статтях, присвячених Кобзареві. Бачимо їх у Горькоґо, у численних виступах Рильського. Є це в Гончара, зокре­ма в його блискучих «Письменницьких роздумах», є і в інших письменників, критиків. 3 страница

матеріалу, критики яскраво виявляється в цілому ряді робіт самого А. Луначарського, зокрема у його чудовій статті про Т. Шевченка. Читаєш цю статтю і створюється ілюзія мимовільного заглиблення у стихію поетичної творчості Кобзаря, коли критик крок за кроком веде нас за собою.

А. Луначарський пише: Шевченкова любов «не лише нерозривна з ненавистю, не лише сповнена безмежної пе­чалі— у ній багато відчаю, є навіть нотки презирства до самого предмета любові. Але за кожну мить, за тінь тіні цього відчаю, цього презирства синовнє серце платить хвилями гарячої, закипаючої в жилах крові, наснаженої мученицькою любов'ю.

Так,— каже А. Луначарський,— любив Тарас Шев­ченко свою Україну»¹.

І ось після того, як знайдено А. Луначарський серед стихії лірики Кобзаря головний його образ, після того, як він детально схарактеризований в процесі розвитку, а символіка його розкрита з соціальної точки зору, видат­ний критик робить своєрідний підсумок. Але цей висно­вок є також образно-емоційне визначення суті творчості Кобзаря: «Гнівна любов — це головна струна і лірики і епосу нашого поета. Одначе це ж головне почуття, що за­барвлює світогляд кожного щирого соціаліста. Соціа­лізм без гнівної любові — лише теорія, і тільки в сяйві цього палкого почуття він стає діяльною творчою силою»^[12].

¹ Луначарский А. Статьи о литературе. М.: Сов. писатель, 1957, с. 422—423.

«В певному розумінні можна, мабуть, сказати, що та­ємниця мистецтва і «секрет» критики явищ мистецтва полягає в цілком протилежних ефектах. Якщо мистецтво справляє тим більше враження, чим повніше воно під­порядковує собі душевний світ читача, то успіх критики полягає в тому, щоб підвести читача до «об'єктивного» погляду на даний твір (чи в тому, щоб нав'язати йому суб'єктивно спрямоване, але уже своє — нове, інше став­лення до цього твору)»^[13],— пише радянський дослідник О. Лебедєв, розглядаючи статті А. Луначарського. «В цьому розумінні,— твердить він,— можна знову ж та­ки сказати, що коли успіх науки полягає в усвідомленні об'єктивної істини, то успіх мистецтва полягає в збере­женні його таїни»¹.

Неминуще значення багатьох класичних робіт А. В. Луначарського полягає також у тому, що він це ду­алістичне протиборство «розуму» й «серця» немовби зні-. має, у всякому разі узгоджує у своїй палкій і мудрій, багатій на думку й образ-емоцію критичній публіцистиці, аналітично-синтетичній есеїстиці. Його статті про Т. Г. Шевченка, О. М. Горького, західноєвропейську ро­маністику з цього погляду також є взірцевими. Для А. В. Луначарського критична есеїстика одночасно є і науковою, і своєрідно художньою працею, яка збуджує думку й плекає серце читача.

Ці останні наші посилання на праці А. Луначарсько­го і цей більш-менш розгорнутий коментар до них може бути і своєрідним підсумком розгляду есеїстських жан­рів: їхнього стилю, мови, композиції, їхньої природи й суті «критичного самовиразу».

На закінчення характеристики «великої критики» за­значимо, що передмови як різновид літературно-критич­них творів з певними сталими жанровими ознаками у окрему самостійну групу не виділяємо. Здебільшого пе­редмова — це звичайна оглядово-проблемна стаття або літературний портрет, скорочений до бажаного для ви­давництва розміру. В принципі як передмова або після­мова може бути поданий будь-який із зазначених нами жанрів критики.

До «малої» критики належить лише один жанр —- ре­цензія. Але жанр рецензії тепер сягнув такого розвитку, що він містить у собі багато численних різновидів.

Рецензія (від лат. гесепвіо - огляд, розгляд, оцін­ка) — один із провідних жанрів літературної критики, що дає розгляд та оцінку творам художньої літератури й мистецтва, визначає їх та характеризує допущені хиби й недоліки.

Завдання рецензента — конкретно, зі знанням спра­ви розібратися у творі, правдиво оцінити його, допомогти письменникові у майбутньому вдосконаленні створеного. Рецензія покликана пропагувати все краще серед друко­ваної художньої продукції, всебічно виховувати читача. Рецензент застерігає читацьку громаду від марних за­хоплень літературним браком, пустоцвітом, він на кон-

•є

«І

то о-

•8-i

Група „малої" критики-рецензія

те
со
X
=г
а (-
	Ь
та
X
	о
<и
=;
о
а.
с

1 г

епістолярні форми рецензії

кретних прикладах сучасного літературного потоку бере активну і безпосередню участь у формуванні високих ес­тетичних смаків широкої читацької маси.

Основа рецензії — конкретний розгляд, аналіз певно­го твору.

Аналітичні пошуки, розклад художньо цілого на складники і їхня характеристика — не самоціль для ре­цензента; при рецензуванні аналіз не робиться заради аналізу. До аналітичного розгляду рецензент вдається для того, щоб виробити певне уявлення про твір, скласти про нього свою цілком певну думку, даючи оцінку творо­ві. Оцінка має бути об'єктивною, переконливою, прав­дивою.

Основні вимоги до рецензії: 1) здійснене з вірних ме­тодологічних засад чітке розкриття ідейно-тематичного змісту твору та його художніх особливостей; 2) політич­на чіткість, партійна визначеність, науково-теоретична обгрунтованість аналітичних характеристик та виснов­ків (оцінок), що випливають з них; 3) ясність, дохідли­вість, лаконізм вислову, вироблення свого характерного стилю рецензії.

Об'єктивність розгляду і правдивість оцінки в першу чергу залежить від ідейно-світоглядних позицій рецен­зента, від принципів партійності, які при цьому обов'яз­ково так чи інакше виявляються. Одначе у всіх цих ви­падках не слід скидати з рахунку фахову підготовку критика, його знання предмета, вміння робити аналіз. Аналітичний розгляд з розгалуженою і обгрунтованою системою доказів є також запорукою правдивості поці­нування. Аналітичність розгалуженого судження перед­бачає об'єктивний підхід до твору, той справді суто нау­ковий розгляд, який унеможливлює будь-яке суб'єкти­вістське свавілля, ненаукові намагання й претензії імпресіоністської критики і всіма своїми зусиллями спростовує можливу упередженість бездоказових апріор­них міркувань. Тверезий, заснований на традиціях віт­чизняної школи «реальний» аналіз, об'єктивний аналіз — школа принциповості, добросовісності, сумлінності кри-тика-рецензента.

Аналітичний розгляд як такий обумовлюється харак­тером людського мислення, яке, за Ф. Енгельсом, такою ж мірою є розкладом предметів у свідомості мислячого на свої складники, як і поєднання пов'язаних один з од­ним елементів у певну спільність. Без аналізу нема синте­зу, казав Ф. Енгельс.

Синтез у рецензуванні є висновок з розгляду, це оцін­ка твору.

Рецензент, який уникає оцінки характеризованого тво­ру, не виконує свій прямий і найперший обов'язок. Його аналіз, його характеристика в такому разі стає непов­ною, однобокою. Отже, головні структурно-змістові частини будь-якої рецензії —• це характеристика й оцінка.

І характеристика, і оцінка твору в рецензії тісно між собою пов'язані, вони визначаються змістом твору, його якостями, способами і майстерністю аргументації, вмін­ням аналітично судити про предмет і робити чіткі, недво­значні висновки.

Характеристика (від гр. спагакіегізілкоп — те, що служить ознакою для розпізнавання) — виявлення ви­значальних ознак і суттєвих рис твору, опис твору через розкриття його змісту й форми. Характеристика передба­чає розгляд твору у зв'язку з іншими публікаціями пись­менника, можливу інформацію про автора для кращого усвідомлення аналізованого.

Оцінка — логічний висновок з твору, визначення йо­го сильних і слабких сторін, а у видавничому рецензу­ванні — ще й визначення напрямку доробки рукопису. Як уже зазначалось, оцінка — то своєрідний синтез, що випливає з розгляду. Закон рецензування — обов'язко­вість науково точної й достовірної аргументації. Напря­мок аргументації залежить від змісту, якості рецензова­ного твору.

Відомо, що В. Бєлінський називав критику «рухомою естетикою». І ця вельми дійова, одна із основних галузей науки про літературу, що перебуває у постійному русі,— літературна критика має свій передовий загін, бойовий авангард, названий В. Короленком «легкою критичною кавалерією». Цей загін розпорошений по багатьох нап­рямках і має різні завдання, тобто маємо на увазі чис­ленні і різноманітні різновиди жанру рецензії, бо рецен­зування — також критика, але критика наймобільніша, найоперативніша. Адже рецензія покликана давати тлу­мачення й оцінку твору зразу ж по його виході в світ.

Саме ці особливості рецензування — наявність все нового й нового предмета розгляду (книговидання, яке поки що для всіх є terra incognita), його оперативність, обов'язкова своєчасність — породили окремий жанр лі­тературної критики — рецензію, визначили її самостій­не і самодостатнє значення та численні різновиди.

«Подумайте самі, що було б, коли,б були допустимі лише: або критичний трактат, або... мовчання про нову книгу. На трактат хто ще й коли збереться, а в десятках рецензій читач уже зустрічає живу розмову про нове явище»^[14].

Характерна ознака кожної рецензії — звертання до конкретного твору, аналіз і оцінка його у всіх компонен­тах. Це обов'язок і прерогатива рецензії, їх лише зрідка беруть на себе інші жанри критики.

В ідеалі одна лише рецензія як певний жанр крити­ки завжди звернена до окремого твору. Вона покликана супроводити його як своєрідне аналітичне судження й тлумачення, як недвозначна оцінка й висновок, вона, ма­ючи самостійне літературознавче значення, у своїх вито­ках тягнеться до певної творчої особистості та її кон­кретних здобутків, і в цьому полягає діалектичний зв'я­зок жанру рецензії із рецензованим твором, своєрідність їхнього взаємозв'язку в суспільному і літературному житті. Твір красного письменства породжує рецензію, і рецензія, народившись від своїх батьків — першої пуб­лікації й критика, що активно вторгається в літератур­ний процес, — переживає минущість буття газетно-жур­нальних видань, якщо тільки вона має справжню куль­турну вартість.

Рецензія розпочинається із заголовка,, так би мовити першої структурно-змістової частини цього жанру. Яс­кравий, публіцистично оформлений заголовок, який Ціл­ком відповідає змістові рецензії, є її квінтесенцією, визначенням напрямку та ідейно-оціночним елементом — це той складник жанру, що може стати його серцевиною, своєрідним ключем: і до твору, і до аналітичних побудов рецензента. Вага заголовків у критичних розвідках ве­личезна.

Рецензія включає у себе бібліографічний опис видан­ня, який може бути повним і скороченим і мати кілька своїх сталих варіантів розміщення в тексті. Повний чи скорочений бібліографічний опис є четвертою обов'язко­вою структурною частиною рецензії, тим її складником, що зв'язує жанр рецензії з бібліографією. Саме тому рецензування називають ще критичною бібліографією. Якщо у бібліографічній характеристиці проступає еле­мент оціночний, починається уже рецензування. Тому ті бібліографічні анотації, що -містять оцінку книги, вихо­дять за межі власне бібліографічної предметизації. Такі анотації В. Бєлінський розглядав як найкоротший, най-лаконічніший-різновид жанру рецензії.

В. Бєлінський справедливо надавав величезного зна­чення тому, що скажуть критики про ту чи іншу друкова­ну річ. Це не менш важливо, казав він, ніж факт існу­вання самого аналізованого твору. І. Франко наголошу­вав, що перед тим,, як прискіпливо аналізувати, грунтовно щось розглядати, слід насамперед чітко з'ясувати, з чим маєш справу: чи тримаєш в руках пабутки літератури, чи то відходи в макулатуру...

«Завдання критики і справжня оцінка творів... неод­мінно повинні передбачати дві мети: визначити харак­тер творів, що розглядаються, і вказати на місце, на яке вони дають право своєму авторові у колі представників літератури»^[15].

Рецензії на нові твори постійно друкуються майже у
всіх літературно-художніх, громадсько-політичних та
наукових журналах, альманахах, вісниках, газетах. Без
видавничої рецензії не обходиться друкування жодного
рукопису. Процес перетворення авторського рукопису в
книгу якнайтісніше пов'язаний із видавничим рецензу-
ванням; - ' ': ■,,;„.,.

¹ Белинский В. Поли. собр. соч. М: Изд-во АН СССР, 1951;
т. 1, с. 254.. ■

-Рецензії у пресі розраховані на масового читача або на спеціально заінтересовану певними видами літерату­ри і мистецтва широку аудиторію чи більш менш значну кількість різного роду спеціалістів. Крім свого основного аналітично-поцінувального призначення перед рецензія­ми завжди стоять серйозні пропагандистсько-виховавчі завдання. Рецензенти радять прочитати кращі твори, виявляють заховане у них цінне і значуще, виховують і плекають естетичні смаки читачів. Ці визначальні особ­ливості «відкритого» рецензування зумовлені його при­родою, функціональними завданнями критики як такої, що й спричиняє багатство й різноманіття різновидів жан­ру рецензії в пресі.

Класифікацією різновидів жанру рецензії майже не займалося наше літературознавство. Цс пояснюється, очевидно, тим, що у нас майже нема спеціальних робіт, розгалужених, монографічного типу досліджень, посіб­ників і підручників, де осмислювалися б і узагальнюва­лись проблеми і питання теорії літературної критики. Мало що допоможе нам в даному разі і відповідна до-відниково-єнциклопедична література.

Варті пильної уваги відповідні статті «Краткой ли­тературной энциклопедии». Так, у 4-му томі «КЛЭ» під рубрикою «Литературная критика» подано розподіл ос­танньої на жанри (як те зроблено на цих сторінках). А у статті «Рецензія» визначено, як там сказано, «деякі основні види» її, а саме: «1) невеличка критична або публіцистична стаття, де твори, що рецензуються, стають часом приводом для обговорення значного літературного або соціального питання, має суто полемічний характер; 2) розгорнута анотація («коротко про книги») — розкри­ває зміст твору, нерідко самим добором матеріалу ви­словлюючи оцінку; 3) есе — забарвлений ліризмом роз­дум, навіяний читанням книги, швидше «самовираз есе­їста»,-ніж витлумачення прочитаного; 4) авторецензія — викладає погляд автора на свій твір чи полемізує із тлу­маченням його в критиці»

Як на наш погляд, ця класифікація не відбиває всього багатства і різноманітності сучасного літературно-кри­тичного процесу, вона вимагає поправок і уточнень.

Вважаємо, що нині існують такі різновиди жанру ре­цензії в пресі: анотація; коротка рецензія і її видозмі­на — відгук; реферативна.рецензія, звичайна газетна (журнальна) рецензія; проблемна рецензія-стаття; ре-цензія-есе; рецензія-діалог; рецензія-фейлетон і її ви­дозміна — рецензія-памфлет; рецензія-жарт (рецензент­ська усмішка); авторецензія; рецензентська репліка.

У свою чергу, відгуки й звичайні газетні або журналь­ні рецензії, репліки, авторецензії й проблемні рецензії-статті або рецензентсько-есеїстичні виступи, тобто більшість із перелічених різновидів жанру, можуть тран­сформуватися у форму листа, тобто набирати ознак епі­столярних.

Такі листи-рецензії знаходимо у В. І. Леніна (лист до Інеси Арманд), у М. Горького (численні відповіді мо­лодим, листи-консультації з редакцій), у Лесі Українки (напр., її лист-рецензія до Ольги Кобилянської, де пое­теса подає зразок блискучого розгляду своєї драматич­ної поеми «Камінний господар») та в багатьох інших письменників, критиків, літературних діячів, у тому числі йсучасних.

Найкоротшим за змістом і найлаконічнішим серед різ­новидів жанру рецензії є анотація (від лат. аппоШіо і— примітка, помітка). Анотація виникла із розгорнутого бібліографічного опису. Якщо оцінка твору проступає в бібліографічному описі (предметизації видання), то вже маємо справу із анотацією. Таким чином, короткі відо­мості й визначальні пояснення про зміст книги, які дода­ються до її бібліографічного опису («паспорту» видан­ня), є анотацією. Анотація якнайстисліше характеризує книгу, дає їй певну оцінку, перелічує основні розділи пуб­лікації, часом подає елементарно-скупі відомості про ав­тора та зазначає, на кого розраховане видання.

Як справедливо зазначено в «Краткой литературной энциклопедии», анотація може також містити витяги із рецензій або посилання на них, вказувати на літературу теми, викладати коротку історію даного твору тощо.

Анотації подаються в проспектах видавництв, на. зво­роті титульної сторінки випущеної у світ книги, в газет­но-журнальних бібліографічних оглядах та розворотах спеціальних газет, а також на бібліотечних картках. У двох перших випадках анотації складає ведучий ре­дактор, а в інших випадках — видавці та науковці книж­кової палати, бібліотечні працівники. В анотації, пода­ній на звороті титульної сторінки, бібліографічний опис опускається. Але не можна, як вд іноді роблять деякі редактори літературно-художніх видань, разом з бібліо­графічним описом «опускати» зміст книги, а коротку ха­рактеристику видання підміняти удавано-інтригуючими нотатками. Така практика в роботі видавців є неприпу­стимою, як неприпустимо також передоручати складання анотацій авторові рукопису. Не можна також скорочува­ти анотації на окремі видання до одного бібліографіч­ного опису.

Реферативна рецензія — один із найпростіших різно­видів «малої» критики. Тут відповідно до змістово-структурних частин книги коротко реферується (від лат. геїегге ■— повідомляти) її зміст, інформується про ви­дання, дається йому загальна оцінка. Рецензії-реферати пишуться, як правило, на наукові видання у відповідних галузевих журналах та інформаційних бюлетенях різно­го типу. Тут інформується також про маловідому, не ма­сового вжитку книгу, публікацію зарубіжного автора, у нас не перекладену, літературознавчі видання, які по­пуляризуються.

На противагу реферативній рецензії рідко який масо­вий журнал чи газета обходяться без короткої рецензії. Коротка газетна або журнальна рецензія (2—3 сторінки стандартного машинопису) покликана дати лаконічну, але переконливу характеристику та оцінку книги. Ціну­ється найголовніше, провідне, розгорнутого аналізу тут. нема. Часто коротенька газетна рецензія типу тих, що їх друкує газета «Друг читача», є немовби поширеною анотацією з точно вираженою оцінкою.

Але не можна в короткій рецензії обходити недоліки видання. Тим часом одна обласна газета вважала за мож­ливе обійти недоліки видання тільки тому, що розмова про нього ведеться вельми коротко: «Де ж сакраменталь­не «але», «поряд з цим», «проте»? Обійдемося цього ра­зу без них: адже це не докладний критичний розгляд, а просто розповідь про творчу удачу, удачу поета-харків'я-нина» (Красное знамя, 1977, 7 окт.).

Коротка рецензія може набирати форми відгуку — ла­конічно висловлених розмірковувань-гадок з приводу яко­гось видання. Опубліковані в пресі відгуки здебільшого є виразом точки зору читачів, глядачів, слухачів — масо­во зацікавленої широкої аудиторії і свідчать про форму­вання громадської думки з приводу якоїсь публікації. У формуванні такої думки беруть також активну участь і журналісти.

Проте найпоширенішим різновидом жанру, що успіш­но розвивається, є звичайна газетна (журнальна) рецен­зія, де передбачається аргументована розмова про ви­дання із переконливим вмотивуванням висновків, що випливають з розгляду. Науковість, політична гострота й партійність, глибоке розкриття ідейно-тематичного зміс­ту, характеристика головних персонажів та художньої майстерності автора, доброзичливість тону та популяр­ність викладу, що забезпечується дохідливістю, чіткіс­тю викладу, розрахованого на широкого читача,— ось характерні риси цього різновиду жанру. В такій рецензії розглядається твір майже всебічно, але детально зупи­няються на найголовнішому. Обсяг згаданої рецензії — 5—6 сторінок машинопису (в газеті) і до 8—9 сторінок (в її журнальному варіанті).

Хоча звичайна газетна рецензія і розрахована на ма­сового читача, призначення її — давати досить ґрунтов­ний аналіз, в тому числі й мовно-стилістичний. Рецензент повинен, характеризуючи стиль аналізованого твору, не відбуватися шаблонними загальниками на зразок «чудо­ва» або «суха», «нецікава» мова. Слід визначати стильові домінанти твору і подати хоч кілька відповідних прикла­дів. Треба побіжно зупинятись на питаннях майстерності поета і робити такий аналіз професійно, а не так, як це зробили рецензенти одного молодіжного органу:

«У вірші «Квітникар», — пишуть вони, рецензуючи на сторінках «Ленінської зміни» 20 серпня 1977 року збірку поезій О. Шугая «Неподільність»,— автор вдало поєднує і форму (принцип амебейиої композиції), і вміння мис­лити образно:

У морі квітів, мов Колумб, Весло своє відклав — лопатку — І глянув на півкулі клумб: «Якою б ще зробити грядку?»

По-перше, «вміння мислити образно» — загальна оз­нака художньої літератури і. ніякої особливої заслуги в тому автора аналізованої збірки нема, як нема, до речі, тут і сліду амебейної композиції.

Проблемна рецензія-стаття — один із найскладніших і «найповажніших» різновидів жанру. Це розгорнута, ши­рока і глибока розмова про твір з детальним аналізом, ґрунтовним вмотивуванням, численними викладками, до­казами, посиланнями, тобто, аргументованим суджен­ням, з якого органічно випливають ті чи інші висновки.

У проблемній рецензії зачіпаються важливі факти роз­витку життя й літературного процесу. Тут порушуються кардинальні питання поступу красного письменства в зв'язку із способом життя суспільства. Тому в таких кри­тичних виступах передбачається дискусійний елемент, обговорення якогось недвозначного, в чомусь дражливого навіть питання. Звідси характерні ознаки згаданих пуб­лікацій: від аналітично-розсудливих, стриманих розмір­ковувань із численними прикладами-ілюстраціями до за­пальних жвавих обговорень насущних життєвих та літе­ратурних тенденцій.

. Так рецензуються книги-події в нашому духовному житті: скажімо, «Прапороносці» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, «Російський ліс» Л. Леонова, «Білий пароплав» Ч. Айтматова, «Берег» Ю. Бондарева, відомий цикл воєнних повістей В. Бикова та інші твори.

Хоч і зрідка, а зустрічається рецензія-діалог — це та­кий рецензентський виступ, де виклад набуває діалогіч­ної форми. Здебільшого такі рецензії розгорнуті, багато­планові й проблемні, в них обговорюються чи стикаються різні думки і погляди на твір. Коли ж в обговоренні тво­ру і виробленні його оцінки разом з критиком бере участь і письменник, то це дає змогу читачеві зазирнути і у творчу лабораторію митця.

Якоюсь мірою показовою в цьому відношенні може бути публікація «Дружбьі народов» (1978, № 1), де ре­цензується повість Ч. Айтматова «Рябий пес, що біжить краєм моря» («Знамя», 1977, №4). Згадана рецензія має підзаголовок: «Діалог критика і прозаїка». Справді, між критиком О. Руденком і нівхським прозаїком В. Сан-гі, якому Ч. Айтматов присвятив свою повість, відбувся цікавий діалог. «Ця посвята,— сказав Володимир Сангі, окреслюючи провідні питання рецензії-обговорення,— змусила деяких читачів надіслати листи не авторові.по­вісті, а мені. Мене вітали з великим твором нівхської лі­тератури, великим явищем нівхської культури. Що ж, з такою точкою зору важко сперечатися: твір письменника-киргиза справді став духовним набутком нівхів, загаль­носоюзним літературним явищем... А чому Чінгіз Айтма­тов, який ніколи не виходив у своїй прозі за межі Кирги­зії, раптом написав про нівхів?»

Відповідь на порушені питання — роздуми про зв'я­зок твору з нівхським фольклором, про традиційність по­вісті і її самобутнє новаторство, про її героїв, про образ­ність, стиль і манеру письма та композицію твору станов­лять зміст рецензії, її глибинну суть.

Учасники обміну думками висловлюють цікаві мір­кування. Так, В. Сангі твердить, що Ч. Айтматов «любить ставити своїх героїв у виняткові ситуації», але «зло тут поза людьми, воно в природній стихії і само — стихія... Відходячи в морську безодню, мисливці-нівхи кидають, виклик долі. Тепер ми кажемо: здійснюють свій свідомий моральний вибір» (О. Руденко).

А ось небезінтересні міркування про стиль повісті. «Стиль повіствування,— каже В. Сангі,— відповідає ха­рактерам, психології героїв, особливостям сюжету. Мис­ливці-нівхи сприймають світ гіперболічно, для них він складається із небагатьох, але глобальних компонентів». Критик О. Руденко доповнює ці міркування своїми суд­женнями: «Айтматовського героя з його яскравими емо­ціями і вчинками можна назвати героєм романтичним: так прагне він моральної чистоти, так жадає втілити се­бе в негайній дії на благо людей, так піднесено в повіст-вуванні сенс його буденних справ».

Зрештою, учасники рецензії-діалогу приходять до за­кономірного висновку: «В будь-якому випадку перед на­ми річ безперечно неординарна» (В. Сангі); «така, що увібрала в себе багато важливих тенденцій нашого літе­ратурного процесу» (О. Руденко).

Оригінальними різновидами «малої критики» є рецен­зія-памфлет та рецензія-фейлетон. Десь близько біля них знаходиться і рецензія-жарт, або рецензія-усмішка (у Остапа Вишні — літературна усмішка, театральна ус­мішка).

Оскільки в рецензії-памфлеті та рецензії-ф.ейлетоні автори вдаються не лише до логічио-апалітичних вмоти­вувань, прискіпливих критичних суджень, а й послугову­ються засобами художньої публіцистики, свої літератур­ні побудови здійснюють з допомогою образного мислення, то є всі підстави твердити, що закономірності, встанов­лені теорією літератури для творів красного письменст­ва, якоюсь мірою чинні і для такого роду творчих звер­шень. Тобто ці твори будуються і за законами краси.

Рецензія-фейлетон і рецензія-памфлет —близькі між собою різновиди жанру. В обох випадках їх споріднює пафос викриття, розвінчування чогось негідного в житті й літературі. Рецензія-памфлет (від гр. рап — усе, ріііе-до — палю) набуває ознак гострого публіцистичного ви­ступу, спрямованого проти якогось негідного літератур­ного і життєвого явища, ворожої писанини. Рецензія-памфлет — це бойовий, актуальний твір, в якому викри­ваються наші ідейні вороги і їхні твори. Використання художніх прийомів сатиричного зображення, іронія, сар­казм у сув'язі з патетикою, афористичністю окличної мо­ви характерні для стилю рецензії-памфлету, зверненої до широкого читача.

Памфлетні прийоми письма можуть «вриватися» і у «поважні», витримані майже в академічному стилі рецен­зії. Так, у «звичайній» рецензії Я. Галан не втримався від гостро-іронічного викривального тону, бо йшлося про наших недругів, виявлялася суть зловорожої діяльності американської розвідки та її високопоставлених покро­вителів.

«І ось ці людці,— пише він у рецензії «Правда про американських дипломатів»,— день у день надсилали те­леграми Бірнсу, який, бувши тоді на чолі державного департаменту США, охоче приймав цю писанину, бо во­на відповідала його власним прагненням і служила то­му ж самому богові, що й він, Бірнс. Вся ця чорна зграя доводила, що американо-радянська дружба була помил­кою для Америки, бо, мовляв, радянський уряд прагне до «світового панування», а тому завдання Сполучених Штатів — «протистояти» Радянському Союзові в кожно­му питанні, незалежно від того, корисно це чи не корис­но американському народові»^[16]..

Невеличка рецензія Я. Галана не втратила своєї ак­туальності, можна навіть твердити — виняткової злобо­денності і сьогодні.

Гадаємо, щось подібне до рецензій-персоналій знахо­димо у літературних пародіях Ю. Івакіна. Там спостері­гається переплетіння рис фейлетонних і ознак пародію­вання. Певно, має рацію В. Дончик, який пише, рецензу­ючи збірки Ю. Івакіна «Пересміхи» та «Книжку пародій»: «Автор розкриває перед читачем — звичайно, засобами, властивими жанрові пародій,— чималу низку цікавих, оригінальних, неповторних письменницьких манер, сти­лів (вживаємо ці поняття в найширшому розумінні). І це стає можливим саме тому, що своє головне завдання Ю. Івакін вбачав не у висміюванні окремих частковостей, а в осягненні суті й духу того письма, тої чи тої худож­ньої індивідуальності.

А коли так, то його пересміхи маємо підстави визна­чити як «синтетичні», відповідні духові сучасної, можна сказати, загальної літературної тенденції. В більшості із них справді дуже добре вгадується «об'єкт» пародію­вання — певний письменник, його творчий характер, «ізю­минка»...! як наслідок — перед нами пишний, барвистий букет не схожих одна на одну поетичних та «прозових» індивідуальностей»^[17].

Рецензія-фейлетон (від. фр. Геиііеіоп — аркуш) — не­величкий художній критично-публіцистичний виступ, у якому гостро, дотепно критикується якесь вкрай недоско­нале й недолуге видання. Розрізняється рецензія-фейле­тон типу публіцистичного начерка, рецензія-фейлетон ти­пу гумористичного оповідання і рецензія-усмішка, за­проваджена Остапом Вишнею, де всі ці риси й ознаки зливаються в єдине, цільне, яке стає самостійним тре­тім — неповторною театральною, літературною Вишне­вою усмішкою.

Дата добавления: 2015-10-21