— А хто був коло тебе, коли ти прийшла до пам'яті?
— Нікого, сер. Надворі стояв уже білий день. Я встала, сполоскала голову й лице водою, трохи попила й відчула, що хоч я й охляла, та не захворіла, а тоді поклала собі, що тільки вам і нікому більше не розкажу про це видиво. Тепер, сер, скажіть мені, що то за жінка? Хто вона така?
— Виплід твого збудженого мозку, й тільки. Тебе треба пильнувати, моє серденько. Такі нерви, як у тебе, не витримують брутальності.
— Йдеться не про нерви, сер. Запевняю вас, що істота була реальна. Вона таки заходила до кімнати.
— А твої попередні сни — хіба й вони реальні? Хіба Торнфілд-хол — руїна? Хіба між нами стоїть щось нездоланне? Хіба я покинув тебе без сліз, без цілунків, без слів?
— Поки що ні.
— Та хіба я годен вчинити щось подібне? Вже почався той день, що зв'яже нас навіки, і, коли ми будемо вкупі, ці уявні страхи зникнуть. Я за це ручуся. Уявні страхи, сер? Я б хотіла, щоб це тільки уявилось, і хочу цього тепер більше, ніж будь-коли, бо бачу, що навіть ви не можете пояснити таємниці цих страшних відвідин.
А коли я не можу цього зробити, то, виходить, цього не було.
— А втім, сер, коли я, сказавши собі те саме, встала вранці з ліжка й огляділася по кімнаті, щоб додати собі духу й заспокоїти себе веселим виглядом знайомих мені речей, то на килимі, як наочне спростування моїх здогадів, лежав серпанок, розірваний навпіл.
Я відчула, як містер Рочестер здригнувся, затремтів і рвучко обійняв мене.
— Дякувати Богу! — скрикнув він. — Коли якась зла почвара й була коло тебе минулої ночі, то зазнав шкоди тільки серпанок. Краще не думати, що могло статися!
Він аж стримав віддих і так міцно притис мене до своїх грудей, що й мені забило дух. І помовчавши хвилинку, він весело казав далі:
— Тепер, Дженет, я з'ясую тобі все. Це був півсон-півдійсність. Якась жінка без сумніву заходила до твоєї спальні, і це була не хто інша, як Ґрейс Пул. Ти сама назвала її чудною істотою, і то слушно. Згадай, що вона зробила зі мною? А з Мейсоном?.. У напівсні бачила її й ти, а що тебе трусило й ти була на межі сну, то й приписуєш їй риси фантастичної істоти: довгі, розпатлані коси, набрякле зчорніле обличчя, височенний зріст. Це все витвір твоєї уяви, наслідок кошмару. Розірвати серпанок вона могла: це на неї схоже. Я знаю, що ти спитаєш, нащо я тримаю таку жінку в домі? Коли мине рік після нашого шлюбу, я тобі все поясню, тільки не тепер.
Ти задоволена, Джейн? Приймаєш моє пояснення?
Я замислилася. Справді ж бо, його пояснення видавалось єдино можливе. Воно мене аж ніяк не вдовольнило, та я, щоб зробити містерові Рочестеру приємність, удала, що цілком його приймаю. Мені таки стало легше на душі, і я весело йому всміхнулась. А що вже давно минула перша година, то нам був час розходитись.
— Софі спить, здається, з Аделлю в дитячій кімнаті? — запитав він, коли я запалила свічку.
— Так,сер.
— У ліжечку Аделі стане місця й для тебе. Ляж із нею, Джейн. Нема нічого дивного, що подія, про яку ти розповіла, розхитала твої нерви, і краще було б, щоб ти спала не сама. Обіцяй мені спати в дитячій кімнаті.
— З великою приємністю, сер.
— І міцно замкни двері зсередини. А коли будеш нагорі, нагадай Софі розбудити тебе завтра вчасно, бо тобі треба убратися і поснідати до восьмої години. А тепер, Дженет, віджени всі тяжкі думки: цур їм, пек! Хіба ти не чуєш, як тихо шепоче вітер, а дощ більше не лопотить по шибках? Глянь сюди (він одхилив фіранку) — яка на диво гарна ніч!
Це була правда. Половина неба стала чиста-чиста. Вітер перемінився і гнав тепер хмари довгими сріблястими черідками на схід. Тихо світив місяць.
— Так, — сказав містер Рочестер і, глянувши мені в очі, спитав: — Як тобі тепер, моя Дженет?
— Я спокійна, сер, як і ця ніч.
І тобі сьогодні не присниться ні розлука, ні смуток, а тільки ніжна любов і щасливий шлюб.
Це віщування справдилося тільки наполовину. Мені не снилося нічого смутного, хоч я не бачила у сні й радості, бо не спала зовсім. Тримаючи Адель на руках, я стерегла її дитячий сон — такий тихий, такий безтурботний, такий невинний — і дожидалась ранку. Все моє єство не спало, і тільки-но зійшло сонце, як я підвелася. Пам'ятаю, Адель обхопила мене рученятами за шию; рознімаючи Їх, я її поцілувала. Я заплакала над нею й відійшла вбік, щоб мої сльози не порушили її спокою. А плакала я від дивного почуття: Адель видалась мені символом мого минулого життя, а той, кого я мала зустріти — бажаний і небезпечний, — прообразом невідомого майбутнього, яке вабило й лякало водночас.
РОЗДІЛ XXVI
Софі прийшла одягати мене о сьомій. Вона длубалася дуже довго, так довго, що містер Рочестер, якому увірвався терпець, послав нагору спитати, чого я барюся. Софі саме пришпилювала до моїх кіс серпанок — оте простеньке наготоване мною мереживо, і тільки-но вона скінчила, я хутенько кинулась до порога.
— Стривайте! — гукнула Софі по-французькому. — Подивіться на себе в дзеркало, ви так ні разу й не глянули.
Уже в дверях я озирнулася. Я не впізнала ту вбрану в світлу сукню й серпанок постать у дзеркалі. Це була якась незнайомка.
— Джейн! — покликали мене знизу, і я побігла до сходів. Назустріч мені піднімався містер Рочестер.
— Як ти зволікаєш! — сказав він. — У мене ледве не вискочить серце від нетерплячки, а ти збираєшся так довго.
Він провів мене до їдальні, пильно обдивився з голови до ніг і заявив, що я гарна, як лілея, й що я не тільки гордість його життя, а ще й втіха його очей. Попередивши, що дає мені тільки десять хвилин на сніданок, він подзвонив. На дзвінок прийшов один з недавно найнятих лакеїв.
— Джон запрягає?
— Так, сер.
— А речі вже внизу?
— їх саме зносять, сер.
— Підіть до церкви й подивіться, чи прийшли містер Вуд (священик) із служкою. Прийдете й скажете мені.
Церква, як читач уже знає, стояла зараз же за брамою. Слуга невдовзі повернувся.
— Містер Вуд у ризниці, сер. Він одягається.
— А карета?
— Запрягають.
— До церкви ми підемо пішки. Щоб усе було готове, коли ми повернемось. Хай добре укладуть і прив'яжуть валізи, а Джон сидить на місці.
— Слухаю, сер.
— Джейн, ти готова?
Я встала. Дивне весілля: ні дружбів, ні дружок, ні родичів — нікого. Самі тільки містер Рочестер і я. В холі стояла місіс Фейрфакс. Я хотіла була озватися до неї,
та мою руку обхопили залізні лещата, і містер Рочестер поволік мене вперед так хутко, що я ледве встигала йти. З його обличчя я зрозуміла, що мін не хоче зволікати ні секунди. Цікаво, чи всі майбутні чоловіки мають перед шлюбом такий вигляд? Скільки впертості й невблаганної рішучості було в його очах, що блискали з-під насуплених брів! Я не помітила, як було надворі: ясно чи похмуро. Коли ми спускались алеєю до брами, и не дивилась ні на небо, ні на землю. Моє серце було в полоні моїх очей, а їх ніби прикупив до себе містер Рочестер. Я хотіла розглядіти той невидимий предмет, на який був звернений його палкий, пильний погляд. Я хотіла знати ті думи, проти яких він повставав і боровся. Коло церковної брами він спинився, помітивши, що я геть захекалась.
— Я жорстокий у своєму коханні, — сказав він. — Спочинь хвилинку, зіпрись на мене, Джейн.
Як зараз, бачу на тлі рожевого ранішнього неба старий, сірий Божий храм, що височіє переді мною, гайворона, що кружляє навколо його шпиля. Пам'ятаю я й зелені могилки цвинтаря, і постаті двох незнайомців, що, блукаючи серед них, читають написи, вирізьблені на укритих мохом надгробках. Я звернула на них увагу, бо, забачивши нас, вони негайно зайшли за церкву. Вони, певно, зайдуть у бокові двері, щоб бути присутніми на церемонії. Містер Рочестер їх не помітив. Він дивився на моє обличчя, яке стало враз біле як крейда. На чолі виступили краплі поту, губи й щоки стали холодними. Коли я віддихалась, він лагідно повів мене стежкою до церковного порога.
Ми зайшли в тихий простенький храм. Біля низенького вівтаря вже чекав на нас священик у білому стихарі. Поруч із ним стояв служка. Все було тихо, тільки в далекому кутку ворушилися дві тіні. Мої здогади були правильні: незнайомі прошмигнули до церкви ще перед нами і тепер стояли спинами до нас перед склепом Рочестерів, розглядаючи через ґрати старий мармуровий пам'ятник — ангела, що стояв навколішках, охороняючи останки Деймера Рочестера, вбитого під Марстонмуром за часів громадянської війни, та леді Елізабет Рочестер — його дружини. Ми зайняли свої місця коло вівтаря. Зачувши позад себе обережні кроки, я озирнулась через плече: один з незнайомців також наближався до вівтаря. Почалося вінчання. Священик уже пояснив, що таке шлюб, і, ступивши крок уперед та трохи схилившись до містера Рочестера, він провадив далі:
— Я прошу й вимагаю від вас обох (відповідайте так, як у день страшного суду, коли всі таємниці серця буде відкрито): якщо хтось із вас знає яку перешкоду, що через неї ви не можете законно взяти шлюб, то щоб ви не таїли цього, бо не можна сумніватися в тому, що той, хто єднається інакше, ніж те дозволяє слово Боже, не дістає на це Божого благословення, і такий шлюб не вважається законним.
Він замовк, як і належало за звичаєм. Коли бувало таке, щоб цю мовчанку порушено? Десь, певно, раз на століття. Тим-то священик і не підвів голови від книги, а тільки перевів дух і хотів був казати далі. Він уже простяг руку до містера Рочестера та розтулив рота, щоб спитати: «Чи хочеш ти взяти цю жінку собі за дружину?» — коли серед тиші пролунав чіткий голос:
— Вінчатися не можна: я заявляю, що перешкода існує.
Священик підвів очі на того, хто це сказав, і замовк. Так само й служка. Містер Рочестер похитнувся, ніби під ним затрусилася земля. Ставши якомога твердіше, він, не повертаючи ні голови, ні очей, сказав глухим, низьким голосом:
— Правте далі!
Коли він промовив ці слова, в церкві стало тихо-тихо. Потім містер Вуд сказав:
— Я не можу правити далі, не розглянувши зробленої заяви і не встановивши, чи це правда, чи наклеп?
Церемонію слід припинити, — мовив далі голос за нашими спинами. — Я маю всі докази що це правда: існує непереборна перешкода шлюбові.
Містер Рочестер чув, але не зважив на це. Він стояв, гордо випроставшись, і тільки цупко тримав мене за руку. Який гарячий і міцний був його потиск! І як його бліде широке чоло нагадувало мені в цю мить холодний мармур! Як палали його очі, дикі і насторожені.
Містер Вуд розгубився.
— Яка ж то перешкода? — спитав він. — Може, її можна усунути?.. Поясніть, будь ласка.
— Навряд, — була відповідь. — Я назвав її непереборною, і я маю на це підстави. Той, хто говорив, виступив наперед і сперся на поруччя. Він казав далі, вимовляючи кожне слово чітко, спокійно, твердо, хоч і не голосно:
— Ця перешкода полягає в тому, що містер Рочестер уже має дружину і його дружина жива.
Ці спокійно сказані слова подіяли на мої нерви, наче удар грому, моя кров відчула їх підступну силу так, як ніколи ще не чула ні морозу, ні полум'я. Та я трималася і не боялась, що зомлію. Я подивилася на містера Рочестера й змусила його глянути на мене. Статуя, сіра статуя — от яке було це обличчя. А як палали очі! Він нічого не заперечував; він неначе кинув виклик усьому світові. Не мовивши й слова, не всміхнувшись, ніби я не була людська істота, він тільки обійняв мене за стан і пригорнув до себе.
— Хто ви такий? — спитав він незнайомця.
— Моє прізвище — Бріґс. Я — адвокат із Лондона.
— І ви хочете накинути мені якусь дружину?
— Я нагадаю вам, сер, про вашу дружину, яку визнав закон, коли ви її не хочете визнати.
— В такому разі, будьте такі люб'язні й опишіть її: як її ім'я, хто її рідня та де вона перебуває.
— Будьте ласкаві! — відказав містер Бріґс, спокійно витяг із кишені папірця й урочистим тоном, трохи в ніс, прочитав:
— «Я свідчу й можу довести, що двадцятого жовтня року Божого... (п'ятнадцять років тому), Едвард Фейрфакс Рочестер з Торнфілд-холу в... ширському графстві і з маєтку Ферндін у...ширі, Англія, взяв шлюб з моєю сестрою Бертою-Антуанетою Мейсон, дочкою комерсанта Джонаса Мейсона і Антуанети, його дружини-креолки, в Спаніштауні на Ямайці. Шлюбний запис можна знайти в реєстрах церкви, а копію його маю я. Підписано: Річард Мейсон».
— Якщо цей документ не підробка, то він доводить, що я був одружений, але не може довести, що названа в нім жінка — моя дружина — і досі жива.
— Вона була жива три місяці тому, — заперечив юрист.
— Звідки ви знаєте?
— Я маю свідка, і ви, сер, навряд чи спростуєте його свідчення.
— Виставте його зараз же або забирайтесь геть під три чорти!
— Свідок тут! І насамперед я відрекомендую його вам. Містере Мейсон, будь ласка, сюди.
Почувши це ім'я, містер Рочестер зціпив зуби, його враз аж пересмикнуло. Бувши так близько від нього, я відчувала, як він увесь тремтить у нападі люті чи розпачу. Другий незнайомець, що досі ховався десь позаду, вийшов тепер наперед. З-за плеча адвоката виглянуло бліде обличчя — так, це був сам Мейсон. Містер Рочестер повернувся й люто глянув на нього. Його очі, як я вже не раз казала, були чорні, тепер же вони світилися червонуватим, ба навіть кривавим блиском. Його лице пашіло, смугляві щоки й бліде чоло налилися кров'ю — ясно було, що в його серці розгоряється пожежа. Він намірився вдарити Мейсона, кинути його на кам'яну підлогу, безжальним ударом вибити з його кволого тіла дух, та Мейсон устиг відскочити й заволав писклявим голосом: «Боже мій!» Зневага остудила містера Рочестера — гнів і обурення враз зникли. Він тільки спитав:
— Що ти маєш сказати?
Білі губи Мейсона пробелькотіли щось нерозбірливе.
— Забирайся геть до дідька, якщо не можеш відповідати ясно. Питаю ще раз: що ти маєш сказати?
— Сер, сер, — урвав його священик, — не забувайте, що ви в храмі Божому, — і чемно спитав у Мейсона: — А ви знаєте, сер, жива чи не жива дружина цього джентльмена?
— Кажіть, не бійтеся! — підбадьорював його адвокат.
— Вона живе в Торнфілд-холі, — врешті вимовив Мейсон. — Я бачив її в квітні цього року. Я — її брат.
— В Торнфілд-холі? — здивувався священик. — Та невже? Я весь свій вік прожив у цих краях, сер, і ніколи не чув про місіс Рочестер із Торнфілд-холу.
Я бачила, як губи містера Рочестера скривила зла усмішка, й він пробубонів:
— Авжеж! Я добре подбав, щоб ніхто не чув про неї, а надто не здогадався, що вона моя дружина.
Він замислився. Якийсь час він ніби радився сам із собою, а тоді рішуче промовив:
— Досить! Вся ця історія випливе зараз, як тріска на воді. Буде! Згорніть вашу книгу і скиньте стихар. Джоне Ґріне (це до служки), ідіть собі додому — вінчання сьогодні не буде.
Служка вийшов. А містер Рочестер визивно провадив далі:
— Двоєженство — яке гидке слово!.. А проте я збирався стати двоєженцем. Тільки ж доля пошила мене в дурні, чи то, може, провидіння спинило мене, — мабуть, таки провидіння. Я не набагато кращий в цю мить від сатани, і, як сказав би мені мій духовний наставник, безперечно заслужив від Бога найстрашнішої покари — вічного вогню і вічної муки. Панове, мій план не вдався! Те, що каже цей адвокат і його клієнт, — щира правда: і я певним чином жонатий і моя так звана дружина й досі жива! Ви кажете, Вуде, що ніколи не чули про місіс Рочестер? І все-таки, мені здається, що до вас частенько доходили чутки про таємничу божевільну, яку тримають у Торнфілд-холі під трьома замками. Дехто нашіптував вам, що це моя позашлюбна сестра, дехто — що це моя колишня полюбовниця. Тепер же я кажу вам, що це моя дружина Берта Мейсон, з якою я побрався п'ятнадцять років тому. Вона — сестра цього рішучого добродія, що його тремтячі руки й бліде лице свідчать, на що здатний хоробрий чоловік. Сміливіше, Діку, не бійся мене! Я скоріше вдарю жінку, ніж тебе. Берта Мейсон божевільна і походить з родини божевільних. Три покоління ідіотів і маніяків! Її мати — креолка — була божевільна і п'яниця, про що я довідався вже після того, як одружився з її донькою. До шлюбу все це було приховано від мене. Берта далеко не втекла від своєї матері і має обидві ці риси. Я дістав чарівну дружину — невинну, мудру, скромну!
Уявляєте собі моє щастя? Мене чекали найсолодші втіхи! Я зазнав райського блаженства. О, якби ви тільки знали! Але досить пояснень! Бріґсе, Буде, Мейсоне, —
я запрошую вас усіх до себе відвідати пацієнтку місіс Пул — себто мою дружину. Ви побачите, що то за істота, з якою мене одружили обманом, і зможете судити, чи мав я право порвати цей зв'язок і шукати прихильності та симпатії серед людських істот. Ця дівчина, — провадив він далі, глянувши на мене, — знала стільки, скільки й ви, про гидку таємницю. Вона гадала, що все чесно й законно, їй і не снилось, що її хоче убрати в шори фіктивного шлюбу зневірений бідолаха, уже одружений з недоброю і звироднілою божевільною жінкою. Ходімте-но за мною всі! Цупко тримаючи мене й далі, він вийшов з церкви. А троє чоловіків — за нами. Перед парадним входом Торнфілд-холу стояла карета.
— Повертай голоблі на стайню, Джоне, — холодно сказав містер Рочестер. — Сьогодні карета не знадобиться.
Місіс Фейрфакс, Адель, Софі, Лі вийшли нам навстріч, щоб поздоровити.
— Гайда звідси! — крикнув господар. — Забирайтеся з вашими поздоровленнями! Кому вони потрібні? В усякому разі, не мені! Вони спізнилися на п'ятнадцять років. Він перейшов хол і почав підійматися сходами, все ще тримаючи мене за руку і так само жестом запрошуючи чоловіків іти за ним. Пройшовши Галерею, ми з другого поверху піднялись на третій. Містер Рочестер відімкнув низькі чорні двері і впустив нас до завішаної ґобеленами кімнати з великим ліжком та різьбленою шафою.
— Тобі добре знайома ця кімната, Мейсоне, — сказав наш проводир. — Тут вона тебе покусала й штрикнула ножем.
Він відхилив ґобелен, що ховав двері. Потім відчинив їх. У кімнаті без вікон горів відгороджений високими, міцними ґратами камін, а під стелею на ланцюгу висіла лампа. Ґрейс Пул зігнулась над вогнем і щось, очевидячки, варила в каструлі. У найдальшому кутку кімнати, в глибокому сутінку сновигала туди-сюди якась істота. Важко було сказати з першого погляду, чи то була людина, чи звір. Вона бігала рачки, рикала й форкала, мов якась дивовижна дика тварина. Водночас на ній було якесь убрання, а на її
обличчя, неначе скуйовджена грива, спадала кучма темного сивуватого волосся.
— Доброго ранку, місіс Пул, — привітався містер Рочестер. — Як ваше здоров'я? Як здоров'я вашої пацієнтки?
— Нічого, сер, дякую вам, — відповіла Ґрейс і обережно поставила булькотливу страву на ґрати. — Трохи казиться, проте не дуже.
Дикий зойк спростував її слова. Убрана в жіночий одяг гієна звелася на ноги й випросталась па ввесь свій зріст.
— Вона побачила вас, сер! — скрикнула Ґрейс. — Краще б ви пішли геть.
— Одну хвилину, Ґрейс. Дозвольте мені побути тут одну хвилину.
— Тоді, сер, бережіться... ради Бога, бережіться!
Божевільна загавкала. Вона відкинула скуйовджене волосся від свого обличчя і дико за-глипала на нас. Я одразу пізнала це червоне обличчя, ці надуті щоки. Місіс Пул вийшла наперед.
— Не пхайтеся під руки, — сказав містер Рочестер, відсторонивши її. — Гадаю, що вона без ножа, та й я насторожі.
— Я ніколи не знаю, що там у неї, сер. Вона хитра як лисиця. Годі вгадати, що вона втне.
— Краще лишім її, — прошепотів Мейсон.
— Забирайсь до дідька! — порадив йому його шуряк.
— Бережіться! — гукнула Ґрейс.
Три чоловіки квапливо відступили. Містер Рочестер загородив мене собою. Божевільна підскочила й, схопивши його за горло, вп'ялася зубами в щоку. Вони почали борюкатися. Місіс Рочестер була здоровенна жінка, не нижча від свого чоловіка і набагато огрядніша. У бійці вона виявила справді чоловічу силу й мало не задушила містера Рочестера, незважаючи на його атлетичну статуру. Він міг повалити її одним ударом, та, певно, бити не хотів, а тільки відбивався. Врешті він схопив її за руки. Ґрейс Пул подала йому мотузок. Він скрутив руки божевільної за спиною, зв'язав їх і прив'язав її до стільця. Весь цей час не вгавав дикий лемент божевільної, яка робила одчайдушні спроби вирватися. Упоравшись, містер Рочестер повернувся до глядачів. Він дивився на них з посмішкою, повною гіркоти й розпуки.
— Оце й є моя дружина, — сказав він, — і це єдині шлюбні обійми, на які я маю право, єдина моя розрада в години дозвілля! А ось, — сказав він, поклавши руку на моє плече, — та дружина, про яку я мріяв! Молода дівчина, що так спокійно і твердо стоїть край самого пекла, холоднокровно споглядаючи, як казиться цей демон. Після такої чортівської поживи її можна назвати приємним десертом! Вуде і Бріґсе, зверніть увагу на різницю! Порівняйте ці чисті очі а тими налитими кров'ю баньками, це обличчя з тією брилою м'яса, а тоді судіть мене, і ви, проповіднику слова Божого, і ви — оборонче закону! Згадайте тільки, що, яким судом судите, таким і вас судитимуть! А тепер гайда звідси. Я повинен замкнути свій скарб.
Ми всі вийшли. Містер Рочестер трохи забарився, даючи якісь вказівки Ґрейс Пул. Адвокат, коли ми йшли сходами вниз, звернувся до мене.
— На вас, міс, — мовив він, — не лежить ніяка провина. Ваш дядько буде радий почути про це — якщо він іще живий, — коли містер Мейсон повернеться на Мадейру. - Мій дядько? Хіба ви його знаєте? - Його знає містер Мейсон. Містер Ейр багато років був представником їхньої торговельної фірми у місті Фуншал, на Мадейрі. Коли ваш дядько отримав від вас листа з повідомленням про ваш недалекий шлюб із містером Рочестером, якраз до нього нагодився містер Мейсон, який зупинився на Мадейрі задля покращання здоров'я перед поверненням на Ямайку. Містер Ейр розповів про цю новину, бо він знав, що мій клієнт добре знайомий із джентльменом на ім'я Рочестер. Можете собі уявити, як здивувався й стурбувався містер Мейсон. Він тут же пояснив вашому дядькові, як стоїть справа. Ваш дядько, мушу вас засмутити, тяжко хворий і лежить прикутий до ліжка, звідки він навряд чи й устане, коли зважити на його вік та довгу й тяжку хворобу. Тим-то він і не міг негайно виїхати до Англії сам, щоб застерегти вас від пастки, до якої ви мало не потрапили, але він ублагав містера Мейсона не гаяти часу й вжити заходів, щоб запобігти цьому фіктивному шлюбові. Він вирядив його до мене за підтримкою. Я поспішив і дуже радий, що не спізнився. І ви, мабуть, також. Якби я був певен, що ваш дядько не
помре, перше ніж ви приїдете на Мадейру, я б порадив вам поїхати туди з містером Мейсоном, проте при такому становищі, гадаю, вам краще залишатися в Англії доти, доки не надійдуть вісті від містера Ейра або про нього. Чи маємо ми тут ще які справи? — спитав він у містера Мейсона.
— Ні, ні, мерщій їдьмо звідси, — перелякано відказав той. І, не чекаючи містера Рочестера, щоб попрощатись, вони пішли геть. Священик забарився, щоб сказати кілька докірливих чи повчальних слів своєму гордовитому парафіянинові. Виконавши цей обов'язок, пішов і він.
Я чула, як він відходив, з порога своєї кімнати, куди я втекла. Коли всі пішли, я засунула двері, щоб ніхто не міг до мене зайти. Я не плакала, не побивалася, бо для цього була ще надто спокійна, тільки машинально скинула з себе шлюбне вбрання й одягла ту вовняну сукню, що носила вчора, як я гадала, востаннє! Тоді сіла: де взялися втома й слабість. Склавши руки на столі, я лягла на них головою. І тільки тепер я почала думати, — досі я слухала, дивилася, рухалася — ходила туди й сюди, усюди, куди мене водили чи, вірніше, волокли, — спостерігала подію за подією та як одна по одній розкривались таємниці, а тепер до мене вернулися думки. Ранок був досить спокійний — за винятком короткої сцени з божевільною. Події в церкві пройшли без галасу, не було там ні вибуху пристрастей, ні голосних суперечок, визивних чи образливих перемовок, не було ні сліз, ні ридань. Лиш кількома словами спокійно викладено протест проти шлюбу; містер Рочестер поставив кілька коротких суворих запитань і дістав відповіді, пояснення й докази. Мій господар відверто в усьому признався й дав живе свідчення своїм словам. Непрохані гості пішли, та й по всьому.
Я була в своїй кімнаті, як завжди, сама, і ніщо в мені не змінилося. Ніхто мене не зганьбив, не образив, не принизив. А проте вчорашньої Джейн Ейр не стало. Де ж вона ділася? Де її життя? Де її надії?
Джейн Ейр, що перед нею лежало таке майбутнє, що мало не стала місіс Рочестер, знов була покинута, самотня дівчина. Її життя поблякло, майбутнє здавалося понурим. Серед літа вдарив водохресний мороз, біла січнева завірюха замела червневу землю. Мороз посковував стиглі яблука, холодні вітри пообривали квітучі троянди, на лани й луки лягло біле покривало; луки, де ще вчора цвіли буйні квіти, сьогодні були поховані під глибокими снігами, а ліси, які напередодні красувалися листяним убором і духмяніли, мов вічнозелені тропічні гаї, стояли тепер пусткою, дикі й засніжені, як соснові бори Норвегії взимку. Всі мої надії згинули — їх розбила підступна доля, так само, як вигублено одної ночі всіх немовлят у Єгипті. Я оглядалася на свої заповітні мрії: ще вчора вони цвіли і сяяли, тепер вони лежали холодними, смертельно-блідими трупами, нездатні ожити. Я оглянулась на своє кохання, на те почуття, що належало моєму господареві і що він у мені виплекав. Воно замерзло в моєму серці, як хворе дитя в холодній колисці, і його заступили журба й страх. Моє кохання не могло шукати притулку в обіймах містера Рочестера, не могло зігрітися на його грудях. І воно ніколи до нього не повернеться! Віру розвіяно, довір'я розбито! Містер Рочестер уже не був для мене тим, за кого я його мала досі. Я його не звинувачувала, не казала, що він мене підманув. Тільки в нього зникла бездоганна правдивість, що так вабила мене, і я мушу покинути його. Це мені було ясно як день. Коли, як, куди втекти, — цього я ще не знала, хоч і не мала сумніву, що й він сам постарається вирядити мене з Торнфілда. Видно, він не кохав мене щиро. Я була для нього хвилинним захопленням. Справа розладналася, і я йому більше не потрібна. Мені аж страшно було думати, що я ще його зустріну. Либонь, навіть мій вигляд ненависний для нього. О, яка я була сліпа! Як нерозважливо чинила! Мої очі були заплющені. Душу мою огортала все густіша пітьма, темним потоком вирували думки. Зневірена, охляла й безвільна, я, здавалось, лежала на дні великої висохлої річки. Я чула, як десь із гір прорвалася страшної сили вода і от-от заллє і поглине мене, та не мала бажання звестися, не мала сили втекти. Я лежала майже без пам'яті, дожидаючись смерті. І тільки одна думка ледь жевріла в моїй душі — спогад про Бога. Цей спогад породив і німу молитву, її невимовлені слова зринали
в моїй запамороченій свідомості, і їх конче треба було проказати вголос. Тільки ж я не мала сили...
— Не покидай мене, бо горе близько і нема кому допомогти мені.
І воно таки було близько, а що я не просила небо відвернути його, не склала рук, не стала навколішки, не розтулила вуст — воно впало на мене: могутній повноводий потік линув на мене. Гірка свідомість загубленого життя, розбита любов, втрачені надії, розхитана віра затопили мені душу могутньою брудною повіддю. Ці гіркі години годі описати! Воістину «води переповнили мою душу», я потрапила в глибоку трясовину і, не можучи знайти ногами дно, грузла дедалі глибше, глибше й глибше й врешті поринула з головою.
РОЗДІЛ XXVII
Десь надвечір я врешті звела голову, розглянулась навколо і, побачивши, що призахідне сонце позолотило стіну в кімнаті, спитала себе: «Що ж мені тепер робити?»
Але відповідь, що я її почула: «Негайно їдь з Торнфілда!» — була така владна і така страшна, аж я заткнула пальцями вуха, сказавши собі, що зараз не можу й думати про таке. - Хай я не наречена Едварда Рочестера, — це ще півбіди, — міркувала я собі. — Хай я отямилась від золотих мрій, переконавшись, що вони порожні й марні, — цей жах можна побороти й пережити. Однак думка, що я повинна покинути його — рішуче, негайно й назавжди, — нестерпна. Я не можу цього зробити!»
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |