Літературно-критичні статті поєднують науковість дослідження, скрупульозність аргументації, тонкий і глибокий аналіз форми й змісту творів з пристрасною публіцистикою, розмовою про предмет розгляду «з точки зору життя». Для статті характерна постановка якихось важливих теоретичних питань, актуальних проблем суспільно-політичного й літературного руху.
«Безперечно, що з добору й аналізу фактів, по суті, починається творчість публіциста в усякому публіцистичному жанрі. Факти для вченого, говорив академік І. П. Павлов, як повітря для птаха, на яке він спирається в польоті. Те ж саме можна сказати й про публіциста. В основі публіцистичного твору лежить факт дійсності. Птах літає з допомогою крил. «Крила» для того, хто пише —це його світогляд, жива думка, що спирається на знання дійсності, суспільної практики, на вміння чітко визначити ціль майбутнього свого твору. Хоч конкретних цілей, звичайно, може бути багато, але головна з них — розширення діапазону впливу на читацьку аудиторію і поглиблення впливу, з погляду комуністичного ідеалу, завдань, що їх висуває партія»
1 Жанри радянської газети, с. 117. |
Ось ця особливість роботи власне публіциста й журналіста притаманна і для критика-рецензента — справжнього критика, а не замкнутого колом специфічних істо-рико-теоретичних питань літературознавця, критика, який також добирає і систематизує факти, вивчає і узагальнює суспільний досвід і відповідні знання суспільної практики застосовує до аналізу змісту творів, певних літературних явищ. Без цього критик не може здійснити соціологічний розбір предмету дослідження, а соціологічний аналіз, як уже домовились, лежить в основі літературно-критичного розгляду, без нього всі побудови рухомої естетики, як необачно зведені на піску споруди, падають і розсипаються на порох. Такого роду праця критика лежить у основі всіх його досліджень, де аналіз супроводжує рух думки, де факти не підганяються під ідею, бо в такому разі живе життя легко можна звести до вигаданої схеми. «Критика повинна полягати в тому, щоб порівняти й зіставити даний факт не з ідеєю, а з іншим фактом; для неї важливо тільки, щоб обидва факти були по змозі точно досліджені і щоб вони являли собою, один у відношенні до другого, різні моменти розвитку, причому особливо необхідно, щоб з такою ж точністю був, досліджений весь ряд певних станів, послідовність їх І зв'язок між різними ступенями розвитку» Ч
Для жанру статті, де публіцистичність критики яскраво виявляється,— саме згадані вище тенденції особливо характерні. З допомогою таких принципів аналізу критик активно вторгається у життя і своїми пристрасними виступами, як і журналіст, озброєний методом матеріалістичної діалектики, пише історію нашої сучасності.
Зміст і форма статей, спосіб організації і манера викладу певного літературного матеріалу в свою чергу дають підстави для наступної (дрібнішої) класифікації статей за таким порядком.
Огляд — літературно-критична стаття, де оглядово характеризується та оцінюється низка літературних явищ, об'єднаних за певним принципом.
У цих дослідженнях найчастіше підводяться підсумки розвитку літератури певного періоду, дається огляд якогось жанру за окремий відрізок часу або огляд матеріалів того чи іншого друкованого органу (газети, журналу, квартальника, альманаху), обмеженого якимись хронологічними рамками.
1 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 1, с. 155—156. |
У короткій літературній енциклопедії про огляд сказано: «У критичному огляді здебільшого розглядається певна єдність творів поточної літератури одного чи кількох жанрів... при цьому аналізуються особливості і тенденції літературного розвитку, характерні для періоду,
І?8
що оглядається (нерідко в зіставленні із попередньою літературою)» Мабуть, має рацію енциклопедичний довідник, коли твердить, що в сучасній критиці жанр огляду продовжує існувати, хоча він відсунутий на другий план проблемними статтями і рецензіями.
До огляду належать славнозвісні роздуми В. Бєлінського про літературний рух протягом поточних років, огляди І. Франка (наприклад, його відомий «Огляд української літератури за 1880 рік»), сучасні літературні огляди Л. Новиченка, С. Крижанівського, М. Шамоти, Ю. Кобилецького, К. Волинського, М. Логвиненка, В. Дон-чика, А. Погрібного та ін.
В основі відомих доповідей про стан розвитку сучасної літератури лежить принцип огляду — характеристика й оцінка літератури чи якогось її окремого потоку протягом певного часу. З такими оглядовими доповідями-статтями виступали провідні наші письменники: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, виступають тепер О. Гончар, В. Козаченко, Л. Новиченко, О. Макаров, О. Левада, П. Загребельний та ін. З недавніх публікацій такого роду слід згадати цікаву доповідь Б. Олійника, яка згодом у вигляді статті була надрукована в журналі («Про час і про себе» — Радянське літературознавство, 1980).
Оглядові статті мають свою змістову відмінність, характерну структуру, для них властиві певні закономірності у організації матеріалу. Отже, вони являють нам таке різноманіття літературних чинників, які в свою чергу дають підстави для групування їх за певними типологічними ознаками. Розрізняються:
а) огляди ідейно-тематичні, в яких розкривається і
характеризується головним чином змістове навантажен-
ня твору в його ідейно-тематичному вияві;
б) огляди жанрові, які будуються за жанровим прин-
ципом, коли розглядається і характеризується стан роз-
витку жанру (обмежений певними рамками);
в) огляд персонаоюний —• коли стаття будується як
оглядова характеристика головних центральних героїв
низки творів..
Ще раз наголошуємо: всі ці три типи оглядових статей суворо підпорядковуються певним хронологічним показникам, еони завжди обмежуються рамками періоду. Час у оглядових статтях виступає як категорія визна- чальна і п ершорядна. Вона має пряме відношення до
1 КЛЗ, т. 5, с. 361.
формування таких ознак і понять, як злободенність і актуальність літературно-критичного виступу.
Так, І. Франко із публікацією своєї оглядової статті пре українську літературу 80-х років не забарився. Невдовзі, на початку 1881 року, вона була опублікована у журналі «Світ». Запізніла публікація оглядових статей — це замах на їхнє літературне життя, втрата ними тієї актуальності, що виражає душу літературної критики.
Оглядові статті, у яких висловлюються судження про тенденції розвитку, літературного процесу, закони розвитку жанру; статті, де порушуються проблемного характеру питання, методологічного порядку проблеми у зв'язку із зображеним життям і відтвореними героями, літературними тенденціями, — такого роду оглядові статті переростають у проблемні огляди чи просто проблемні статті. Треба зазначити, що огляди В. Бєлінського, І, Франка, Лесі Українки завжди мали проблемний характер, там завжди порушувались якісь важливі питання громадсько-політичного життя.
Завдяки згаданим тенденціям і виникла проблемна стаття — літературно-критичне дослідження, яке висвітлює якесь явище розвитку літератури стосовно певної проблеми, пробує ставити і розв'язати те чи інше питання під кутом зору якоїсь теоретичної проблематики.
Проблемна літературно-критична стаття розв'язує важливі літературні питання у зв'язку із життям і стосовно до життя, керуючись марксистсько-ленінськими світоглядними принципами, принципами партійності літератури. В цьому виявляється її актуальність, злободенність, активна і дієва сила, яка не гасне, не втрачається з роками. Саме в проблемних статтях критика чи не найяскравіше виявляє ті риси духовної надбудови, які дали змогу визначити цей вид ідеологічної роботи терміном «рухома естетика». Саме в цих жанрах літературна критика, стаючи естетикою в русі, переживає ефемерність журнального існування і в своїх кращих взірцях живе десятиліттями, досягає безсмертя.
Такою геніальною працею є проблемна стаття В. І. Леніна «Партійна організація і партійна література». Ось уже більше семи десятиліть ленінська праця активно впливає на літературний процес, визначаючи основоположні категорії, головні естетичні принципи літератури і нашої науки про літературу. Маємо мудрий, викінчений взірець глибокого розкриття всеосяжної проблеми партійності літератури, який тут розглядається в трьох відомих проявах: ідейно-політичному, науково-соціологічному і естетичному. Це також взірець стрункої довершеної побудови твору, взірець полум'яної публіцистики в критичних працях, де образно-емоційний, крилато-афористичний ленінський стиль сприймається як своєрідний відкритий лист-звертання до суспільства з яскраво виявленими рисами ораторської манери вислову. Крилаті фрази Володимира Ілліча так і западають в душу, зразу ж запам'ятовуються. Тобто їх призначення — пропагандистське, агітаційне, до того ж стаття цілком відповідає завданням навчально-мнемонічним, навчальним.
Проблемними є також серія ленінських статей про Л. Толстого, зокрема його широковідома праця «Лев Толстой, як дзеркало російської революції».
Зрозуміло, не на всі порушені важливі питання проблемна стаття може дати відповідь, тим більше — вичерпну відповідь. Треба сказати, що такого в науці взагалі ніколи не буває, на всі випадки життя нема заздалегідь заготовлених відповідей. Тому завжди проблемну статтю характеризує більш або менш виявлений елемент полемічності, виражений часто-густо емоційно схвильовано, темпераментно, бо без людських емоцій, казав В. І. Ленін, неможливе шукання істини.
Можна навести ще кілька зразків проблемних літературно-критичних статей. Серед класичного доробку спадають на думку насамперед праці наших революціо-нерів-демократів: «Розподіл літератури на роди і види» В. Бєлінського, «Естетичне відношення мистецтва до дійсності» М. Чернишевського, «Література, її завдання та найважніші ціхи» І. Франка. Зразком багатопроб-лемної статті монографічного типу може служити відоме дослідження І. Франка «Із секретів поетичної творчості».
У сучасному літературознавстві виділяються такі проблемні публікації, як статті Л. Новиченка «Золотий засів» (1951), Є. Шабліовського «В. І. Ленін і радянське літературознавство» (1971), М. Шамоти «Література й ідеологічна боротьба в сучасному світі» (1973).
До проблемної близько стоїть полемічна стаття. Іноді проблемна стаття переростає у виступ — сперечання —-полемічну літературно-критичну статтю, яка є науковим дослідженням, де автор активно полемізує з неприйнятними для нього якимись оцінками, теоретичними положеннями, ба навіть світоглядними концепціями, ідейними устремліннями свого літературного опонента, учасника сучасного літературного процесу.
Згадувана вже стаття І. Франка «Література, її завдання та найважніші ціхи» і є зразком такої проблемної статті, що переростає в полемічну (як відомо, І. Фран-ко полемізував із літературно-критичним виступом І. Не-чуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування»).
У сучасному літературному процесі в свій час відбулася цікава літературна полеміка з приводу роману М. Стельмаха «Правда і кривда». Започаткував її П. Ко-лесник статтею «Експеримент», опублікованою у березневому номері журналу «Вітчизна» 1962 року. В обговоренні роману взяли участь В. Бєляєв «Правда — закон нашого життя» (Вітчизна, 1962, № 1), О. Бабишкін «Правда Марка Безсмертного» (Вітчизна, 1962, № 3), М. Бернштейн «Роман «Правда і кривда» і критичні думки про нього» (Рад. літературознавство, 1962, № 4, 5), Л. Новиченко «До суперечок про роман Михайла Стельмаха» (Вітчизна, 1962, № 4), Б. Буряк «Правда і кривда в житті і літературі» (Дніпро, 1962, № 5, 6) та ін.
У 60-ті — на початку 70-х рр. відбулися два спалахи дискусії про сатиру. Ось учасники «другого туру» дискусії: Ю. Ячейкін «Думки з приводу» (Рад. літературознавство, 1970, № 6), О. Ковінька «Відкритий лист автору «Думок з приводу» (Літературна Україна, 1970,9 жовт.), Ю. Івакін «Один номер «Перця» («Думки полемічні і неполемічні», Рад. літературознавство, 1971, № 2) та ін.
До полемічної статті наближається стаття-фейлетон і її різновид — літературно-критична стаття-памфлет. У обох цих виступах полеміка набуває гострого, яскраво емоційного характеру. Особистісний характер критики особливо сильно виявляється у фейлетоні.
Стаття-фейлетон — публіцистичний виступ, спрямований проти якихось хибних або й ідейно-ворожих публікацій і явищ літератури, що безумовно заслуговують розвінчування, викриття.
Оскільки в цих різновидах жанру статті автори вдаються не лише до аналітичних викладок й наукових вмотивувань, а й широко послуговуються емоційно-публіцистичною манерою письма з характерними прийомами композиції, образністю слова, то є всі підстави твердити, що деякі закономірності, встановлені для красного письменства теорією літератури, значною мірою виявляються і у такого роду творах.
