2. Структура політичної науки.

2. Структура політичної науки.

Політологія має певну внутрішню структуру, основними елементами якої є історія політичних вчень, теорія політики й прикладна політологія. Будучи єдиною за своєю суттю наукою, політологія внутрішньо диференційована й включає цілий ряд більш окремих дисциплін, що відбивають окремі аспекти, сторони політики і її взаємовідношення із суспільством. Як вважає німецький учений П. Ноак, політична наука складається із чотирьох найважливіших дисциплін: політичної філософії, або політичної теорії; вчення про політичні інститути; політичної соціології; теорії міжнародної політики.

Названий перелік з політичних наук може бути доповнений історією політичних вчень, політичною антропологією, політичною психологією, політичною географією, політичною екологією, політичною астрологією й т.п.

Науки про саму політику. Трохи умовно всі політичні науки можна розділити на дві групи: дисципліни, що вивчають безпосередньо саму політику, і науки, що досліджують її взаємозв'язок з іншим світом. До першого відносяться політична філософія (у тій мірі, у якій вона вивчає природу політики і її загальні закони), вчення про політичні інститути, теорія міжнародної політики, політична історія; до других - політична соціологія, політична психологія, політична географія й ін.

Політична філософія - галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємини між особистістю, суспільством і державною владою й та, що розробляє ідеали й нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Вона прагне відповісти на питання, чому й навіщо існують ті або інші політичні явища і якими вони повинні бути.

Предмет політичної філософії можна розділити на три групи явищ. По-перше, це політичні цінності, критерії оцінки реальної політики з погляду моралі, інтересів великих суспільних груп або всього людства. У цій області досліджень створюються нормативні теорії, даються етичні оцінки політичним інститутам і процесам, розробляються ідеали й цілі, а також найважливіші шляхи їхнього досягнення.

По-друге, предметом політичної філософії є найбільш глибокі основи політики. На відміну від емпіричних наук, що спираються на окремі спостережувані факти й верифікуємі гіпотези, політико-філософські знання ґрунтуються на теоретичних раціональних вишукуваннях, узагальненнях глобального історичного досвіду, логічних міркуваннях, хоча й не виключають аналіз конкретних фактів.

По-третє, ця наука аналізує способи й засоби пізнання політики, визначає зміст політичних категорій, наприклад таких з них, як влада, воля, рівність, справедливість, держава, права людини, політична поведінка й т.д. Без опори на такі категорії в остаточному підсумку неможливі й емпіричні політичні дослідження.

Таким чином, політична філософія служить загальною методологічною базою політичних досліджень, визначає зміст різних концепцій, виявляє універсальні принципи й закони у взаєминах людини, суспільства й влади, співвідношення раціонального й ірраціонального в політиці, її моральні критерії й мотиваційну основу, визначає границі й принципи державної влади й т.п. Політична філософія була історично першою формою існування політичної науки. Філософські знання становлять ядро світогляду людини й політичної культури суспільства.

Вчення про політичні інститути представлено в першу чергу теоріями політичної організації суспільства, держави й права, політичних партій і інших інститутів. У рамках цього навчання є безліч відносно самостійних дисциплін. Так, наприклад, вчення про державу й право крім загальної теорії держави включає цілий комплекс юридичних дисциплін. Політичні інститути, що традиційно стояли в центрі політичних досліджень, і сьогодні займають у них одне з найважливіших місць.

Теорія міжнародної політики - область політичних досліджень, предмет якої - міжнародні організації й об'єднання (ООН, НАТО, "Міжнародна амністія" і т.п.), зовнішньополітична діяльність держав, партій і суспільних рухів, міжнародні відносини. Вона вивчає також проблеми війни й миру, запобігання й урегулювання міжнародних конфліктів, формування нового світового порядку.

Політична історія вивчає політичні теорії, погляди, інститути й події в їхній хронологічній послідовності й зв'язках один з одним. Вся людська історія в певному сенсі - це минула політика. Без знання історії неможливо зрозуміти й передбачати майбутнє. Тому будь-які значні політичні дослідження, так чи інакше припускають звертання до політичної історії.

Прикордонні політологічні дисципліни. Цю групу становлять науки, що займають проміжне положення між політологією й іншими науками. Найважливішої з них є політична соціологія - наука про взаємодію між політикою й суспільством, між соціальним ладом і політичними інститутами й процесами. Вона з'ясовує вплив іншої, неполітичної частини суспільства й всієї соціальної системи на політику, а також її зворотний вплив на своє навколишнє середовище. Вона виділяється серед інших наук про політику насамперед соціологічним підходом до дослідження свого предмета, що вимагає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної детермінованості політичних явищ.

Політична соціологія використовує як макросоціологічний підхід, що припускає з'ясування соціальних основ влади, впливу конфліктів між соціальними групами на політичні процеси й т.п., так і мікросоціологічний метод, суть якого складається в розгляді конкретних політичних інститутів як соціальних організацій, в аналізі їх формальної й неформальної структур, методів управління й т.д.

Політична психологія вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості й підсвідомості, емоцій і волі людини, її переконань, ціннісних орієнтацій і установок. Ця наука розглядає людську поведінку як процес і результат взаємодії індивіда із середовищем, при якому дії особистості визначаються як характером зовнішнього впливу, так і особливостями їхнього сприйняття й усвідомлення суб'єктом, що і є безпосереднім предметом психологічного аналізу.

Політико-психологічні дослідження особливо широко застосовуються при вивченні електоральної й іншої політичної поведінки, політичного лідерства, політичної соціалізації, політичного конфлікту й співробітництва. Відносно самостійним напрямком цієї науки є політичний психоаналіз, представлений у працях З.Фрейда, Б.Булліта, Г.Лассуелла, Э.Фромма й інших.

Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, інтелектуальних, соціальних, культурних, релігійних і ін., а також зворотний вплив політичного устрою на особистість. Ця наука приділяє велику увагу дослідженню елементів політики в примітивних етнічних співтовариствах з родоплеменим ладом.

Політична географія досліджує взаємозв'язок політичних процесів з їхнім просторовим положенням (наприклад залежно від близькості до океану, до сильних держав і т.п.), територіальними, економіко-географічними, кліматичними й іншими природними факторами.

Політична астрологія займається з'ясуванням впливу космосу, розташування зоряних світил, сонячної активності, фаз Місяця й т.д. на політичні події й політичну поведінку. Хоча багато висновків цієї дисципліни носять гіпотетичний або навіть досить сумнівний характер, окремі її положення, наприклад вплив сонячної активності на масову політичну поведінку, політичну активність, заслуговують уважного врахування в практичній політиці, особливо в кризових ситуаціях.

Взаємозв'язку політики з окремими сферам соціального - економікою, правом, мораллю й ін. - вивчаються відповідними дисциплінами політичною економією, політико-правовою теорією, політичною етикою й ін. Окремі соціальні явища (мова, засоби масової інформації, реклама й т.д.) у своїх відносинах з політикою породжують ціле коло субдисциплін: політичну лінгвістику, політичну інформатику ін.

Реальні політичні дослідження звичайно полідисциплінарні й не укладаються в рамки окремих політичних наук. Так, наприклад, якщо ми хочемо одержати глибокі різнобічні знання про політичну партію, то повинні вивчити соціальний і демографічний склад партії і її електорату (предмет політичної соціології), її формальні організаційні структури, устрій і норми функціонування (теорія політичних інститутів), психологію політичних лідерів і членів (політична психологія), історію виникнення й партійні традиції (політична історія) і деякі інші аспекти.

Окремі політичні науки звичайно розрізняються не тільки за предметом, що характеризує, який аспект політики вивчається, але й по парадигмах і особливо методам дослідження.

3. Методи політичних досліджень.

Для узагальненої характеристики специфічних підходів до аналізу й пояснення політики нерідко використовується поняття парадигми. Парадигма - це специфічна логічна, розумова модель, що визначає способи сприйняття й інтерпретації дійсності.

В історії політичної думки використовувалися різні загальні парадигми й насамперед теологічна (релігійна), натуралістична, соціальна, раціонально-критична.

Теологічна парадигма базується на надприродному поясненні державної влади, бачить її джерела в Божественній волі й релігійних кодексах (святих писаннях, завітах пророків і т.п.). Натуралістична парадигма орієнтує на розгляд людини як частини природи й пояснення політики природним середовищем: географічними факторами, біологічною конструкцією, уродженими психічними властивостями й т.д. Соціальна парадигма по суті збігається із соціологічним підходом і тлумачить політику через вплив на неї інших сфер суспільства: економіки, соціальної структури, права, культури й т.д. Раціонально-критична парадигма орієнтує на розкриття внутрішньої природи політики, її найважливіших елементів і їхню взаємодію, на виявлення лежачих в основі динаміки політичного життя конфліктів і т.п.

Поняття парадигми відбиває зв'язок політичної думки з типами світогляду, із загальними філософськими картинами миру, що панували в ті або інші історичні епохи.

Втілювані в парадигмах різні картини світу протягом людської історії задавали загальні параметри й границі розвитку політичної думки. Однак на відміну від методів політології не всі парадигми політичної думки є науковими, деякі з них орієнтують на помилковий шлях пояснення політичних явищ.

Різноманітні методи, застосовувані політичною наукою, являють собою прийоми, способи вивчення політики. Найбільш важливі й часто використовувані нею методи можна підрозділити на три групи. Перша - загальні методи дослідження політики (нерідко їх називають підходами). Вони відрізняються безпосередньою спрямованістю на досліджуваний об'єкт і або дають його специфічну інтерпретацію (наприклад, системний і діяльнісний підходи), або орієнтують на особливий підхід до нього (порівняльний і історичний методи).

Соціологічний підхід припускає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної обумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології й культури. У своїх крайніх, жорстко детерміністських формах соціологічний підхід широко представлений у марксистських трактуваннях політики як надбудови над економічним базисом, як відносин між класами, націями й державами (В.И. Ленін). Цей метод яскраво виражений і в теорії зацікавлених груп А. Бентлі, що розглядає політику як сферу суперництва різноманітних суспільних груп, що переслідують власні інтереси.

Соціологічний метод по праву займає одне із центральних місць у соціологічній науці, багато в чому визначає специфіку політичної соціології. Одним з його широко розповсюджених, більше приватних проявів виступає культурологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Традиційно із глибокої стародавності політична думка базувалася на нормативному, або нормативно-ціннісному підході, що не втратив своєї значимості й у наші дні. Він припускає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їхню оцінку з погляду загального добра, справедливості, волі, поваги людського достоїнства й інших цінностей. Цей підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою й шляхів його практичного втілення. Він вимагає виходити з належного й бажаного, з етичних цінностей і норм і відповідно до них будувати політичну поведінку й інститути.

Нормативний підхід зазнає критики за ідеалізацію політичної дійсності, відірваність від реальності, умоглядність багатьох побудованих на його основі політичних проектів і конструкцій. Його певна слабкість проявляється в релятивності, відносності ціннісних суджень, їхньої залежності від світогляду, соціального стану й індивідуальних особливостей людей. І все-таки, незважаючи на деяку обмеженість, цей підхід необхідний для політ. науки, оскільки надає політиці етичний, людський вимір.

На відміну від нормативного, функціональний підхід вимагає вивчення залежностей між політичними явищами, що виявляються в досвіді, наприклад, взаємозв'язків рівня економічного розвитку й політичного ладу, ступеню урбанізації населення і його політичної активності, виборчої системи й кількості партій і т.п. Цей метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики й орієнтацію лише на факти й логіку. Одним з перших функціональний метод у політології широко використав Н. Макіавеллі, що проголосив відмову від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у всій її суперечливості. Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських установок виступає біхевіористський підхід - політологія повинна вивчати безпосередньо спостережуване (вербальне, словесне й практичне, усвідомлене й мотивоване підсвідомістю) політичне поводження людей за допомогою строго наукових, емпіричних методів.

До функціоналістськи, позитивістськи орієнтованих методів примикає структурно-функціональний аналіз. Він припускає розгляд політики як деякої цілісності, системи, що володіє складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення й виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Діяльність елементів системи як би запрограмована її структурною організацією, безпосередньо займаними ними (людьми, інститутами) позиціями й виконуваними ролями (президентів, міністрів, громадян і т.п.). Структурно-функціональний метод широко використали К. Маркс, Т. Парсонс і багато інших відомих соціологів і політологів. Він виступає в якості одного із принципів системного аналізу.

Системний підхід до політики вперше був детально розроблений в 50-60-х рр. нинішнього століття відомими американськими вченими Т. Парсонсом і особливо Д. Істоном. Суть цього методу складається в розгляді політики як цілісного, складно організованого організму, як саморегулюючого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через вхід (сприймаючий вимоги громадян, їхню підтримку або несхвалення) і вихід (прийняті політичні рішення й дії) системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження й виконує, за Д. Істоном, дві найважливіші функції: 1) розподіл цінностей і ресурсів; 2) забезпечення прийняття громадянами розподільних рішень у якості обов'язкових. За порівняно обмежений строк системний підхід до політики показав свою конструктивність і представлений у різноманітних теоріях політичних систем.

Аж до початку XX в. у політичній науці поряд з нормативним методом панував інституціональний підхід, і сьогодні займає в ній пріоритетні позиції. Він орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність: держави, партій, інших організацій і об'єднань, права, урядових програм і інших регуляторів політичної діяльності.

Не менш давню, ніж інституціональний метод, історію має антропологічний підхід, що виявився ще в Аристотеля в його баченні джерел політики в колективній сутності людини. Цей підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою роду людського, властивими кожному індивідові потребами (у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, спілкуванні, духовному розвитку й ін.). Сьогодні він виходить насамперед з таких принципів, як 1) сталість, інваріантість фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної й розумної (духовної), що споконвічно володіє волею; 2) універсальність людини, єдності людського роду й, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних і інших розходжень, рівноправності всіх людей; 3) невід'ємність природних, основних прав людини, їхнього пріоритету відносно до принципів устрою, законам і діяльності держави.

Стосовно до дослідження реальних політичних дій антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища або розумної, раціональної мотивації, але виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні й інші мотиви політичної поведінки, обумовлені людською природою й найбільше що яскраво проявлялися ще в первісних суспільствах.

Певна подібність із антропологічним методом у вимогах виходити в політичних дослідженнях з людини має психологічний підхід. Однак на відміну від антропологізму він має на увазі не людину взагалі як представника роду, а конкретного індивідуума, що припускає, звичайно, і врахування його родових якостей, соціального оточення й особливостей індивідуального розвитку.

Психологічний метод орієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Цей підхід зародився в далекій давнині. Так, ще Конфуцій рекомендував правителям Китаю враховувати у своєму поводженні психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри й слухняності. Помітний внесок у розробку психології володарювання вніс Н. Макіавеллі, особливо в роботі "Государ".

Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне із центральних місць у ньому займає психоаналіз, основи якого розробив З. Фрейд. Психоаналіз ставить у центр психологічних досліджень несвідомі психічні процеси й мотивації. Він виходить із того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються в сферу несвідомого й продовжують впливати на політичну поведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки, зокрема авторитарного типу особистості, що прагне за допомогою придбання влади до подолання почуття власної неповноцінності, різного роду комплексів, внутрішнього напруження.

Психологічний підхід не претендує на винятковість і дозволяє виявити один з найважливіших аспектів політичного життя. Його специфічним розвитком виступає соціально-психологічний метод, що орієнтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їх включеності в соціальні групи й різні параметри останніх, а також на дослідження психологічних характеристик груп (малих груп, натовпу, етносів, класів) і т.д.

Динамічну картину політики дає діяльнісний підхід. Він припускає розгляд її як специфічного виду живої й упредметненої діяльності, як циклічного процесу, що має послідовні стадії, етапи: визначення цілей діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ресурсів на їхнє здійснення; регулювання діяльності; облік і контроль за реалізацією цілей; аналіз отриманих результатів і постановка нових цілей і завдань.

Діяльнісний підхід служить методологічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття й реалізації обов'язкових для всього суспільства рішень. З використанням діяльнісного підходу зв'язане й трактування політики як специфічної форми управління суспільством.

Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного методу є критично-діалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз політики, виявлення її внутрішніх протиріч, конфліктів як джерела її саморуху, рушійної сили політичних змін. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (И. Хабермас, Т. Адорно й ін.), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, а також у цілому ряді інших ідейно-політичних течій.

Плодотворність цього методу визнається по суті всіма прихильниками плюралістичної організації суспільства, тому що плюралізм ґрунтується на принципі протиріч, конкурентного суперництва різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій, політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і груп. Критично-діалектичний метод є провідним у такій політологічній дисципліні, як конфліктологія.

Широке поширення в сучасній політології одержав порівняльний (компаративістський) підхід. Він використовувався вже в античному світі Платоном, Аристотелем і іншими мислителями. Цей метод припускає зіставлення однотипних політичних явищ (політичних систем, партій, різних способів реалізації тих самих політичних функцій і т.д.) з метою виявлення їхніх спільних рис і специфіки, знаходження найбільш ефективних форм політичної організації або оптимальних шляхів рішення завдань.

Застосування порівняльного методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн і народів, дозволяє вчитися на чужих помилках і рятує від необхідності "винаходити велосипеди" у державному будівництві. Творче, з урахуванням специфіки країни використання цього методу особливо актуально для сучасної української політології в умовах реформування суспільства й держави. На компаративістському методі базується спеціальна галузь політичних знань - порівняльна політологія.

До числа традиційних і фундаментальних методів політичної науки належить субстанціальний (від слова "субстанція" - першооснова, матерія), або онтологічний, підхід. Він вимагає виявлення й дослідження першооснови, що становить специфічну якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування й підпорядкування в їхніх різноманітних проявах або розподіл суспільства на "друзів" і "ворогів" (К. Шмітт). Серед величезної кількості визначень політики явно домінують її характеристики через владу й панування.

Віддавна в політології й інших науках використовується історичний підхід. Він вимагає хронологічної фіксації політичних подій і фактів, їхнього дослідження в часовому розвитку, виявлення зв'язку сьогодення, минулого й майбутнього. Цей метод переважає в історичних науках.

Загальнологічні й емпіричні методи. Використання всіх названих і інших методів першої групи дозволяє дати різноманітні всебічні характеристики політичної реальності. Однак арсенал пізнавальних засобів політології не вичерпується загальними методами дослідження політики. Він включає й другу групу методів, які відносяться безпосередньо до організації й процедури пізнавального процесу. Їх іноді називають загальнологічними методами.

З огляду на, що ці пізнавальні засоби не дають специфічної картини політики й належать не тільки політології, але й науці в цілому, можна обмежитися їхнім коротким перерахуванням. У дану групу методів входять індукція й дедукція, аналіз і синтез, сполучення історичного й логічного аналізу, моделювання, уявний експеримент, математичні, кібернетичні, прогностичні й інші подібні методи.

Третю групу пізнавальних засобів політології становлять методи емпіричних досліджень, одержання первинної інформації про політичні факти. Вони прямо не відбивають специфіку політології й в основному запозичені нею з конкретної соціології, кібернетики й інших наук. До цих методів відносяться: використання статистики, у першу чергу електоральної; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; ділові ігри, особливо плідні при прийнятті політичних рішень; спостереження, здійснюване дослідником-учасником реальних політичних подій, або спостереження за поведінкою людей, що перебувають в умовах експериментальної ситуації та ін. Найбільш широке застосування емпіричні методи знаходять у прикладній політології.

Найбільш доступним є - контент-аналіз. Він припускає цілеспрямоване вивчення певних документів (конституцій, законодавств, партійних програм, інструкцій, виступів у пресі або електронних засобах інформації політичних лідерів). Інакше кажучи - це кількісний аналіз будь-якого роду політичної інформації. У сучасних умовах застосування цього методу пов'язане із широким використанням комп'ютерних технологій.

Факторний аналіз - зводить безліч емпіричних даних до основного. Цей прийом дозволяє створювати карти, що фіксують найбільш типові прояви того або іншого політичного поводження.

Під спостереженням розуміють метод збору первинних даних, що полягає в навмисному, цілеспрямованому, систематичному сприйнятті і реєстрації політичних фактів. За методикою проведення спостереження діляться на два основних класи: 1) включене спостереження, при якому спостерігач імітує входження в середовище, де здійснюється політична діяльність (наприклад, присутній як учасник на зборах якої-небудь політичної партії, лекції та т.п.), і спостерігає її, являючись учасником події, як би «зсередини»; 2) невключене спостереження, коли спостерігач реєструє події «зі сторони», не приймає безпосередньої участі в діяльності аудиторії (наприклад, спостерігає за прибічниками якоїсь політичної течії, їх поведінкою на мітингу). Тут він може, не включаючись в те, що відбувається, спостерігати його дійсно максимально повно та об’єктивно (достоїнством же включеного спостереження є те, що учасники процесу не знають, що за ними спостерігають, і ведуть себе відповідно).

В основі методу експертних оцінок лежить проведення експертних оцінок фахівцями в тій області політичної діяльності, із приводу якої ведеться експертиза. Метод експертних оцінок найбільш ефективний для рішення широкого кола проблем політичного життя - вироблення управлінського рішення, оцінки політичної ситуації, прогнозу політичного розвитку.

Метод політичного моделювання складається в дослідженні політичних процесів і явищ шляхом розробки й вивчення їхніх моделей. Потреба в методі моделювання виникає тоді, коли аналіз реального політичного явища неможливий або скрутний, занадто дорого коштує або вимагає багато часу. Модель тут виступає аналогом реального політичного об'єкта. Моделювання політичних процесів може здійснюватися на підставі не тільки перевірених даних, але й гіпотез. Це дозволяє, з одного боку, перевірити гіпотези на несуперечність, з іншого боку - виявити параметри моделі. Системне моделювання активно застосовується для аналізу повторюваних виборчих компаній, а також для прогнозування результатів виборів у парламент.

Значне місце в політологічних дослідженнях займає політична аналітика. Політичний аналіз - описує способи й процедури дослідження конкретних політичних проблем. Політичний аналіз - це прикладна дисципліна, що формулює основні вимоги вивчення конкретних проблем, вільних від суб'єктивізму й свавілля, пошук найбільш прийнятних рішень і визначення необхідних для цього технологічних засобів і прийомів діяльності.

Розробкою політичного аналізу як прикладної області наукових знань займається особлива група фахівців: технологи, аналітики, експерти, консультанти, піармены (фахівці в області налагодження інформаційних зв'язків політичних структур із громадськістю), працівники партійних апаратів, помічники публічних політиків. Підсумком їхньої діяльності є різноманітні поради й рекомендації, прогнози, плани й програми діяльності державних і партійних органів, аналітичні довідки та ін.., спрямовані на оптимізацію рішення конкретних політичних проблем.

4. Функції політичної науки.

Функція - роль, що виконує певний соціальний інститут або процес відносно цілого. Функції політології - основні напрямки її впливу на суспільство. Функціонування й розвиток політичної науки в суспільному житті сполучається з виконанням нею цілого ряду певних функцій, зв'язаних не тільки з пізнанням політики, але й з реальною практичною діяльністю в сфері публічної влади.

(За А.І.Соловйовим) Це насамперед дескриптивна функція, що припускає необхідність всебічного й повного опису внутрішніх і зовнішніх зв'язків політичних явищ, їхніх характерних ознак. Здійснення даної функції нерозривно пов'язане зі зміною й збагаченням способів і прийомів пізнання, вимоги до яких визначаються станом об'єкта, потребами суспільства в одержанні достовірних знань про політичні зміни, наявністю професійних виконавців і деяких інших умов.

Політична наука виконує й оцінну функцію, що припускає винесення суджень про політичні об'єкти (і їхніх властивостях) з погляду їхньої прийнятності або неприйнятності для того або іншого суспільного суб'єкта. Інакше кажучи, політичні явища піддаються з боку вчених обов'язковій ціннісній оцінці, що є неодмінною складовою наукового аналізу, що і перетворює подію в політичний факт. Не випадково вчені, що дотримуються, наприклад, демократичних поглядів, бачать у фашистському путчі зміст, протилежний тому, що бачать у ньому прихильники такого роду дій.

Політична наука виконує також порівняльну функцію, що припускає обов'язкове зіставлення різних політичних явищ (систем влади, режимів правління, типів політичної культури й т.п.), перш ніж будуть сформовані висновки й оцінки щодо тих або інших явищ, тенденцій їхнього розвитку, типологій, закономірностей і т.д.

Досить важлива й перетворювальна функція політичної науки. Вона викликана потребою суспільства у формуванні таких знань, які, будучи включеними в практичну діяльність у сфері влади, зможуть знизити витрати державного управління, сприяти досягненню більшої відповідності результатів наміченим цілям і т.д. Таким чином, політична наука в тій або іншій мірі пов'язана із практичними перетвореннями в сфері влади, уплетена в цілеспрямовані дії різноманітних політичних сил.

Складовою, але досить специфічною частиною рішення зазначеного завдання є прогностична функція політичної науки. Вона виражає потребу у розробці ймовірнісного знання, що передбачає можливі наслідки дій, що вживають, і яке намагається гіпотетично визначити зміни, що супроводжують досягненню цілей. Завдяки реалізації даної функції політичного знання формується якийсь первинний вигляд політики майбутнього, здатний скоректувати актуальні дії сил, що борються за владу.

Функція соціалізації спрямована на формування політичної свідомості в людей, що включаються в сферу владних відносин. Супроводжуючи життєдіяльність індивідів, чиє життя тією чи іншою мірою зачіпають політичні процеси, наука сприяє раціоналізації їхніх політичних уявлень, підвищенню рівня їхньої компетентності при виконанні різних ролей у сфері влади, уточненню власних можливостей при використанні політичної влади для захисту своїх інтересів. Даючи логічний перелік основних функцій політичної науки, ми не торкаємося питання про реальну вагу кожної з них у конкретній державі й суспільстві. Варто визнати, що значення й роль тих або інших функцій можуть мінятися залежно від конкретних політичних умов, рівня розвитку наукових знань, чуйності правлячої еліти до рекомендацій учених, пріоритетів провідної групи політичних дослідників і ряду інших факторів.

(За П.П.Шляхтуном) Теоретична (гносеологічна, пізнавальна) функція політології складається в розробці нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які пояснюють явища й процеси політичного життя суспільства.

Методологічна: категорії й поняття цієї науки, а також сформульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів (наприклад, категорії "політична влада", "політика" і ін.).

Практична (прикладна): орієнтована на рішення конкретних практичних політичних завдань і проблем (розробка різних політ. технологій).

Виховна: впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу громадського життя, про політ. інститути, права, свободи громадянина, політичну культуру.

Прогностична: здатність передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політ. процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття й виконання політ. рішень.

Дата добавления: 2015-10-21