Давньоруська етнокультурна спільність

ДАВНЬОРУСЬКА ЕТНОКУЛЬТУРНА СПІЛЬНІСТЬ

концепція давньоруської етнокультурної спільності. Утворення д-ви Київська Русь у 9 ст. було результатом тривалої політ., екон. і культ. консолідації етнічно споріднених сх.-слов’ян. племен. Для з’ясування характеру такого об’єднання важливими є такі літописні дані: по-перше, сх.-слов’ян. племена мали назви, що були похідними від місць їхнього розселення: «прозвашася имены своими, гдѣ ѣ;дше на котороъ ѣсѣ»; по-друге – усі вони усвідомлювали свою етнічну спільність (див. Етнічні спільності) насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від ін. етнічних спільностей: «а се суть инии языци»; по-третє – кожна група сх. слов’ян мала етногр. особливості: «имяху бо обычаи свои».

Процеси держ.-політ. консолідації спричинили значні зміни в житті сх. слов’ян. Воно стало більш динамічним. Посилилася внутр. міграція нас. Археол. та писемні джерела засвідчують взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян – на правий. У бас. Прип’яті (прит. Дніпра) аналогічна картина взаємопроникнення спостерігається у древлян і дреговичів, у Зх. Побужжі – у волинян і дреговичів. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою вихідцями з пд. земель сх. слов’ян.

У 9–10 ст. відбувалася масова міграція нас. у Пд. Русь. Міграційний потік захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників ін. етносів. Широка держ. програма вел. кн. київ.Володимира Святославича з буд-ва укріплень уздовж річок Десна, Трубіж, Остер, Сула і Стугна (усі – бас. Дніпра) була реалізована завдяки залученню до цього буд-ва людського резерву з пн. і пн.-сх. земель. «И нача нарубати мужў лучшиў от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады». Подібні держ. акції відбувалися й за часів вел. князів київ. Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. Джерельні свідчення про етнічне змішування нас. на пд. Русі дали свого часу М.Костомарову підставу для висновку, що вКиївській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності.

Помітну участь у формуванні Д.е.с. взяли неслов’ян. народи, інтегровані в держ. структуру Русі: на пд. – тюркомовні печеніги, торки, клобуки чорні, половці; на пн. і пн. сх. – угро-фінські племена (чудь, меря, весь); на пн. зх. – балтські племена. Це надало етнічним процесам у відповідних регіонах специфічного забарвлення.

Своєрідним відображенням тогочасних інтеграційних етнічних процесів є еволюція вживання в писемних джерелах етногр. назв. Приблизно до 60-х рр. 9 ст. широковживаними були: заг. назва – «слов’яни», регіональні – «поляни», «сіверяни», «древляни», «дреговичі», «словени» та ін. Причому заг. назва не підміняла регіональних, а, очевидно, лише визначала певну етнічну спільність. Після 60-х рр. 9 ст., а особливо в перші десятиліття 10 ст., поступово утверджується нова назва для всіх сх. слов’ян – «русь», уживана в значенні «народ» і «країна». Вислови «Русь», «Руська земля», «руські гради», «руські посли», «руські люди», «русин» у текстах договорів Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і в ін. літописних джерелах (див. «Повість временних літ») незаперечно вказують на процес формування Д.е.с. Упродовж 10 ст. вживались і племінні назви, але їхня питома вага порівняно із заг. назвою «Русь» була незначною. В 11 – перших десятиліттях 12 ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: «кияни», «новгородці», «полочани», «ростовці», «смоляни» та ін. Назва «Русь» поширюється на всю тер. сх.-слов’ян. світу, підвладну Києву, і стає не лише політонімом, а й етнонімом.

Консолідація Д.е.с. супроводжувалась і стимулювалася держ. єдністю, спільністю екон. розвитку, централізацією церк. управління (див. Київська митрополія), єдиною мовою богослужіння (церковнослов’ян.) та єдиною сх.-слов’ян. церк. обрядовістю, спільними для всієї Русі духовними святинями, канонізацією перших рус. святих. Не випадково вже наприкінці 10 – у 1-й пол. 11 ст. поняття «руський» і «православний» для літописців стали фактично тотожними.

Усвідомлення своєї єдності представниками різних етнічних груп, що проживали на теренах Київ. Русі, знайшло відображення в таких пам’ятках істор. писемності та літ., як «Слово про Закон і Благодать», «Повість временних літ», «Повчання» Володимира Мономаха. Митрополит Іларіон у «Слові…», звертаючись до пам’яті «старих» рус. князів, із гордістю зауважував, що вони «не в худў бо и невўдомў земли владычествоваша, но въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли». У «Повісті временних літ» відтворено широке істор. полотно життя Д.е.с. і її д-ви. Тогочасними рус. літописцями й публіцистами Київ. Русь 9 – поч. 12 ст. сприймалась як територіальне й етнічне ціле, їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород Великий, Чернігів і Смоленськ (нині місто в РФ), Галич (давній) і Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький) і Рязань (Рязань давня – нині археологічна пам’ятка поблизу сучасного м. Спаськ-Рязанський Рязанської обл., РФ).

У рад. історіографії був особливо поширений стосовно ранньофеод. стану розвитку Русі термін «давньоруська народність». У наш час він піддається критичному переглядові тими дослідниками, які вважають, що він був породжений потребами тогочасної рад. політ. кон’юнктури (див. Давньоруської народності концепція). Частка справедливості у цьому твердженні є: абсолютизувати етнічну монолітність Д.е.с. в 9 – на поч. 12 ст. немає підстав. Але так само немає підстав, окрім кон’юнктурних, і для цілковитого заперечення Д.е.с.

Щодо етнічних процесів другого етапу історії Русі (30-ті рр. 12 ст. – 40-ві рр. 13 ст.), то тут єдності думок не було і в рад. історіографії. Одні дослідники вважали, що давньорус. народність не була стійким етнічним утворенням і її руйнація визначилася держ. розпадом Київ. Русі, інші – схилялися до думки, що давньорус. народність продовжувала консолідуватися і була одним із осн. елементів держ. єдності.

Неупереджений аналіз екон., політ. і культ. життя Русі періоду удільної роздробленості незаперечно показує, що для тогочасних етнокульт. процесів були притаманні ті самі тенденції, що і для попереднього етапу. Надзвичайний динамізм політ. відносин на Русі, кочування князів і їхніх дружин від одного князівського столу до ін., міграційні потоки зі старих земель у нові, постійна небезпека з боку половців і об’єднання зусиль рус. князівств для її відвернення не тільки не сприяли етногр. замкнутості регіонів, а й виключали її.

Одним із найважливіших інтегруючих елементів була давньорус. мова. Мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні риси народнорозмовної мови, які проступали і в літ. мові, зберігалися впродовж усієї історії її розвитку. Для такої величезної країни, як Київ. Русь, з різними геогр. умовами життя, з багатьма різними етнокульт. сусідами, діалекти й говірки були справою звичайною. І все ж діалектні особливості не руйнували мовної спільності, до того ж діалекти мали не дуже суттєві відмінності.

Зберігали давньорус. землі 12–13 ст. і культ. єдність. Археол. розкопки міст, городищ, поселень і могильників від ладозької пн. до київ. пд. та від Карпат до суздальського Залісся показують, що на Русі в цей час матеріальна к-ра стає більш монолітною. Єдність спостерігається не лише щодо широкого асортименту виробів міськ. і сільс. ремесел, а й щодо домобудування, кам’яної церк. арх-ри.

Удільні межі земель не заступили собою ідеї територіальної цілісності Русі, яка була близькою не лише князям і церкві, а й широким верствам рус. народу. Уявлення про Русь як про територіальну єдність було настільки стійким, що значно пережило Давньорус. д-ву. Зіставлення «Списку руських міст, далеких і близьких» (70–90-ті рр. 14 ст.) із переліком міст 11–13 ст. привело Б.Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох цих періодів.

Разом з ідеєю територіальної єдності Русі росла й міцніла нац. самосвідомість рус. людей. Це був час, коли, за влучним висловом В.Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, чернігівець – про новгородця, а всі разом – про Рус. землю. Природним її центром залишався Київ, нац. інтегруючу роль якого в домонгол. період не змогли перебрати на себе ні Владимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), ні Галич (давній).

Можна погодитися з тими дослідниками, які, визнаючи наявність на Русі процесів етнокульт. консолідації, стверджують, що ці процеси не мали повного завершення. Але такі процеси ніде й ніколи не мають повного завершення, а рівень етнічної самоідентифікації ніколи не буває однаковим на всій тер. розселення етносу. До того ж навіть консолідована народність (стосовно Русі, можливо, точнішим буде термін «етнокультурна спільність») не приводить до нівелювання регіональних етногр. і мовних особливостей.

Отже, найбільш обґрунтованими є такі висновки: у межах Київ. Русі 9–13 ст. склалася відносно єдина етнокульт. та етнополіт. спільність; ядром цієї спільності була Руська земля у вузькому розумінні цього слова, або «внутрішня Русь», згідно з термінологією іноз. джерел; ця спільність, її д-ва і тер. розселення мали єдину назву «Русь».

Література:

Ефименко А.Я. История украинского народа, вып. 1–2. СПб., 1906; Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа. «Вопросы истории», 1950, № 4; Довженок В.И. К вопросу о сложении древнерусской народности. В кн: Доклады VI научной конференции Института археологии АН УССР. К., 1953; Рыбаков Б.А. Древние русы. К вопросу об образовании ядра древнерусской народности… «Советская археология», 1953, т. 17; Булаховський Л.А. Питання про походження української мови. К., 1956; Гуслистий К.Г. Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа. К., 1963; Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Историко-диалектический очерк. Л., 1972; Ефименко А.Я. История украинского народа. К., 1990; Німчук В.В. Походження і розвиток мови української народності. В кн.: Українська народність: Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. К., 1990; Толочко П.П. Київська Русь. К., 1996; Седов В.В. Древнерусская народность. М., 1999; Етнічні процеси у середньовічному слов’янському світі. «УІЖ», 2001, № 3.

П.П. Толочко.

Текст статті: Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2004. - 688 с.: іл.

ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ

– гіпотеза про «давньоруську народність», яка (народність) сформувалася в процесі етногенезу сх. слов’ян 9–12(13) ст. і була спільним предком трьох пізньосередньовічних сх.-слов’ян. народностей – укр., білорус. і рос.

В історіографічній ретроспективі витоки цієї гіпотези сягають принаймні 2-ї пол. 17 ст. – часу появи київ. «Синопсиса» (його авторство приписується І.Ґізелю). В цьому тв. проводиться думка про генеалогічне право рос. царів на укр. і білорус. землі, яка обґрунтовується припущенням про споконвічну едність («триєдність») «руських народів». Ці положення «Синопсиса» наклали відбиток на подальший розвиток гуманітарних наук у Російській імперії. Переважна більшість істориків 18–19 ст. вважали малоросів і великоросів представниками «єдиного руського народу». При цьому, однак, такі історики, як Я.Маркович, О.Шафонський та М.Маркевич, саме за українцями, а не за росіянами визнавали переважне право на києво-рус. спадщину. Питання про «первородство», тобто про право тієї чи ін. народності називатися головним спадкоємцем Київської Русі, з часом набуло дискусійного характеру. На користь українців його намагався розв’язати Ю.Венелін 1847. Тезу про Київ. Русь як утвір лише великорус. народності задекларував М.Погодін в 1850-ті рр., і його підтримала більшість рос. дослідників. Послідовникам Погодіна заперечував М.Максимович. Окрему позицію займав М.Костомаров: він визнавав існування в удільно-вічовий період «єдиної вищої народності», яка була виявленням «загальноруської стихії» і складалася з шести гол. народностей – пд.-рус., сіверської, білорус., великорус., псковської та новгородської.

Рівні права укр., білорус. і рос. народностей на києво-рус. спадщину обстоював з 1907 О.Пресняков. Він вважав, що Київ. Русь виробила зі сх.-слов’ян. племен «нову історичну народність» – «триєдиний руський народ» у складі укр., білорус. і рос. народів, які як триєдиний народ існують і нині.

Ідея давньорус. єдності розвивалася (або заперечувалася) також у працях філологів. Одним із перших 1820 про мовну давньорус. спільність почав писати О.Х.Востоков. Більш конкретно обґрунтовував існування давньорус. мови І.Срезневський. За його концепцією, ця мова сформувалася і існувала в 9–10 ст., а в 14 ст. розпалася на кілька споріднених мов. У мовознавчій літ. 2-ї пол. 19 ст. існування давньорус. мови вважалося безсумнівним. Найбільш вагомі праці з цієї тематики належать О.Соболевському. Наприкінці 19 – поч. 20 ст. низку досліджень з питань виникнення, розвитку, діалектного складу та розпаду давньорус. мови опублікував О.Шахматов. Позиції О.Шахматова підтримували рос. славісти Є.Будде, М.Дурново, Б.М.Ляпунов, кн. М.Трубецькой, Д.Ушаков та ін. Подальший розвиток його концепція отримала в працях рад. лінгвістів В.Виноградова, М.Вронського, Б.А.Ляпунова, Ф.Філіна, Л.Якубинського. Її відстоювали також відомі історики літ. давньорус. доби М.Гудзій та Д.Лихачов.

Існування давньорус. мови визнавали: польс. славіст Т.Лер-Сплавинський, чеський історик Л.Нідерле, сербський філолог Д.Джурович та ін. Відкидали всіляку «спільноруськість» укр. філологи С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко та ін.; не визнавали давньорус. етномовну спільність білорус. науковці В.Ластовський і А.Шлюбський.

На поч. 20 ст. М.Грушевський висунув тезу про окремішність укр. етногенезу від рос., починаючи ще з антської доби (див.Анти). З цього твердження випливало, що Київ. Русь була держ. утворенням лише укр. народу. Ці положення поступово стали домінуючими в укр. істор. науці.

На поч. 1930-х рр. М.Рубінштейн (Одеса) та М.Кордуба (Львів) одночасно висунули уточнення про спільну належність Київ. Русі предкам майбутніх сх.-слов’ян. народів та про відносну (політ.-культ.) єдність сх.-слов’ян. племен у ту добу.

Від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза, що одночасно була задекларована в працях Б.Грекова (Москва) та К.Гуслистого і Ф.Ястребова (Київ), про Київ. Русь як про «спільну колиску» історії укр., рос. і білорус. народів, що як такі сформувалися значно пізніше – у 14–15 ст. 1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність «руського народу» в добу Київ. Русі. Теор. та фактичне наповнення воно отримало в 1-й пол. 1940-х рр. в працях рад. істориків – укр. М.Петровського, рос. А.Удальцова та В.Мавродіна (саме він запропонував термін «давньоруська народність»), яких слід вважати гол. фундаторами концепції давньорус. народності. Після війни її підтримали ще деякі науковці, зокрема К.Гуслистий.

Концепція давньорус. народності набула поширення в рад. істор. науці, починаючи з 1950–51, внаслідок її суголосності положенням праці Й.Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». На поч. 1950-х рр. свій погляд на дану проблему виклали В.Довженок, А.Козаченко, А.Насонов, В.Пашуто, Б.Рибаков, Л.Черепнін та ін. Найбільш авторитетним провідником концепції на той час став Б.Рибаков. Після виходу 1954 тез ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» вона набула офіц. статусу, що негативно позначилося на об’єктивності подальшого наук. пошуку. Однак, незважаючи на останню обставину, дослідження окремих аспектів проблеми в цілому досить продуктивно продовжувалось у 1950–80-ті рр. в працях представників різних гуманітарних галузей: історії та археології – В.Мавродіна, В.Пашута, В.Сєдова, П.Толочка, П.Третьякова, Б.Флорі, І.Фроянова, Л.Черепніна та ін.; філології – Л.Булаховського, П.Черних, Г.Хабургаєва, Ф.Філіна та ін.; етнографії – К.Гуслистого, В.Козлова, Г.Маслової, Г.Сухобруса, С.Токарева та ін. Загалом вважалося, що для давньорус. народності характерні такі ознаки єдності: спільність літ. та розмовної мови (зі збереженням місц. діалектів); спільність тер., що збігалася з тер. д-ви Русь; певна екон. спільність; єдність духовної й матеріальної к-ри; спільна релігія; однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військ. устрій; спільна боротьба проти зовн. ворогів; наявність усвідомлення єдності Русі тощо. Деякі аспекти теорії набували дискусійного характеру, напр.: стійкість і ступінь консолідованості давньорус. народності; хронологічні рамки її існування; причини розпаду та ін. Незважаючи на офіц. статус теорії, деякі дослідники (напр., М.Брайчевський) ставили під сумнів існування давньорус. народності.

Представниками істор. науки української діаспори науковість концепції давньорус. народності заперечувалася (І.Борщак, П.Голубенко, М.Ждан, Б.Крупницький, П.Курінний, І.Мірчук, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін.).

Наприкінці 1980-х, а особливо в 1990-ті рр., концепція давньорус. народності була піддана критиці (іноді упередженій) ч. науковців України, Білорусі та Росії. Окрім М.Брайчевського, вагомі аргументи проти існування давньорус. народності в Україні висловили археолог В.Баран і філолог Г.Півторак. Не визнає існування давньорус. народності білорус. археолог Г.Штихов. З іншого боку, нові концептуальні й конкретні докази існування давньорус. народності наводять росіянин В.Сєдов та білорус Е.Загорульський. Укр. історик М.Котляр вважає реальність існування давньорус. народності неспростовною. Деякі укр. дослідники тяжіють до компромісних поглядів (напр., Я.Ісаєвич, О.Моця, В.Балушок). Зокрема, Я.Ісаєвич визнає певну консолідацію нас. Київ. Русі, насамперед його верхівки, але, поряд з цим, вказує і на регіональну консолідацію споріднених груп племен. В.Ричка та П.Толочко запропонували замінити термін «давньоруська народність» на – «давньоруська етнокультурна спільність» (див. Давньоруська етнокультурна спільність). Перспективний напрямок подальших досліджень проблеми давньорус. народності (напр., врахування наративних конвенцій літопису та культ.-антропологічне розуміння народності) запропоновано О.Толочком.

Література:

Венелин Ю. О споре между южанами и северянами насчет их россизма. «Чтения в обществе истории и древностей российских», 1847, № 4; Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования, т. 1. СПб., 1872; Соболевский А.И. Очерки из истории русского языка. К., 1883; Шахматов А.А. Древнейшие судьбы русского племени. Пг., 1919; Кордуба М. Найважливіший момент в історії України. «ЛНВ», 1930, № 6; Рубінштейн Н.Л. Нариси історії Київської Русі. Х.–Одеса, 1930; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории, т. 1. М., 1938; Греков Б.Д. Киевская Русь. М.–Л., 1939; Якубинский Л.П. История древнерусского языка. М., 1941; М., 1953; Петровський М.Н. Київська Русь – спільний початковий період історії російського, українського і білоруського народів. В кн.: Праці січневої сесії АН УРСР, ч. 1. Уфа, 1942; Удальцов А. Начальный период восточнославянского этногенеза. «Исторический журнал», 1943, № 11–12; Його ж. Теоретические основы этногенетических исследований. «Известия АН СССР», 1944, вып. 1, № 6; Мавродин В.В. Образование древнерусского государства. Л., 1945; Гуслистий К. Київська Русь. К., 1949; Козаченко А.И. Древнерусская народность – общая этническая база русского, украинского и белорусского народов. «Советская этнография», 1954, № 2; Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца XV в. В кн.: Вопросы формирования русской народности и нации. М.–Л., 1958; Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.–Л., 1962; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963; Чубатий М.Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов’янських націй. «ЗНТШ» (Нью-Йорк), 1964, т. 178; Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Л., 1970; Мавродин В.В.Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. М., 1971; Ждан М. Княжа доба в історії України в інтерпретації радянських істориків. «Український історик», 1977, № 1–2; Пашуто В.т. и др. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII–XIII вв. М., 1982; Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв. М., 1982; Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. К., 1987; Фроянов И.Я.Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л., 1990; Käppeler A. Bemerkungen zur Nationsbildung der Russen. Die Russen. Ihr Nationbewubtsein in Geschichte und Gegenwart. Köln, 1990; Ричка В. Київська Русь: проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект). К., 1994; Брайчевський М.Ю. Походження українського народу. «Матеріали до української етнології», 1995, вип. 1(4); Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект. В кн.: Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів, 1996; Штыхов Г.В. Древнерусская народность: реалии и миф. В кн.: Этногенез и этнокультурные контакты славян: Труды Международного Конгресса славянской археологии, т. 3. М., 1997; Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998; Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. В кн.: Україна крізь віки, т. 4. К., 1998; Седов В.В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. М., 1999; Котляр М.Ф. Спадщина Київської Русі. В кн.: Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001). К., 2001; Етнічні процеси у середньовічному слов’янському світі (Матеріали «круглого столу»). «УІЖ», 2001, № 3; Юсова Н.М. Генеза концепту «давньоруська народність» у радянській історичній науці. Там само, 2001, № 6.

Н.М. Юсова.

Текст статті: Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2004. - 688 с.: іл.

Дата добавления: 2015-10-21