Родоначальником такого різновиду критичного жанру на Україні є І. Франко. Його класичний «Маніфест «Молодої музи», спрямований проти модерністів, має і сьогодні не лише історико-літературне значення.
В українській радянській літературі подібні чи близькі за характером, тональністю твори писав Остап Вишня. Добре відомі, скажімо, його памфлети-усмішки, спрямовані проти націоналістичних концепцій М. Грушевського.
Про злободенність, живучість такої критики нічого й говорити. Досить пригадати «Міжнародну сторінку» нашої «Литературной газеты» з відповідними публікаціями, відомі статті-памфлети О. Маківчука, Д. Цмокален-ка, пристрасні відповіді закордонним писакам Т. Мига-ля на сторінках «Жовтня», щоб у цьому переконатися.
Стаття-діалог — особливий різновид жанру літературно-критичної розвідки, де судження про твори чи літературні явища, їх розгляд і оцінка набувають діалогічної форми обміну думками і положеннями. Для такого роду критичних виступів характерним є зіткнення різних поглядів, різних концепцій, пошуки істини в процесі обміну думками. Із розгорнутої «критичної колізії» і випливає (висловлений прямо чи прихований у підтексті) висновок, що його доносить до читача така стаття.
Якщо опоненти, що вступили в діалог, не приходять до певної думки, яка могла б стати підсумком розмови, редакція зобов'язана чітко виявити свою позицію в окремій спеціальній подачі, доданій до такої публікації.
Діалогічні статті містять у собі завжди певний «заряд» полеміки і є, по суті, різновидом полемічного обговорення проблеми.
Цей обмін думками «з приводу» можуть вести конкретні особи і вигадані персонажі. Показовими можуть бути публікації «Литературной газеты», яка систематично друкує свої «діалоги». Так, значний суспільний, а не тільки суто літературний розголос мала розмова Ю. Бондарева зі своїми товаришами-літераторами про вагу і значення військово-патріотичної теми в сучасному письменстві, його міркування про роман «Берег», про моральні акценти і філософічність сучасної прози і т. д.
Часом розгорнуте інтерв'ю кваліфікованого кореспондента може також набрати ознак діалога. Таким, по суті, є інтерв'ю кореспондента всесоюзного телебачення, взяте свого часу у Ч. Айтматова, розмови-інтерв'ю В. Брю-ховецького із письменниками І. Сенченком та Б. Те-ном, опубліковані «Літературною Україною» та «Всесвітом».
Діалогічна форма літературної критики має свою традицію і сягає в сиву давнину. Діалог як філософсько-науковий твір спостерігаємо у Платона («Бенкет», «Держава», «Іон»), Д. Дідро («Парадокс про актора»). Стаття В. Бєлінського «Російська література в 1841 році» є працею саме діалогічного типу, структурну особливість якої сам автор визначив так: розмова «двох осіб — А і Б».
Діалогічні виступи літературно-критичного призначення при наявності художницького хисту цілком оформляються як живі сцени, де в обміні думками беруть участь вигадані персонажі (характери), створені за допомогою художнього домислу. Такими літературно-критичними сценами є «Роздуми біля театрального під'їзду» М. Гоголя.
«Критична колізія» тут розгортається не тільки завдяки сутичці думок — зіткненню різних естетичних концепцій, а й тому, що представники цих концепцій — яскраво змальовані образи-характери зі своїм особливим внутрішнім світом, своєю мовною характеристикою. Логічність і аналітична вмотивованість суджень в таких випадках поєднуються з суто художницьким виразом ідеї і відповідною будовою твору.
У власне поезії, драматично оформленій сцені; написаній геніальним віршем, знаходимо також довершені зразки такого літературно-критичного діалога. Маємо на увазі пушкінський «Разговор книгопродавца с поэтом», де автор чітко, послідовно, полемічно гостро виражає свої естетичні позиції, захищаючи ідеали високого реалістичного мистецтва.
Есе (від лат. exaqшm — зважування, фр. евзаі — на-
рис, начерк, спроба, стаття) — особливий жанр літера-
турної критики, стаття-начерк, думки з приводу; літера-
турно-критичний твір, якому притаманна досить віль-
на трактовка теми, якоїсь проблеми і така ж невиму-
шена публіцистично-художня манера літературного ви-
кладу..
Для есеїстських робіт характерним є своєрідна, на перший погляд, зовсім довільна, не зведена до тривіаль
но-традиційної схеми, а побудована на тонких, часом досить далеких логічних зв'язках асоціативна манера письма і асиметрична композиція. Есеїст вдається не стільки до широкої, детально вмотивованої аргументації положень, як подає здебільшого свої готові синтезовані роз-мисли-висновки та теоретико-філософські судження. Часом ці судження звучать і сприймаються як парадокси, бо зіставлення, положення і оцінка даються несподівані, хоча по-своєму і логічні, і справедливі.
Особистісність критики, прагнення розкрити особу митця, виявити його суб'єктивне начало в зв'язку з предметом розмови, змальованим життям і сучасністю невід'ємна ознака нашої радянської есеїстики.
Сучасні дослідники справедливо твердять, що есе, надаючи індивідуалізуючих ознак багатьом літературним жанрам, сполучаючи аргументи і терміни різних дисциплін, може мати філософський, історико-біографічний, публіцистичний, белетристичний і літературно-критичний характер. Нас зараз цікавить есе літературно-критичне, яке в «чистому» вигляді практично зустрічається досить рідко, бо з огляду на рухомість жанрів взагалі і особливу рухомість есеїстики зокрема більшість зазначених ознак у цьому жанрі, як правило, переплітається.
Разом з тим спостерігаються і зворотні випадки: слово «есе» входить в назву твору в своєму прямому значенні (нарис, начерк) і не стає його жанровою характеристикою. В такому значенні слово «есе» вживається, наприклад, у назвах підручників з французької, англійської мови.
«Есеїстичний стиль, що відзначається образністю, афористичністю, підкреслено суб'єктивністю і установкою на відтворення розмовної мови, нерідко притаманний творам науковим або науково-популярним»[2].
Родоначальником жанру есе був французький філософ письменник-гуманіст М. Монтень (маємо на увазі його «Essais», 1580 p., де М. Монтень розмірковує про майбутнє людства та ін.). Але есеїстичні ознаки стилю і вільну есеїстську трактовку теми бачимо вже у діалогах Платона. Есеїстом вважаємо й англійця Ф. Бекона, автора праці «Essays» (1597). До цього жанру на заході зверталися також Д. Локк, Д. Аддісон, Г. Філдінг, О. Голдсміт. Під пером цих літераторів жанр есе трансформувався, набравши ознак вільної трактовки в розробці якоїсь проблеми (літературної спроби).
Згодом статті-есе писали Ш. Сент-Бев, В. Гюго, Т. Го-тьє, Г. Гейне, Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Т. Манн, Р. Роллан, Е. Хемінгуей, Р. Вайян, П. Неруда, Я. Іваш-кевич та ін.
Статті-есе і сам термін «есе» широко розповсюджені на Заході, особливо у Англії, Франції, США, Польщі та інших країнах. У Росії вчені та літератори цього терміну раніше не вживали. «Есе» Монтеня перекладено як «Спроби». Одначе в літературі XIX ст. виразними рисами есеїстики позначені деякі праці О. Герцена (наприклад, його книга «З того берега»), Ф. Достоєвського «Щоденник письменника», окремі статті Л. Шестова, В. Розанова. У вірменській класичній літературі в творчості Мікаеля Налбандяна бачимо своєрідний роман-есе: «Він створив «Щоденник графа Емануела» — чудове поєднання точних до жорстокості документів, тонких художніх прийомів, яскравої публіцистичності і гострої сатири: жанр цього твору, очевидно, можна визначити, як роман-есе, який став енциклопедією вірменського національного життя 60-х років минулого століття»[3], — пише В. Петросян у статті «Біографія надії».
Можна вважати, що на Україні есеїстику, як різновид літературного жанру статті, започаткував своїми філософськими трактатами Г. Сковорода. Адже багато його творів знаходяться на межі філософії й художньої літератури, художньої літератури й літературно-критичних викладок та поцінувань. І за манерою викладу ці твори набувають ознак есеїстських: це вільний, емоційно наснажений і образний виклад якоїсь проблеми.
Прикладом може служити трактат-епістоля Г. С. Сковороди — філософське повчання своєму учневі, молодшому другові Ковалинському. Щира розмова ведеться на дуже високих регістрах.
«Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не. робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш на себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ
 |
твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть»[4].
Згодом вільна форма філософських розмислів про життя, літературу й мистецтво проявилася у «Щоденнику» Т. Шевченка, цілому ряді літературно-критичних праць І. Франка. Такими є Франкові начерки «Шевченко-ва «Марія», «Передмова до поеми «Мойсей», «Нова повість Е. Золя «Расопсіие» та багато інших.
В українській радянській літературі есеїстичні начерки писали М. Рильський, О. Довженко, П. Тичина, О. Білецький, П. Панч, тепер пишуть О. Гончар, Д. Пав-личко, Л. Новиченко, І. Драч, М. Стельмах, О. Ющенко, Р. Лубківський. У російській критиці як есеїсти виступали А. Луначарський, С. Ейзенштейн, К. Федін, М. Твар-довський, К- Паустовський, К. Чуковський, а зараз — С. Залигін, Л. Леонов, С. Антонов, В. Шкловський.
У оцінці жанру есе у нас нема одностайності. Літературознавці В. М. Лесин та О. С. Пулинець у «Словнику літературознавчих термінів» пишуть: «Есе —■ так на Заході часто називають наукові, історичні, критичні та інші нариси, які відзначаються невимушеним, вільним трактуванням питання. Це найчастіше імпресіоністичні за формою, суб'єктивно естетські за характером оцінок статті, особливо модні в практиці французької та англійської літературної критики. Іноді цей термін вживається з іронічним відтінком. Але в наші дні і в радянській критиці часом пишуть есе, короткі нариси, що відзначаються вишуканою формою і передають суб'єктивні враження автора від мистецького твору»[5].
• Безперечно, автори словника недооцінюють вагу і значення есеїстики в радянській літературі, і це вже помічено сучасною критикою (див. хоча б статтю Р. Дубків-ського «Туга тятива або думки з приводу одного своєрідного жанру» — Жовтень, 1973, № 4, с. 139—148).
Треба також враховувати, що есеїстика на Заході не однорідна. Не слід ставити поруч виступи адептів модернізму, стилістично оформлені як есе, і глибокі есеїстські розмисли прогресивних письменників, критиків.
Ближче до істини в цьому питанні «Словарь литера-туроведчеоких терминов» (редакторй-укладачі Л. І. Тимофєєв та С. В. Тураєв), де про есе сказано: «В сучасному літературознавстві есе (нарис) або стаття насичена теоретичними, філософськими розмислами»
У нашій сучасній літературній критиці есеїстику слід вважати повноправним жанром, який успішно розвивають провідні майстри художнього слова і відомі критики. Емоційно-особистісне забарвлення, притаманне цьому жанрові, під пером талановитих літераторів не зводиться до вузькообмеженого суб'єктивізму, який суперечить розкриттю суті. «Написав невеличке есе про останній вірш Шевченка... (...). Здається, тільки так і можна сказати щось нове...»[6], — казав М. Рильський.
Закінчуючи своє блискуче есе про Шевченкову баладу «У тієї Катерини...», поет-академік, не втрачаючи притаманної йому скромності, подає сучасним дослідникам пораду-напуття:
«Але ще більше радий я буду, коли моя, можливо, й невдала спроба естетичного аналізу одного з віршів Шевченка заохотить товаришів до подібного типу робіт (підкреслення наше. — Ю. Б.). Адже про нашого найбільшого художника слова саме як про художника слова сказано не так уже й багато» [7].
Для есе характерний пристрасний, наснажений тропами й фігурами виклад, де кожна фраза — це емоційна і логічна формула, покликана розкрити зміст твору, дати йому оцінку. Тут відкритий простір для асоціацій, несподіваних зближень, широких неординарних порівнянь, взятих із життя й мистецтва. Думки набувають яскравого неповторного особистісного виразу, допомагаючи цим розкрити і образ письменника, і внутрішній світ мислите-ля-критика. Як зразок подаємо три уривки з такого роду сучасних творів. Перший — це витяг із статті (промови) П. Тичини «Григорій Сковорода», виголошеної 19 листопада 1939 року.
«Філософ, пам'ять якого ми сьогодні відзначаємо і який залишив нам спадщину свою багатющу — на диво, сам у житті таким був бідним, що вся його власність вміщалася в три слова: костур, торбинка й флейта. Флейта, торбинка і костур та ще безконечний вічний
шлях перед очима — ось та обстановка, серед якої найчастіше доводилось працювати Григорію Савичу Сковороді. Щоправда, — пером, чорнилом Сковорода міг писати свої твори десь або ж у вчителя в селі, на пасіці, але ж обмірковувати їх, виношувати і на людях перевіряти — завше упадало йому тільки в мандрівках, тільки в довгих переходах від села до села, з одного міста до другого. І коли деякі філософи, як, наприклад, Імману-їл Кант, ціле життя своє просиділи в кабінеті мовчки і ніколи не виїздили за межі своєї округи, — то Сковорода свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ і, співаючи на повні груди, власними ногами виходив усю Україну, Ве-ликоросію, а ще й немалий шмат Західної Європи!.. Цього-бо вимагала сама сутність філософії Сковороди, щоб при обміркуванні творів його присутні були: і небо над головою, а ньому журавлі, лелеки; і тополі, озера, ліси; і тверда земля під ногами, а головне — щоб люди при зустрічах — люди!» [8]
Ось один показовий уривок з відгуку М. Рильського на цикл романів М. Стельмаха про українське село — початок його начерку «Трилогія про силу народну»:
«Людина й земля —■ це вісь, навколо якої обертається... цикл романів Стельмаха...
Стельмах пішов у прозу, взявши з собою поезію. Питомі риси Стельмаха-поета органічно влилися в творчість Стельмаха-прозаїка. Ці риси — любов до мови, до повнозвучного ї барвистого слова, до тонкої, що інколи аж межує з вишуканістю, метафори, народність художнього мислення, глибока національна самобутність і разом з тим людська і людяна широчина. Ці риси — справжня закоханість у природу з її тонами, звуками, барвами, пахощами, сердечна й гаряча увага до людини і до її творчої праці на землі»[9].
А ось зразок яскравого, як спалах, піднесено-героїч-ного і романтичного, близького манері письма того письменника, про кого отак мовиться, — зразок есеїстського стилю О. Гончара із його розковано-вільного, торжествуючого своїми самобутніми образами начерку «Блакитні вежі Яновського».
«Пригадуєте ту першу вражаючу фразу «Вершників», той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компаніївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами»?
Коли вийшли «Вершники», в нашому студентському середовищі, поміж закоханих у літературу юних ентузіастів, пригадую, точились дискусії навіть з приводу цих блакитних веж: чи існують вони насправді? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уяві письменника, в його натхненних поетичних видіннях?
Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж — «Майстер корабля», морські поезії з юнацької книги «Прекрасна Ут»...[10],
Таким чином, у справжній критиці взагалі, і зокрема у статтях есеїстських, при есеїстській манері і стилі письма, публіцистично образний елемент завжди виявляється. Він є окрасою цього жанру; образ у критиці, як і в публіцистиці, позбавлений рис індивідуалізації, характерних для художніх образів мистецтва. Він включає у себе так би мовити «соціологічну типізацію», виявлення типових класових ознак середовища, але таку їх «подачу», що створений критико-публіцистом характер «звучить» на високих емоційних регістрах. Дуже добре про це сказано у дослідженні В. Кузнецова «Про полемічне мистецтво В. І. Леніна».
А. Луначарський, задумуючись над природою критики, над виявом її публіцистично-образного характеру, в одній із своїх праць писав: «Справжній критик сам митець. Він особливого типу митець, він рецептивний митець, він, так би мовити, корифей публіки... Він — сам публіка, якою-вона мусила б бути, він бажаний і розуміючий читач, читач то друг, то ворог, але завжди блискучий суддя. І щоб не бути самотнім, щоб не виявитися при цьому у відірваному авангарді, він повинен уміти передати те тремтіння своїх нервів, той трепет своєї свідомості, який він здобуває від художнього твору, той вторинний образ цього художнього твору, в якому і соціальне його походження, і суспільна його функція, і розуміння того, чим же, власне, він, цей художній твір, чарує»[11]. Оцей своєрідний «дуалізм» художньої природи і
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |