Всё ко твоим ресницам..
Вечности крепче хватка...
Снегом бы возродиться...
С 04.01. Щ
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233067
дата поступления 05.01.2011
дата закладки 09.01.2011
Аліна ШЕВЧУК
Я кохаю тебе, Синевир!
Блакитні очі - Синевир і Світязь -
Блакитні очі рідної землі.
Вони, неначе, виникнули звідкись,
Бо їм тепер вже й вічності малі...
Замріяні, вдивляються у небо.
Карпати мріють в осінь золоту.
Тут кожен має вільності потребу.
Я вірші в косу сонцю доплету.
Синьоокий натхненник в Карпатах,
Я кохаю тебе, Синевир!
Не закутий в меридіанних ґратах,
Променистієш святістю гір.
Ти співаєш чиїмись піснями,
А я пишу для тебе вірші.
Це зізнання залишим між нами -
Ти назавжди засяяв в душі.
Поблукаю по березі. Тихо,
Поки вщухне закоханий вир...
Я люблю, як ти лагідно дихаєш...
Я КОХАЮ ТЕБЕ, СИНЕВИР!
27.09.10 22:34
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213690
дата поступления 30.09.2010
дата закладки 09.01.2011
Пиранья
Дівоче
Дика. І гола.
ти мов роздягнеш і душу.
... - янголи в згоді,
тож я ніщо не порушу.
Янголи - плачуть.
Надто, це справді занадто.
Боляче, наче
Хтось робить допит завзято.
Боляче, чуєш?
Кров червоніє на платті.
Роки рахуєш.
Пишеш - і знов до багаття.
Дика, мов кішка,
що наче справді кохає,
ніччю у ліжку
мрії чекані плекає.
Пазурі - в себе.
Досить, кохання немає.
Скиглиш на небо,
ніби те небо щось знає.
Сльози на очі..
так, щоб ніхто не побачив.
Серце - дівоче..
Аби собі те пробачить.
Він не почує -
біль наче зтихне до ранку.
Роки - рахуєш..
Дика. бо не кохана.
07.12.2009
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220053
дата поступления 04.11.2010
дата закладки 30.12.2010
Нічия
Птах
Душа як птах, летить для того, щоб летіть.
Шукає спокою між хмар...
А сонце, усміхаючись привітно,
Запрошує до себе,
Щоб крила пташці обпалить.
Так і любов:
Заманює в свої тенета,
Щоб, мов об камінь, серденько розбить.
І птах летить...
Летить, летить, летить,
В надії на привітність того світла.
А вже за мить...
На камені поранений лежить,
Вже не підніметься і більш не полетить.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229590
дата поступления 18.12.2010
дата закладки 30.12.2010
YkpaiHka2010
спогад
Підведу до гори я очі,
Подивлюся на чистеє небо.
Я згадаю роки дівочі,
Я згадаю себе маленьку.
Пригадаю, як тихо в саду
Колискову співала мати
І у тиху вечірню пору
Засинало усе коло хати.
Солов`ї постихали і вітер замовк,
Тільки хвилі Дніпра щос шептали..
То мелодія ніжних тих слів,
Що в саду мені мати співала.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224469
дата поступления 25.11.2010
дата закладки 26.12.2010
Static666Pulse
Безумие
Держась за руки силы,
Наполню ею очи
Да свет кровавой ночи
Наполнен трупной гнилью.
И от него теряясь
Ты свое место ищешь.
Глубоким криком дышишь,
От тишины не уверяясь.
Не держишь нить существованья
Живешь, как хочется в тот миг.
Лишь счастья светлый лик
Приносит увяданье.
Да чувств оттенки созерцая
Ты в свой лишь мир внесешь
Да заново жизнь начнешь,
Учуяв темное сиянье...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104336
дата поступления 23.11.2008
дата закладки 26.12.2010
Ненужная Иллюзия
Зима!Прийшла пора любити
Зима! Прийшла пора любити
І грітися в обіймах.
Очами сніг топити,
Долонями обличчя гріти.
Вуста тремтять, всередині лавина
Настала довгождана та хвилина
Коли навпроти він стоїть.
Ні слова мовити не зможе…
Співа метіль, неспокій у душі тревоже
«Невже не скаже, що потрібна?
Невже не зватиме своєю?»
І згасне посмішка тендітна.
І захолоне твоє тіло.
Вже ладна будеш ти піти,
Але відчуєш у своїй долоні…
Його рука,обійми ті міцні.
Відчуєш знову ти, кипіння крові.
Візьме у руки він твоє обличчя.
