Копав старий розмірено, не доходячи до поту. Бо піт на вітрі - нагла застуда. А так робота рівно гріс і кров, і кості. Сама себе гріє, коли рівно розподіляєш зусилля, як на руки, так на ноги й спину. Копання - воляча праця. А віл як працює: мірно, покволом, безупинно, доки його не випряжуть. За його дитинства, коли ще не стягліїся на коні, орали волами. І він, малий, із жалісною любов ’ю ходив біля цих лагідних животин, носив їм потай качани кукурудзи. І щось-таки перебрав від них і сам. Ні, він не втягувався в працю, як чорний віл. Знав межу сили. Чоловік не камінь, щоб не став у роботі, кажуть старші люди. Хоча й не гайнував золотого часу на дозвільну марноту. Бо час - не віл, його не заярмиш.
Старий знав, що в нього роботи - до сьомої суботи. На цілу зиму щонайменше. І тому загадував собі щоденний урок, поділивши оком берег на вузькі пасемця. Упав сніг, уже справдешній. Упав на мокре і з нічним морозцем прикипів надовго. Простелилася санна дорога. Старий навершував корито, рівномірно даючи рінь і каміння, і впрягався. Пес вдівався у свою шлею. І вони тягли сани під гору. Для пса він витоптав колію, бо в снігу той на трьох ногах натужно борюкався. Пес був ще дужий, хоч і не молодий. Що дивуватися: він, старий, теж не впав ще на силі.
Так удвох вони возили землю. А копав старий сам. Щоб не марнувати час на переходи, біля підніжжя Буркуна, у природному вирубі, старий живив маленьку ватру. Тут був і казанок. Вранці брав із собою банку молока і крупу на кулешу. Її вони з Псом і їли. Двічі на день, щоб зігріти нутро, старий запарював ісландський мох. За берегометами, під самою полониною, це зілля слалася між камінням сивими кудлами. Тут його називали «грань гір», бо направду воно неначе горіло сухим вогнем, ховало в собі снагу спалення всякої зарази. Пиття старий підсолоджував жменькою сухих ягід. Заїдав тонкими скибками кізього сиру. А Пес їв самий сир. Коза вже зимувала під дахом, мала досить сіна, сухої кропиви і віників із гілля.
Інколи старий тут же, просто иеба, варив рибу чи гливи, що у вишньому ліску обсідали пні кучерявими гривами. А до них пік на гарячому камені плескаті прісні балабушки. Доки робили три-чотири санні ходи, обід був готовий. Але старий не рахував ходки. Порахунки відбирають сили. А гарячкове жадання результату - ще більше. Коли в нього витикався загад якогось діла, він його просто робив, не озираючись назад і не забігаючи вперед. Із голови треба починати, а тоді дати цілковиту владу рукам. Бо голова тут не завжди в помочі. Від неї йде зневіра, сумнів і навіть боязнь своєї сили.
Добре діло втіха, коли ділові не поміха. Не раз він чув цю приповіетку, але довго не розумів її прихованого сенсу. Всяка робота живить чоловіка не лише корисністю, але й радістю самого роблення. Бо птиця створена до літання, а людина - до праці. «Праця хосенна. Праця спасенна», - було виведено на одному з листків Тимкового дерева. Десь на споду душі в старого кільчилася подяка Ріці за цю «спасенність». Бо якщо добре розмислити, хто знає, що він більше рятував у змаганні з Рікою - чи свій порушений берег із могилами, в яких захований скарб роду і лад старовіку, чи самого себе?!
Зима підсвітила їх межигір’я і принесла густу, сталу тишу Одна Ріка протинала її своїм гучанням. Але хто виріс біля Ріки, той не чує її шуму Ніхто з села не пускався дорогою д’горі. Лише під самі святки прошуміли двокінні копильчаки. Когось принесла охота. То були церковні люди. Коморник скочив у сніг і густо затрубів у стулені долоні: «Отець Дам’ян подячно вам кланяється за вино! Таке вино в Римі ще поглядати...»
- «А ви що в засніжених хащах глядаєте?» - перевів старий на інше. - «Ялицю. Храм уже під дахом, то нам таке дерево треба, щоб вершком аж піж купол». - «Під Терентовим Бердом таку ялицю найдете. А на звороті прошу пристати - маю до вина празникове даровання».
Вони й пристали. Старий виніс приготовлені гриби, горіхи, сушену садовину і рибу. Поклав торбу в сани. А згори - загорнутий у мішковину модриновий оцупок. «Що це?»-запитав коморник. «Сам не знаю. Най отець Дам’ян розсудить». Коли старий готував дровини на нові хрести, на подовжньому зрізі відкрилася чудасія - закипілий бордовою смолою чіткий обрис хреста. Такого йому не стрічалося за цілу лісорубську бутність. І від інших не чув. Траплялися якісь візерунки, камінці, дроти, задубілі кістки в стовбурі, а тут - хрест. Рівнораменний і аж сяючий затверділою на камінь живицею. Розтин пили розділив його навпіл. Одну колодку старий обтяв і гладенько постругав, щоб передати монашику. А з другої витесав крижа для батькового гробу.
Люди в санях розглядали стовпець і дивом дивувалися. Не менше чуцувалися і з його старань. На білому тлі добре виднівся відгризений від протилежного берега клин. Неначе комусь Ріки мало. А під скелею громадився свіжий насип землі. Шануючи пожертву старого і прихильність Дам’яна, церковники не сміли братії його на кпини, хоч ріденькі усмішечки й липли до їх уст. Настаріший, голова двадцятки, виповів поважно, для годиться: «Святилися б людські рученьки. Що вони лишень не вчинять...»
Старому, зголодженому на людей, кортіло потолкувати з товариством. Але не хотілося вести бесіду про свою працю, не хотілося відкриватися комусь. Бо це була лише його повинність. І Ріки.
Часом у звучанні течії йому вчувалося, що Ріка не противиться його потугам. І цього було досить, аби довбати берег далі, розширяти її простір. Коли він грівся в яскині під скелею, сюди долинали хори хвиль. Вривалися в кам’яний затвір і веселим дзвоном піднімалися стіною Буркуна. На вигоні грайлива мелодія ламалася й дробилася на дрібні звуки, як хвиля, що налітає на зуб криги і розсипається на срібний пил.
За тиждень потому до його посілості вихопилися вже легші сани. Служник приніс від священика віддарунок: образок Богородиці, різдвяні свічки й цукерки насипом. «А це нащо?» - запитав старий. «Свячені», - пояснив хлопець. «Дітвак дітваком», - подумав з теплотою старий про монашика. Зі саней скочив у сніг ще один молодик у помаранчевій шапочці. Став, як навіжений, стреконіти камерою навсібіч, цілячись на Ріку і на нього, старого. «Беріть цукрики, - відмахувався той. - Зараз вам чаю зігрію».
Пили чай під Буркуном. У паруючий напій старий щедро доливав їм настою перстачу, підкріплений ялівцем, хріном і павутиною. Фотографа розібрало, бо бігав берегом, як насолений. І все щось випитував. Старий, аби відхреститися від нього, щось неохоче пояснював. А той - як реп’ях. Дурненьке, ще й п’яненьке! Та яка не є, а гостина. Блиснуло і йому Різдво. Раз у році сироті празник...
Коли ті від'їхали, старий вихилив ще один батьків штемпелик настоянки і тихо затяг собі першу колядку, якої навчила їх баба. Навчила піснеспіву і врочисто благословила на містку: «Ідіть, коляднички- божі дячки, несіть добру вість у гори й доли!» Тепер він співав Буркунові. Псові і Ріці. Кому ще мав колядувати?
Де тота звіздочка, що рано вставала?
Свята-свята Марійиця Сина породила.
Як Його родила, так йому співала:
«Люляй-люляй, Сине Божий, бо я би’м вже спала». «Почекай, мамице, хоч одну годину, Доки я ти’ не принесу із раю перину...»
Під скельним виступом старий товсто настелив сухої папороті й моху, і тепер почувався, як Довбуш у своєму кам’яному кріслі на Кедруватій під Менчулом. Іванчик Рахівський, перший приятель славного опришка, що був з їх, угро-руського боку, доводився родаком бабі діда Микули. Тому й снувалася через родину повістина про карпатського гетьмана. Велике диво, як син бідаків, юний козарик виплекався в світового витязя, що замірився підкласти велику бочку пороху під весь панський світ. Задумав принести свободу, щастя і скарби гірській голоті. Лісовий чоловік, вихований полонинами, Олекса Довбуш стягнув розбійне військо верховинське, що несло пекло для прийшлого панства на всі боки Карпат. Для одних був суддею і катом, а для інших - золотим серцем, захисником і надією. І при тому
- пишним і нездоланним лицарем із пострашливою силою ведмедя і спритністю рисі. Досконало читав Книгу Лісу і вмів відхиляти стрільби. Бо замовлений був віщуном із Чорногори, котрий зашив йому під шкіру пахуче зілля, яке можна побачити лише з гнізда дятла- попукача, коли той сидить на яйцях. А ще перейняв він науку жидівського знатника Бааль-Шем-Това, якого порятував від загибелі. І знайшов підПисаним Каменем двосічний старожитній топір, що й призначило йому геройську долю...
«Пам’ятай, неборику, що ми з погідного й гідного племені, - повіряв дідо. - 3 гордих і мудрооких горян- дорян, ще й із перехресною кровиною самого Олекси Довбуша». Дідо Микула знав цілу гибіль переказів і співанок про пана карпатських легінів. І встиг переповісти й виспівати їх немало, поки не відійшов на Вічну Ватру. Онук вірив йому, та й тепер вірить. Бо коли не віримо, то що нам з того прибуде?!
Щоб відійти на часину-другу від виснажливого копання, старий ціфрував хрести. З батьковим довго не прихитрявся, вибив на рамені дубовий лист і жолудь. Обернені догори. Ніби стаючи в слід його улюблених приповісток: «Дуба валить не буря, а червак ізсередини» і «Світ сей стоїть догори дригом». Кому, як не йому було знати все про цей хисткий світ, а про позасвіття й поготів? Батьків хрест, глибоко закопаний і надійно притоптаний, мав червлену модринову хрестовину посередині самого розкрилля. Хрест у хресті.
А над візерунком для тітки Гафії старий надовго задумався.
... До часу вона пішла з цього світу, бо йдочасно й прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула і м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю
- дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова - молитва, співанка, казка, приповістка.
До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики і вішала їх на роги козам, коровам і баранам. їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Газда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя.
В борозну і на випаси Гафу не пускали - сама, як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився легінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збілований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Все йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції і Бельгії. Записався і Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із- за столу - в дорогу. Так і не лягли молоді разом.
Правда, встигла Г'афія довершити вишивану сорочку Олексі і набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платниками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку - не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї із сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра.
Якось це само до неї приліпилося - ткання і вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси?
«Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: іробота, іживот. Одна біда-коні. Коні, що тягають
теліжки з вуглям. Сліпі від темряви і всі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. їм не треба нічого казати, чують ' усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився у глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав.
Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо із своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платники все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, - пан над панами в шахтарському петіт-вілі.
Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробовоїями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, в якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода...
Кланяйся, дорога моя, всім, кого я знаю і хто знає мене. А в першу голову - нашим смерекам, котрі мені й тут пахнуть із твого шитва. Лишаюся при вірі й надії, Алексій».
По тому прийшов від нього ще один лист, а затим - як відтяло. Світ ухопила заворуха. Вітер і сюди доносив гар війни. Легінів із Верховини рекрутували вже не на роботи - на фронти. А Гафія ткала і вишивала. Що знала робити?
Глухо, як прихований часомір, цоркали її кросна, присвічені лояним каганцем. Нитки струнами бігли рамою в теплий закамарок. Пальці наосліп перебирали їх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася між повздовжніми, стукало бердо. Сірі промені ниток стискалися в полотно. Гафія «прибивала» їх ще й вільховим гребенем. Це коли ткала під саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж іскрилося на оборках, як іній. І цупке таке, що можна було ним каміння носити. Аякже, коноплі на нього чесалися з м’яких грунтів. Або льон, який дід вимінював у польській стороні на темний гірський мед і круги сиру. Гроші не мали такої сили.
А що вже казати про цінність її ткання! Відданиці марили таким приданим. Гафіїн же яловий посаг лежав у скрині. Ткала для інших. 1 вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долі, тиха молитва. А може, й направду це був «тайнопис роду, - як казав Тимко. - Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звідки це точиться. Просто безпомильно «списує» те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй давні голоси.
І так ця красна правда перетікає з віку у вік, з роду в рід. Милує око і наповнює свіжою радістю серце». Про їх Гафію казав. Так, аби вона не чула, бо тітка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звідки та кров бралася в жінки, що дні збувала з голкою, а вечори - над кроснами?
Та не це дивина. Звідки бралася та ряснота і яснота кольору?! Наче виспіваний, а подекуди виплаканий, зливався вій на полотнину. І кликав до сміху, до танцю, до любовної гри чи до мрійливої задуми, до світлого смутку, до сердечної рівноваги, до очисного плачу душі... Стільки мудрої сили променило біле сяйво Гафіїного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафія вшила свою нетрачену жіночу і матірну любов у полотно.
Спокій і тиша дрімали у вишитих листочках, небесна погідність - у фіялках і голубах, сонячна стиглість - у колоссі, веселість і вогненна жага яскріли в ружах і мальвах. Завитки безконечників, звізди і місяці, дерева й листя, квіти й трави, лози й грона, зозулі й соколи, когути й кури, зерно й перевесла... Все це ряхтіло, сміялося, жило осібним життям. Тканина якось і не помічалася під ним. Хто вміє, то вміє всяко. Гафія й самими чорними нитками виводила якусь значущу таїну, строгими хрестиками викрешувала з білизни найглибше світло. Так, світло радості - ось що било в очі тому, хто входив у їх світлицю, припараджену тітчиним творивом. То були другі ікони в хаті. Не дивно, що Гафія за роботою або молилася, або тихо співала. Так і бринить те звучання в плетиві її узорів.
Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце
в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі.
Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь- наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів - плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого «товстина» тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як - до лиця їх тулиш і до стола. З руїнників діти вчилися читати. Вранці кожне хотіло першим ухопити вгиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п ’є, а пізня - слізки». Милися річковою водою з каді і бігли босоніж у росу. Щоб день їх починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.
Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж - то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.
Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками - грубим швом і тонкою сіточкою, в яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі і маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».
На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Все це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею... То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми чи зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.
Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько і скромно. Стільки прикраси було, як у божої птиці - горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно і масно. Тітка сама барвила нитки - калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю і навіть кров’ю когута.
Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Втомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле - відполіроване руками дерево і тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.
Бувало, про неї забували на кілька днів, затворсну в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя і стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Все, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в пупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов ідо Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.
Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує і розважає.
Вуйко Тимко сказав тоді, на похороні, ніби сам до себе: «Краса красу не миє». Дивні слова. Його небіж довго не міг зрозуміти їх сутності. І досі не розуміє.
Старий довго думав, який узор вибити для Гафії на новому хресті. Так ні на що й не змігся. Відклав стамеску і засилив у щілину на дерев’яному рамені стеблину пижма. Пахучі жовті голівки все ще кріпилися під
шапочками снігу. А на голий торець сторчака старий поклав цукерку. Різдвяну, освячену отцем Дам’яном. Подумав і подався в хижу за вцілілим рушником - щоб хоч тут прядиво її душі було з нею. Звіддаля озирнувся: сірява горобчиха клювала солодкий гостинчик. Пташка- домашка.
Пов’язав рушник на кряжі, як шалик на дерев’яних грудях, і вернувся до своєї роботи. Копав день при дні, ступ за ступом. Копання виповнювало всі його будні, весь їх світлий час. Дні і ночі, і тижні зливалися в однобарвний нескінченний ряд: кайло, лопата, сани, хомут, гора і розверзле чорне ямище, наче виїдений бік берега. Копанка глибшала й ширилася.
«Красна робота, лише малий день», скрушався він за давнім звичаєм. Хоча дні й стали набирати повноти, але це мало тішило старого. Кожний новий день наближав провесінь. А це - кончина снігам, що все ще стояли по груди. Коли схилявся в упряжі, то поверхи у витоптаному санному прогоні його й видко не було. Сніг держався будь здоров, та весна, знав старий, надходить
1 ураз, в один день. Цього й боявся, бо сніг був йому за першого помагача. Якщо Пса не рахувати.
Коли вітер студив низом, старий і не сідав до перепочинку. Працював без їдла і без сідла. Навстоячки випивав нагріте за пазухою молоко і довбав далі. Стерігся, щоб розапарені під кожушиною груди не вхопило запалення. Вже поночі розгрібав у печі приспаний жар і варив їм із Псом щось гаряче. Варив із запасом, щоб і на сніданок було. І засинав кам’яним сном. А рано, коли мороз аж синів од твердості, вже нипав із гасницею на берег. І гукав до Ріки: «Здорова спала? Що чувала?» Ріка, запеленана теплою парою, мерзлякувато хлюпотіла попід оскалені криги. Не те, щоб сонна, а якась ялова, як зазвичай узимі.
Доки провиднялося, старий натоптував уже тройко саней. Сірі від лісів гори стискали простір. Зір сягав недалеко - до закрута ріки, і впирався в схил. Так само і вище течії. Але очі в застиглому безгомінні шукали пригод. І скупо знаходили. У розщелині Буркуна спіпооко, з ночі, кліпає сич. Знає, що в січневої днини курячий скок. У калинових кім’яхах пищать синиці. Віщують, що вовк ще не скоро з’їсть зиму. Чорна білка скинула під ноги поточену шишку. Видати, вже признала тут старого за свого. В щільнику одне зернятко ціленьке.
«Дякую, аж підскакую, білице!» - гукає їй старий. Лісове небожатко пустує, чує, що й на нарік буде з горішками. Але як, звідки дрібна звіринка, в якої мозку на сірникову голівку, може це знати наперед? Припустимо, він, старий, бачить це по деревах, затягнутих зранку ожеледдю. То перша ознака на зарод горіхів... Пес, упавши на груци, лапою гребе сніг. Почув мишу-полівку. Це добре, виходить, сніг ще подержиться. Старому й миші не треба, щовечора лишає на підвіконниці півцибулини, посиланої сіллю. Цибуля сіль спиває насухо. Значить, і надворі буде сухо.
До Водощів старий, як і рядив, викопав половину запланованого. І пустив Ріку в новий рукавчик. Вона вмент заповнила, засинила запруду. Тепер берег майже підпирав скельний грунь. Постояв-постояв над западиною і почовгав снігом бити кілок на другу скибу. Тепер мусів добре гострити чоло, щоб намітити зріз побережини так, аби Ріка тут спиняла хід. Нипав уздовж річища, міряв тичкою глибину і тиск води, прислухався до гомону хвиль, міркував, уявою сам лягав у шпарку протоку: що нашепче йому знаюча своє кров?! Тоненькі ріки жил у тілі теж кудись течуть Господніми руслами...
Привабно було в цей день коло води. Старий і козу випустив, аби напилася з Ріки. Придивлявся до слідів її ратичок. Темні ямки - на скорий сніг і на мокрий рік. Все сходилося: не дарма на стіжках ранками іскрився іній. Зачерпнув і сам із Ріки два відра для вечірньої купелі. Вода в блясі хилиталася, як розтоплене срібло. Ішли двором утрьох до празниковоївечері, і жодна птиця їм не перелетіла дорогу. І це теж був добрий знак. «Йорданським мандрівцям,-казав дідо Микула,-птиці віщують недобру путь».
Тріскучі, аж яскраві, хрещенські морози городили білі ярки. За ними зима впала на силі. Повалив сніг. На полози бралося, сани в’язли, як у глинищі. Щоб додати собі потуги, старий набив на закаблуки гострі підкови. Від Торка ще лишилися. Та все ж це був сніг, і сани ним помалу ковзали. Але сніжний пласт мерхнув і непомітно осідав. Старий це помічав по тому, як дерева ставали вищими. Щось і всередині в них, у стовбурах, чинилося. Притуляв потилицю до бука: з глибини, як із винної бочки, точилося ледве чутне шемрання. Дерево прокидалося. І Ріка повніла. Може, на палець, може, на два в день, але повніла. Цьому старий радів. Чекав скору пробу її сили.
Двічі ще ходив він зі снастю до коваля. Залізо в копанці гнулося й ламалося, вимагало підсилення. Коваль назвав плату, старий аж присвиснув: «Куслива ціна!» - «То не ціна, а гроші такі. Пустими стають, як цей світ». - «Ти на світ не гріши. Світ яким був, таким є. А от люди пустіють. Пустилися люди твердого берега...» Коваль, приміряючи ці слова й до себе, ціну збив. «Я розумію, - сказав старий, - тому, хто справно робить, треба і справно платити. Не буде чоловік робити щось задурно. Хоча... може в цьому світі й такі мають бути...» - «Ая, - заоскирявся коваль, - добрий і дурний
- браття».
...А старий копав далі. В одну душу копав. І возив. Спішив на зламану шию. Радіючи, як дитина, що бавиться в піску, кожному новому ступню заглибини. Підганяло очікування великої води. На неї він надіявся, як допіру на сніг, що марнів на очах. Повноводдя мало йому підсобити, забираючи глину, яку він буде відвалювати з берега. Каміння сам тягатиме, а легкий грунт нехай несе вода. Якщо може відкушувати з його берега, най і цей точить під його орудою. Лопату-другу він і раніше жбухав у хвилі. Тепер сміливіше згрібав у річище береговий намул. І течія підхоплювала його й несла далі. На те й вода. А чоловік на те, щоб розумом доточити там, де сила не бере.
Рогатий двійчак для корчування пнів, що залишився від прадіда, тепер пригодився, як свячена вода. Важив півпуда, зате для такої роботи - перший інструмент. Із дна ями старий бухав ним у бережану стіну, що пласталася шарами глини, ріні й піску Де-не-де сльозливі нуртики прогризали собі нори. Надовбував грунту до колін, вершив воза і кликав Пса. Вичовгана санна колія опала, мокро темніла. От-от проб’ється з- під неї ряст, зацвіте покрівцем козодрис із ніжно-білими похиленими голівками. Пізніше заяскріють блимавки центурії. Ліщинове підлісся затягне блискучо-зелена кипінь барвінку. А скельний схил Буркуна покриють пампи жорсткої, як дріт, папороті. Старий знав тут кожен закамарок, як свої кишені. Знав не лише нагостреним зором, але й пам’яттю чутливих ніг дитинства.
...І грянула весна. Вона завжди приходить уранці. Сніг почав пахнути хвоєю, шишки на сосенках бралися ніжною рожевістю. Скупе, як мачушин усміх, сонце сміливіше вирізалося з-поза горба. І красен Божий мир заряхтів на крижаних злизах гір так, ніби ти увійшов у середину перлини. Підтоплена за день сніжна храпля під вечір підмерзала, і чоботи, й полози рипіли на ціле межигір’я. Зате як видко було вночі - сліпуча зоряна мапа лежала на холодній ртуті Ріки. А місяць стояв мідний - на тривкі морози.
Прийшов марець і розбудив гірський світ, розстебнув гудзики на кожусі робочого чоловіка. Але палець з рукавиці не виймай, бо місяць цей дурить! Вдень плющить, а вночі тріщить. Старий гягав сани аж до теплого Олекси, а коли вчув, як пструг розбиває хвостом тонкі закрайки леду, почав припасовувати до возика колеса з Петрового моторолера. Гуму щільно набив сіном. Вийшла похватна двоколка. Доки моква не вдубіла, трудна то була калація - тягати бідарку по розвезеному насту Але як за щось узявся, то вези. І возив.
До Благовіщення ще все стояло в кам’яному тілі, а тоді враз скресло, ожило. На Мотрони старий учув журавлів-веселиків, і задер голову на втомлений, ламаний ключ у небі. «Нарешті. Прилопотіли дорогенькі». їх і дідо Микула завжди чекав з нетерпінням. 1 уважно рахував, бо скільки журавлів долетіло, стільки коштуватиме того літа корець жита. Старий теж їх чекав, але з іншої причини. Журавлі приносили з собою велику воду. Він був майже готовий прийняти її. І вона прийшла.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |