Тестові завдання по темі: Філософія та медицина Середньовіччя та епохи Відродження
1. Ідейно-світоглядним змістом середньовічної філософської парадигми(картини свту) є
а) духовно-ідеальне тлумачення реальності;
б) матеріалистичне тлумачення всього існуючого;
в) натурфілософське бачення світу і людини;
г) душевно-матерільне тлумачення дійсності;
д) синкретичне бачення світу і людини.
2. Найдосконалішим втіленням духовності мислиться
а) людина;
б) Бог;
в) світ;
г) матерія;
д) душа.
3. На рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі таємниці та загадки буття, підноситься
а) богослов’я (теологія);
б) фіика;
в) логіка;
г) філософія;
д) екзегетика.
4. Вищим критерієм реальності в епоху Середньовіччя визнається
а) духовність;
б) розум;
в) здоровий глузд;
г) радість;
д) чуттєвість.
5. В середньовіччі світ – це
а) «справжній», тобто божественний, духовний, небесний, благий;
б) несправжній, тобто тварний, плотський, земний, гріховний;
в) «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний);
г) світ речей;
д) все існуюче (буття).
6. Єдино «позитивною» позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є, - стверджує
а) Климент Александрійський;
б) Філон Александрійський;
в) Григорій Богослов;
г) Григорій Нисський;
д) Августин.
7. Спасіння людини – це
а) подолання первородної греховності людини;
б) врятування її від смерті;
в) збереження її тіла в цілісності;
г) створення комфортних умов життя на Землі;
д) досягнення людиної Рая.
8. Для спасіння людства Бог, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства, сам
а) стає людиною;
б) втручається у справи земного людства;
в) живе, страждає людським життям і вмирає мученицькою смертю на хресті;
г) повертає людині втрачене внаслідок гріхопадіння;
д) проходить через власну смерть.
9. Спасіння в християнстві можливе
а) через власні дії людини;
б) через віру людини;
в) через посередника, який «чудесним» способом поєднує в собі непримииренні протилежності небесного і земного;
г) через сповідб;
д) через покаяння.
10. Спасіння людини
а) дарується;
б) здобувається людськими стражданнями, життям і смертю;
в) купується;
г) заслуговується;
д) призначається.
11. Середньовічна філософія починається періодом
а) апологетики;
б) схоластики;
в) патристики;
г) піздньої патристики;
д) маніхейства.
12. Завершується середньовічна філософія перодом
а) патристики;
б) схоластики;
в) гностицизма;
г) маніхейства;
д) догматики.
13. В історико-філософській літературі розрізняють апологетики:
а) західну і східну;
б) латиномовну і грекомовну;
в) риську і грецьку;
г) елліно-елліністичну і елліно-візантійську;
д) елліно-візантійську і римсько-західноєвропейську гілки.
14. Представники західної апологетики:
а) Мінуцій Фелікс (кінець II ст.), Квінт Тертулліан (бл. 160- після 220);
б) Лактацій (кін. III ст.), Арнобій (бл. 260);
в) Юстін (бл. 132),Теофіл (кін. II ст.), Іреней Ліонський (бл. 125);
г) Іпполіт (кін. II-початок III ст., Афінагор (III ст.);
д) Августин, Ман, Тертулліан.
15. «Східну» гілку середньовічної апологетики представляють:
а) Філон Александрійськй (остання чверть I ст. до н.е.-середина I ст. н.е.), Климент (бл. 150-бл.215), Оріген (185-253);
б) Юстін (бл. 132),Теофіл (кін. II ст.), Іреней Ліонський (бл. 125);
в) Іпполіт (кін. II-початок III ст., Афінагор (III ст.);
г) Августин, Ман, Тертулліан;
д) Ф. Аквінський, У. Оккам.
16. Автор висловлення: Credo, quia absurdum est (Вірю, тому що абсурдно) -
а) Августин (354-430);
б) К. Тертулліан (160-220);
в) Ф. Аквінський (1224-1274);
г) Філон Александрійський (25 р. до н.е.-50 р. н.е.);
д) Амвросій (340-397).
17. Автор висловлення: «Син Божий пригводенний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, - немє сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо» -
а) Григорій Назіазін (330-390);
б) Іоанн Богослов;
в) Василій Великий (330-379);
г) Григорій Нисський;
д) К. Тертулліан (160-220).
18. Процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми завершується в
а) IV ст.;
б) V ст.;
в) VII ст.;
г) VI ст.;
д) XIV ст.
19. Основні догмати християнського віровчення формулюються на
а) Нікейському соборі (325 р.);
б) Вишгородському з’їзді (1072 р.);
в) Любецькому з’їзді (1097 р.);
г) Витечівському з’їзді (1110 р.);
д) Константинопольському соборі (381 р.)[1]
20. Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані
а) «отцями церкви»;
б) гностиками;
в) маніхейцями;
г) догматиками;
д) академіками.
21. Східними (грекомовними) «отцями церкви» були члени так званого «Каппадокійського гуртка»:
а) Григорій Назіазін (330-390) Богослов;
б) Іоанн Богослов;
в) Василій Великий (330-379);
г) Григорій Нисський;
д) Ієронім Блажений (345-420).
22. Західні (латиномовні) «отці церкви»:
а) Амвросій Медіоланський (340-379);
б) Ієронім Блаженний (345-420);
в) Аврелій Августин Гіппонський (354-430);
г) Василій Великий (330-379);
д) Григорій Назіазін (330-390) Богослов.
23. Перекладач Біблії на латинську мову -
а) Амвросій Медіоланський (340-379);
б) Ієронім Блаженний (345-420);
в) Аврелій Августин Гіппонський (354-430);
г) Василій Великий (330-379);
д) Григорій Назіазін (330-390) Богослов.
24. Серед західних «отців церкви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав
а) Августин;
б) Ф. Аквінський;
в) А. Кентерберійський;
г) І. Росцеллін;
д) П. Абеляр.
25. Найвідоміша парця Августина Блаженного (354-430):
а) «Сповідь»;
б) Монологи»;
в) «Про Трійцю»;
г) «Зречення»;
д) «Про град Божий».
26. Автор висловлення: «Люди дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і навеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе» -
а) Ф. Аквінський;
б) Августин Блаженний;
в) І. Росцеллін;
г) Дунс Скотт;
д Філон Александрійський.
27. Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще нікіоли не бувалого, наголошуючи на ____________________________ концепції часу.
28. Августин проблему співвідношення віри та розуму вирішує на користь
а) віри;
б) розуму;
в) людини;
г) Бога;
д) Духу.
29. Бог в розумінні Августина (354-430) - це
а) сукупність усіх можливих досконалостей;
б) вічне та завершене Буття;
в) Творець, який творить світ із нічого;
г) гарант безсмертя та спасіння людства;
д) основа світу.
30. Найважливішим у людини, згідно Августина (354-430), є
а) душа («внутрішня людина»);
б) пам’ять, без якої не може бути єдності особи;
в) воля, що пов’язана з первинними мотивами дії;
г) тіло;
д) розуміння.
31. На картинках зображені філософи періоду ________________________ філософії Середньовіччя:
32. Члени «Каппадокійського гуртка»________________________________________
________________________________________________________________________:
33. Римський філософ, ув’язнений і страчений остготським королем Теодоріхом, який склав програму перекладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з «Логіки» Арістотеля, з метою надання латинським перекладам однозначної строгості й точності:
а) Боецій (480-524);
б) Августин (354-430);
в) Амвросій Медіоланський (340-379);
г) Ієронім Блаженний (345-420);
д) Ф. Аквінський (1224-1274).
34. Система освіти середньовіччя починає складатися в
а) наприкінці V – на початку VI ст.;
б) IV ст.;
в) II ст.;
г) VI ст.;
д) IX ст.
35. Детально розробив і обгрунтував ідею Марціала Капелла «семи вільних мистецтв» __________________________________________________________________________.
36. Перша група («трипуття») містила власне гуманітарне знання:
а) граматику, риторику, діалектику;
б) арифметику, геометрію, астрономію, музику;
в) економіку, історію, грецьку мову;
г) філософію, історію, грецьку, латинську мови, поетику;
д) соціологію, політологію, історію.
37. Друга група «сіми мистецтв» («чотирипуття»):
а) арифметику, геометрію, астрономію, музику;
б) економіку, історію, грецьку мову;
в) філософію, історію, грецьку, латинську мови, поетику;
г) соціологію, політологію, історію;
д) граматику, риторику, діалектику.
38. Провідні центри середньовічної культури та освіти, теоретичних досліджень IX ст., в яких викладання ведеться відповідно до системи «три» і «чотирипуття»:
а) Шартрська школа;
б) Ліонська школа;
в) Рейнська школа;
г) Фульдська школа;
д) Київська школа «для нарочитої чаді».
39. Специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка була зосереджена в Шартрській, Ліонській, Рейнській, Фульдській школах, називається
а) схоластика;
б) патристика;
в) догматика;
г) апологетика;
д) теологія.
40. В XII ст. виникають перші університети в країнах Європи:
а) Болонський в Італії;
б) Паризький у Франції;
в) Московський в Росії;
г) Київський в Україні;
д) Краківський у Польщі.
41. Теоретичні засоби схоластики наприкінці VIII- на початку IX ст. формулює
а) Алкуїн;
б) П. Даміані (1007-1072);
в) А. Кентерберійський (1033-1109);
г) І. Росцелін (1050-1120);
д) П Абеляр (1079-1142).
42. Автор висловлення: «Не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти»- ___________________________________________________________________________.
43. Перше онтологічне доведення буття Бога формулює
а) А. Кентерберійський;
б) Августин Блаженний;
в) Ф. Аквінський;
г) І. Росцелін;
д) Іоанн Скот Еріугена.
44. Філософська позиція, яка визнавала реальним існування «універсалій», дістала назву ____________________________________________________________________________.
45. Універсалії – це
а) від лат. universalis — загальний;
б) загальні, видові та родові поняття;
в) поняття, яке охоплює максимально велику кількість існуючих представників певного виду, роду;
г) поняття, об’єм яких відображає два або більше однорідних предметів;
д) загальне, граничне широке поняття.
46. Представники реалізму:
а) А. Кентерберійський;
б) Ф. Аквінський;
в) Альберт Великий;
г) Дунс Скот;
д) І. Еріугена.
47. Розквіт номіналізма[2] доводиться на XIII і особливо XIV століття; його головні представники:
а) Уїльям Оккам (ок. 1285 — 1349);
б) Жан Бурідан (ок. 1300 — ок. 1358);
в) Микола з Отрекура (ок. 1300 — після 1350);
г) І. Росцелін із Комп’ні (1050-1125);
д) Дунс Скот (1265-1308).
48. Термін «номіналізм» походить від латінського слова «nomen», що означає
а) «ім'я»;
б) «одиничне»;
в) «окреме»;
г) «індивідуальне»;
д) «річ».
49. Філософи, які стверджували, що уніеврсалії існують до речей, називаються _____________________________________________________________________________.
50. Філософи, які стверджували, що універсалії (загальні поняття) існують після речей, називаються __________________________________________________________________.
51. Суперечка номіналістів і реалістів виникла у зв'язку з проблемою
а) одиничного і загального;
б) ідеального і матеріально-чуттєвого;
в) ірраціонального та раціонального;
г) абсолютного та конечного;
д) об’єктивного та суб’єктивного.
52. Бути у вірі містиком, в науці емпіриком і, де необхідно скептиком – таке гасло
а) схоластичного номіналізму;
б) схоластичного реалізму;
в) концептуалізму;
г) античного матеріалізму;
д) об’єктивного ідеалізму.
53. П. Абеляр (1079-1142) назвивав тих, хто «не знають ні того, про що вони говорять, ні того, що вони твердять, осуджують те, чого вони не знають, і очорнюють те, чого самі не осягають»
а) «сліпі поводирі сліпців»;
б) «вчені неуки»;
в) «мудреці»;
г) філософи;
д) схоласти.
54. Філософ, який наполягав на раціонально-доказовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, а й уміти захищати, приедставник концептуалізму –
а) У. Оккам;
б) П. Абеляр;
в) Ф. Аквінський;
г) І. Скот;
д) Г. Сковорода.
55. Найвідоміша книга П. Абеляра:
а) «Історія моїх страждань»;
б) «Так і ні»;
в) «Діалектика»,
г) «Введення в теологію»,
д) «Пізнай самого себе»
56. Філософ-концептуаліст XII ст., який підходить до ідеї істотної автономії (стосовно «божественної любові» та «благодаті») моральних (добрих і злих) вчинків людини, до ствердження принципової автономії розуму й совісті (морального чуття) людини –
_____________________________________________________________________________
57. Філософ європейського середньовіччя XIII ст. представник гуртка Р. Гроссетеста (1175-1253), який писав, що «філософія і теологія не супереччать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, перша – як і через що виконується це призначення» -
а) Роджер Бекон (1214-1292);
б) Франциск Ассиський (1182-1226);
в) Р. Гроссетеста (1175-1253);
г) В. Оккам (1285 — 1349);
д) Ф. Аквінський (1224-1274).
58. Р. Бекон важав, що всі науки мають слугувати____________________, тому що саме вона відповідає на питання «божественного» порядку: про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті Божої.
59. Головні твори Р. Бекона, в яких він виклав програму розвитку наукового знання:
а) «Великий твір»;
б) «Третій твір»;
в) «Менший твір»;
г) «Нова Атлантида»;
д) «Левіафан».
60. Мислитель, який розробив свою систему «покатоличеного» арістотелізму – томізму, як стали називати це вчення за іменем автора:
а) Альберт Великий (1193 або 1206/1207-1280);
б) Фома Аквінський (1224 або 1225/6-1274);
в) Іоанн Дунс Скот (1265 або 1266-1308);
г) Вільям Оккам (1280-1350);
д) Йогагн Екгар (1260-1327).
61. Філософ, теолог, який був удостоєний почесного звання «ангельський доктор», а в 1323 р. канонізований –
а) Ф. Аквінський (1225/6-1274);
б) Роджер Бекон (1214-1292);
в) Франциск Ассиський (1182-1226);
г) Р. Гроссетеста (1175-1253);
д)В. Оккам (1285 — 1349).
62. Сучасна версія томізму називається
а) неотомізм;
б) неореалізм;
в) неосхоластика;
г) ортодоксальне богослов’я;
д) аквінізм.
63. Найвизначніші праці Ф. Аквінського (1225/6-1274):
а) «Сума істини католицької віри про язичників» (1259-1264);
б) «Сума теології» (1265-1274);
в) «Маніфест комуністичної партії»;
г) «Слово про закон і благодать»;
д) «Про душу».
64. Ф. Аквінський, заперечує августиніанські ідеї про безпосередній характер пізнання буття Бога, вважаючи неправлмірним «онтологічний аргумент» А. Кентерберійського, натомість висуває _____________ доведень буття Божого.
65. Ф. Аквінський висуває доведення буття Бога:
а) усе, що рухається, має причиною свого руху щось інше;
б) усе, що існує, має причину, тому є першопричина – Бог;
в) оскільки світ існує, має існувати і якась абсолютно необхідна причина, якою може біти лише Бог;
г) оскільки в світі існують різні ступені тих або інших якостей, має існувати якесь абсолютне мерило, стосовно якого ці різні ступені набувають визначеності;
д) якщо світ причинно зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу, тобто Бог.
66. Теорія, що виникла в Середньовіччі, вчення про філософське і релігійне знання як два аспекта істини або ж дві самостійні істини, отримало розвиток в працях аверроистів, представників Шартрської школи, а також у філософії Фоми Аквінського і Вільяма Оккама, єврейського філософа Ісаака Альбалага (en: Isaac Albalag) –
а) «двоїстої істини»[3];
б) томізм;
в) аввероїзм;
г) аристотелізм;
д) неотомізм.
67. Методологічний прийом, за допомогою якого відтиналися всі «сутності» (загальні поняття), необхідність яких не обгрунтовувалася логічно, називався
а) «бритва Абеляра»;
б) «бритва Оккама»;
в) «коса смерті»;
г) «стріла Купідона»;
д) «Дамоклов меч».
68. Теорія В. Оккама, за якою загальні поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами, й у цьому плані вони є чимось одиничним, властивість загальності вони набувають лише в умі в результаті приписування їм того чи іншого значення, називається _____________________________________________________________________________.
69. Період розвитку європейської філософії, який охоплює три століття – з XIV до XVII ст., називається
а) епоха Відродження;
б) Ренессанс;
в) Новий час;
г) Новітна епоха;
д) модерн.
70. Особливі риси філософії Відродження:
а) пантеїзм;
б) гуманізм;
в) естетизм;
г) технократизм;
д) сциєнтизм.
71. Значення філософії Ренесансу полагає в
а) формуванні нових філософських систем;
б) осучасненому пригадуванні;
в) обгрунтуванні ідеї довіри до природного людського розуму;
г) закладенні основ філософії, які були вільними від релігійно-світоглядних передумов;
д) в критиці середньовічної філософії.
72. Титанізм Відродження полягав в
а) піднесенні людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях;
б) прагненні людини до влади над природою;
в) в осягненні людиною світу;
г) в здатності людини творити, наслідуючи Творця;
д) в здатності людини змагатися в з Творцем у творчому генії.
73. У розвитку філософських ідеей європейського Відродження виділяють періоди:
а) гуманістичний (антропоцентричний): середина XIV- середина XV ст.;
б) платонічний (онтологічний та пантеїстичний): середина XV-перша третина XVI ст.;
в) натурфілософський: друга половина XVI-початок XVII ст.;
г) італійський (XVI ст.)
д) магічний (кінець XVI –початок XXVII ст.).
74. Провісники та ініціатори гуманістичної думки:
а) М. Кузанський;
б) Данте;
в) Ф. Петрарка;
г) Ф. Раблє;
д) П. Помпонацці.
75. Властивість, яка тлумачилася як здатність здійснювати доброчесні вчинки, називалася в епоху Відродження
а) humanitas;
б) жень;
в) ідея-душа;
г) сумління;
д) здоровий глузд.
76. Властивість, яка не дана людині від народження, вона виробляється освітою та життєвим досвідом, вона є результатом завзятої праці, роботи душі, в тому числі і в процессі вивчення гуманітарних дисциплін, називається ____________________________.
77. Гуманітарні дисципліни, які розвивали humanitas:
а) граматика;
б) риторика;
в) філософія;
г) грецька та латинська мови;
д) поетика.
78. Основна ідея гуманізму епохи Ренессансу – це
а) самоцінність земного життя;
б) можливість виховання здатності до доброчесних вчинків;
в) людина займає особливе, центральне місце в ієрархії світових сутностей;
г) піднесення гідності людини й порівняння її у чомусь до Бога;
д) сенс життя людини – у задоволенні від життя.
79. Найвідоміші представники гуманістичного періоду філософії Відродження:
а) 
б) 
в) 
80. Представник платоністичного періоду філософії Відролдення, який використовує метод філософсьвування, аналогічний математичному, що відповідає стану вченого незнання –
_________________________________________________.
81. М. Кузанський (1401-1464) усвідомлення структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне, називає
а) вчене незнання;
б) заблудження;
в) авід’я;
г) неуцтво;
д) омана.
82. Філософ, який сформулював принцип єдності протилежностей –
а) Фічіно;
б) Кузанський;
в) Дж. Бруно;
г) Б. Телезіо;
д) М. Коперник.
83. М. Кузанський розглядає кінцеві речі, як
а) одиничні;
б) унікальні і самодостатні;
в) пов’язані з цілим, із нескінченністю;
г) копії Божественних ідей;
д) результат діяльності людини.
84. За М. Кузанським, світ – це
а) розгорнута сутність Бога;
б) все існуюче;
в) природа;
г) творіння Бога;
д) космос.
85. М. Кузанський розумів Бога, як
а) можливість всього, але у згорнутому вигляді;
б) єдиний початок сущого;
в) невимовна сутність, виявлення якої можуть бути лише символічними;
г) Творець;
д) сіль і світло існуючого.
86. Філософ, який наголошував, що кожна річ, в тому числі й людина, виступає як утримуюча в згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм, -
а) Кузанський;
б) Фічіно;
в) Дж. Бруно;
г) Б. Телезіо;
д) М. Коперник.
87. За М. Кузанським, істота – мікрокосм на іншому рівні, а саме: володіючи розумом і свідомістю, вона включає в себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих, вона призначена для творчості:
а) людина;
б) ангел;
в) надлюдина;
г) херувим;
д) серафим.
88. Найголовніша праця М. Коперника (1473-1543), базована на узагальненні власних тривалих спостережень і підрахунків, (лат. De revolutionibus orbium coelestium) Миколай Коперник опублікував після довгих сумнівів у рік своєї смерті 1543:
а) «Про обертання небесних сфер»;
б) ««Копернікус» (Copernicus' Denkschriften über das Münzwesen), 1522 (Deutsch) 1526;
в) «Трактат про монети» (Tractatus de monetis), 1528;
г) «De lateribus et angulis triangulorum tum planorum rectilineorum tum sphaericorum, Vittembergae per Johannem Lufft, 1542;
д) греко-латинський словник;
89. Вчений, який постулював зовсім нове розуміння місця Землі і, разом з тим, людинии в Всесвіті, виступивши творцем геліоцентричної теорії світу -
_________________________________________________________
90. Найяскравіший представник натурфілософії пізнього Відродження
а) Парацельс;
б) Телезіо;
в) Джордано Бруно;
г) Томас Мор;
д) Томазо Кампанелла.
91. Філософ, який жив в 1548-1600 рр., і «позбавив» Сонце стану центра Всесвіту, вважаючи, що нескінчений Всесвіт має безліч планет, схожих на нашу Землю, і що по відношенню до нескінченності безглуздо питати про центр, тому що він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є поролженням нескінченної божественної міці – це _____________________________________________________________________________.
92. Найголовніша робота Джордано Бруно[4]:
а) Бенкет на попелі (Cena de le leneri, 1584);
б) Таємниця Пегаса (Cabala del cavallo Pegaseo, 1585);
в) Про трагічний ентузіазм (Degli eroici furori, 1585);
г) 120 статей про природу і Всесвіт проти періпатетиків (Centum et viginti articuli de natura et mundo adversus Peripateticos, 1586);
д) Про потрійний мінімум і вимірювання (De triplici minimo et mensuro, 1589);
є) Про монаду, число і фігуру (De monade, numero et figura, 1589);
ж) Про невимірне і незліченне (De immenso, innumerabilibus et infigurabilibus, 1589).
з) Про героїчний ентузіазм;
к) сатирична поема «Ноїв Ковчег».
93. Мислитель, представник натурфілософського періоду Відродження, який вважав, що людина – кінцева земна істота, яка має кінцеву смертну дудшу, і в якій тільки розумна безособистісна частина душі може бути безсмертною, але людина призначена для творчості на основі пізнання, тому вищій ступінь людської досконалості – самовідданість і подвижництво заради високої мети, -
а) Є. Роттердамський;
б) Дж. Бруно;
в) Піко делла Мірандола;
г) П. Помпонацці;
д) М. Кузанський.
94. Засновник утопічного соціалізму –
а) Томас Мор;
б) Т. Кампанелла;
в) Августин Блаженний;
г) Платон;
д) Ф. Бекон.
95. Термін пов'язаний з іменем італійського політичного діяча й письменника І. Макіавеллі (1469-1527), прихильника сильної державної влади, що позначає образ, схему політичної поведінки, яка зневажає нормами моралі для досягнення політичних цілей, називається -
а) макіавеллізм[5];
б) лібералізм;
в) анархізм;
г) аномія;
д) аморалізм.
96. Вчення про Долю (fortuna) Н. Макіавеллі див. http://politics.ellib.org.ua/pages-3904.html. Прочитати і зробити конспект.
[1] Вселе́нські собо́ри — в історії християнства відбулося 21 вселенські собори, які мали важливі наслідки та значення для подальшого розвитку церкви. Визнаються усіма Церквами:
I. Перший Нікейський собор (325):прийнято Символ Віри, засуджено аріанство, визначено дату Пасхи
II. Перший Константинопольський собор (381):повторно засуджено аріанство, формулюється віровчення про Святу Трійцю
Визнаються православними, католиками та усіма, окрім Ассиріїйької, дохалкідонськими Церквами
III. Ефеський собор (431): засуджено несторіанство
Визнаються православними та католиками:
IV. Халкедонський собор (451)
V. Другий Константинопольський собор (553)
VI. Третій Константинопольський собор (680—681)
VII. Другий Нікейський собор (787)
Православні визнають рішення наступних соборів, але не визнають їх Вселенськими(це можна зробити лише на наступному Вселенському соборі), хоч вони де-факто були саме такими:
VIII. Софійський собор (879-880)
IX. П'ятий Константинопольський собор: підтвердив ісихазм св. Григорія Палами(1341—1351)
Визнаються лише Католицькою Церквою:
VIII. Четвертий Константинопольський собор (869)
IX. Перший Латеранський собор (1123)
X. Другий Латеранський собор (1139)
XI. Третій Латеранський собор (1179)
XII. Четвертий Латеранський собор (1215)
XIII. Перший Ліонський собор (1245)
XIV. Другий Ліонський собор (1274)
XV. В'єнський собор (1311—1312)
XVI. Констанцький собор (1414—1418)
XVII. Флорентійський собор (1438—1445)
XVIII. П'ятий Латеранський собор (1512—1517)
XIX. Тридентський собор (1545—1563)
XX. Перший Ватиканський собор (1869—1870)
XXI. Другий Ватиканський собор (1962—1965)
Після розколу християн на католиків і православних 1054 року Вселенський Собор з делегованими представниками від усіх церков світу, у відповідності з встановленою процедурою ось уже як майже 1000 років не скликався. Єдиного центру Вселенського Собору не має. Але з 1961 року почалася організаційна робота для скликання Вселенського Собору. Але із 15 автономних православних церков світу єдина Російська Православна Церква Московської Патріархії під впливом державної ідеології пішла всупереч християнського вчення - відмовилася, почала церковні публікації з критикою екуменізму. Чим спромоглася відстояти свою політичну гегемонію, утвердити свою ідею Третього Риму, і за спостереженнями релігієзнавців - спровокувала розколи християн 1996 р..
[2] У номіналізмі головне значення набуває ідея божествено всемогутності, а творіння розглядаєтся як акт божественної волі. Тут номіналісти спираються на учення Іоана Дунса Скота (бл. 1266—1308), який обгрунтував залежність розуму від волі і вважав божественну волю причиною всякого буття. Проте номіналісти пішли далі Дунса Скота: якщо той вважав, що у волі Бога був вибір сутностей, які він хотів сотворити, то Уїльям Оккам скасував само поняття сутності, позбавивши його тієї підстави, яку воно мало в ранній і середній схоластиці, а саме тези про існування ідей (загальних понять) в божественній думці. Ідеї, згідно з Оккаму, не існують в божественій думці як прообрази речей: спочатку Бог творить речі своєю волею, а ідеї виникають в його думці вже після речей, як уявлення речей. Згідно номіналістам, загальні поняття — лише імена; вони не володіють жодним самостійним існуванням зовні і окрім одиничних речей і утворюються нашим розумом шляхом абстрагування ознак, загальних для цілого ряду емпіричних речей і явищ.
Згідно з Уїльяму Оккаму, реально існує лише одиничне; будь-яка річ поза душею одинична, і лише в душі, що пізнає, виникають загальні поняття. З цієї точки зору сутність (субстанція) втрачає своє значення самостійно сущого. Бог, згідно номіналістам, може створити будь-яке, не потребуючи для цього субстанції. В результаті інтеллигибельне буття речі (сутність) і її просте емпіричне дане буття (явище) виявляються тотожними. Орієнтація на досвід — характерна риса номіналізму.
[3] Подвійна (двоїста) істина - термін, що позначає вчення про розділення філософських і богословських істин, згідно з яким достеменне у філософії може бути помилковим в теології і навпаки. Учення о «двоїстої істини» виникло в середні віки, в епоху поширення філософії Арістотеля, коли виявилося, що ряд філософських положень арістотелівської системи протирічать догматам ісламу і християнства. Найбільш впливовим мислителем, що спирався на учення о «двоїстої (подвійної) істини» у своїй полеміці з мусульманськими богословами, був Ібн Рушд. З цього ж учення виходили і французький аверроїзм XIII ст (його главою в Паризькому університеті був Сигер Брабантський), представники англійського номіналізму (Іоан Дунс Скот, В.Оккам). Широке поширення учення о «подвійну(двоїсту) істину». отримало в епоху Відродження (Помпонацци, падуанськая школа аверроїстов і ін.). Учення про «подвійну (двоїсту) істину» сприяло розвитку раціоналізму.
[4] Владимир Легойда. За что сожгли Джордано Бруно? Режим доступа: http://www.pravmir.ru/za-chto-sozhgli-dzhordano-bruno-1/
[5] Відмінною рисою макіавеллізму, його підставою є теза «ціль виправдовує засоби», коли заради досягнення поставлених цілей уважаються виправданими й прийнятними будь-якізасоби, включаючи віроломство, підступництво, жорстокість, обман політичного супротивника. Головним механізмом боротьби за владу і її здійснення є сила. Саме дія і сила дозволяють гарантувати стабільність влади, а при їх втраті важко повернути владу. Основа влади государя — гарні закони й гарне військо. Пристрасть до завоювань — справа природня й звичайна, а «міцна й рішуча влада ніколи не допустить розколу». Макіавеллі виділяє чотири способи придбання влади государем: милістю долі, особистою доблестю, шляхом злочину й у силу благовоління до нього співгромадян. Доля відіграє більшу роль у житті людей, але величезна в ній роль самих дій людей, тому, «у дійсності, хто менше покладався на милість долі, той довше втримувався у влади». У першому випадку владу легко придбати, але втримати її важко, тому що правитель втримуватися у влади не може і не вміє сновное. Придбання влади государем у чинність благовоління до нього співгромадян можливо на вимогу знаті або народу. Зіткнення цих початків дозволяється потрійно: або єдиновладдям, або безвладдям, або волею. При єдиновладді, засновуваному знаттю або народом, государеві в першому випадку сутужніше втримати владу, ніж у другому, оскільки він не вільний вибирати народ, але вільний вибирати знать, і до того ж у народу більш чесне життя, ніж у знаті. Знать бажає гнобити народ, а народ не бажає бути пригнобленим. Звідси головне для государя - не гнобити народ, якщо він прийшов до влади з його допомогою, шукати в ньому опори, бути з ним у дружбі. Государеві слід виявляти повагу до знаті, але не викликати ненависті у народу.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 124 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Філософія Давнього Сходу (Індія та Китай) | | | Мотивация к развитию – желание и способности к постоянному профессиональному росту и саморазвитию. |