26 людей.

 

«Заборона використовувати зброю діяла на Майдані зажди, навіть під час кривавих боєнь».

 

На Майдані ми зайняли один із восьми різдвяних будиночків. Народний депутат з Львівщини Роман Ілик порадив на будиночок повісти вивіску, що це його приймальня для того, аби нас ніхто не рухав. Там потім часу-від-часу чергували його помічники та був організований координаційний центр, який займався відправкою та прийомом людей, прийомом вантажів.



 

Я особисто не належав до Самооборони. Структура Самооборони не була достатньо організованою. Кожна сотня мала шматочок барикади, і вони на свій страх і ризик там діяли. Заборона використовувати зброю діяла на Майдані зажди, навіть під час кривавих боєнь.

 

Самооборона координувала свої дії з «Правим сектором». Від самого початку «Правий сектор» – це був наполовину міф. У нього входили 20-25 дійсно дієвих і досвідчених чоловік, які брали участь у війнах, дехто сидів в тюрмі за акцію «Україна без Кучми». Решта їхніх членів – це радикально налаштована, безшабашна, смілива і мало контрольована молодь, яка перебувала під впливом старших.

 

Були ще афганці. До них примикали люди, які по віку не могли служити в Афганістані. Досвідчених афганців було чоловік 100. В нічних сутичках вони брали активну участь, а в день майже не виходили. В цьому є логіка, адже вони – перші мішені. На кадрах, де відстрілюють майданівців, чомусь не помітно озброєних, екіпірованих, підготовлених хлопців в афганській уніформі.

 

Під час боєнь активно використовували найпростішу вибухівку – Коктейль Молотова. За сценою Майдану у фонтані був цех з виробництва цих коктейлів. У нас у квартирі теж був свій маленький цех у ванній. Там все пропахло бензином.

18 лютого

 

Апріорі Мирна хода не могла бути мирною, і ми це розуміли. Я туди їхав не як на мирний протест і навіть взяв зі собою зброю. В мене та у моїх товаришів є законна зареєстрована зброя. Ми вже набралися досвіду та знали, коли саме опозиційним політикам можна вірити, а коли ні. Вони активно закликали йти на Мирну ходу до Верховної Ради, бо треба було тиснути на парламент, аби вони ставили питання повернення до Конституції 2004 року. Будучи на Майдані не перший день, ми знали, що до Ради мирно не проб’ємося. Нас не пустять. За нашими підрахунками, в Урядовому кварталі було постійно 10 тисяч військ міліції. Всі розуміли, що Мирна хода – це провокація для подальшої ескалації конфлікту.

 

Викликало підозру ще й те, що в той день сотні Самооборони скликали в обов’язковому порядку на 8:30, хоча сесія розпочиналася о 10:00, і вони йшли екіпіровані в бронежилетах, шоломах зі щитами та палицями. Ми в сотню не входили, але трималися поруч.

 

9:30 – на вулиці Шовковичній почалася бійка. Відразу це було вже зовсім не мирно. Хто почав заворушення, я не бачив, але був присутній тоді, коли мітингувальники стягнули декілька солдатів внутрішніх військ з вантажівок, які перегороджували проїзд до Верховної Ради, і почали кидати в них каміння і пляшки. Потім ті машини відтягували і підпалювали. Врешті вони згоріли.

 

По Грушевського ми іти не намагалися, бо та вулиця була добре перекрита після січневих подій. Там були бетонні блоки та в основному «беркутівці».

 

Біля Верховної Ради тітушки з «беркутівцями» почали кидати в людей коктейлі, чим спровокували сутички.

