10. Мазур О.С. - Цивільне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчан- ня. — К.: Ун-т Україна, 2005. — 287 с.
ВСТУП Розвиток різних форм спілкування між людьми висунув потребу в наданні їмможливості за погодженням сторін використовувати запропоновані законодавцем правові моделі, або ж самим їх створити. Такими моделями стали правочини (угоди, договори).Тенденція до підвищення ролі правочину, характерна для всього сучасного цивільного права, стала проявлятися останніми роками у зростаючих масштабах. Ця тенденція в першу чергу пов'язана з докорінною перебудовою економічної системи країни. Ключове значення для такої перебудови мало визнання приватної власності і поступове заняття нею командних висот в економіці.Застосування договорів (угод, правочинів) протягом уже декількох тисяч років пояснюється тим, що мова йде про гнучку правову форму, якою можуть наділятися різні за характером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться до регулювання в рамках закону поведінки, а, разом з тим, і наслідків порушення відповідних вимог.У свій час із приводу відносної значимості закону і договору (правочину) були висловлені три точки зору. Прихильники “вольової теорії” думали, що договір як вольовий акт контрагентів – першоджерело, а закон лише заповнює або ж обмежує їхню волю. Представники теорії пріоритету закону виходили з того, що договір володіє лише похідним від закону правовим ефектом. Нарешті, прихильники третьої, “емпіричної теорії” вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на визначений економічний ефект; при цьому під наслідками договору маються на увазі такі засоби для його здійснення, про які сторони можуть і не мати і, більш того, частіше всього насправді не мають чіткого уявлення.Регулююча роль правочину зближає його з законом і нормативними актами. Умови договору відрізняються від правової норми головним чином двома принциповими особливостями. Перша зв'язана з походженням правил поведінки: договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю органа, який його видав. Друга розрізняє межі дії того й іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки тільки його сторін – для тих, хто не є сторонами, він може створювати права, але не обов'язки; у той же час правовий або інший нормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило (будь-яке обмеження кола осіб, на яких поширюється нормативний акт, визначається ним же). У публічному ж договорі (правочині) в кінцевому результаті визначальне значення має воля сторін.Договір слугує бездоганною формою активності учасників цивільного обороту. Важливо підкреслити, що, незважаючи на зміну його соціально-економічного змісту, у ході розвитку суспільства сама по собі конструкція договору як породження юридичної техніки залишається у своїй основі досить стійкою.З плином часу та розвитком системи суспільних відносин, опосередковуваних договорами, розширився склад можливих учасників: поряд з фізичними особами (громадянами) у цій ролі стали виступати колективні утворення, визнані самостійними суб'єктами цивільного права – юридичними особами. Усе різноманітнішими ставали передбачені в законодавстві види правочинів, ускладнювалися комбінації елементів, що використовувались при конструюванні договірних правовідносин тощо.У римському праві уявлення про договір як про підставу виникнення, зміни або припинення правовідносин включало дві його неодмінних ознаки: по-перше, угода (conventio, consensus) і, по-друге, особлива підстава угоди – визначена мета (causa).Кожного разу, коли сторони вчиняють правочин, вони повинні погодити його умови, що визначають права й обов'язки контрагентів. Однак, поряд з цим, в силу укладеного ними договору вони виявляються пов'язаними також правами й обов'язками, що передбачені в законі. Зокрема, маються на увазі такі права й обов'язки, що передбачені нормами, включеними в загальну частину Цивільного Кодексу, у загальну частину зобов'язального права (книга п’ята ЦК), у глави, присвячені відповідному правочину. РОЗДІЛ ІПРАВОЧИН – НАЙПОШИРЕНІШИЙ ВИД ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ Правочини належать до найпоширеніших юридичних фактів. Саме поняття юридичні факти означає конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Без юридичних фактів взагалі не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. 1.1 Поняття правочину, його особливості До найпоширеніших юридичних фактів належать правочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні. Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-продажу передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.). У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства. Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами). Одностороннім визнається правочин, для виникнення «кого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може утворювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону. Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори купівлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т.ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Наприклад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, Щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна Реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержання письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного право чину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів [6].Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу. Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того правочину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважаються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропозицію укласти договір.Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від правочину визначаються домовленістю сторін.Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними. Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на консенсуальні й реальні. Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узгоджено відносно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виникають відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів є консенсуальними.Для укладення реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна [6]. 1 .2 Умови дійсності правочину Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами чинності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності правочину, такі:- особи, що вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинення правочину особами, визнаними недієздатними, спричинює недійсність правочину);- зміст правочину не може суперечити вимогам закону. При цьому слово "закон" вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної особи, якщо таке обмеження не передбачено законом;- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчинити правочин відсутні. Такий правочин не може охоронятися законом;- правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом (наприклад, незаконним буде договір купівлі-продажу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчення, а також державної реєстрації);- правочини, що вчиняються, батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у результаті спадкування);- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із зазначених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований[6]. 1.3. Загальні вимоги щодо форми правочину Тепер конкретніше щодо форми правочину. Як вже було зазначено, вони можуть вчинятися в усній та письмовій формах (переважно). Як правило, форма правочину обирається за розсудом осіб, які його вчиняють, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує вчинити правочин в певній формі.Усним є правочин, в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.Усно можуть вчинятися також правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ст. 206 Цивільного Кодексу). Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в сфері роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.Характерною рисою усних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку – укладання і вчинення. Якщо такого співпадання не має, то угода не підпадає під дію ст.206 ЦКУ.Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.А от щодо письмової форми, то навіть є певна група правочинів, які можуть укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди [15]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність (про це піде мова нижче).Хоча закон і не дає вичерпного переліку правочинів, які вимагають обов'язкової письмової форми, проте законодавець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також між юридичною і фізичною особами потребують письмової форми [1]. Письмової форми потребують також угоди між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком усних правочинів. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму.Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню. У випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін. Проте на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений [1].Нотаріальне посвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом – нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом, що діють на підставі Закону України “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси, нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.Проте бувають такі випадки, коли одного лише нотаріального посвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Так, згідно статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового країни договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації.За статтею 210 правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом [1]. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.Вчинений у письмовій формі правочин підписується його учасниками. А правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками.Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису допускається лише у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.У випадку, коли фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа [1]. Підпис цієї особи на тексті нотаріально засвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками.Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір не оподатковуваного доходу, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати на виконанні дій, передбачених правочином або, навпаки, відмовлятися від його виконання, користуючись показаннями свідків. письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо, передусім, сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність – про те, що правочин міг бути і не укладений. Недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Ще однієї формою вчинення правочину є мовчання. Згідно ч.3 статті 205 воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням у випадках, встановлених договором. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає влення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб`єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця. РОЗДІЛ ІІ.КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОЧИНІВ Правочини, які щоденно учиняють фізичні та юридичні особи, є доситьрізноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченоїзаконодавством. 2.1 Види правочинів, виходячи з кількості сторін. Якщо розглядати правочини за кількістю сторін, що беруть участь в його укладанні, то можна їх розділити на односторонні та дво- чибагатосторонні (договори). Якщо для виявлення правочину достатньоволевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. У статті 202 ЦКУзазначено, що ця сторона може бути представлена як однієї, так ікількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лишедля особи, яка його вчинила. Для інших осіб він може створюватиобов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю зцими особами. Як типовий приклад можна розглядати заповіт, адже для йогоскладання і оформлення необхідно волевиявлення лише заповідача.А от якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, тоце двостороння (або багатостороння) угода. Під угодою розуміється діягромадян та юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну,припинення цивільних прав або обов'язків. Двосторонній правочин можевиникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, щоозначає усунення розбіжностей відносно його умов. Наприклад, дляукладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волюпокупця і продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можутьвиступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіхучасників, які виступають на одній стороні угоди, повинна виражати єдинуволю.Для виникнення багатосторонньої угоди потрібне волевиявлення трьох ібільше сторін. Вони можуть бути або зустрічними (трьох- абочотирьохсторонній обмін житлом), або ж спрямованими до однієї мети(наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більшеспільно діють для досягнення спільної господарської мети).Багатосторонні угоди теж являють собою договори. В багатосторонній угодікожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальнуволю. 2.2 Правочини платні і безоплатні За особливостями мети правочини поділяються на платні і безоплатні. Уплатному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої стороннивчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. Так, удоговорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власністьпокупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити за ньогопевну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лишеоплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. Зіншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а вобмін на іншу річ, або надання послуг.А от у безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майновенадання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволенняця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування.Безоплатними, крім цього, будуть договори: позики грошей без стягненняпроцентів, безоплатного користування майном, доручення без зобов'язаннявиплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини.Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом,погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породженихугодою. Так, договір купівлі-продажу завжди платний. А от договірдарування просто не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можутьбути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленостісторін. 2.3 В залежності від моменту виникнення – консенсуальні і реальні Якщо розглядати правочини з точки зору моменту виникнення, то вониподіляються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуальногоправочину достатньо погодження волі його учасників відносно всіхсуттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чиномоформлене). Тоді правочин вважається укладеним. З цього моменту у йогосторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договоромкупівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити занього повну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договорувиникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є саамеконсенсуальними. Проте односторонній правочин консенсуальним бути неможе. Тобто консенсуальні правочини – прерогатива двосторонніхправочинів, тобто угод.А от для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодженняволь) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії(наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій угодавважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні -здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець)передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі,визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути такуж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права іобов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання,а з моменту передачі речі. 2.4 За підставами, необхідними для дійсності правочину За такою ознакою, як підстави для дійсності правочину останніподіляються на каузальні і абстрактні. Підстава правочину – це їїюридична мета. Наприклад, договір майнового найму дає можливістьнаймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а задоговором дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно увласність. Загалом більшість правочинів є каузальними, оскільки мають наметі досягнення певного правового результату. В абстрактній угодідосягнення певного правового результату. В абстрактній угодідопускається замовчування мети угоди. У деяких випадках законодавецьдопускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть при їївідсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаютьсяабстрактними. До абстрактних угод, наприклад, належать розрахунки повизнаному сальдо зустрічних вимог. 2.5. Правочини, що укладаються за умовою Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою [1], тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо,стануться чи не стануться. Такі умови поділяються на відкладальні іскасувальні.Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вони чи ні, то цяобставина є відкладальною. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщенняукладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, яктільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста.Особи, що вчиняють правочин, обумовлюють припинення прав та обов’язківобставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. В цьому випадку данаобставина є скасувальною. Наприклад, вищезазначена угода піднайму жилогоприміщення може бути укладена за умови: піднаймач може поселитися іпроживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться ізвідрядження[12].Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами,називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повиннінедобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.За частиною третьою статті 212 – якщо настанню обставини недобросовісноперешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, щонастала. Якщо ж настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якійце вигідно, обставина вважається такою, що не настала.Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконанняобов’язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певнийстрок. Ще не відомо, станеться умова чи ні, а строк неминуче настане. Уцьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можутьвизначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжкучасу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться. 2.6 Біржові правочини У період становлення ринкових відносин все більшого значення набуваютьбіржові правочини. Тому про них варто згадати. Біржовими називаютьсяугоди, укладені членами біржі між собою безпосередньо чи через своїхпредставників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов'язківвідносно майна, яке допущено до обігу на біржі в строки і порядку,встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі[14].До біржових угод застосовуються загальні правила про відповідні договорикупівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бутиередбачені й інші умови біржових угод, які складають комерційну т ємницю сторін і не підлягають розголошенню без їх згоди.Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові угоди поділяються на: - угоди з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажуконкретного товару. Різновидність такої угоди - бартерна угода;- ф'ючерсні угоди - це угоди, що передбачають передачу акцій або товарута виплату грошової суми через визначений строк після укладання угоди заціною, встановленою в угоді. Ф'ючерсні угоди, як правило, укладаються зметою страхування угод з реальним товаром;- угоди з цінними паперами.Спори, пов'язані з укладанням біржових угод, розглядаються в біржовомуарбітражі, рішення якого може бути оскаржене в суді або арбітражі[13]. РОЗДІЛ ІІІНедійсність правочинів3.1 Підстави для визначення правочину нелдійсним Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність. Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом. Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.До нікчемних правочинів належать такі:- правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій Другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;- правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;- правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою. Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;- правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;- односторонній правочин, у якому недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі;- договір, у якому сторони не додержали вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне посвідчення договору не потрібне;- правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;- правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;- правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту. Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін договору, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними [12]. Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, або оспорюваними. До них належать правочини, вчинені:- неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);- фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без згоди піклувальника);- дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;- фізичною особою під впливом помилки;- фізичною особою під впливом обману;- фізичною особою під впливом насильства;- фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.- внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;- юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;- фіктивні й удавані правочини.Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення[6]. 3.2. Правові наслідки визнання правочинів недійсними. Правові наслідки недійсності правочину такі:а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розрахунків;в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини [6]. ВИСНОВКИ Отже, в даній роботі я намагалася якомога ширше розкрити питання, щотаке правочин, умови його дійсності, класифікацію. Дану тему курсовоїроботи я вибрала не випадково, адже правочини – це такі юридичні факти,які ми вчиняємо щодня. Тому їх роль у нашому житті не можнаприменшувати. Адже ми користуємось комунальним транспортом, купуєморізноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. Саме у цих іподібних випадках укладаються відповідні правочини. А щодо діяльностіюридичних осіб, то вона взагалі неможлива без правочинів.Правочином визнається та дія, яка спрямована на встановлення, зміну абоприпинення цивільних прав або обов'язків. Причому ця дія не лише булласпрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни абоприпинення цивільних правовідносин. Особи – учасники правочину – маютьбути юридично незалежними та рівноправними. Правочин може призвести довстановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і впоєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосередньогопородження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договіркупівлі-продажу.Для дійсності правочину важливо дотримуватися умов його чинності (вонивикладені у ст.203 ЦК України), зокрема:- зміст правочину не може суперечити Кодексу, актам цивільногозаконодавства, моральним засадам суспільства;- особа, що вчиняє правочин, повинна мати відповідний обсяг цивільноїдієздатності. Нагадаю, що за статтею 30 Цивільного Кодексу цивільноюдієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати длясебе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатністьсвоїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їхвиконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати йоговнутрішній волі. Воля є важливим елементом правочину, так само як і їїзовнішній вираз - волевиявлення. Наявність правочину свідчить про те, щообидва учасники бажали його укласти і що їхній зовнішній вираз волі(волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі іволевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідністьвнутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, тобтосправжнє бажання укласти угоду, відсутні. Така угода вже не можеохоронятися законом;- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, а саме – усно, вписьмовій формі або ж мовчанням. Але переважна більшість правочиніввчиняється все ж таки у письмовій формі, а за бажанням сторін правочинможе бути посвідчений нотаріально. Є випадки, коли нотаріальнепосвідчення обов'язкове. Проте існують випадки, коли одного лишепосвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Наприклад,договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири)або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нетільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації;- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків;- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечитияється батьками (усиновлювачами), не може суперечитиправам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатнихдітей.Розкривши суть цих питань і давши визначення окремим поняттям, можназробити висновки про підстави виникнення, зміни і припинення правочинів,а також про значення законності укладання угод для економіки України ісуспільства в цілому. Список використаної літератури та джерел 1. Цивільний КодексУкраїни. – К.: Юрінком Інтер, 20142. Цивільне право України: підручник. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова – К.:Юрінком Інтер, 20023. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів тафакультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 19974. Договорное право. М.И. Брагинский, В.В. Витрянский – М., 20015. Штефман М.Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997.6.Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с. — (Вища освіта XXI століття). 7. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.8. Калмиков Ю.Х. Вопросы применения гражданско-правовых норм. - Саратов, 1976.9. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.
10. Мазур О.С. - Цивільне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчан- ня. — К.: Ун-т "Україна", 2005. — 287 с.
12.Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312с.
13. Зорислава Ромовська - Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч-ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.
14. Цивільне право: навчальний посібник - Р.О. Стефанчук (2004)
15. Закон України про нотаріат / Відомості Верховної ради України, 1993 р., №39.
