Хроніка написана мною (Веприком Миколою) , тому від моєї точки зору, вибачте за індивідуальність яка проступала.

Хроніка написана мною (Веприком Миколою), тому від моєї точки зору, вибачте за індивідуальність яка проступала.

День Перший

Як і всі історії починаються «спокійно і зранку» то ця теж не є виключенням.
Прокинувшись зранку на другому поверсі плацкарду, я швидко впорався, попив, вмився, зїв мамині канапки та полинув у музику. В такі моменти приходить почуття передмови чогось великого.
Далі перон і зразу цікава розмова з Осадчуком про його трьох літні стежки та звичайно про фотоапарати.
Недовге очікування електрички завершилось колоритним проїздом в ній. Хто, що хотів те й робив. Мені прийшло щось в голову, на черговій зупинці, запитати в жіночки коли буде зупинка Дора, виявилось що ми на ній стояли. Ви уявляєте спішку, ось так я, Тарас і Вася чуть не проїхали зупинку.
Добирались з іншими тернопільськими на місце, реєстрація, очікування, жеребкування, знайомство із всією командою і відкриття, де я був хорунжим. І так стартували ми в другій парі команд 1го маршруту. Паралельна переправа через річку розпочала маршрут, і до речі на початку як завжди розгубленість: «куди йти?, де, що є?»
До 1го КП приблизно 10 км де був гіпер крутий (як на мене) підйом. я відірвався від своєї команди з ентузіазмом догнати тих хто в переді. Як наслідок 25хв чекав своїх та зустрів біля того хреста команду що стартувала першою.
Перші мозолі, малі розчарування, але перепочивши з новими бажанням йти в перед.
Було по всякому, але я йшов із важчим наплічником Васі Кизими. Ну але я поки невиправний і тих за тих 15 км встиг і пофоркати і побігати туди – сюди, поспівати і знову сам вперед!
КП№2 де я пів години чекав своїх подарував мені навіть сон.
Набравши вони, усі розказали про привали, про свої хотіння і не зважившись поїсти рушили до місця ночівлі. Я не писатиму як ми йшли на одне місце, потім до іншого, як я шукав джерело і переконався, що воно висохло то повернувся нічим.
Коли почало темніти ми зробили привал і були впевнені в тому, що тут є вода, яку зрештою потім і знайшли.
Вечір не був таким романтичним як на пластових таборах, хоча собі романтику я знайшов у прибиранні та митті посуду, в сушінні одягу та музиці (а все було під дощем).
Найсмачніша гречка в світі відправила всіх спати, а я на своїй хвилі романтики лежу, пишу, згадую всі події дня з цікавими розповідями про фільми; дожовую “еклер» і засинаю, бо два табори вже сплять. Доречі дівчата ночують збоку, але пацики такі перемучені, що вже нічого не хочуть. Чекаємо завтрашнього ранку та кілометрів.

День Другий

Відкривши палатку я ахнув: зразу гори, як наслідок фотки. Ранок, вся команда «медленна» і повільно готувалась їжа. В одного голова боліла, другий розгублений, але я встиг і помитись і облитись. Зготували їсти і «єдрьоний» чай всіх збадьорив. А присутність 4ох дівчат з Команди «Сонцелюби» підняла всім настрій та бажання, особливо Левку.
Вже так за іронією долі дві команди разом поснідали та разом рушили. До речі їхній провідник Андрій унікальна людина, ще й мало толку в нього. Всі наші довго обговорювали, що він вегетеріанець і наїсть солі, пізніше виявилось що він був на нашому Бардівському Вечорі у Львові.,
Того дня ми пережили багато цікавого включаючи круті підйоми і мпуски. Вибравшись на одну вершину в сонячну погоду впав град, правда коротко. Але тим не кінчилось, під час підйому прекрасним лісом, що був покритий мохом, упав град ще раз, що найбільші одиниці мали форму гороху а той більше!
Так наш гірський шлях вгору побілів, тож ми йшли по «снігу», а я в босоніжках.
Ох і картини це були! Такої краси мої очі ніколи не бачили в горах, досі себе картаю: чому не зупинився та не сфотографував.!! Жаліти справа лазерів, тому з впевненістю рушили далі вгору. Фотографувались біля найкращих краєвидів, усі охкали ахкали і доходили до незрозумілого КП гори Грегіт. Я й забув сказати про Андрія, який на обідньому перекусі виблював через прийняття «єдрьоної» фішки Арсена: відновлення соляного балансу. Після такого інциденту всі вирішили що йому потрібно зійти з маршруту, до того ж він відставав. Потім ми довго переживали чи живий він без їжі, палатки і карти.
Мало з тим, ми йшли з дівчатами, хочу сказати що Настя та Надя хороші і красиві, кожна по – своєму, а Надя така кумедна!)
Багато спусків і підйомів залишили позаду, та минувши гору Грегіт шукали місце для ночівлі, і не повірите – знайшли.

На підвищенні недалеко гуцульської хати де з обох боків видно села. Хороший вечір був підкріплений молоком та пасхою, що обміняли на консерви та крупу в гуцулів.
«І смачне те молоко» - казали хлопці в компанії Насті, Наді, Марії, та Юлі із Сонцелюбів.
Забув написати про: пулю 1916го року, порох якої ми урочисто спалили; про величезну кількість капличок на вершинах; про те, що я в босоніжках пройшов два дні по снігу а воді!
Вечеря, і знову всіх дощ розігнав по палатках, а мене не до своєї, а дівочої. Ми зробили вигідний бартер, і я був у найвигіднішій стороні. Я, Коля, Настя, Надя недовго посидівши послухали музику під яку і заснули. Далі ваша фантазія, а я собі знаю.

День Третій

Дівчина – це дівчина,
жінка – ех жінка..

Так я сказав Васі зранку коли мокрий вийшов із палатки. День почався ще з ночі. Я звичайно скажу коротко: було приємно, але всі в палатці були мокрі з ніг до голови, не було чим дихати, тому задихались як при підйомі на найвищу гору. Всю ніч лляв дощ і зранку не думав зупинятись. Так, як два прометеї я з Василем після наполегливих зусиль ще Тараса запалили ранкове вогнище з мокрих дрів і все під дощем. Як то кажуть: «Туман яром, туман долиною», так само і в нас було. При видимості 30 м, ми мало що бачили.
Мокрі Сонцелюби погрівшись біля вогню, трохи висохнувши вирішили зійти із змагань. І недивно, всі їхні речі
, наплічники мокрі, в горах холодно, солодощів мало, одним словом куда їм?
Прощались, подякував Наді, подарували нам ізюм, а мені віддали ізолятор для автомобілів. Жаль звичайно, що дівчата тепер не з нами, але мій гольф залишився із Настею, хороші спогади з Надією, і звичайно бажання йти і набивати мозолі з нами!
Гріх мені великий, що я так мало пишу про всю команду. Цей двохметровий унікум Назар, що завжди на приколі, видає такі фішки і словечка, що посмішка може не сходити з уст. Нажаль у мене погана пам'ять на цю масу летючих фраз які він з частою періодичністю виголошує. От пишучи ці рядки, я почув питання від нього: «що там великий письменник?», наступна фраза: «Дивись щоб якогось гібрида не вродив!» Міша, теж хороший хлопець зя яким я непомітив поки нічого велико – особливого, крім того, що любить трохи посваритись і гострий на язик.
Ще один «два метра» - Левко. Позитивний хлопець із світлим волоссям що має якесь непорозуміння з Арсеном.
Тихий наймолодший у нашій команд Тарас. Його очі просто горять надією і довірою.

Арсену можна медаль на Груди давати, за те що він зумів заохотити хлопців до таких справ, що зібрав їх та допоміг закупити спорядження. Він наш провідник, і ґрунтовно підійшов до справи. Ми були забезпечені медикаментами, всім дрібним, але необхідним реманентом. Позитивна людина яка любить добру справу.
Наш фотограф – Тарас, мовчазна, працьовита людина, він багато помічає і робить висновки. Скажемо: спостерігач.
Василь (не можу промовчати що у йому в той день виповнилось 28 років) – змістовний хлопець, багато знає і всіх порадить.
Ніби всіх згадав, тому спокійно переходжу до розповіді 3го дня. Дощ, туман, коли ми рушали то зустріли Тернопільську команду Бігуса. Тай пішли з ними, вірніше блудили з ними та ще одною «двійкою».
Йшли, мовчали і чавкали ногами по болоту, ще раз «блуданули» та вирішили спитати у селі, після чого пішли селом. По дорозі зустріли кльового гуцула, якому теж потрібно було до Верховинського перевалу. Чули б ви його розмову з Марією по телефону то, напевно б, впісялись зо сміху. Городами, горами і дворами ми дістались перевалу, зробили фото та пішли їсти на зупинці. Саме тут ми привітали Васю із Днем Народженням. В честь цього випили пива та сказали кожен тости; від мене був такий: «Щоб знав що хочеш, і кого хочеш!». Завершивши з привітаннями взялись і пішли далі, як недивно пішли не туди. Але вчасно нас навернули в правильну сторону, де ми ще шукали другої точки того дня. Нею був Писаний Камінь, і ми піднімались на ту гору з великими емоціями. Всі охкали, а Назар і я були вражені краєвидами, що відкривались. Положення було таке: гора якою піднімались була початком хребта, який був посередині великого футбольного поля з піднятими високо трибунами. От ці «трибуни» представляли собою полонини розкидані поміж лісів, порізані ярами. Там біліли хати, що розміщені в хаотичному порядку.
В такі моменти піднімається дух який дарують нам ті ж гори! Йшли, фотографувались, зустріли фаворитну команду 2гого рівня та дійшли до Писаного Каменю. Він собою представляє скелю з багатьма каміннями що обписані зі сіх боків різними словами та написами, більше того стіл та лавочки теж розписані.
Після цього каменя ми, не правильно зорієнтувавшись де наступна точка зовсім недалеко відійшли до однієї хатинки. Там бабуся дала нам води, а господар провів до хорошого місця ночівлі, та запропонував молока. Ми відмовились, бо грошей не так і багато. Скажу, що би бачили того господаря – гуцула в поїзді до Львова з Чернігова, принаймні Левко і я його впізнали.
Того вечора було дуже холодно. Вечеря була дуже смачна і мені вдалось висушити спальник настільки, що я в ньому не змерз.

День Четвертий

Прислухались до інших,

чи мати свою голову?.

У вечері не міг писати, бо засинав на тому блокноті, тому скільки часу вистарчило писав зранку варивши сніданок. Я ще не казав, але якось так получилось бути мені головним поваром, хоча часто і щось окреме варили інші. Знову ми довго збирались і вийшли пізно та вернувшись до Писаного Каменю йшли по вищезгаданому хребті. Ним же ми і могли рухатись і до наступного КП, але ми вчинили по іншому, і не так як радив випивший гуцул, потім каялись що його не послухали.
Пройшовши пару сотень метрів ми почали спускатись із хребта, трошки «блуданули», врешті минувши школу зайшли до села. Там ми довго чекали поки Арсен домовлявся, і не повірите привів двох дівчат. Як ми і сміялись!! Тут нічого непристойного, дівчата були маленькі і повинні були нам показати дорогу до нашої наступної мети – Скелі на Сокільському хребті. Так і вийшло, ми досить довго йшли вверх за ними та дійшовши до роздоріжжя дали ім. банку згущика і далі рушили самі.
По дорозі ще встигли смачно пообідати, після чого швидко сфотографувались біля декількох скель.
Недовго йшли тим хребтом і зустрівши ще одну «одиничку» ми звернули вправо і спустились в село. Довга дорога селом немала грандіозних новин і подій. Крім хіба цікавої розмови з дівчатами, та блаженних слів тих хто мочив ноги у холодній гірській річці. І йти справді було легше, і ми швидко добрались до кінця села на трасу, де перед нами відкрився Черемош. Широкий, повноводний, могутній Черемош. Ми йшли по трасі, яка йшла берегом цієї ріки і тільки раз зупинились на зупинці щоб відпочити та поїсти морозива. Ох і смачне те морозиво було!!! Точно так само добре як вода в горах, блаженно!
Ще раз перепитавши дорогу ми почали підйом до перевалу «Німчич». Ця дорога в гору була не довга, але кручена перекручена. До того ж, темніло вже, і ми зробивши фото для звіту почали шукати місце для ночівлі. А, і ще, я сфоткався із величезною писанкою, яка була розміщена в шикарному гірсько – лижному комплексі «Німчич».
Пройшли перевал, в темноті спускались й знайшли місце відведене для туристів, тому там і заночували. Проблема в тому, що в темноті годі було відшукати джерело, і тому все готувалось на воді із річки. Всі закидались «мівіною», а я їв Василеву вівсянку. Було знову ж дуже холодно й ми попили чаю і покидались спати.
Хочу ще нагадати, що під час всіх мандрів була купа жартів, де кожен вставляв своїх «5 копійок». Звичайно Назар найбільше най більше прикалувався і часто всі дусились від сміху. Більше того, здавалося б в найважчі моменти: під дощем чи в болоті, але усі були «на приколі» і тому не думали жалітись. Наголошу, хлопці із майдану молодці, бо весь час не відступали від своєї мети та старались, а це головне. Я помітив у них відчутній прогрес в самоорганізації – це так, чисто з пластового практичного погляду.

День пятий

«Важкий кінець,.
кінець емоціям,,
Початок спогадам».
або
«Повернення блудних синів»

Не хотілось так важко починати розповідь про останній день, але вважаю це було б нечесно перед собою якщо емоційно брехати.
Отож, всі зарозші, немиті і змучені, але піднялись трохи раніше, збирались, довго варили компот, але вийшли все ж раніше ніж завжди.
Новий мандрівний, але останній день в горах, тому у кожного думки про своє. В кого про гарячу ванну, в кого про смачну їжу, хтось про дівчину, а дехто про роботу. Всім ясно: Арсен переживав про роботу, Назар, напевно думав про дівчину, бо багато з нею говорив, «ото рве і тримає хлопа» – думав я.
Ой ми ще йдемо, важко було розійтись і набрати темпу, але було холодно, пити недуже хотілось тому небагато пройшло коли темп був високий і всі мовчки «рухали булками». Йшли попри річку. То зліва, то з права – болото, переходили по камінцях, як наслідок ноги мокрі і в болоті. Хотілось матюкатись, але ж сенсу, якщо знову і знову вода і болото. Здавалось гіршого в останній день і не придумаєш, але ж ні, Карпати приготували нам сюрприз. А виглядав він так: на одному перехресті ми не пішли дорогою вліво угору, а рушили прямо дорогою по якій текла річка, думали що там буде потім нормальна дорога.
Вибачте за мої емоції: «Фіг там», дорогою не тільки по всій довжині протікав струмочок, а й пішов угору. Йдучи по ній ти розумієш що таке Карпати і відчуваєш до них велику повагу. Думаю усі погодяться що це найважча дорога якою нам приходилось йти. Завершувалась вона крутим підйомом на довгоочікувану гору. Там пообідали, та запитавши у гуцула дорогу пішли далі стежкою.
Місцевість цікава тим, що усі дороги колись ішли біля річок, а в даний час там іде вирубка дерев, їздять вантажівки та техніка і дороги в страшному стані.
Через вирубку лісів грунтові води достатньо не затримуються і…. почали текти по дорогах які не є сусідніми до річок.
Вернемось на останню гору. Тут хочу замітити, що холодно було як ніколи і більшість була в тапочках, тому довго затримуватись не було бажання, бо відразу змерзали.
Узагалі, в цей останній день ішли і віддавали мовчазну шану горам, востаннє йшли, та фотографувались на поляні.
Отож, пройшовши зовсім небагато, почали спуск лісом (або й заповідником). Ох і довгий він був, а мене тривожило, що прийдеться ще підніматись. Важко мені спускатись, і Кизима казав що це для мязів складніше ніж підніматись. Спустившись вийшли з лісу та дізнались від робітників, які були зайняті, що до Берегомету 3км. Ой і врізалось нам в свідомість тих «3км», погнали так, що Вася почав матюкатися. Ви ж знаєте гуцульські віддалі, ми пройшли десь 5 км і побачили табличку «фініш». Перша думка бігти, але навіщо, секунди не мають ваги, тоді ми позували для фотографа і спокійно дійшли.
Але ще не кінець, тех – етапи:
«Навісна переправа», «траверс» та «дюльфер» пройшли із задоволенням, і так фініш занотували 14:24 (наскільки я пам’ятаю).
Все, у кожного на душ було задоволення від того, що пройшли, дістались.!!!
Зачекали ми на одну «двійку» і разом бусом доїхали ще 7 км до Берегомету (добро б їм було «3км»)
Не буду затягувати розповідями про довге очікування в селі, про добирання до Чернівців, про проблеми із добирання у Тернопіль, про довгу ніч в електричці (бо по іншому не назвеш) до Львова, про ще одну електричку до Тернополя, а скажу лиш те, що ми молодці, 8еро хлопців, котрі здружились 5ма днями в горах, памятатимемо усі дощі, град, болота, підйоми, спуски, вершини, веселі приколи Назара, соляний баланс і багато іншого, що нам таке рідне!

На цих словах завершую,
хоча, думаю, кінця не буде,
ще й чекаємо на фото від фотографа.
Микола Веприк ваш шеф – кухар та «великий письменник»))))

Дата добавления: 2015-08-27