 

10:00 – ми спокійно перейшли в Маріїнський парк подивитися, що там робиться. День був сонячний, ми легко вдягнуті, без жодних спецзасобів. Маріїнський парк був оточений Внутрішніми військами. За ними стояли намети з тітушками і антимайданівцями. Як виявилося, в тих наметах всередині були «беркутівці», а скраю антимайданівці. Наші сотні стали обличчями до облич з бійцями Внутрішніх військ. Я так розумію, аби запобігти конфлікту. І так і стояли. Народу був повний Маріїнський парк, вся вулиця Грушевського була забита. І там же на куті Грушевського почалися вибухи. Видно було, що люди готуються, бо відразу почали розбирати цеглу, підносити її ближче. Майданівці були налаштовані серйозно.

 

10:40 – з наметів у парку вийшов «Беркут». Приблизно 100 чоловік. Він вишикувався на центральній алеї, за Внутрішніми військами. Це спровокувало конфлікт. Люди почали кричати: «Вбивці!», «Вбивці!», і кидати в них коктейлі. Тоді «Беркут» і Внутрішні війська дружно накрилися щитами, і на них рвонули сотні Самооборони та мітингувальники. Відтіснили їх трошки, а потім ті відбилися і почали кидати шумові гранати та стріляти. Стріляли по-всякому.

 

Біля мене упав чоловік приблизно 50 років в «ударівському» жилеті. Куля влучила йому в скроню. Потім хтось сказав, що це не була куля, але мені здалося, що я бачив дірку від неї. Хто саме стріляв, видно не було.

 

Людей було дуже багато. Близько 10 тисяч на такому п’ятачку як два футбольних поля. Одним словом, першу атаку силовики відбили та нас відігнали, закидаючи шумовими гранатами. Ми всі файно понюхали тих газів. І почали один одному промивати очі. Я завжди носив у внутрішній кишені замість бронежилету залізну пляшку з водою. Від справжньої кулі вона не захистить, але морально це допомагало.

 

11:40 – ми зробили висновок, що мирно то не закінчиться і потрібно йти додому та вдягати все, що маємо: шоломи, бронежилети. Поверталися тою самою дорогою, по Інститутський. Біля Шовковичної там вже була бійня конкретна. На дахах стояли силовики з Внутрішніх військ та кидали шумові гранати. Їх активно намагалися скинути з дахів.

 

«Людей навіть в автозаки не брали – просто добивали гумовими кулями, коли ті лежали на землі».

 

12:10 – переодягнулися в амуніцію, випили води і пішли назад. Пройшли по протилежній вулиці від Шовковичної. Побачили, що народ збирається на Липській – там був офіс Партії регіонів. Проте ми рушили в Маріїнський парк, бо треба було об’єднатися зі своїми. Як тільки підійшли до наших, передзвонив хлопець з сотні Самооборони (вони стояли за Маріїнським парком з боку Печерська в резерві) і сказав, що ідуть тітушки, тому їх там тримають, і щоб ми підтягувалися, бо буде бійка.

 

Тітушками виявився «знаменитий» харківський «Оплот», якому добряче дісталося. За декілька хвилин від 30 до 50 їхніх людей забрала швидка. Загалом «оплотівців» було десь 300 чоловік. Їх погнали, і вони тікали через невеличкий ринок біля парку. За ними ми вже не гналися, щоб випадково не травмувати невинних людей. Це була єдина світла пляма в той день.

 

13:00 – 14:00 – сутички набули локального характеру. В Маріїнському парку розібрали плитку і побудували барикади.

 

14:00 – війна війною, а обід за розкладом. Ми пішли на обід. Спробували повернутися на квартиру, яка знаходилася за Будинком профспілок. Проте пройти тією ж дорогою не вдалося, бо з Банкової і Липської (після штурму офісу Партії регіонів) вже прорвався «Беркут». «Беркутівці» фактично перерізали Інститутську з двох сторін, і ми вже не змогли повернутися по цій вулиці, тому почали штовхатися з «Беркутом». То ми їх на 50 метрів відженемо, то вони почнуть шумовими гранати нас лякати.

 

Наші сотні Самооборони на вулицях не витримували без захисту. Перший ряд був зі щитами, але шумові гранати кидали через них – у нас. Я попав під гранату. Вона розірвалася метрів за п’ять від мене. Мене знесло головою вниз, а ногами догори. Я крикнув нашим хлопцям, які стояли поруч, щоб були обережними. Але рвонуло так, що і їх скосило, і мене.

 

Пізніше силовики почали стріляти з бойової зброї. Біля мене впав хлопець, його понесли. Хлопця вбило відразу. Коли вони почали стріляти, ми почали відходити і нашу частину знову відігнали назад на Грушевського.

 

На Кріпосному провулку теж була бійня. Там опинився один із наших бійців, який відбився від компанії. Він розповів, що там людей навіть в автозаки не брали – просто добивали гумовими кулями, коли ті лежали на землі. Той хлопець чудом вирвався звідти.

 

«Ті страшні випадки, коли майданівців віддавали тітушками, а ті відрізали їм голови, сталися з тими активістами, які не встигли вчасно звідти втекти».

 

15:00 – люди закидали силовиків камінням. Ми всі разом почали відходити по Кловському узвозі. Нас було мало, чоловік 200, тому, не довго думаючи, вирішили повернутися на Майдан.

 

15:30 – Кловський узвіз перекрили, і ми би звідти вже не вийшли, якби вчасно не схаменулися. У Маріїнському парку розпочалася справжня кривава битва. Ті страшні випадки, коли майданівців віддавали тітушками, а ті відрізали їм голови, сталися з тими активістами, які не встигли вчасно звідти втекти. Наш один знайомий з району, безшабашний афганець 45 років, відбився від своєї сотні, і його схопили троє солдат Внутрішніх військ. Побили, притиснули до стінки, а коли повз пробігали «беркутівці», то солдати сказали, що самі з ним розберуться. Він бачив, як людей просто добивали на Кріпосному біля Маріїнки. Ті троє з Внутрішніх військ знайшли в нього ніж, затоптали ніж ногами і сказали: «Дядьку, це вам не потрібно». Потім повели його до автозаку і просто заштовхали в швидку, яка стояла поруч. Він через вікно швидкої бачив, як «беркутівці» били людей на землі і затягували в парк та віддавали тим чортам-тітушкам.

 

Нашого іншого знайомого, одного із чернівецьких козаків, кинули в купу трупів у наметі в Маріїнському, бо думали, що він мертвий. Він ввечері приповз майже при смерті. Хлопець розповідав, що тітушки у парку відрізали людям голови. Йому не вірили, поки не побачили це на відео в Інтернеті. Туди ж попав і мій родич, і він стверджує те ж саме. Зараз він лежить в Стрию у лікарні.

 

Думаємо, що в Маріїнському було близько 30 трупів. Куди вони поділися потім, ніхто не знає. Їх або спалювали, аби кидали в Дніпро.

 

16:00 – ми повернулися на Майдан. Взяли собі молока за шкідливу роботу. Потім пішли додому відпочити, щоб увечері вийти знову. На серці було тяжке почуття, що нас добиватимуть. Біля будинку я зустрів свого знайомого політолога, який не вірив у це. А вранці він написав мені смс: «Ти був правий. Я всю ніч возив поранених».

 

16:10 – зайшли в квартиру. Тільки сіли за стіл, як почули по телевізору: «Беркут» на Майдані». Силовики погнали з Інститутської людей, серед яких було дуже багато мирних жінок, журналістів. «Беркут» як рвонув на них, прохід в барикаді був вузьким, і хлопці не встигли його закрити. Тож силовики через той прохід прорвалися на Майдан. Саме через ту основну барикаду, на яку була найбільша надія.

 

«По сцені стріляли з мисливської зброї. Турчинова поранили о першій ночі, але якби хотіли вбити, то вбили би».

 

16:30 – протестувальникам поставили ультиматум до 18:00 звільнити Майдан. Усі були вражені. В них так легко все вийшло, і ми навіть не змогли застосувати зброю! Потім почали радитися.

 

17:00 – всі почали готуватися. Я розповів: «Бус мого товариша стоятиме біля універмагу «Україна». В разі чогось, якщо мобільний зв’язок та Інтернет вимкнуть, там можна зустрітися та перебути. На вокзал не йти – будуть виловлювати. Паспорт з львівською пропискою краще не брати. Беріть просто шматок паперу та напишіть свої дані. На телефоні видаліть зайві повідомлення, фотографії».

 

17:45 – ми вийшли на Майдан. В цей час вже була побудована нова барикада від Профспілок до консерваторії. До неї живим коридором підносили будівельні матеріали і бруківку. Паніки не було. Сіли під «будку» (Різдвяний будиночок) і слухали, що говорять зі сцени. Загалом, всім було байдуже, що там говорять. Ми лише сміялися з того, як політики намагалися замінювати нецензурну лайку культурними словами, коли по сцені стріляли. У ті моменти теперішній міністр культури, а тоді ведучий Майдану Євген Нищук кричав: «Сволоч, скотина, що ти робиш?!». По сцені стріляли з мисливської зброї. Турчинова поранили о першій ночі, але якби хотіли вбити, то вбили би. Там відстані вистачало. Тягнибакси (Олег Тягнибок та інші свободівці – ред.) не виходили на сцену. О.Тягнибок з’являвся час від часу, але в такому броньованому одязі, що не влазив в машину, а зі сцени його зводили, бо сам не міг зійти.

 

Час від часу хлопці ходили на свій 10-метровий шматок барикади біля консерваторії, який нібито контролювала наша сотня. Дальня барикада тоді виглядала найбезпечнішою. Ми закидали вхід в підвал мішками. Але коли 20 лютого почався штурм, виявилося, що на тій частині барикади силовики намагалися прорватися через вікна і дах консерваторії. У самому приміщенні в той день було багато поранених.

 

«Жінки як подуріли. В гельмах, з палицями сиділи у норкових шубах та лупали бруківку. І це були сотні жінок. Прості киянки».

 

19:00 – силовики почали штурм Майдану. Годину вони готувалися, підтягували техніку, пробивали дірки в барикадах. Їх було близько 2 тисяч, а людей на Майдані – від 5 до 10 тисяч. Вони відтіснили нас від Будинку профспілок, звільнили з боку Хрещатика стіну для того, щоб спочатку штурмувати Профспілки.

 

20:00-21:00 – почалася стрілянина, поранені, швидкі, водомети, шумові гранати. За метрів 10 від центральної ялинки вибухнула потужна граната – це «беркутівців» зв’язали декілька гранат до купи. У вагончику, де ми сиділи, від вибуху повилітали цвяхи.

 

Люди з Майдану не втікали. Навпаки, вони йшли на Майдан. Ми просили жінок, щоб ті йшли додому. Але жінки як подуріли. В гельмах, з палицями сиділи у норкових шубах та лупали бруківку. І це були сотні жінок. Прості киянки. Ми запитували: «Де ваші хлопи?». Вони відповідали: «Нет у нас мужиков». Тому ми просили їх, щоб вони йшли геть, але мало хто нас слухав. Жінок стало менше лише близько першої ночі.

 

21:00 – силовики свого домоглися. Вони відтіснили нас, звільнили Будинок профспілок з трьох сторін для штурму. Мітингувальники зробили суцільні коридори від Головпоштамту до Майдану, якими передавали бруківку. Потім по цих же коридорах носили поранених.

 

23:00 – повз нас пронесли хлопця. Під вагончик з ношей хлюпнуло відро крові. У хлопця була відірвана нога – його переїхав БТР.

 

24:00 – на Майдан прорвалися 30 «беркутівців». Люди не втікали, а, навпаки, усі рвонули туди. Притиснули їх до барикади на Хрещатику та почали глушити камінням і патиками. «Беркутівці» (з Кіровограду) втікали та кинули трьох своїх, яких майданівці взяли у полон. Полонених перекинули за загорожу під сценою. До одного медики уже не підходили. Він був без ока і, напевно, мертвий.

