Міністерство освіти і науки України дондуу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДонДУУ

МАРІУПОЛЬСЬКА ФІЛІЯ

Контрольна робота

з дисципліни регіональна економіка

На тему: «Регіон у системі територіального поділу праці»

Виконав:

студент 4 курсу

Фінт-1-13 заочна форма

Лозовик Лариса Володимирівна

Перевірив:

ст. викл. Кравченко О.В.

Маріуполь 2014

Зміст

Вступ ………………………………………………….................................. 3

Розділ 1. Територіальний поділ праці як головна умова спеціалізації

економічних районів…………………………………………………5

1.1. Формування організаційно-економічного механізму……………...5

1.2. ТВК як похідний фактор від територіального поділу праці……....8

Розділ 2. Спеціалізація економічних районів та методи їх оцінки………….12

2.1. Територіальна та внутрігалузева спеціалізації…………………….12

2.2. Економічні райони України…………………………………………20

Висновок ………………………………………………………..………………25

Список використаних джерел………………………………………………….26

Вступ

Є області знань і життєвий досвід, про які може міркувати кожен з нас. Крім політики до таких сфер відносяться медицина і, звичайно, економіка. І це не випадково, адже економіка - наука емпірична, безпосередньо пов'язана з практикою. Кожна людина повсякденно стикається з економічними явищами і процесами. Всі ми - активні учасники повсякденному економічному житті, але далеко не всі мають повне уявлення про те, чим є економіка в дійсності.

Як наука економіка - це галузь, вивчає економічну людину, його дії і інтереси. Вона покликана визначати, як максимально ефективно використати обмежені ресурси - природні запаси, капітали, трудові резерви. Подібно всім іншим галузям знань економіка включає набір аксіом і доказів, придатних для аналізу в будь-яких конкретних умовах. Економіка як наука не може бути національною, так само як не може існувати американської фізики або німецької математики. Ціни товарів всюди визначаються співвідношенням попиту та пропозиції. З ростом доходу відбуваються зменшення споживаної його частини і зростання - накопичуємої.

У XVIII - XIX ст. була створена класична економічна теорія. Вона відповідала потребам розвитку індустріального суспільства, заснованого на приватній власності і свободі економічного вибору. Її основоположником вважається Адам Сміт, значення вчення якого подібно винаходу колеса; "колесо" національного господарства "обертає" складні системи взаємозалежних галузей, формує світове господарство. Тим часом у громадському житті та діловій практиці виникають проблеми, які не можна вирішити тільки за допомогою традиційних засобів. Економісти починають цікавитися питаннями загального порядку, сукупного попиту, грошового обігу. Не можна не згадати в цьому зв'язку про Леон Вальрас, творця теорії загальної економічної рівноваги.

XX століття з'явився в історії економічної думки етапом макроекономіки. Велика система - це не тільки безліч малих підсистем (фірм і галузей), але вже і нова якість. Її діями керують інші механізми. Макросистема не може бути описана категоріями мікроекономіки (ціною, прибутком, конкуренцією і ін.). Тут необхідні нові макропоказники, нові методики і інструменти.

Підводячи підсумок сказаному, відзначимо, що економіка - це наука про загальні закони економічного розвитку господарства, яка розглядає це господарство в розвитку і у взаємозв'язках із зовнішнім середовищем.

Однак крім поняття економіки як науки існує поняття "конкретна економіка", або "реальна економіка", яка може бути представлена різними рівнями господарювання: загальнодержавним, регіональним, корпорацій, підприємств, організацій і т.д.

Розділ 1. Територіальний поділ праці як головна умова спеціалізації

економічних районів

1.1. Формуванні організаційно-економічного механізму

В період переходу до ринкової економіки важливе значення у формуванні організаційно-економічного механізму господарювання відведене спеціалізації економічних районів, яке супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності. Закріплюються окремі галузі господарства за певними територіями, формується різноманітність виробничої і невиробничої діяльності окремих територій, тобто відбувається територіальний поділ праці. Територіальний поділ праці — це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил, результатом якого є спеціалізація окремих регіонів на виробництві економічно вигідної продукції, що сприяє підвищенню продуктивності суспільної праці. В процесі територіального поділу праці відбивається тісний взаємозв’язок спеціалізації виробництва та економічних зв’язків,що розвиваються за допомогою обміну. Спеціалізація передбачає розвиток у кожному регіоні тих видів діяльності, які більш ефективні у порівнянні з іншими, тобто характеризуються нижчими затратами праці. Поділ праці між районами має особливо важливе значення при прогнозуванні розвитку господарської діяльності. Важливими передумовами територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів виступають природні та економічні умови. Природні умови являються об’єктивними складовими для виконання розвитку територіальних відмінностей у господарстві. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і тому в одних і тих же природних умовах можливі різні напрями територіальної спеціалізації. Тобто в одному районі може вироблятись декілька основних видів продукції. Економічні умови визначаються тим, що одна і та сама продукція в різних районах виробляється з неоднаковими затратами і тому перевагу надають тим районам в яких затрати виробництва будуть найменшими. В умовах України територіальний поділ праці і спеціалізація економічних районів складаються в результаті сумісної дії природних умов і ресурсів, економіко-географічного положення, забезпеченості трудовими ресурсами, а також економічними умовами виробництва продукції. І тому у районах з найбільш сприятливими природними і економічними умовами виробництво продукції потребує значно менших витрат, що впливає на територіальну спеціалізацію регіонів.

Формування оптимальної структури народного господарства країни — складний процес, який може здійснюватись лише на основі використання закономірностей суспільного поділу праці, тому важливо в кожній із форм прояву розподілу праці показувати у виді галузевого і територіального розподілу праці.

Галузевий розподіл праці відбувається як всередині народно-господарського комплексу по галузях народного господарства, так і в межах окремої галузі і виробничого об’єднання або підприємства.

Територіальний розподіл праці відбувається в межах економічного району, адміністративної області та адміністративного району. В зв’язку з цим визначається і аналогічний рівень територіальної спеціалізації.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливопаливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду. Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях ях виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи – структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві.Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено 3/4 основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу. Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром ірегіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованогокомплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішногофункціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській таКиївській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями.

Таким чином: ми з`ясували, що у районах з найбільш сприятливими природними і економічними умовами виробництво продукції потребує значно менших витрат, що впливає на територіальну спеціалізацію регіонів.

1.2. Територіальні виробничі комплекси як похідний фактор від територіального поділу праці Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх крові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості. Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частинуекономічного району. В межах одного великого економічного району можебути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші містакраїни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону айоноформуючоговпливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

Таким чином: ми з`ясували, що кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста.

Розділ 2. Спеціалізація економічних районів та методи їх оцінки

2.1.Територіальна, міжгалузева та внутрігалузева спеціалізації

Територіальні відмінності між районами на основі врахування природних умов, ресурсів та соціально-економічних факторів істотно впливають на виробничу спеціалізацію галузей. Причому спеціалізація господарства економічних районів формується в тісному зв’язку з принципами розміщення продуктивних сил. Розглядаючи процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів слід розмежовувати два поняття: “територіальна спеціалізація” та “внутрігалузева спеціалізація”. Не дивлячись на те, що в основі їх лежить ефективність організації виробництва продукції з метою підвищення продуктивності праці, вони виступають як різні процеси суспільного поділу праці. Територіальна спеціалізація вказує на виробничий напрямок господарства в різних економічних районах країни, який формується залежно від масштабів територіального поділу праці і факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

Рівень спеціалізації виробництва можна визначити використовуючи такі показники:

– Індекс рівня районної спеціалізації;

– Коефіцієнт концентрації даного виробництва в районі;

– Коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;

– Коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної га лузі.

Індекс рівня районної спеціалізації галузі являє собою відношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні.

Ipc = Пвр.: Пвк,

де Ipc — індекс районної спеціалізації;

Пвр. — питома вага галузі в районі;

Пвк. — питома вага галузі в країні.

Наприклад, якщо питома вага вартості виробництва продукції харчової промисловості в усій промисловості району становить 40 %, а доля виробництва такої продукції у країні становить 18 %, то індекс спеціалізації даної продукції становить.

Ipc = 40: 18 = 2,2.

Це свідчить про те, що харчова промисловість має більшу питому вагу і є провідною у галузі промисловості району.

Коефіцієнт концентрації даного виробництва в районі характеризує основний напрямок спеціалізації регіону і визначається відносинами суми на яку вироблено продукції данною галуззю до загальної вартості виробленої продукції.

Наприклад, галуззю сільського господарства Донецької області в 2006 р. вироблено продукції на 4,987 млрд. грн, при загальній сумі виробництва продукції по області 58,044 млрд. грн.

Тобто коефіцієнт концентрації сільського господарства в Донецькій області становив:

Кксг = 4987: 58044 = 0,086.

Тобто у структурі виробленої продукції в Донецькій області на продукцію сільського господарства в 2006 р. приходилось лише 8,6 %, що свідчить про те, що для цієї області галузь сільського господарства не є провідною.

Зовсім інакший коефіцієнт концентрації сільськогосподарського виробництва в Тернопільській області, де при загальному обсязі виробництва продукції 5,1 млрд. грн на сільське господарство приходиться 2,9 млрд. грн, або коефіцієнт концентрації продукції сілького господарства становить 0,57. Тобто у Тернопільській області галузь сільського господарства являється провідною.

Що стосується коефіцієнта виробництва продукції галузі на душу населення, то результати його аналогічні попередньому показнику, оскільки як обсяги виробництва продукції, так і чисельність населення постійні і тому результати розрахунків не міняються.

Крім того, визначають міру відхилення показників по регіону від аналогічних величин у межах країни по таких показниках:

– обсяг виробленої продукції;

– обсяг реалізації продукції;

– вартість основних фондів;

– чисельність занятих працівників.

Інформація по кожному із цих показників є у відповідних таблицях статистичного щорічника за любий рік.

Спеціалізація сільськогосподарських підприємств визначається з урахуванням науково обгрунтованого розміщення сільського господарства на території країни. При встановленні спеціалізації господарств зважають насамперед на виконання договірних зобов'язань з продажу сільськогосподарських продуктів. На спеціалізацію виробництва в сільськогосподарських підприємствах впливає комплекс економічних і природних факторів. Серед них одним з основних є попит і рівень цін на сільськогосподарську продукцію, які можуть значно стимулювати виробництво тих чи інших видів продукції або стримувати розширення певних галузей.

До економічних факторів спеціалізації належать розвиток і розміщення промисловості. З одного боку, зростання міст, розвиток промислових центрів вимагають збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а з другого — науково-технічний прогрес зміцнює матеріально-технічну базу сільськогосподарського виробництва. Тому необхідно забезпечувати високі темпи розвитку промисловості, особливо галузей, які постачають сільському господарству техніку, електроенергію, прискорюють хімізацію, сприяють подальшій інтенсифікації виробництва в сільськогосподарських підприємствах тощо. Збільшення випуску тракторів, комбайнів, автомобілів, різних сільськогосподарських машин сприяє підвищенню рівня фондооснащеності господарств.

Важливим фактором вдосконалення спеціалізації сільськогосподарського виробництва є розвиток його механізації та електрифікації, який сприяє створенню високомеханізованих і електрифікованих підприємств, ферм і комплексів.

Економічним фактором спеціалізації сільського господарства є також його хімізація. Удобрення грунтів та використання засобів захисту рослин — важливі складові науково обгрунтованої системи землеробства, поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва та підвищення його ефективності.

Для спеціалізації сільськогосподарського виробництва велике значення мають транспорт, транспортні умови. Без транспорту неможливо вирішувати питання розміщення продукції, зміни у спеціалізації, завезення продукції з інших районів та ін. Якщо собівартість виробництва певного виду продукції разом з витратами на доставку в даний район вища від витрат на виробництво її в іншому районі, то краще не завозити її, а виробляти на місці.

Важливим фактором спеціалізації сільськогосподарського виробництва є забезпеченість його трудовими ресурсами. Це стосується тих видів продукції, виробництво яких ще не досить механізоване, а затрати живої праці на одиницю продукції великі.

Важливу роль у розвитку спеціалізації відіграють природні фактори, зокрема, якість грунтів, кількість опадів, температурний режим тощо. У практиці сільськогосподарського виробництва спостерігається складна взаємодія і взаємозумовленість економічних і природних факторів, які позначаються на його спеціалізації. Через велику територію України, різноманітність економічних і грунтово-кліматичних умов необхідний диференційований підхід до спеціалізації виробництва в окремих зонах, районах і сільськогосподарських підприємствах.

Розвиток і поглиблення спеціалізації сільського господарства виявляються в різних формах, основними з яких є: зональна (територіальна), господарська, внутрішньогосподарська, внутрішньогалузева (технологічна).

Зональна (територіальна)спеціалізація передбачає поділ праці між зонами, економічними районами, областями, адміністративними районами при переважному виробництві певних видів товарної продукції в тій чи іншій адміністративно-територіальній одиниці.

Господарська спеціалізаціяполягає в зосередженні господарської діяльності підприємства на виробництві певних видів (виду) продукції, відповідно до попиту на них та з метою найбільш повного використання місцевих природно-економічних умов і одержання максимального прибутку.

Внутрішньогосподарська спеціалізація передбачає раціональне розміщення виробництва певних видів продукції або виконання певних технологічних стадій виробництва у виробничих підрозділах господарства. Вона полягає в раціональному зосередженні виробництва певних видів продукції в тих чи інших підрозділах з урахуванням специфічних умов кожного з них. Здійснення внутрішньогосподарської спеціалізації передбачає доведення виробничих підрозділів до оптимальних розмірів, вдосконалення управління ними, визначення раціональних науково обгрунтованих внутрішньогосподарських зв'язків.

Внутрішньогалузева (технологічна) спеціалізація — це виділення окремих етапів виробництва продукції в закінчені технологічні цикли (одержання молока, відгодівля худоби, одержання приплоду, вирощування нетелей або корів-первісток) при міжгосподарському кооперуванні підприємств. Наприклад, молочне господарство продає телят в ранньому віці господарству, яке займається дорощуванням і відгодівлею молодняку великої рогатої худоби; господарство, що спеціалізується на вирощуванні корів-первісток, продає їх молочним господарствам. Розміри спеціалізованого виробництва при цьому мають бути раціональними.

Міжгалузева спеціалізація — це взаємовідносини між держава­ми з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така фор­ма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (наприклад, обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50—60-ті роки ця форма діяла вже на рівні пер­винних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70—80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спе­ціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах здніеї й тієї ж галузі.

Основними формами прояву МСВ є предметна, подетальна (по-вузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації.

Перша з них (предметна) передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна — на здійсненні окремих стадій технологічних проце­сів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.

Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, при­ладобудуванні тощо.

З розвитком МШІ в МСВ виникли такі поняття, як "міжнародно-спеціалізована галузь" та "міжнародноспеціалізована продукція". Перша з них (міжнародноспеціалізована галузь) характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характер­на висока частка продукції на експорт та високий рівень внутріш­ньогалузевої спеціалізації.

Міжнародноспеціалізована продукція — це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл ви­робничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:

коефіцієнт відносної експортної спеціалізації

де Ек — питома вага товару в експорті країни; Ес — питома вага товару в світовому експорті.

Якщо Кг> 1, то галузь або товар вважаються міжнародноспе-ціалізованими;

експортна квота у виробництві галузі:

де Е — обсяг експорту за данийперіод; Ою — обсяг внутрішнього виробництва за той же період.

Експортна квота характеризує значення експорту продукції пев­ної галузі для економіки країни.

Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс товарності, t:

де Е — річний експорт; / — річний імпорт; Р — річний валовий внутрішній продукт.

Другим елементом у МІШ є міжнародне виробниче кооперу­вання, тобто об'єднання зусиль виробників декількох країн у випуску певних видів товарів для світового ринку. Коопераційні зв'язки проявляються на всесвітньому, міжгалузевому або внутрішньогалу­зевому рівнях,

У міжнародній практиці виділяють три основні форми кооперу­вання:

1) здійснення спільних програм;

2) договірна спеціалізація;

3) створення спільних підприємств.

Реалізуються спільні програми, своєю чергою, у двох формах: підрядне кооперування, за якого виконавець за дорученням замов­ника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; організація спільного виробництва об'єднанням різних видів ресурсів (фінансових, мате­ріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріп­лення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.

Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублюванню виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками — учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежу­ванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.

Характерними рисами такої форми кооперування, як створення сьільних підприємств, є об'єднання на пайовій основі власності парт­нерів, спільне управління підприємством, спільне нараження на ви­робничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.

Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери спів­робітництва, головними серед яких є:

а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження
проект но-конструкторської документації, технологічних процесів,
якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача
ліцензій та прав власності; удосконалення управління виробництвом
тощо);

б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;

в) співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперова­
ної продукції.

У світовому господарстві міжнародне кооперування класифіку­ють за його основними характеристиками:

за видами — економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері
збуту тощо;

за стадіями ~- передвиробниче, виробниче, комерційне;

за методами, що використовуються, — виконання спільних
програм, договірна спеціалізація, створення СП;

за структурою зв'язків — внутрішньо- і міжфірмове, внутріш­
ньо- і міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане;

за територіальним охопленням — між двома і більше краї­
нами, в межах регіону, міжрегіональне, всесвітнє;

за кількістю суб'єктів — дво- і багатостороннє;

за кількістю об'єктів — дво- і багатопредметне.
Міжнародне кооперування праці повністю базується на МПП і

самостійно існувати не може, тоді як МПП не обов'язково вимагає для свого існування і розвитку міжнародного кооперування праці.

Таким чином: ми з`ясували, що менший коефіцієнт є провідною галузю для сільського господарства.

2.2 Економічні райони України

	Населення, тис. осіб (2013)	Валовий регіональний продукт, 2011 млн грн	Обсяг реалізованої промислової продукції, 2012 млн.грн.	Введення житла, 2012 тис. м2	Капітальні інвестиції, 2012 млн грн
Карпатський ЕР	6 084,1	13,4%	108 878	8,4%	67 365,8	6,0%	2 038	19,0%	19 619,1	7,4%
Північно-західний ЕР	2 196,9	4,8%	36 939	2,8%	24 698,8	2,2%		5,1%	5 851,8	2,2%
Подільський ЕР	4 018,3	8,8%	68 236	5,2%	42 313,4	3,8%	1 090	10,1%	11 343,5	4,3%
Столичний ЕР	6 913,8	15,2%	326 021	25,0%	120 628,6	10,8%	3 035	28,2%	88 937,2	33,7%
Центральноукраїнський ЕР	2 264,1	5,0%	47 053	3,6%	41 721,8	3,7%		2,4%	7 750,1	2,9%
Північно-східний ЕР	5 355,4	11,8%	152 025	11,7%	145 727,3	13,1%		7,0%	26 402,3	10,0%
Причорноморський ЕР	6 995,5	15,4%	155 159	11,9%	83 318,6	7,5%	2 046	19,0%	39 197,6	14,9%
Придніпровський ЕР	5 093,0	11,2%	189 545	14,6%	282 849,6	25,3%		4,3%	26 717,9	10,1%
Донецький ЕР	6 631,9	14,6%	218 223	16,8%	303 786,4	27,2%		4,9%	37 908,2	14,4%
УКРАЇНА	45 553,0	100,0%	1 302 079	100,0%	1 115 826,12	100,0%	10 750	100,0%	263 727,7	100,0%

Великі металургійні заводи споруджені в Запоріжжі, Маріуполі, Дніпропетровську, Донецьку, нафтопереробні заводи є в Херсоні, Одесі, Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську. На Донбасі і в Придніпров'ї розвинена хімічна промисловість, яка продукує соду, сірчану кислоту, добрива, синтетичні смоли, пластмаси, волокна, шини і різні хімікати. Україна виробляє також обладнання для важкої промисловості, енергетики (електромотори, турбіни, потужні трансформатори), залізничного транспорту (локомотиви, вантажні вагони), гірничодобувної промисловості (екскаватори, бульдозери, вугільні комбайни), автотранспорту (вантажні машини, автобуси, легкові автомобілі), цивільної авіації (пасажирські літаки, авіаційні двигуни) і сільського господарства (трактори, сільгосптехніка). Крім того, виготовляється широкий спектр побутової, а також комп'ютерної техніки. Космічні технології і озброєння — важливий напрям розвитку машинобудування України. Військово-промисловий комплекс на початку 1990-х років давав біля 1/4 обсягу промислового виробництва України. Промисловість будівельних матеріалів виробляє цемент (5 млн т в 1997), залізобетонні конструкції, ізоляційні, облицювальні і стінові матеріали, асбесто-цементні вироби і шифер, силікатне скло, кераміку і фаянс. За період з 1918—1980 біля 62 % всіх капіталовкладень було направлено в будівництво.

Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн гектарів, або 70% загального фонду країни. 78,9% сільськогосподарських угідь — орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% — пасовища, 8,4% — сіножаті. Найвища частка орних земель — у степових районах (70 — 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті — в долинах рік лісової і лісостепової зон.

Донецький економічний район є найбільшим за чисельністю населення і середнім за площею території районом України.

Головні передумови розвитку:

прикордонне розташування з Російською Федерацією, вихід до моря, близькість до промислово розвинених Придніпровського і Північно-Східного економічних районів;

рівнинність території, помірно-конти­нентальний клімат із недостатнім зволоженням, низька водозабезпеченість, родючі ґрунти (переважно чорноземні);

розміщення на його території Донецького вугільного басейну, родовищ кам’яної солі (Артемівське, Слов’янське), цементного мергелю, ртутних руд (Микитівське), вогнетривких глин (Часів Яр), нерудної металургійної сировини, будівельних матеріалів тощо;

найвищі в Україні показники щільності населення і урбанізації, густа мережа міських поселень, наявність міста з майже мільйонним населенням (Донецьк), значної кількості великих міст і агломерацій; забезпеченість трудовими ресурсами.

Район є потужним виробником продукції хімічної промисловості — соди (Лисичанськ, Слов’янськ), барвників (Рубіжне), азотних добрив, полімерів (Сєверодонецьк, Горлівка), хімічних реактивів (Донецьк).

Донецький район має одну з найгустіших в Україні мережу транспортних шляхів. Залізниці й автошляхи сполучають його з регіонами України і сусідніми областями Росії. Найбільші залізничні вузли — Дебальцеве, Ясинувата, Іловайськ, Попасна, Донецьк, Луганськ.

Розміщення району у степовій зоні, високий рівень розораності території є основою розвиненого сільськогосподарського виробництва. Воно спеціалізується на вирощуванні зернових культур, соняшника, овочів, розведенні великої рогатої худоби молочно-м’ясного напрямку, свинарстві та птахівництві. Довкола великих міст і агломерацій поширене інтенсивне сільське господарство приміського типу. На Азовському морі розвинене рибальство.

Донецький економічний район займає площу 53,3 тис. км². або 8,8% території України з населенням 6,67 міл. осіб. Складається з Донецької та Луганської областей. У межах району розміщений Український Донбас (високорозвинутий ТВК із специфікою добувних галузей промисловості та відновною обробною промисловістю). Характерними є значний ПРП та потужний виробничий потенціал.

Основним багатством надр Донецького економічного району є кам'яне вугілля (від довгополумяного до антрацитів). Пласти камяного вугілля малопотужні товщиною 40-70 см. У районі виявлено родовища природного газу у Червонокопівську, Славяносербську, Борівському, Співаківському, Кружилівському. Є 21 газоперспективна площа. У басейні річок Кальміус і Торець (Донецька область) та Айдар і Деркул (Луганська облась) знайдено родовища бурих залізняків непромислового значення. Регіон має запаси наступних корисних копалин: кам'яної солі, вапняків, високоякісної крейди, вогнетривкі глини, цементного мергелю.

Кількість опадів - 500-600 мм, водні ресурси регіону не забезпечують потреб у водній промисловості, сільського господарства, населення.

На січень 1995 року розвідано 52 площі для будівництва нових шахт. Чисельність населення Донецького економічного району становить понад 8,2 млн чол. (89,1% міського населення).

Працює 21 виробниче об'єднання з видобутку вугілля, які включають 214 шахт.

Електроенергію в основному виробляють ДРЕС (Вуглегірська, Словянська, Миронівська, Міусинська, Сєвєродонецька та ряд інших). У Маріуполі розміщені підприємства чорної металургії. Заводи кольорової металургії розміщені у Катянжинові - "Укрцинк", Микитові - ртутний комбінат, Артемівську - завод обробки кольорових металів, Торезьку - завод твердих сплавів та "Донецьквторкольормет".

Також у регіоні розміщені підприємства гірничохімічного комплексу та коксохімічне виробництво. У Сєвєродонецьку розташоване найпотужніше хімічне підприємство України.

Машинобудівний комплекс регіону включає такі підприємства:

ВО "Новокраматорський машинобудівний завод";

Горлівський машинобудівний завод;

Маріупольський завод важкого машинобудування;

ВО "Луганський тепловозобудівний завод";

Ряд інших.

Виділяють такі промислові вузли:

Донецько - Макіївський (вугільна, металургійна, коксохімічна, машинобудівна, металообробна промисловість);

Горлівсько - Єнакієвський (вугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна, енергетична галузі);

Краматорсько - Славянська (машинобудівна, металургійна, хімічна, енергетична, соляна, промисловість будівельних матеріалів);

Торезо - Снижнянський (вугільна, електротехнічна, легка, будівництво);

Красноармійсько - Маріупольський (чорна металургія, машинобудування, рибоконсервна промисловість);

Луганський (машинобудування, легка, харчова галузі);

Лисичансько - Сєвєродонецький (хімічна, машинобудування, вугільна);

Стаханово - Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна);

Краснолуцько - Антрацитівський (вугільна, машинобудівна);

Свердловсько - Ровенківський та Краснодонський (вугільна).

Сільське господарство представлене зерновими культурами та тваринництвом (північна зона - розвинене зернове господарство, соняшник, молочно - мясне скотарство, свинарство, птахівництво; центрально - південна зона - приміська спеціалізація).

Регіон має 2487 км залізничних колій, довжина автошляхів - 13600 км, газо - нафтопроводи, продуктопроводи. Екологічні проблеми: дефіцит чистої води, запиленість, загазованість, посухи, пилові бурі.

Таким чином: ми з`ясували, що в Україні розвинуто багато видів промисловості, починаючи від металургії закінчуючи машинобудуванням та рибоконсервної промисловостями.

Висновок: Територіальний поділ праці виступає важливою умовою аналізу різних форм розвитку економіки регіонів, окремих країн і їх об'єднань. Вона є основою для встановлення просторових відношень у системі господарства держави, між цілим і його частинами. На основі вивчення територіального поділу праці розкривається дія закономірностей регіональної економіки, спеціалізації господарства та комплексно-пропорційного розвитку території.

Список використаних джерел

1. Регіональна політика та механізм її реалізації. За ред.. М.І.Долішнього. - К.: Наукова думка, 2003.

2. Сологуб О.П. Регіональна економіка: потенціал і продуктивність. - К.: Науковий світ, 1999.

3. Семиноженко В.Л. Новий регіоналізм. - К.: Наукова думка, 2005.

4. Лишиленко В.І. Регіональна економіка - К.: Центр учбової літератури, 2009.

Дата добавления: 2015-10-21