Зігріє поцілунком сніжне серце
І всі розтануть протиріччя…
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228789
дата поступления 15.12.2010
дата закладки 25.12.2010
Грайлива
Нотним станом заграй у душі
Нотним станом заграй у душі
Так криштально, так легко, так чисто...
Я й не знала, що вчую в собі
Стільки звуків у серці барвистих.
Мелодійно мені підспівай.
Струни грають у кожному слові.
Це акорди всіх мрій та бажань,
Що дають мені наші розмови.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165496
дата поступления 11.01.2010
дата закладки 25.12.2010
Грайлива
Мене в тобі…
Мене в тобі занадто мало…
Прошу, відкинь чужих дум кітч.
Вже затягнулася вистава.
Твоя самотність – мій параліч.
Мене в тобі ще зовсім трішки…
Лиш кволий натяк на свободу.
Свята я, любий мій, чи грішна,
Що закохалась в твою вроду?
Мене в тобі вже не лишилось…
В зіницях більше не світаю.
О, ні… тебе не розлюбила…
Та все ж навіки відпускаю...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215387
дата поступления 10.10.2010
дата закладки 25.12.2010
Сонцепоклонниця
зґвалтована
новела-символ
вона була зґвалтованою. відчувала це кожною клітинкою свого тіла і підсвідомості. Ганчірка. Непотрібна.
Зрештою, хто надасть притулок їй тепер? Вона була чистою і вірною, але тепер З ґ В А Л Т ОВ А Н А
Кожна літера ехом відгукувалася у її голові, що була готова щохвилини вибухнути.
Вона жила, намагаючись принести світло і мир у світ, удосконалити буття, кохала жертовно свого чоловіка, дарувала життя малесеньким ангелам, молилася сердечно й наївно, просячи Творця щастя і талан для всіх, співала рятівливо у найбільшому відчаї чи радості.
Своє життя вона присвятила світлу. Вся її дорога – це самопожертва. У голові не вкладалося як можна жити, тільки задовольняючи власні матеріальні бажання і збочено-неприродні потреби. Це те ж саме, що бути твариною і тривожитися лише через те, де роздобути їжу і врятувати власну шкуру.
Зрештою, ми й є Тварини. Щодня доводимо це. Нападаємо на кожного, хто ненароком задіне нас, скаже, не соромлячись, про наші недоліки, щодня йдемо добувати їжу, а поївши, лягаємо, щоб засвоїлися речовини. Тільки, якщо тварини піклуються про власних нащадків (потомство), то ми вже давно начхали і на предків і на майбутні покоління, залишаючи для них – наших правнуків – Руїну. Душ тіл держави
Вона ж не могла усвідомити як можна жити так. Все зводиться до банальної економічної аксіоми: товар – гроші – товар. А де ж місце для інтерфази Душа? Коли ж ми повинні годуватися хлібом інтелектуальним? Коли ми задумаємося, що всі наші вчинки матимуть наслідки для майбутніх прихідців, ще ненародженого майбутнього? Що вони зустрінуть прийшовши? І чи зможуть з попелу створити сад? А чи власне ми не повинні зберегти землю такою, як її отримали, або вдосконалити наш правічний скарб?
дивилась навколо й щораз чудувалася егоїстичної зацикленості на фізичних бажаннях. Намагалась змінити світ, починаючи з себе. Вчора ходила вже вкотре до дитячого будинку, задивившись в ще не спотворені буденним суспільством очі, втікали від світу, що гнітив будь-кого, схожого на неї.
Ох, як же вона потім поплатилася за те, що віддала частину власною працею зароблених грошей цим покинутим долею дітям. Подяка – синці. Тільки не ці сині плями на шкірі боліли, а ті, що ними було вкрите серце.
Декілька днів назад?, спокусившись, придбала Біблію власного народу. Бо як не мати такої книжки у власній бібліотеці? Синці.
Одного року прийшла додому пізніше, бо було свято. Хотіла приготувати смачну пісну вечерю. Уже знайшла рецепти дванадцяти ласих страв, купила необхідні продукти і летіла радісно додому, а вдома – кулаки. Синці. Бо як посміла прийти раніше і покинути роботу, за кожну годину котрої отримувала гроші?
І так щодня – руки, біль, синь. Пекли, палили, вбивали оті душевні побої?. Не сила більше терпіти. Вже не раз думала все покинути, але куди йти? З чого починати? І не може вона залишити (свою) частинку себе тут на призволяще? Ні, вона повинна боротись за її порятунок, навіть ціною власного життя врятувати свою найбільшу радість-горе – своїх дітей.
(боже милосердний, не дай їй дізнатися, що ті діти з нею зробили!)
Вона звикла жертвувати собою. Батька не пам’ятала. Покинув їх давно, залишивши наодинці з жорстокою цинічністю світу цього. Потім утратила матусю, яка тримала ще двох сестер і її у купі, а потім усю порозбрідалися по світу, а ще потім почали ділити спадок – не поділили. З тих пір завжди між ними чи то ямочка, чи то прірвище. Якщо у відносинах виникає тріщина, то вона рано чи пізно нагадає про себе. І тільки якщо довго, старанно забетоновувати її, вона, можливо, зростеться. Так між сестрами ця тріщина і неподілений спадок давалися взнаки. Спілкування стало ще рідшим, зважаючи на те, що одна сестра подалася на схід, інша – на північ.
Куди йти тепер? билася у бетон ця пекуча думка, натикалася на стіну. Отак і вона йшла, йшла і щоразу поперед себе був холод отої стіни, яку не перелізти, не обійти.
Вона не була нікому потрібна сильна, працьовита, з надіями і мріями в очах, з бажанням жити. Тоді всі казали: «давай!». І вона давала кожну зароблену копійчину, а сама могла стогнати від болю. І жоден, хто брав, не спитав, що їй пекло, кусало, било током. Ніхто. Тільки: «давай!» кому ж вона потрібна тепер? мертва, збожеволіла, без бажання жити, зґвалтована, пуста, безсила? Як працюватиме тепер і де візьме хліб для дітей, коли нездатна? Ох, діти…
Вона не плакала. Ні. Колись пересохла та річка її серця і тоді пообіцяла собі: більше жодної краплинки з очей! Вона буде сильною! Навіть стоячи на колінах, просячи милостиню, підбираючи недоїдки, вона більше НІКОЛИ не заплаче. Іноді дощ нахабно хотів захопити її, але вона рішуче боролася з ним і не плакала.
Її зґвалтували, але вона не плакала. Не те, щоб не було чим – сльози завжди знайдуться, просто, напевно, життя зробило її стійкішою (чи жорстокішою?).
Не плакала, бо зґвалтували її вже давно. Це тепер познущалися і принизили фізично, але душу її вже давно збезчестили: власні діти!, побут, тривіальність. А це був апогей, точка перелому. Уже мало знущатися морально, треба знищити фізично.
Ті прокляті голоси до кінця життя переслідуватимуть її. Грубі, неотесані, невіглаські. Ті футболки до кінця життя стануть її білим прапором. Ті огидні руки… о прокляни їх, Господи.
У пам’яті немов поставили клеймо, випекли розжареним металом: «зґвалтована!». І ніколи не зійде той знак недолі. Шрами не зникають до кінця.
Знову все поставало перед її очима у всій грубості і жорстокості.
Як завжди, вона поверталася з роботи. Приємна втома впевнено перемагала її. А попереду ще прибирання, готування вечері… ні-ні, треба відігнати цю підступну, хоча й солодку втому.
Мріяла-літала. Колись у дитинстві знала, що стане співачкою. Неодмінно хотіла пов’язати своє життя з мистецтвом. Наївно вірила. Життя зрадило її надії: чоловік – діти – вдівство, тепер сама повинна тягти на собі весь віз рутини і матеріальності. Залишилася сам на сам із злиднями, але так упевнено й безкомпромісно дивилась їм у вічі, що вони лише у найрідкіших видках завітали до неї. І розбились усі ті мрії. Зламались крила.
А проте у її серці завжди співалася мелодія. Усе частіше сумна, меланхолійна, але саме вона допомагала йти проти вітру, що ним віяло життя. Іноді ті ноти були єдиним рятунком. Серце співало і вона відступала від провалля, оминаючи його.
Отак і йшла. Були камінчики, брили, ями, прірви. Сьогодні – гора, за котрою життя скелиста, гостра, не перейти. Кожен камінчик нестерпно впивався у босі ноги, з кожним кроком земля ставала все гострішою і неприступною. Ось-ось скине її беззахисну і поранену знову. Гора…
Вона йшла з роботи. Було темно – зима. Холодно усюди. Тяжкі пакети тягнули додолу. Вітер цілував розкуйовджене волосся. А вона йшла. (Йшла?)
Грубі п’яні голоси лякали її музичний слух. Нікого не було на пустинній дорозі. Сама. іЗ-за закруту вийшли два молодики. Поки вони проходили під ліхтарями освітилися їхні футболки: червона з серпом і біла з чорним орлом на другому.
Вони наближалися, нахабно посміхаючись:
- А что? Неплоха.
- Угу. Живуча. Ніякі напасті не беруть. Для своїх годов – сочна.
- Ну што давай.
- Пашлі.
Один вихопив торбинку, вигріб, перерахував гроші, поклав у кишеню.
Другий нахабно підійшов і почав її лапати. Від страху випали пакети, все повтікало у різні боки.
Один тримав, інший звірячим інстинктом зривав одяг.
………………………………….
вона бігла у невідомість. Не пам’ятала нічого, не пам’яталась. Що ж тепер? що вона принесе додому? Що скаже синам?
Щовечора приходила і на порозі бачила дітей. Тягнулася до торбинки, витягувала гроші і всі – до копієчки – віддавала синам. Синочкам, яких пестила з дитинства, віддавала всю себе, не спала через яких не однієї ночі. А зранку пішки йшла на роботу, а потім на іншу чи ще на дві. Купувала продукти, гналася додому. Віддавала гроші, готовила вечерю. Прала. Прибирала. Можливо, встигала придрімати. Потім, сніданок.
А іноді траплялось, що не отримувала зарплатні. Тоді все боліло, оті її орли ще з порогу пояснювали матері, що без грошей краще не з’являтися на очі. Били в обличчя, живіт ноги – боліло щось у середині. Але вона не сміла так довго лежати. З останніх сил уставала і йшла готувати. Бувало: не могла встати, тоді було ще гірше. Бодай вам ніколи не знати, що то таке: потрапити під гарячу руку алкоголікові, котрий не має на краплю вогняної води.
Так ось і тепер не знала, як показатись синочкам. О, кіби знала, що ті голубчики зґвалтували матір за гроші (думали, що вона десь ховає ті смертоносні папірці). Домовилися з друзями про по грабунок.
Оті синочки-гвалтівники.
Вона того не відала. Знала лише, що то були два юнаки. Дві футболки. Біла й червона.
Біла – то кінець. Червона – то кров……
Що ж робити далі? Як усе остогидло.
Але вона мусіла вижити. Жити вкотре, мусіла жити. Бо в садочку чекало на неї янголятко, маленьке сонечко, що освітлює життя, душу, її рятівний скарб. Вона вірила, що коли той скарб виросте, то і братиків перевчить, матусю змусить посміхнутися. Єдина надія. Що колись те янголятко звільнить її і навчить літати. І вона полетить туди, де серце ніколи не обмерзає гратами болю, ненависті, де нікого не ґвалтують, де зрештою усі люблять.
Виросте її янголятко, і вона полетить.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216645
дата поступления 17.10.2010
дата закладки 25.12.2010
Грайлива
Намріяне…
Вкотре воскресаю у твоїх долонях.
Трепетно цілуєш усмішки сліди.
Знову весь мій всесвіт в ніжному полоні.
Вже й пручатись марно – ти в мені завжди.
Втіхою світаю у твоїх зіницях.
Кучеряві коси зваблюєш теплом.
Десь пліткують зорі, а нам все не спиться,
У п’янке безсоння я вдягла єство...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219188
дата поступления 30.10.2010
дата закладки 25.12.2010
Грайлива
Я досі не навчилась дивуватись…
Я досі не навчилась дивуватись
І звикла до чужих аеропортів.
Зірвавши з серця смутку ґрати,
Ховаюсь поміж нетутешньої когорти.
Початок грудня я пронесла у кишені.
Душі уламки реставрую сміло.
Шукаю істину в сакральнім молебені
Допоки орган вами збанкрутілий.
А завтра, мов мінливий перламутр,
Розвіє всі вчорашні намагання
Ціну свободи так невчасно осягнути.
За огріхи мені ви стали покаранням.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229461
дата поступления 17.12.2010
дата закладки 22.12.2010
Філіжанка_Кави
там, де ніхто не побачить…
там, де ніхто не побачить
на самісінькому дні твоєї темної душі
там, тільки там я заплачу
тільки там покажуся тобі...
там кровавії слізоньки
несамовитий крик мій почуєш
і вчепляться в горло
костлявії рученьки
так, так ти це відчуєш...
занозою в серденько твоє я ввіп'юся
скалкою в очі твої провалюся
ти не забудеш...
ти страхом, ти відчаєм
ти болем цим будеш...
а пам'ятаєш,
називав мене ти видінням нічним своїм
тепер же я буду кошмаром
кошмаром лютим твоїм
і ти прокидатимешся о третій щоночі
і ти прокидатимешся в холодному поті
й щоразу озноб тебе буде бити
ти пам'ятаєш...
ти обіцявся любити...
а я всього-навсього
була лише лялькою
так, саме так, отою, пластмасовою
лялька...
її, не можна її ображати
вона... вона буде мстити...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226833
дата поступления 06.12.2010
дата закладки 20.12.2010
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |