|
— Це — Джейн Ейр, сер.
— Скоро буде Джейн Рочестер, — зауважив він. — За чотири тижні і ні на день пізніше! Чуєш?
Я чула, але ніяк не могла збагнути до кінця: голова йшла обертом. Мене пронизувало якесь дивне почуття: воно було сильніше від радості та й мало споріднене з нею; почуття, що вражало й спантеличувало, — скоріше це був страх.
— Ти горіла рум'янцем, Джейн, а це враз зблідла. Чому?
— Бо ви назвали мене новим ім'ям — Джейн Рочестер, а це звучить чудно.
— Так. Місіс Рочестер, — сказав він, — молода місіс Рочестер, дружина Фейрфакса Рочестера.
— Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В цьому світі людським істотам не випадає зазнати повного щастя. І мені не могла судитися інша доля, ніж моїм ближнім. Я думаю про щастя, що припадає мені, як про казку або ж чарівний сон наяву.
— Який я можу й хочу обернути на дійсність. І почну віднині. Я вже написав своєму банкірові в Лондоні, щоб він вислав мені деякі самоцвіти, які зберігаються в нього, — спадкові коштовності господинь Торнфілда. За день-два я сподіваюсь покласти їх тобі на коліна, бо тобі належить така сама честь і увага, які б я віддав дочці пера, коли б надумав брати з нею шлюб!
— О сер, не треба коштовностей! Я не хочу й чути про них. Коштовності і Джейн Ейр! Це звучить дивно й неприродно! Краще мені їх не мати!
— Я сам надіну діамантове намисто тобі на шию й золоту діадему на твою голову. Вона буде тобі дуже до лиця, бо природа поклала на твоє чоло печать аристократизму, Джейн. І я оздоблю браслетами твої ніжні руки, а твої пальчики феї — каблучками.
— Ні, ні, сер! Поговорімо краще про інше! Не обходьтеся зі мною, ніби я красуня, — я просто ваша ґувернантка, ваша квакерка.
— В моїх очах ти — красуня, і цю красуню вподобало моє серце. Тендітна й ніжна.
— Маленька й непоказна, хочете ви сказати. Ви, сер, або спите, або глузуєте з мене. Ради Бога, облиште іронію!
— Я змушу весь світ визнати, що ти — красуня, — казав він далі, тоді як я ніяковіла чимраз дужче від тону, до якого він удався, бо відчувала, що він дурить або сам себе, або мене намагається одурити. — Я вберу свою Джейн у шовк і мережива, оздоблю трояндами її коси і покрию голівку, яку люблю, дорогим серпанком.
— І тоді ви не впізнаєте мене, сер, і я не буду більше ваша Джейн Ейр, а стану мавпеням у блазнівській куцині, ґавою в павичевому пір'ї. Мені однаково дивно було б бачити вас, містере Рочестер, у костюмі комедіанта, як і себе в шатах придворної дами, і я зовсім не зву вас красенем, сер, хоч і кохаю вас щиро, і то так щиро, що не можу лестити вам словами. Тож не лестіть і ви мені.
Однак, не зваживши на мої заперечення, він і далі правив своє:
— Сьогодні ж я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі вбрання. Я вже казав тобі, за місяць ми одружимося. Вінчання буде скромне, у церкві, отам, в долині, а тоді я повезу тебе одразу до міста. Там ми пробудемо недовго, і звідти я заберу свій скарб до сонячних країв: до виноградників Франції та рівнин Італії. Ти побачиш місця, славні своїм минулим і сучасним, пізнаєш життя великих міст і, вивчивши людей, навчишся цінувати саму себе.
— Я буду мандрувати?.. Та ще й з вами, сер?
— Ти відвідаєш Париж, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію та Відень — всюди-всюди, де побував я, ми поїдемо тепер удвох. Де ступало моє важке копито, мусить стати й твоя ніжка сильфіди. Десять років тому я, мов несамовитий, гасав по Європі, взявши собі в супутники зневагу, ненависть і гнів. Тепер я відвідаю її ще раз, очищений і зцілений, з моїм ангелом-розрадником.
Коли він це сказав, я засміялась.
— Я не ангел, — вигукнула я, — і не стану ним до смерті! Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не вимагайте від мене нічого ангельського: ви цього не знайдете в мені, як і я не знайду у вас. Адже я чекаю від вас не цього.
— Чого ж ти від мене чекаєш?
— Якийсь час ви, може, й будете таким, як тепер, — дуже недовго — а тоді прохолонете, станете вередливим, суворим, дражливим, і годити вам буде дуже важко. Коли ж ви доб-ре-таки звикнете до мене, то, може, знов прихилитесь до мене. Так, прихилитесь, а не полюбите. Я гадаю, що ваша любов перешумує десь місяців за шість або й менше. Я знаю з книг, писаних чоловіками, що це найдовший термін чоловічого захвату. І все ж після всього, гадаю, що як друг і товариш я ніколи зовсім не набридну своєму любому господареві.
— Набриднеш? А тоді я знову прихилюся? Та я дедалі більше прихилятимусь до тебе. І я змушу тебе визнати, що я не тільки до тебе прихилився, а й люблю тебе — вірно, палко й незрадливо.
— А хіба ви не вередун, сер?
— До жінок, що подобаються мені тільки обличчям, я стаю справжнім дияволом, коли бачу, що вони не мають ні душі, ні серця, коли вони показують мені свою дурість, безсоромність, а може, ще й тупість, невихованість і злий норов. Тільки до чистих очей, щирої мови, палкої душі і натури, яка гнеться, а не ломиться, яка заразом чула й стійка, слухняна й постійна, до такої натури я буду завжди ніжний та вірний.
— Чи мали ви нагоду зустріти таку істоту, сер? І чи кохали ви таку жінку?
— Я кохаю її тепер.
— Але до мене — якщо я справді якоюсь мірою відповідаю вашому ідеалові?
— Я не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти принесла мені радість і здолала мене. Ти ніби скоряєшся сама й водночас скоряєш мене. Коли я намотую цю м'яку шовкову нитку на палець, вона змушує трепетати мою руку, й той трепет сягає до серця. Ти чаруєш мене і перемагаєш. І чари твої без міри любі моєму серцю, такі любі, що годі й висловити. І моя поразка солодша мені від найблискучішої перемоги. Чого ти всміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий і лукавий вираз твого обличчя?
— Я подумала, сер (пробачте мені мою думку, вона виринула мимоволі), я подумала про Геракла й Самсона...
— Ти подумала, мій маленький ельфе...
— Стривайте, сер! Ваші слова не вельми мудрі, так само, як і вчинки тих героїв. А все ж, якби вони одружились, то цілком відшкодували б ніжність свого женихання подружньою суворістю. І я боюся, що таким будете й ви. Цікаво, яку ви дасте мені відповідь через рік, коли я попрошу у вас якоїсь ласки чи послуги яку вам буде не з руки або не сподобається робити?
Попроси у мене щось тепер, Дженет, — якусь найменшу дрібницю, я хочу почути твоє прохання.
І попрошу, сер. Моє прохання вже готове. Кажи! Тільки якщо ти отак дивитимешся і отак усміхатимешся, то присягаюсь, я дам згоду на все заздалегідь, і ти пошиєш мене в дурні.
Зовсім ні, сер. Я попрошу вас тільки ось про що: не посилайте по коштовності і не заквітчуйте мене трояндами. Це однаково, що обшити золотим мереживом оцей простий носовичок, що у вас в руці.
— Це однаково, що прикрашати золото позолотою? Знаю. Гаразд, я вволю твоє прохання. Тимчасово я відміню свій наказ. Однак ти ще нічого не попросила. Ти просто не прийняла дарунка. Попроси чогось.
— В такому разі, сер, зробіть ласку і заспокойте мою цікавість, її турбує одне запитання.
Він збентежився й одразу похапцем спитав:
— Що? Що таке? Цікавість — це небезпечний прохач. Добре, що я не присягнувся вволити всяке прохання.
— Таж у цьому нема нічого страшного, сер.
— Кажи швидше, Джейн, хоч я б радше волів, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила в мене половину мого майна.
— Слухайте, царю Артаксерксе! Що я робитиму з половиною вашого майна? Чи ви маєте мене за єврея-лихваря, що видивляється, куди б вигідніше вкласти гроші? Радше я володітиму вашим цілковитим довір'ям. Ви ж не вилучите мене з числа тих, хто користується вашим довір'ям, коли вже допустили мене до вашого серця?
— Ти не втратиш його, Джейн. Тільки ж є речі, не варті того, щоб їх комусь звіряти. Ради Бога, не прагни покласти на душу зайвий тягар, не тягнися до отрути, не стань Євою, поділивши зі мною яблуко спокуси.
— А чом би й ні, сер? Ви оце сказали, як любите бути скореним, як вам приємно зазнавати поразки. Чому б мені не витягти з вас іще одне признання? От почну благати й молити, а коли треба, то й плакати і гніватися, аби тільки випробувати свою над вами владу!
— Таких штук я тобі не дозволю. Спробуй-но наполягати, вимагати — і всьому кінець.
— Он як, сер? Надто вже хутко ви вийшли з гри. А як ви спохмурніли! Ваші брови зробились з мій палець утовшки, а ваше чоло нагадує мені «блакитне виталище громів», як його названо в одній чудернацькій поемі. Цей погляд ви збережете, либонь, і для подружнього життя?
— А коли ти збережеш свій погляд для подружнього життя, то я, як християнин, буду змушений відцуратись від такого ельфа, чи то пак саламандри. То що ти хотіла дізнатись, хитрунко? Питай мерщій!
— Отакої! Це вже з вашого боку й зовсім нечемно, хоч воно мені подобається куди більше за лестощі. Хай краще я буду хитрун-кою, ніж ангелом... А запитання моє таке: нащо вам так конче хотілося переконати мене, що ви думаєте взяти шлюб з міс Інґрем?
— Оце й усе? Хвала Богові, це ще не так страшно! — його нахмурене чоло проясніло. Він, усміхнувшись, глянув на мене й погладив по голові, ніби зрадів, що уник якоїсь небезпеки. — Що ж, можу признатись, — казав він далі, — хоч воно тебе трохи обурить, Джейн. А я вже знаю, що ти спалахуєш, як сірник, коли обурена. Коли вчора вночі при світлі холодного місяця ти повстала проти своєї долі й обстоювала свої рівні зі мною права, ти палала, як вогонь. До речі, Дженет, ти перша освідчилась мені й погодилася стати моєю дружиною!
— Звісно, я. Тільки, будь ласка, не відхиляйтесь, сер! Ви мали сказати про міс Інґрем.
— Гаразд. Я удавав, що упадаю коло міс Інґрем, бо хотів, щоб ти так само до нестями закохалася в мене, як я закохався в тебе. Я знав, що ревнощі — мій найкращий спільник в тому, чого хотів досягти.
— Он воно що! Який же ви тоді дрібний! Отакусінький, як оцей нігтик на моєму мізинцеві. Який сором і яка ганьба так діяти! І нам не жаль було почуттів міс Інґрем, сер?
— її почуття зібрані в одному осередку — в гордощах. А гордощі треба упокорювати. А ти ревнувала, Джейн?
— Не в цім річ, містере Рочестер, і хай це вас не цікавить. Дайте мені ще одну правдиву відповідь. Як ви гадаєте: міс Інґрем не страждатиме від вашого нещирого залицяння? Хіба вона не відчує себе відштовхнутою і покинутою?
— Та ні! Я ж казав тобі, що, навпаки, саме вона знехтувала мною. Думка про моє зубожіння враз остудила чи швидше загасила її полум'я.
— У вас своєрідний, підступний розум, містере Рочестер. Боюся, що ваші засади дещо ексцентричні.
— Мене ніхто не вчив моїх засад, Джейн, і, може, через те, що на них ніхто не звертав уваги, вони дещо скривилися.
— Я не жартую, сер. Чи зможу я бути до кінця щасливою з того великого щастя, що мені випало, знаючи, що хтось переживатиме такий самий гіркий біль, який недавно почувала я сама?
— Зможеш, моя добра дівчинко, бо нема на світі іншої істоти, яка б так чисто і так щиро кохала мене, як ти, і віру в твою любов, Джейн, я приклав до своєї душі, як цілющий бальзам.
Я притулилася губами до руки, що лежала на моєму плечі. Я дуже-дуже любила його — так любила, що годі було вилити мою любов словами.
— Попроси ще чогось, — сказав він раптом. — Мені приємно, коли ти просиш, а я поступаюсь.
А я вже мала напоготові нове прохання.
— Дайте знати про ваші наміри місіс Фейрфакс, сер. Вона бачила нас минулої ночі в холі, і це її вразило. Скажіть їй про свій задум ще до того, як я побачу її знову. Мені важко на серці, коли я знаю, що ця добра жінка думає про мене негарно.
— Іди до себе й надінь капелюшок, — одказав він. — Сьогодні ти поїдеш зі мною до Мілкота, а я тим часом поясню усе старенькій. Чи не подумала вона, Дженет, що ти пожертвувала усім заради кохання?
— Мабуть, вона думає, що я забула своє становище, а заразом і ваше, сер.
— Становище! Становище! Твоє становище тепер у моєму серці, і дорого заплатять ті, що задумають тепер чи потім образити тебе! Іди.
Я хутко вбралася, а коли почула, що містер Рочестер виходить з вітальні місіс Фейрфакс, не довго думавши, подалася туди. Стара леді читала свою ранкову пайку Святого Письма. На столі перед нею лежала розгорнена Біблія, а зверху — окуляри. Зачувши попідомлення містера Рочестера, вона забула про читання і сиділа, втупивши погляд у білу стіну, страшенно здивована, її чиста душа була збурена несподіваною звісткою. Побачивши мене, вона підвелася, спробувала всміхнутися й зліпити кілька слів на поздоровлення. Тільки усмішка їй не вдалася, а поздоровлення вона не доказала. Вона начепила на носа окуляри, згорнула Біблію й відсунулася від столу.
— Мене це дуже здивувало, — почала вона. — Я просто не знаю, що й сказати вам, міс Ейр. Чи, може, це мені сниться? Часом я таки дрімаю, коли сиджу сама, і мені верзеться те, чого не буває. Не раз мені отак привиджувалося, що мій любий чоловік, який помер п'ятнадцять років тому, заходить і сідає коло мене. Іноді я аж чую, як він кличе мене на ймення — Алісою, як він завжди мене звав. Отож скажіть мені, чи це правда, що містер Рочестер просить вашої руки? І не смійтеся з мене. Адже я цілком ясно бачила, як він зайшов сюди п'ять хвилин тому і сказав, що за місяць ви станете його дружиною.
— Це саме він сказав і мені, — відповіла я.
— Сказав? І ви йому повірили? І ви дали згоду?
— Так.
Вона спантеличено глянула на мене.
— Ніколи б не подумала. Він — такий гордий. Всі Рочестери були горді, а його батько ще й любив гроші. Та й містера Рочестера всі мають за розсудливого господаря. І він думає з вами одружитися?
— Так він мені сказав.
Вона окинула мене поглядом. В її очах я прочитала, що в мені вона не знаходить тих чар, які б допомогли їй розгадати цю загадку.
— Це не вкладається в моїй голові, — казала вона далі, — хоч видно, це правда, коли й ви так кажете. Тільки що з цього вийде — важко вгадати, їй-Богу, не знаю. В таких випадках краще мати однакове становище й достатки, а між вами ще й різниця в двадцять років. Він міг би бути вам батьком.
— Оце вже ні, місіс Фейрфакс! — випалила я, мов ужалена. — Він нічим не нагадує батька! Хоч хто нас побачить разом, ніколи цього Містер Рочестер виглядає молодим, ніби йому двадцять п'ять років, він і є такий молодий.
— І він справді одружується з вами з любові?
Мене так вразили її холодність і недовіра, що мої очі сповнилися сліз.
— Дуже шкода, що доводиться вас засмучувати, — казала далі вдова, — тільки ж ви така молода і так мало знаєте чоловіків, що я мушу застерегти вас. Знаєте приказку: «Не все те золото, що блищить». І в цьому ділі я боюся, як би щось не вийшло не так і не розвіяло наших з вами сподівань.
— Чому? Хіба я потвора? — сказала я. — І хіба не може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність?
— Ні, ви гарненька, та ще й дуже, а останнім часом стали ще краща, та й містерові Рочестеру, видно, припали до серця. Я давненько примічаю, що він вам в усьому потурає, і боялася за вас. Мені не давало спокою, що він дуже вже до вас горнеться, і я не раз хотіла застерегти вас, хоч і не
припускала, щоб сталося щось недобре. Я знала, що така думка здивує, а то й образить вас. Та ви були стримані, скромні й розсудливі, і я сподівалася, що ви й самі не дасте себе скривдити. Не можу вам і переказати, як я потерпала минулої ночі, коли по всьому домі шукала й не могла ніде знайти вас, а тут іще й господаря не було. А о дванадцятій годині ви зайшли вдвох.
— Ну, тепер це мало важить, — перебила я її нетерпляче. — Досить того, що все гаразд.
— Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, — сказала вона, — тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками.
Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель.
— І я хочу, я теж хочу до Мілкота! — кричала вона. — А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене.
— Попрошу, Адель, — і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ґанку якраз під'їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок.
— Правда, сер, Адель може поїхати з нами?
— Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви!
— Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще.
— Аж ніяк. Вона тільки заважатиме.
Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі.
— Що таке? — спитав він. — Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться?
— Краще було б, якби ви її взяли, сер.
— Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! — гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла.
— Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, — сказав він, — коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство.
Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань.
— Нехай Адель іде до мене, — мовила я. — Вона турбуватиме вас, сер, а з цього боку місця досить.
Він передав її мені, ніби це було кімнатне собача.
— Таки треба буде послати її до школи, — сказав він уже з усміхом. Зачувши це, Адель спитала, чи вона туди піде з мадемуазель, чи без неї.
— Звичайно, що без мадемуазель, — відповів він, — бо я заберу її на місяць, і там в печері серед вулканів і білих долин вона житиме зі мною, і тільки зі мною.
— Там нема чого їсти, сер, і ви заморите її голодом, — зауважила Адель.
— Ранком і ввечері я збиратиму для неї манну небесну. На місяці, Адель, гори й долини геть усипані білою манною.
— А як вона захоче погрітися, то де шукатиме вогню?
— Вогонь горить у місячних вулканах. Коли їй стане холодно, я віднесу її аж на верхівку й покладу край кратера.
— О, їй буде там дуже незручно! А одяг? Де його взяти, коли зноситься старий? Містер Рочестер удав, що це його спантеличило.
— Ай справді... — відказав він. — А що б ти робила, Адель? Розкинь як слід думкою. Чи не підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка, як ти гадаєш? А на шарф — веселка?
— Ні, їй краще так, — мовила Адель, трохи подумавши, — а ще й те, що, живучи на місяці тільки з вами одним, вона знудиться. Якби я була мадемуазель, я б ніколи не згодилася їхати.
— А вона, бачиш, згодилася, ще й дала мені слово.
— А ви зможете її туди завезти? Адже до місяця нема дороги. Він у повітрі. І ні ви, ні вона не вмієте літати.
— Адель, глянь-но на поле!
Виїхавши з брами Торнфілда, коні весело бігли рівною дорогою до Мілкота. Вчорашня злива прибила пилюку, й умиті живоплоти та височенні сосни обабіч шляху тішили око своїм зеленим кольором.
— Якось увечері, Адель, два тижні тому я йшов цим полем... Це було того дня, як ти помагала мені гребти сіно в саду, і я добре-таки стомився. Я сів відпочити на перелазі, витяг записника й почав писати про те лихо, що впало на мене давнодавно, й про своє щире бажання, щоб настали щасливі дні. Я писав дуже швидко, дарма що день поволі згасав і я погано бачив сторінки, аж тут щось таке надійшло стежкою і спинилось кроків за два від мене. Я глянув на нього. Це була невеличка істота з тонкою вуаллю на голові. Я підкликав її ближче, вона підійшла і стала біля мене. Я не сказав ні слова і вона — ні слова, тільки я прочитав у її очах, а вона читала в моїх, і ось що я дізнався з нашої безсловесної розмови.
Це була фея, і прийшла вона з країни ельфів, прийшла дати мені щастя. Я мушу піти з нею із суєтного світу до якогось безлюдного краю — от хоч би й на місяць. Вона хитнула головою у напрямі місяця, що сходив над Ґеєм. Це вона розповіла мені про алебастрову печеру й срібну долину, де ми зможемо жити. Я сказав, що охоче подався б туди, тільки ж я не маю крил і не можу літати, достоту те, що оце зараз сказала й ти. «О! — відповіла фея. — Це нічого! Ось на, візьми талісман, що усуне всі перешкоди», — і вона дала мені гарний золотий перстень. «Надінь його, — сказала фея, — на четвертий палець моєї лівої руки, і я буду твоя, а ти будеш мій. Ми покинемо землю і створимо собі рай отам». І вона знову кивнула на місяць. Цей перстень, Адель, лежить у мене в кишені як монета, хоч я сподіваюсь, що вона незабаром знов обернеться на перстень.
— А до чого тут мадемуазель? Що мені до феї? Ви ж казали, що візьмете на місяць не фею, а мадемуазель?
— Бо мадемуазель і є фея, — таємниче прошепотів містер Рочестер.
Тут я сказала Адель не зважати на його жарти, а вона й собі з властивим французам здоровим глуздом назвала містера Рочестера вигадьком і заявила, що й не думала вірити його казкам про фей, бо ніяких фей немає. А якби й були, то вона певна, що вони б йому не являлися, не дарували перснів і не обіцяли жити з ним на місяці. Година, що ми провели в Мілкоті, була для мене досить тяжка. Містер Рочестер змусив мене піти до найкращої крамниці, де торгують шовками. Там я дістала наказ вибрати з півдесятка шовкових суконь. Мені цього дуже не хотілось, і я просила відкласти купівлю на пізніше. Та ні ж, як на нього, це треба було зробити конче зараз. Щоправда, після енергійних, пошепки висловлених прохань я зменшила півдесятка до двох, хоч він заприсягся, що вибере ці дві сам. З острахом стежила я, як його очі блукали по строкатих полицях. Вони спинилися на багатому аметистовому шовку й на розкішному темно-рожевому атласі. Я знов шепнула йому, що з таким успіхом він може купити мені золоту сукню й срібного капелюшка, бо я, мабуть, ніколи не зважуся одягти ці пишні убори. Довгим умовлянням, — бо він був страшенно впертий, — я таки переконала його замінити їх на простенький чорний атлас і сріблясто-сірий шовк.
— Цього разу хай вже буде так, — сказав він. — Але я ще тебе вдягну в таке блискуче й барвисте вбрання, що ти будеш в нім як грядка з квітками.
Я щиро раділа, коли ми вийшли з крамниці шовків, а потім від ювеліра. Бо що більше він мені купував, то дужче палали мої щоки з досади і якогось приниження. Коли ми знову сіли в карету і я, стомлена й розпалена, відкинулася на сидінні, я згадала про те, що в калейдоскопі сумних і радісних подій я зовсім забула про лист мого дядька Джона Ейра до місіс Рід та про його намір удочерити мене й відписати мені своє майно. «Справді, це полегшило б моє становище, — подумала я, — я б мала бодай якусь незалежність. Я не можу терпіти, щоб містер Рочестер зодягав мене як ляльку
і щоб на мене, мов на другу Данаю, щодня сипався золотий дощ. Ось приїдемо додому, і я відразу напишу на Мадейру дядькові Джону, що виходжу заміж і за кого. Якби я могла знати, що внесу до багатства містера Рочестера свою, хай і невелику часточку, мені легше було б жити тепер на його утриманні». І трохи заспокоєна цією думкою (лист до дядька був написаний того ж таки дня), я глянула в очі своєму господареві й коханому, який уперто ловив мій погляд, а я відверталася. Він усміхнувся. І його усміх нагадав мені усміх султана, що у хвилини ніжності обдарував свою рабиню золотом і коштовностями. Я щосили стиснула його руку, яка шукала моєї, аж вона почервоніла, і відштовхнула її.
— Не треба отак на мене дивитися, — сказала я, — а то я довіку не носитиму ваших подарунків, тільки свої старі ловудські вбрання. Я так і поїду до шлюбу в цій дешевій фіалковій сукні, а ви зі сріблясто-сірого шовку можете пошити собі халата, а з чорного атласу добрий десяток камізельок.
Він стиха пирснув і потер собі руки. - Хто де бачив, хто де чув таке? — вигукнув він. — Хіба це не ориґінальність? Хіба це не пікантність? Я не поміняю своєї маленької англійської дівчинки на цілий сераль одалісок з їхніми формами гурій, очима сарн і всім таким!
Цей натяк на східні звичаї вжалив мене ще дужче.
— Я зовсім не хочу правити вам за сераль, — відказала я, — тим-то, будь ласка, не рівняйте мене з ним. Коли ж ця ідея вас дуже захоплює, за чим стало діло, сер? Довго не думавши, їдьте на ринки Стамбула і на ті гроші, які вам кортить будь-що витратити тут, накупіть собі, скільки потрібно, живого товару.
— А що ви робитимете, Дженет, поки я торгуватимусь за ці тонни людської плоті і приглядатимусь до широкого вибору чорних очей?
— Я готуватимусь стати місіонером, щоб проповідувати свободу поневоленим і в тому числі мешканкам вашого сералю. Я підніму у вашому сералі повстання, і вас, трьохбунчукового пашу й тирана, ми вмить візьмемо у полон, і я дозволю розкувати ваші кайдани тільки тоді, коли ви підпишете найліберальніший указ, що його будь-коли підписував деспот.
— Я здамся на вашу милість, Джейн.
— Я б не мала до вас милості, містере Рочестер, якби ви благали її такими очима, як зараз. Доти, доки ви б так дивилися, я була б певна, що хоч би який указ ви підписали під примусом, перше, що ви зробите після звільнення, — це порушите його умови.
— Хоч убийте, Джейн, не знаю, чого ви хочете? Чого доброго, ви змусите мене взяти шлюб не тільки перед вівтарем, а ще й підписати приватну шлюбну угоду. Бачу, ви хочете забезпечити собі особливі умови... Які саме?
— Я хочу, щоб на душі у мене було спокійно, сер, щоб я не була пригнічена мільйоном зобов'язань. Пам'ятаєте, що ви казали про Селіну Варане, про діаманти та шовк, якими наділяли її? А я не хочу бути вашою англійською Селіною Варане. Я й надалі буду гувернанткою Аделі, бо так я маю хліб і пристановище, та ще тридцять фунтів на додачу. На ці гроші я й буду одягатися, — від вас же я хочу тільки...
— Чого саме?
— Поваги. І коли я так само шануватиму й вас, ми будемо квити.
— Чи ти ба! Вашому дитячому зухвальству та вродженій зарозумілості нема нічого рівного в природі, — сказав він. Ми були вже недалеко Торнфілда. — Чи не зробите ви мені таку ласку і пообідаєте зі мною сьогодні? — спитав він, коли ми проїхали браму.
— Ні, дякую вам, сер.
— Чого ж це: «Ні, дякую вам», — дозвольте вас спитати?
— Я ніколи не обідала з вами, сер, і не бачу причин робити це тепер, поки...
— Поки що? Ви так полюбляєте спинятися на півдорозі?
— Поки не можна буде робити інакше.
— Чи не гадаєте ви, що я їм як людожер або вовкулак, і боїтесь мого товариства за столом?
— Я зовсім цього не думала, сер. Тільки я хочу, щоб цей місяць усе було, як досі.
— Ви покинете, і то негайно, вашу рабську працю ґувернантки.
— Справді? Перепрошую, сер, тільки я її не покину. Я й далі робитиму все те, що
робила досі. Ми, як і раніше, не бачитимемось за дня, а ввечері можете посилати по мене, коли будете схильні мене бачити, і я прийду, але не раніше.
— Я хочу покурити, Джейн, або понюхати табаки, щоб оговтатися від цього всього, — pour me donner une contenance, — як сказала б Адель, — та, на лихо, я не маю тут ні портсигара, ні табакерки. Тож послухайте, що я скажу вам під секретом; тепер ваше свято, маленький тиране, та незабаром буде моє. Тоді я схоплю вас і триматиму, образно кажучи, на отакім ретязі (і він торкнув ланцюжок свого годинника). Отак, «найкраща з усіх, я носитиму вас у грудях, а то ще втрачу свій скарб».
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |