Се була суспільність мучеників і героїв, і для такої суспільності по Великім Каменярі поступу прийде поет любові, терпеливості і єдності, поет серця, як Шеллі1, Толстой2, Достоєвський3, Б’єрнсон4.
З глибини душі бажав я, щоб серед тої суспільності згинув дух скалозубого мстивого раба, а запанував вільний, гарний геній краси, любові і миру, щоб жемчугів не бабрав чужий, партацький пісок неуцтва, тільки щоб діаманти вигладжував своєрідний щирий первень на світле і достойне ожерелля України.
Микола Голубець
МОЇ СПОГАДИ ПРО ІВАНА ФРАНКА
Голубець Микола (1891-1942) - мистецтвознавець, письменник, журналіст «Подій». «Часу», «Нового Часу», редактор ряду видань. Автор мистецьких та публіцистичних праць з історії мистецького життя Галичини: «Українське малярство під покровом Ставропігії» (1920), «Начерк історії українського мистецтва» (1922), «Львів» (провідник, 1925), «Галицьке малярство» (1926), монографій про Архипенка, Холодного-старшого та ін.
Вперше спогад надруковано в літературно-науковому додатку до газети «Новий Час» (1938, ч. 21—24). звідки й передруковується.
Ще будучи хлопцем, я щиро завидував людям, які мали щастя побувати в товаристві Шевченка, розмовляти з ним, листуватися, чи хоч би тільки дихати тим самим повітрям, що він. Культ для величі й героїзму, оскільки не був мені вроджений, то дуже рано розбуджений і розпалений до забобонного фетишизму. Правда, коли я підріс і поневолі попав у товариство різношерстних літературних, наукових і мистецьких «великостей», я дуже часто нарікав на долю, що перехрестила мої стежки з їхніми дорогами.
Особливо прикро згадую цілий гурт письменників, що не так своїми творами, як претензіями виповнили цілу добу історії нашої літератури. Та були й тут винятки. Такі постаті, як Сосенко5, Гаврилко6, Холодний7, що з ними доводилося мені приятелювати, переконали мене, що й поміж «великими» не все є дрібно-міщанством, забріханістю й позою.
1 Шеллі Персі Бігді (1792-1822) - англійський поет-романтик.
2 Толстой Лев (1828-1910) - великий російський письменник, творчість якого мала вплив на розвиток світової літератури. Цікавився українською літературою і культурою.
3 Достоєвський Федір (1821-1881) - великий російський письменник українського походження, творчість якого мала вплив на розвиток світової літератури і філософської думки.
4 Б’єрнсон Б’єрнстьєрне Мартініус (1832-1910) - норвезький письменник і громадський діяч, лауреат Нобелівської премії (1903), автор романів «Прапори майорять над містом і гаванню», «Божою дорогою», драматичної дилогії «Понад наші сили» та ін. Творчість його позначена впливом символізму. Цікавився українською літературою і культурою, писав статті про національно-культурний рух в Україні, листувався з І. Франком та іншими діячами української культури. М. Яцків переклав першу частину його драми «Понад наші сили» (другу переклав І. Франко). 5 Сосенко Модест (1875-1920) - художник, закінчив Краківську школу мистецтв, Мюнхенську академію, Національну школу мистецтв у Парижі. Портрети Атанасія Шептицького, В. Шухевича. «Портрет дівчини», «Автопортрет», «Хлопець обідає», «Розмова», «Трембітарі» та ін. Розписи Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, поліхромії ряду церков у Галичині.
6 Гаврилко Михайло (1892-1920) - художник, родом з Полтавщини, навчався в Петербурзі та Кракові. Картини:, «Сироти», «Козак і дівчина», погруддя М. Шашкевича, проект пам’ятника Шевченка у Києві та ін.
7Холодний Петро, старший (1876-1930) - художник-імпресіоніст, вихованець Київської рисувальної школи М. Мурашка. Учасник гуртка діячів українського мистецтва у Львові. Праці - ікони і вітражі в Успенській церкві у Львові, іконостас та стінопис Духовної Семінарії у Львові, низка ікон у церквах Галичини, портрети старшин армії УНР, композиційні картини: «Виїзд із замку», «Похід Ігоря на половців», «Ой, у полі жито» та ін.
До винятково світлих постатей належить і Франко, з яким я мав щастя розмовляти, листуватися й дихати тим самим повітрям...
Щастя це немале, бо людей Франкового покрою взагалі небагато в історії людськості, а в нашій - то й зовсім обмаль. Я маю на думці не тільки виняткової величини й многогранности талант Франка, його муравлину працьовитість, неймовірну живучість і відзивчість на все, що гарне й велике, але і його світлий ум і крицевий характер, що так дуже відбивав на тлі рутенської гнилі й заскорузлості його часу.
Деяке уявлення про Франка-поета й повістяра я виніс, як то кажуть, «з дому». «Лис Микита», «Захар Беркут» і «Панські жарти» були моєю найранішою лектурою, рівночасно з Шевченковим «Кобзарем» і Квітчиною «Марусею».
Тому то, коли я, будучи учнем третьої кляси народної школи у Львові, зустрів на шкільному подвір’ї старшого від мене на рік Петра Франка, то першим моїм питанням, зверненим до нього, було, чи він є сином нашого великого поета Івана. Почувши потакуючу відповідь, я здивувався, що син такого батька так собі за пан-брат пристає з сірими, нічим незамітними товаришами. Зі свого боку я споглядав на Петра Франка з респектом і почув себе виріжненим, коли він заговорив до мене...
Через рік трапилося мені щастя побачити "самого" Франка й побувати в його домі. Я мешкав на станції в молодого подружжя Б. з братами Олексою й Євгеном Пушкарями. Ми часто розмовляли про Франка. Наш господар, з фаху фотограф, знав тільки про Франка... фабриканта цикорії. Зате його жінка, що, дівчиною будучи, услугувала на "Бесіді", знала Франка особисто. Та поза тим, що він був доктор, великий письменник і ходив постійно в вишиваній сорочці, обтріпаних штанах і витоптаних черевиках, не могла нам сказати про нього нічого більше. Я зрозумів це так, що в вишиваній сорочці ходить Франко для заманіфестування свого українського патріотизму, а щодо штанів і черевиків, то напевно він міг би вбирати щодня нові, але ходить в старих, аби зрівнятися з тими, яких на нові штани й черевики не стати. Про те, що доктор Франко міг не мати за що купити собі нових штанів, я ніколи не подумав...
Одного разу сказав мені молодший з Пушкарів, Євген, що йде до Петра Франка в гості. Я впросився піти з ним. Думка про те, що побачу «самого» Франка, врадувала мене до того, що я не міг ані їсти обіду, ані відробити лекції.
Франко мешкав тоді в наріжній камениці тодішньої вулиці Хрестової (сьогодні - Потоцького) й Голуба, на першому поверсі. Кам’яниця вже тоді була стара й запущена. Не особливо теж подобалося мені Франкове помешкання, зложене з двох чи трьох кімнат з кухнею й просторим, рясно освітленим кабінетом.
Франкові сини Петро й Тарас були старші від мене всього па рік-два, дочка Гандзя була молодша. Тому, коли ми вдвох з Пушкарем прийшли до них, то дитяча забава зашуміла на добре. Осторонь від нас держався тільки найстарший син Франка, покійний Андрій. Щоправда, я, хоч і бавився, та раз у раз поглядав на двері Франкового кабінету. Я лякався, що він може вийти й нагримати на нас за крик, а відтак, що він не вийде взагалі й я не матиму змоги його побачити.
Та він таки вийшов. Я злюстрував його постать одним поглядом. Людина середнього росту, сильно збудована з пухкими, рудавими вусами й такою ж буйною чуприною. Що в першу чергу кинулося мені в вічі, це його винятково високе чоло. Сорочка на ньому була, очевидно, вишивана, а сподні справді обтріпані... Під лівою пахвою був у нього оберемок книжок. Франко збирався кудись іти. Та, проходячи попри нас, він зупинився й запитав привітнішим голосом:
- Що ж, бавитеся, хлопчики?
- Бавимося.
1Мова йде про наріжний будинок, розташований на теперішній вул. генерала Чупринки., 14.
- А ти як звешся? - звернувся до мене.
Я назвав своє прізвище.
- А високо літаєш?
Я не зрозумів алюзії до мого прізвища й не відповів.
- Ну, ну, бавтеся, але не забудьте про лекцію на завтра! - сказав Франко й
відходячи від нашого гурту, погладив мене по голові.
Як тільки Франко вийшов, ми кинулися до його кабінету. Я приляг до бюрка, що стояло посередині й пробував відшифрувати свіжозаписані листки. Та це було неможливе. Франків почерк був особливо нечіткий. З черги я глянув довкола - книжки й книжки. Шість набитих ними шаф, а крім цього дві-три скрині з брошурами. Книжки в шафах гарно оправлені, з витисками - українські, московські, польські, французькі й, що мені найбільш заімпонувало - жидівські.
На одному з бокових столиків стояв «ріг ізобилля»1 в золоченій оправі з візитними карточками в ньому, на стінах кілька образочків. В цілому кабінет Франка відбивав від решти помешкання. Там був безлад і пустка, тут чистота, порядок і розмірно багацько обстанови. Так і видно було, що тут, а не в кухні чи їдальні був панацей помешкання.
Дружини Франка я тоді не бачив і взагалі, як тепер собі з’ясовую дитячі враження, її приявности в домі не відчувалося.
Виходячи від Франків, я пробував опанувати й впорядкувати винесені відтіля враження. Свідомість того, що зі мною не тільки розмовляв, а ще й погладив мене по голові «сам» Франко, наповнювала моє дитяче серце трудним до висловлення почуванням. Згодом я собі його усвідомив, а вже само життя підложило відтак символічну канву і під той запит Франка, чи я високо літаю, й під той відруховий жест його руки, що спочила на моїй голові.
Від першої моєї зустрічі з Франком проминули роки. З дня на день, з року на рік поглиблювалося й поширювалося моє «франкознавство». Правда, проходило воно в мене доволі своєрідними дорогами. То був час, коли одинокими кандидатами до безсмертності, одинокими героями людськості я вважав поетів, і тому читав майже виключно поезії. Що гірше, я пробував писати їх сам. «Драми» і «поезії», що в них рима грала головну роль, дуже часто зі шкодою, як то кажуть, для «ритму і сенсу». Навіть шкільні задачі я пробував римувати...
З того, що писав тоді й публікував Франко, я читав тільки те, що він творив у в’язаній мові. Все інше вважав його поневільною працею для громадської потреби й заробітку. Зате вже поезії й поеми Франка я поглочував, і більшість з них умів напам’ять. Франкові рими й ритми ходили мені по голові й поневолі вливалися в мої «поезії» та «драми». Особливе враження зробив на мене «Мойсей», причому «Заспів» до поеми притьмив у моїй уяві давніших «Каменярів» і «Вічного Революціонера». Зрештою, не тільки я, а всі мої товариші-однолітки відчули, що цей "Заспів", то справжнє об’явлення нового Франка й нового українського світогляду.
Я молився до Франка. Цілими годинами вистоював на вулицях, якими він звик проходити, на те тільки, аби забігти йому дорогу й вклонитися. Коли ж я в одному часі переконався, що Франко ходить працювати до бібліотеки Народного Дому, я став її щоденним відвідувачем. Читаючи книжку, я стежив з поза неї за Франком, що з муравлиною пильністю перегортав конволюти старих рукописів, виписуючи з них те, що йому було потрібне.
Одного разу стрілила мені до голови думка - післати Франкові свої «твори», з просьбою про оцінку. Вибрав я, що признав кращим, і вислав поштою. Лякаючись
1 «ріг ізобилля» (ріг достатку) - ріг, який подарувала С. Крушельницька. Сьогодні зберігається у музеї І. Франка.
компромітації, я не підписався власним прізвищем. Ждав нетерпляче на відповідь і, мушу признати, ждав недовго. Не минув і тиждень, як прийшов лист від Франка. Листоноша був уже заздалегідь попередженим, що коли матиме лист до «Івана Лемка», то повинен його віддати мені. Не маючи відваги отворити листа дома, я побіг з ним за місто й, зашившися в гущавину Погулянки, розгорнув Франків автограф.
Лист був розмірно довгий. Три сторінки битого письма. Текст повний батьківської вибачливості й щирої прихильності старшого товариша. Франко прочитав усі мої «твори», винотував собі їх найможливіші й найнеможливіші місця, повизначував непростимі промахи проти духа мови й граматики взагалі. Вкінці підкреслив те, що йому позволяло взагалі потрактувати мої ельокубрації серйозно. Подавши список літератури, що помогла б мені опанувати теорію й техніку віршування та композиції, закінчив листа признанням мого таланту й начитаності.
Не треба підкреслювати, що з Франковим листом я носився скрізь, мов дурень зі ступою, що, промовчуючи його негативні місця, рецитував ті, з яких я мав усі дані бути гордим, але щойно сьогодні я можу як слід оцінити вартість зусилля, що його не пожалів Франко на ті три сторінки битого письма. Бо чи може бути більш переконливий доказ на чуйність і совісність, на повагу, з якою цей велетень підходив до всього, що тільки стрічав на своїй дорозі? Чи можна би зробити цьому, до меж людської видержливості запрацьованому, чоловікові закид з того, що він, діставши до рук збірку безвартісних рим безіменного хлопчини, знехтував їх і залишив без відповіді!? В ніякому разі! А чейже той великий чоловіколюбець найшов собі і час, і енергію на таку невдячну працю, як напучування молодих графоманів. Певна річ, що я не був ні перший, ні останній з-поміж тих, що, почувши сверблячку в пері, наважувалися непокоїти Франка своїми «творчими» турботами... Тимчасом Франко занедужав. Я не стрічав його на звичних дорогах. Коли ж одного вечора я побачив його в бібліотеці Народного Дому, мороз пройшов мені поза спиною. Франко прийшов до бібліотеки не сам, а з якимсь студентом, що сповняв при ньому роль помічника в найелементарніших порухах, що їх сам уже Франко не міг виконувати. Він роздяг його, посадив за стіл, приніс йому замовлені книжки й рукописи, перегортав листки й виписував з них те, на що йому Франко звертав увагу. Мені серце краялося на вид того, що зробила з Франка недуга. Недавно ще такий сильний та кремезний мужчина перекинувся нараз у старця, з якимсь непевним, неспокійним поглядом і тими жахливо гнутими, спаралізованими пальцями... Я не зумів того вечора заснути, а коли клякнув для молитви, то просив Бога, аби Франкову недугу зіслав на мене, аби мені погнув пальці, а йому повернув здоров’я й можливість дальшої праці й творчості. Зрештою, не я один тоді так молився...
В 1908 р. «дочекався я свого святенька», як писав колись Руданський. В напівучнів-ському журналі «Брат», що його видавав студент філософії Микола Венґрин (пізніший вчитель рогатинської гімназії, а з вибухом війни невтомний світливець УСС-ів, «Угрин-Безгрішний») появився мій перший друкований вірш «В карцері». З черги приютився я зі своїми віршами в мало вибагливій популярній газетці «Народне Слово», що виходила під редакцією Андрія Веретельника.
В 1909 р. засяг «відборців» на мої вірші поширився. Віденська «Чорна Рада» І. Тивоновича та коломийський орган українського вчительства «Прапор» протерли мені остаточно дорогу в літературу, а навіть осмілили на збірку під назвою «Фрагменти», яка вийшла накладом... автора. Співробітництво, а відтак заступство головного редактора «Народного Слова» втягло мене в коло тогочасних «письменників і журналістів», тобто до редакцій, друкарень і, очевидно, кав’ярень, як ідеального
1«Брат» - журнал учнівської молоді, що виходив за редакцією Миколи Венгжина (Угрина-Безгрішного). 2«Прапор» - орган учительства Галичини (1908-1912), газета, що виходила у Львові, а згодом - у Коломиї.
прибіжища обміну думок і сплетень. Продовж кількох довоєнних років я вспів удомашнитися в цьому літературно-журналістичному світику, а своїми писаннями "завоювати" майже всю українську пресу; аж до такого репрезентаційного «кита», як недосяжний для багатьох «Літературно-науковий вістник». Якийсь час я «термінував на редактора в «Ділі»1, а перегодом увійшов був у редакційний склад сатирично-гумористичного «Жала»2 (1913), «Ілюстрованої України» Дмитра Катамая3 (1913-1914) та «Новітньої Бібліотеки» Ф. Федорцева. В добі переживаної тоді мною «бурі й напору», що формувалася під непереможним впливом Франкової індивідуальности, я дуже помітно схилявся «наліво». Тому то я особливо інтенсивно засилював своїми віршами соціал-демократичну «Добру Новину» П. Буняка4, та з великою симпатією слідкував, а навіть приймав участь в роботі української радикальної партії.
Друга з черги моїх збірок («Бувають Хвилі», 1910) мала ще всі ознаки мусування вражень хлоп’ячого віку, але вже фейлетон «Пан Радник» (1912) та збірка «Мойсей Безумний» (1914) виросли з професійно-письменницької, тобто кав’ярняної атмосфери.
Саму поему «Мойсей Безумний» написав я «одним душком» у славній «Михайликовій Ямі»5 в Кракові. Оскільки її жанр був мені підсунутий лектурою Франкового «Мойсея», остільки її героєм був... сам Франко. Той недосяжний герой моїх молодечих захоплень, який тогочасною своєю появою не міг не викликати розторощуючого враження вірла, що воліче за собою поломані крила...
Живучи в літературному світі того часу, я не міг не стрічатися з Франком. Найчастіше по друкарнях, рідше по бібліотеках. Бували стрічі, коли він говорив до речі, та були й такі, коли нещасний поет не орієнтувався, де він і з ким говорить. Одного разу, в конторі «Загальної Друкарні», прийняв мене за когось іншого й говорив цілий час по-польськи, дарма, що я силувався весь час вивести його з гнітючого «qui pro quo»6...
Та найболючіше вразила мене й, підсвідомо, підсунула мені Франка, як героя мого «Мойсея Безумного» подія, що трапилася на одному з ювілейних свят у його честь. Було це в 1913 році. Українська радикальна партія уладила Франкові ювілей 40-літньої письменницької праці. На програму свята склалася академія в залі «Народного Дому» та здвиг «Січей» на площі Сокола-Батька7. Як симпатик радикальної партії, я прийняв участь в академії, де виголосив свій римований привіт Ювілярові. До мені говорив «січовий батько» Кирило Трильовський8.
Франко сидів у першому ряді крісел, слухав наших славословій і... плакав. До речі, я не певний, чи плакав зі зворушення, чи сльози надали з його зачервонілих від недуги очей отак, поневолі. Нараз запанувала в залі святочна тиша. Франко піднявся з місця, вийшов на естраду й почав промову. Я не в силі її сьогодні відтворити собі слово в слово. Пригадую тільки її зміст і враження, що запанувало по ній на салі. Промова була нескладна, далека від обчислень на ефект, а з’ясовувалася більш-менш у тому:
1«Діло» - див примітку на с. 181. 2«Жало» - сатирично-гумористичний журнал, двотижневик, що виходив у Львові 1913-1914 та 1924 рр.
3«Ілюстрована Україна» Дмитра Катамая - Мова йде про мистецький часопис, що виходив у Львові в
1913-1914 рр. за редакцією І. Крип’якевича, пізніше Дмитра Катамая.
4«Добра новина» П. Буняка - універсальний часопис, що його видавала українська соціал-демократична партія у 1913-14рр. Редактором часопису був Порфирій Буняк. У 1918 р. вийшло два номери часопису латинською абеткою.
5«Михайликова Яма» у Кракові - назва ресторану в Кракові, де збиралася літературна та мистецька богема на початку XX ст.
6«qui pro quo» (лат.) - одне замість іншого.
7площа Сокола-Батька у Львові - площа спортивного товариства «Сокіл». Нині на цій площі на вул. Стрий-
ській будинок податкової адміністрації.
8Трильовський Кирило - див. біографічну довідку на с. 254.
«До помилок, що я їх коли-небудь зробив, належить моя праця біля підвалин радикальної партії. Розвиток тієї партії дав змогу бундючитися демагогам, типу мого передбесідника п. Трильовського. Нещастям нашого народу є те, що я приложив рук до створення партії, що зрушила в народній психіці основи християнського світогляду. Наша молодь не читає св. Письма! Коли б я мав вам подати якусь пораду, то - частіше сповідатися й приступати до св. Тайн і в той спосіб наближуватися до Бога...»
Все, що Франко сказав, було несподіванкою, що потрясла присутніх до глибини. Вона потрясла й мене, щоб рік згодом вилитися в формі «Мойсея Безумного».
Тяжка недуга майже не спиняла Франка від літературної й наукової праці. Радше навпаки - він використовував усі «lusida intervalla»1 в процесі швидко наступаючого занепаду й, або готував до друку нові видання давніших праць і творів, або писав нові, при чому такий, наприклад, «Нарис історії української літератури», при всіх своїх самозрозумілих недостачах, залишиться одним з найцікавіших документів Франкового відношення не тільки до літератури, але й суспільно-громадського та національного життя, в якому він у свій час – «magna» коли не «maxima pars fuit»2.
Особливо цікаві й повчаючі були його відчити й реферати на теми з української й всесвітньої літератури. Незвичайне враження зробив на мене відчит Франка про Ібсена, переплетений рясними цитатами з «Пер Ґюнта». Не забуду того місця з останньої дії про клубки несповнених замірів, що путалися попід ноги героя драми. Франко інтерпретував це суттєве місце драми з такою суб’єктивністю, що я, слухаючи його слів, наче бачив, як перед прелеґентом котяться клубки не Пер-Ґюнтових, а Франкових несповнених замірів. Згодом я найшов аналогію до цього моменту в збірці поезій «Semper tiro» й у цілій низці передмов, що їх писав Франко до нових видань своїх творів. Так і видно було, що Франко зуживає всі залишки колишньої енергії й працьовитості, аби ті клубки наздогнати й бодай частину своїх творчих замірів зреалізувати. Відчит Франка про Ібсена й «Пер Ґюнта» заважив відтак на моїй постанові присвоїти цей архитвір українській літературі.
Та успіхи в погоні Франка за «клубками» були вже мінімальні. Трагічне непорозуміння з «Великою втратою» псевдо-Міцкевича, нові поезії й нові переспіви з чужих поетів, друковані тут і там з... куртуазії для «вчорашнього» Франка, були тільки трагічними передвістниками невідхильної катастрофи. «Lusida intervalla» ставалися в життю нещасного поета чимраз рідші й чимраз коротші.
Війна, московська інвазія, опущення й матеріяльна нужда об’єдналися врешті з недугою й добилися свого: Франка не стало в живих...
Вістка про смерть і звідомлення про похорон Франка заскочили мене в Німеччині. Нарівні, а може, й глибше, як загал українського громадянства, відчув я невіджалуваність втрати, дарма, що не мав ніяких ілюзій щодо фіктивності позиції, що її займав останніми роками живий ще, але безнадійно недужий поет, учений і громадянин.
В переписці з редактором «Шляхів» Ф. Федорцевим пробував я унагляднити невідхильну потребу й корисність Франкового культу. Як-не-як, а Франко був найбільшим галичанином, по Шевченкові - найбільшим українцем, а його спадщини, належно використаної, мусіло б вистачити українському громадянству на цілий ряд поколінь. Такий був мій погляд тоді й він не змінився до сьогодні. Навпаки, з емоційно-чуттєвої сфери перейшов у розумову, обґрунтовану цілістю Франкової праці, боротьби й творчості, основно пізнаної й належно оціненої щойно «post facta» Франка, тобто з історичної перспективи.
1«lusida intervalla» (лат.) - сяючі проміжки.
2«тахіта pars fuit» (лат.) - був найбільшою частиною.
3«Шляхи» - двотижневий журнал, що виходив за редакцією Федя Федорцева у Львові у 1913-1918 рр.
Та двадцять літ тому, як і тепер, поперек можливості загальнонаціонального культу Франка лежали й лежать колоди, на око непрохідні. Є люди й цілі їх групи, що всіми доступними засобами намагаються ці перепони збільшити й петрифікувати. Найбільш характерним для нашого часу й людей, що дірвалися «перших скрипок» у громадській опінії, є, наприклад, те, що деякі вчорашні «Франківці», які, в свій час підхопивши Франкові релігійні сумніви й вагання, довели їх у своїх ельокубраціях до цинічного й провокаційного безбожництва, сьогодні не соромляться клеймити Франка як «безбожника», і з тієї речі боронять йому приступу до всеукраїнського національного пантеону.
Очевидно, зусилля таких людців даремні. Скорше чи пізніше ім’я й велика заслуга Франка для Нації блисне перед історією всіма барвами веселки. Напасники й клеветники Франка, що осмілюються копати мертвого льва в почуттю повної безкарності, залишаться в дурнях, так, як залишився колись один добродій, що під псевдонімом «Люнатика» насмілився травестувати Франкові вірші.
А було це видовище гідне богів. Люнатик вибрав собі для травестації Франків вірш, що починався від слів: «Вниз котиться мій віз» - і травестував його словами:
«... пройшли моменти,
Коли для всіх був всім, скінчилась мука,
Квилить поезія, німа, безрука:
Не геній ти, а взір лиш. продуцента».
Франкові вороги, а було їх найбільше серед непризнаваних ним графоманів, потирали руки. Прихильники й поклонники Франка були згіршені й обурені. Не згіршився й не обурився один тільки Франко. На римовану напасть відповів теж римою, мовляв:
«Я не геній, синку милий,
Тим ніколи не хваливсь — Працював, що було сили,
Хоч на вітру стяг мій бивсь...»
Я не Геній, признавався Франко, бо якби він був ґеній, то...
«Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б людей з вас. повиводив».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Средства, влияющие на ЦНС. | | | Сталин Иосиф Виссарионович |