 

Один із наших товаришів брав участь у цих подіях та забрав у «беркутівця» рацію. Ми їх потім прослуховували і дивилися через планшет, де вони знаходяться. Відповідно до плану, вони перекрили вулиці вище за Михайлівським собором. Ми рахували, що для того, аби розігнати Майдан без стрілянини, потрібно 15 тисяч силовиків: щоб на 8-10 тисяч людей було 15 тисяч мєнтів. Тому тішили себе думкою: «А звідки вони стільки візьмуть?». Виявляється, в них було ще більше бійців. Вони планували задіяти 20-25 тисяч.

 

01:00 – силовики штурмували Будинок профспілок з даху та з боку Хрещатика. Вона закинули всередину на п’ятий поверх напалмову гранату, які вибухнула і підпалила будинок. Силовики були на даху Профспілок, даху сусіднього будинку та у дворі. Штурм тривав декілька годин, і в людей був час вийти звідти. Активісти виносили звідти речі.

 

01:00 – 02:00 – найбільше загострення ситуації. На той час ми підпалили усе, що було на Майдані, щоб підтримувати навколо себе вогняне коло, аби снайпери не бачили куди стріляти.

 

«Ми рахували, що для того, аби розігнати Майдан без стрілянини, потрібно 15 тисяч силовиків: щоб на 8-10 тисяч людей було 15 тисяч мєнтів. Тому тішили себе думкою: «А звідки вони стільки візьмуть?». Виявляється, в них було ще більше бійців. Вони планували задіяти 20-25 тисяч».

 

Зону харчування зверху від ялинки спалили відразу, бо вона була фактично на самій передовій біля Стели Незалежності. Звідти чудом один шизік виніс баняки, в яких варили банош.

 

01:30 – до нас підійшли афганці та взяли на облік нашу зброю і сказали: «Нічого не робіть. В разі чогось ми самі». Потім наші почали пострілювати. В основному по ногах силовиків. За різними оцінками у «беркутівців» було 5-6 трупів та близько 60 поранених.

 

 

03:30 – потуги силовиків почали гаснути. Будинок профспілок ще горів, хоча вони не змогли пробратися згори будівлі нижче, ніж на восьмий поверх. Вони зайшли згори і підпалили сходи, а знизу будівля була забарикадована.

 

19 лютого

 

У той день обидві сторони конфлікту оголосили так зване перемир’я. Я ще здивувався: у нас перемир’я, а воду ллють без перерви. Вони вже не водомети використовували, а підтягнули з готелю «Україна» пожежні рукави і лили воду на барикаду і на людей, які були за нею. Хлопці намагалися заглушити тих, які лили воду. Два водомети, які напередодні захопили активісти, стояли на Майдані.

 

6:00 – приїхала ще підтримка з Львівщини. У нашій квартирі було вже близько 30 людей.

 

09:00 – 16-00 – перемир’я тривало цілий день, але попередня ніч була настільки неспокійною, що ми не вірили у мир. В той день на нас то воду лили, то кидали шумові гранати. Якийсь майданівець привіз катапульту, яка стріляла пляшками.

 

«Тітушки ходили бандами по сотні людей та були озброєні. В ту ніч вони звірствували та вбили не одну людину».

 

19:00 – повезли товариша на вокзал, бо він був хворий. Пішли на Театральну площу, взяли таксі. Таксист розповідав, що вночі з 18 на 19 лютого в районі Театральної площі тітушки кидали в нього пляшками. Він каже, що тітушки ходили бандами по сотні людей та були озброєні. В ту ніч вони звірствували та вбили не одну людину.

 

19:30 – посадили товариша на поїзд. Оскільки метро не працювало, вирішили взяти таксі назад на Майдан. Таксисти не захотів нас везти: «Кто туда поедет? Я что сумасшедший? Пусть тот, кто вас завёз и везёт обратно».

 

Те, що метро не працювало, нам було на руку. Не потрібно було його контролювати.

 

Пішли пішки по Сагайдачного. Місто вимерло, лише де-не-де ДАІвці на нас косо дивилися. Ми мали зі собою трохи зброї на всяк випадок. Машин і людей не було. В районі Бессарабки всі вітрини були забиті щитами.

 

20:00 – 04:00 – були на Майдані. Ніч перемир’я пройшла спокійно. Де-не-де щось палили, щось вибухало.

 

20 лютого

 

07:00 – слухали рацію «Беркута». Так виглядало, що вони фактично оточили Майдан по периметру. Я ще більше розізлився, коли по телевізору сказали, що зі Львова не пускають поїзди.

 

Я бачив за цей день близько 50 трупів. В Маріїнському парку 18 лютого бачив трьох. Думаю, кількість покійників занижена – їх не 105, а більше 200.

 

07:55 – зателефонував до знайомого з Львівської залізниці. Він почав відбріхуватися, що десь там колію розмило. Я йому кажу: «Скот! Нас тут вбивають, а ви поїзди не пускаєте? Ти хоч би не брехав!».

 

08:45 – виходжу на Майдан. Ми мали зібратися у куточку біля ялинки. Виходячи, чую з телевізора, що розпочався штурм Майдану. Я побіг. Взяв зброю, замість бронежилету – пляшка з водою у внутрішній кишені. Хлопці побачили, що беру зброю і кричали: «Тільки по ногах. Будь ласка, тільки по ногах». Похапали хто що мав і побігли.

 

Очевидці розповіли, з чого все почалося. О 08:30 ВВшники почали спускатися вниз до Хрещатика за сходи і залягати там та займати позиції зі зброєю. В той час біля консерваторії за спинами солдат внутрішніх військ зібралося близько 50 «беркутівців», які готувалися нібито до штурму консерваторії. Солдати почали пострілювати. Їм у відповідь хтось стрілив по ногах – ті падали і кричали: «Огнестрел, огнестрел», та тікали. Народ рвонув за ними. Тоді «беркутівці» жбурнули у барикаду біля консерваторії таку штуку, що троє майданівців перелетіли через перила.

 

«Біжу і дивлюся на Жовтневий. Люди на гору деруться, як мурашки. В гельмах, з щитами, дерев’явними мечами. Можна фільм знімати».

 

08:55 – я оббіг «Глобус». За «Глобусом» в оточенні Чорної львівської сотні стояв теперішній Секретар РНБО, комендант Будинку профспілок Андрій Парубій і дивися на штурм Майдану в бінокль. Я ще подумав: «Ну, Чапаєв» (напередодні в Інтернеті з’явилася інформація про те, що А.Парубій контужений внаслідок сутичок на Майдані. Пізніше виявилося, що ця інформація не відповідає дійсності – ред.).

 

Чорна сотня – буйволи в чорній уніформі. Толку від них не було ніякого. Ходили і понти колотили. Вони ніби охороняли Штаб.

 

09:00 – зі сцени кричать: «Стела наша! Штурмуємо Жовтневий!». Думаю: Як же Стела наша, якщо там стрілки Внутрішніх військ за колонами сиділи? Біжу і дивлюся на Жовтневий. Люди на гору деруться, як мурашки. В гельмах, з щитами, дерев’явними мечами. Можна фільм знімати. Чую, що стріляють, але то завжди пострілювали. Мені не видно було, з чого саме.

 

09:10 – люди оточили Жовтневий і почали виводити звідти солдат Внутрішніх військ. Їх було десь 70 чоловік.

 

09:20 – на сходах до Жовтневого на зустріч мені несли хлопця на дерев’яному щиті. Він постійно падав зі щита. Я його зловив за голову. Донесли хлопця до швидкої біля профспілок. Всюди було згарище і йти було важко. Пам’ятаю, що хлопець мав світле волосся, вік – до 30 років. Не знаю, чи живий, чи мертвий.

 

09:30 – зустрів свого товариша, який біг з Жовтневого. Біжить зі щитом. Руки – в крові, в щиті дірки. Став біля хреста і молиться. Схопив щит і знову туди біжить. Питаю: «Що таке?». Він відповідає: «Ти без броніка? Навіть туди не сунься».

 

09:35 – я біжу за ним попри стіну. Несуть на зустріч знову хлопця та кричать: «Поможіть». Хлопець був тяжко поранений. Його кості стирчали з плеча. Він був у бронежилеті, проте куля потрапила вище жилету. Ми знесли його до профспілок.

 

09:40 – я йду вгору по Інститутській. Підходжу до моста до барикади. Звідти несли пораненого. Ми знесли його вниз і віддали медикам.

 

09:45 – тут я побачив своїх. З Львівщини приїхала підмога: хлопці з голими руками, в кросівках, мали лише один якийсь мотоциклетний шолом. Я кажу їм: «Тут носіть колеса, бруківку вантажте. Барикаду треба просувати до Українського дому. Не лізьте під кулі». Один лише найстарший нас не послухав. Знайшов собі пластмасовий велосипедний шолом, патичок і погнав на Жовтневий.

 

09:50 – побіг на барикаду на Інститутську навпроти готелю «Україна». Перейшов через неї без проблем. Чую хлопець на трубі біля Жовтневого грає «Лента за лентою». Думаю пробігтися до своїх.

 

09:55 – добігаю до повороту. Там стоїть дядько з молотком в гельмі і в куфайці-тілогрійці. Він хапнув мене за груди та каже:

 

– Ходи сюди. Стій тут. Там наложили вже трупів. Маєш бронік?

– Не маю

– Шо ти маєш? Пістолі?

– Так

– Не витягуй, бо покладуть першого. Там снайпери вже трупів з 50 поклали.

– То треба помогти, напевно?

– Зараз будуть нести – поможеш

 

10:00 – який хлопець причепився до мене. Він тягнув той рукав, з якого нас поливали. І каже: «Поможи тягнути». Я почав допомагати, і тут на мене щось посипалося. Дивлюся – по деревах «пішла» куля.

 

10:05 – почав допомагати носити поранених. Ми носили їх до барикади, а там їх забирали інші. Понесли трьох. Я не запам’ятав жодного. Пам’ятаю лише одного, якого несла дівчина-медик. Ще один був поранений у спину в район хребта. Повненький був, у чорних плавках.

 

Когось з поранених носили у консерваторію, когось до КМДА, швидкі також стояли прямо біля сцени.

 

10:20 – нашого наймолодшого 25-річного Васю поранили на Інститутській. Мені про це сказали по телефону.

 

10:22 – наші повертаються з барикади, що по лівий бік Інститутської. Вони підпалили там колеса, поставили димову завісу, закрили барикаду щитами.

 

10:25 – помолилися біля хреста.

 

«В десяти метрах від нас снайпер однією кулею вбив хлопця і поранив дівчину-медичку в шию».

 

10:30 – побігли до Василя. Його відправили на бульвар Шевченка в лікарню швидкої допомоги. Сказали, що буде жити, хоча куля пройшла наскрізь. Васю забрали в приватну лікарню, і там оперували. Він по такій самій схемі, як я, два рази зійшов з Жовтневого. І кажуть, що одного пораненого ніс аж в консерваторію, а потім пішов по Інститутській. Коли він підійшов там до медиків, йому дали щит, щоб він тягнув з поля бою до них постраждалих. Той щит, як друшляк дірявий. Василь розповідав: «Я одного взяв, притягнув – мертвий. Його кинули в кущі і кажуть: «Давай живого». Я пішов, знов притягнув – мертвий. Знов пішов і чую – кричить мій товариш дитинства. З ним ми разом вчилися в школі. Я його тягну, а мені куля в плече. Далі тягну, а мені знов в те саме місце куля. Дотягнув його до медиків. Чую мені стає так гаряче-гаряче, і я падаю».

 

11:00 – ми вирішили йти додому. Біля нашого будинку, біля «Глобусу» лежали покійники. Ми підійшли подивитися, чи нікого не знаємо. Тут, в десяти метрах від нас, снайпер однією кулею вбив хлопця і поранив дівчину-медичку в шию. Вони двоє сиділи на дивані, який винесли під час пожежі з Будинку профспілок. Хлопець пив каву. Куля пройшла через його голову і потрапила дівчині в шию. Фонтан крові. Пострілу не було чути. Думаю, стріляли з готелю «Україна».

 

14:00-16:00 – пішли в готель «Україна» забрати мертвого земляка з Львівщини.

 

16:00 – снайпер з готелю «Україна» вбив людину під Жовтневим. Дядько підійшов до столиків взяти каву, бо там вже стояли столики з їжею. Тут його і дістала куля.

 

18:00 – поїхали зустрічати товариша. Він віз ще зброю, бо ми не знали, як то все закінчиться.

 

Загалом на барикаді на Інститутській було від 100 до 200 людей. Всі туди не побігли. Під постріли, кулемети і броньовики бігти потреби не було. Хіба один хтось рвонув, а за ним ще кілька, щоб самого не пускати. Це такий шал, адреналін.

 

Можна було обійтися без таких жертв. Просто вигнати силовиків на нашу барикаду під мостом Інститутської. І все. Захопити Жовтневий, що вдалося з малими жертвами (до п’яти покійників) та на цьому зупинитися. Але хтось дав команду, що треба силовиків затиснути в кільце по Грушевського. Чия то була ідея, чи то зі сцени кричав той придурок?

 

Саме на Інститутській були сектори обстрілу снайперів. В той день їх було там близько 50. «Альфа» каже, що 12 снайперів були в районі Кабміну. А на Грушевського людей зі зброєю не було, тому вони не стріляли і дозволу стріляти не давали.

 

З готелю «Україна» снайпери стріляли в простих мирних людей, які ні в чому не брали участі. Чи то серед них просто були садисти, чи провокатори. А ті, що прицільно стріляли на Інститутській, то швидше за все з Внутрішніх військ. Вони і не ховалися. Стріляли в повний ріст начебто в людей зі зброєю.

 

День закінчився… Для нас цей день не закінчиться ніколи.

 

Перемога Майдану. Їхати з Києва не хотілося. Тягнуло на Майдан, як злочинця на місце злочину. Особливо на місця кривавих сутичок. Ходили і молилися. Одного товариша нам довелося виводити з істеричного стану, ледь не прив’язували. Багато людей ще не можуть відійти від тих подій. Мені байдуже, хто зараз при владі. Їх, як треба буде, народ змете ще швидше, ніж попередніх.

 

 

В п’ятницю, 21 лютого, ми з квартири не виходили, дехто лише поїхав додому. У суботу поїхали в Межигір’я. Враження від того місця гнітючі. Це повний несмак. Там жили психічно нездорові люди.

 

Загальні враження важкі. Перемога не тішить. Для мене особисто єдиний плюс: ті мої друзі, в яких я не сумнівався, не розчарували.

http://galnet.org/news/130089-hroniky-ochevydtsya-kryvavyj-majdan-18-20-lyutoho

 


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 116 | Нарушение авторских прав




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Хроніка написана мною (Веприком Миколою) , тому від моєї точки зору, вибачте за індивідуальність яка проступала. | К1. Ч1. I Пролог (1 из 1) Камино. 22 ДБЯ. 13.5.15.07*. Взлётная площадка Ариэль-5.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.044 сек.)