Старий довго стояв над водою. Здавалося, що й серце зірвалося з тим берегом у крутіль. Чекав, коли воно вернеться на місце, коли груци наповняться знову холодним спокоєм. А спокій не приходив. У такому стані він не хотів братися за задумане. «Починай роботу не з рук, а з голови», - любив приказувати дідо Микула. А в його голові гуціло ройовище думок. «Шкода научить розуму», - пробивалася крізь його тривожні гадки друга дідова присловиця.
Вертався в двір до свого приладдя, а Ріка глузливо шипіла йому навздогін.
«Нічого, небого, - шептав собі під ніс, - щось і тобі примудруємо. Якщо миші голову не з’їдять».
Заходили теплі ночі. Старий видер із оборогу пласт сіна і постелив на столярному верстаку під шопою. Накрив веретою, а поверхи кинув стару бабину гуню. «Буду спати в хліві, як вуйко Тимко і той ясночолий Дітвачок, про якого він розповідав мені різдвяні казки».
Мінялася погода, і сон не йшов. Та він мусив переломити цю ніч. Нового дня він чекав з неспокійною пожадливістю, як того ранку, коли його, хлопчака, вперше виряджали самого з конем у полонину. Дотліли слабим світлом хмарини, і місяць, що піднявся над зазубреним лісом, крив матовим сяйвом прирічну падину. Смереки гуділи, як дзвони. Запах пізнього бузку, прибитого деревом, змагався із залізистим запахом води, що завжди поночі ставав різкішим. Принишкли миші на поді, поснули коники в траві, мурахи в мурашнику, риби у воді, а старий усе дробив свою дрімоту і смиренно чекав, коли переколотиться затяжна темінь.
Нарешті темрява згускла і стекла в ярки. І ранок прийшов, замолодився теплим туманом. Старий простелив серед двору брезент, що враз потемнів від роси, і склав на нього рядком інструмент. Все це бачила з явора зозуля і стала подивовано щось відраховувати собі. Чи йому? Та він не слухав її, бо вслухався в себе. За довгу ніч доконечно сформувався замисел.
Стукіт сокири розбудив інших птиць. Стовбур поваленої смереки, що встиг підсохнути, відлунював дзвоном. Лезо зі свистом тяло гілля. Почав з окоренка, з товстих галузин. Відтяті, аби не заважали ногам, жужмом стягував на берег, до свіжого обвалу. Смеречина в добрий чоловічий обхват випробовувалась, радо поскрипувала. Доки дерево лежало ще на спідніх розсохах, старий шкурив його. Кору і дрібне паліччя складав біля свого вогнища. Вершину обрізав і стягнув із даху. А під голий хлист підсунув цапики, аби дерево лежало на вазі. Коли звільнив хату і від другої крони, здалося, що з прочинених дверей війнуло полегшеним зітханням.
До кінця другого дня стовбури були обрубані і обкорені. Погляду відкрився придомок і самий дім з перебитим попереком. Але нічого, старий обвикся, міг уже дивитися на це без болю. Зоддалік, над Рікою, вершилися кострубаті купи обтинів з іржавою хвоєю. Під призьбою він склав нові кроквиці з тоншини. Діри в покрівлі застелив галуззям і попідтикав сіном. Хижка в сутінках скидалася на старого горбатого пса, що набрався реп’яхів. Працював допізна, присвічуючи собі жевривом від кори і труску.
Третього дня старий поділив стовбурні відземки на лікті і вгніздив у першу зарубку дворучну пилу. Її криві зуби, вхопивши плоть дерева, хижо блиснули до сонця. Ще до того він нарізав зі старої автомобільної камери смуги і сплів їх у джгут. Перекинув його через стовбур сусідньої колоди, а кінці зав’язав на другій ручці пили. Напарника не мав, то мусив якось зараджувати собі. Потягнув злегка пилу до себе, а гума потягла собі. Порснула в траву тирса, терпко запахло живицею. Помалу-помалу - приноровився він до такого пиляння. А що робити?! Не штука наука, а штука ум.
Коли перший кругляк відпав, старий, аби перемінити руку, розколов його начетверо і відніс у затіння сушитися. Так і другу колотвицю відпиляв, посуваючи гумовий пас, і третю, і четверту. Робота повагом, але йшла, з’їдала стовбур. Коли покінчив з першим, збирав у відро трачиння й носив у малинник. Малина любить теплу кислу тирсу. Та і бур’ян зводить. Тоді прилаштувався до другої колоди. Ця пішла вже легше. В роботі з деревом він був товчений, як і кожен хащовик. Дерев(і'іх тут приймало в колиску, дерево було їх домом упродовж життя, а потім і останньою домовиною. І хрестом над нею.
Залишалося необробленим четверте дерево - модрина. Лерха - так її називають тут. Назва, що прийшла ще від даків, котрі непробивними модриновими частоколами хоронилися тут від римських войовників. Модриновий зріз червонястий і соковитий, як людська рана. А сама плоть цього дерева масляниста й тверда, води не боїться, а в землі твердне на камінь. Корабель, що мав щоглу з лерхи, не боявся ніяких штормів. Ряд цих дерев підковою огинав тут узбережину, кріпив коліно Ріки. Під їх смарагдовими кучмами садиба купалася в безпечній благодаті. Посаджені хтозна-котрим ще пращуром, вони були гордістю роду. Дідо Микула знімав крисаню, коли, повертаючись, в'їжджав під шатро своїх модрин. Хоча хто потвердить тепер, кому вклонявся дід: чи дереву, чи Ріці, чи домові. Він покрадьки молився і місяцю, і грому, і хмарам, що могли згноїти сіно чи заглушити снігами межигір’я аж до Стрітення. Дідові крапчасті горіхові очі виділи дещо, чого не бачили інші. Його онукові, що з-поміж інших був найбільше схожий на діда, завжди кортіло глянути на світ дідовими очима.
Ті три смеречини старий звільнив таким робом, аби модрина провисла, підперта іншими кругляками. Власне, вся затіяна робота була передньою підготовкою основної. І він до неї неухильно наближався. Перший тиждень старий дуже втомлювався. Та він знав: це слабість крові, а не серця. Серце - навпаки, міцніло. «Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить» - так розмислював дідо Микула. Тому й він прислухався передусім до серця. А кров... кров спочатку має очиститися - водою, свіжими, живильними воздухами, розміреною роботою - а вже так виповнювати свій утрачений ток.
Суботнього ранку в листі вкрадливо зашемрав дощ. Мокрота заносилася на цілий день. Такий дощ, спостеріг він, зазвичай приходить по суботах. Це обіцяло полегшу. Для втіхи потрібно так мало - просто щоб падав дощ. Робота втомила і його, і знаряддя. Він відвів цей день для направи. Полагоджував, що міг, сам. Але давні напилки стерлися, пила втратила кілька зубів, зотліла гума. Треба було йти в комбінатівську майстерню. Та він чекав дня пенсії, щоб залагодити все одним ходом. Старий не хотів подарувати Ріці ще одного зайвого дня.
Це одне. А друге... смішно сказати... йому снився хліб. Добрі два тижні він не мав ані окрайця на столі. Здавалося, що коли наїсться досхочу хліба, то нараз почне прибувати сила. Але хліба не купованого, глевкого, як глина, чи надутого порошками, а - материного. Материн хліб снився йому. Борошно знайшов у коморі, яку, на щастя, не продірявило. Але до муки треба було щось прикупити. Де стара ховала гроші, він не знав. А шукати не хотів. Щось ганебне було в цьому перед самим собою. Так, наче винюшкуєш щось чуже. Як і годинника, він ніколи не носив при собі грошей. Гроші давала йому в неділю стара на пиво або на чвертку. Або щось там прикупити з інструменту. Тим і обходився. Він не знав, яка пенсія йому належиться. Знав лише, що вибирати її треба на пошті. І трішки боявся цього. Що він скаже, що вони скажуть? Буде як буде.
Дощ падав два дні. Теплий і рясний, як із дрібного сита. Хмари тягайся із Свидовця і сіяли скісно. Тому дерева з одного боку були мокрі, а з другого сухі. Птаство і мошва ховалися з цього, сухого, боку. Вечорами в дальніх мочарах свайбували жаби. «Водили на обзорини свою молоду», - сказав би вуйко Тимко, котрий, мабуть, знав усе про птиць, животину й комашню. Ріка ожила, збурунила гребені хвиль, захлиналася. Неначе кликала і його втішитися її нуртливою повнотою.
«Почкай, мила, почкай», - відповідав їй старий рядком співанки, привезеної дідом із Сербії. Кріпив у собі спокій, та коли чергова глиняна брила шубовскала в плесо, кортіло затуляти вуха. Вода обкраювала острів його життя, звужувала простір його духу. Вода, що колись була його відрадою, тепер стала загрозою. Ось як може обернутися тривок нашого життя!
З понеділка на пошті було глітно, як у млині. Він вистояв чергу і дістав своє. В комбінаті дав обслужити пили, дочекався, поки коваль склепає йому обручі, розжився на старі камери. Нікому не було діла до старого. Платиш - маєш. Даєш згори - робиться одразу ж при тобі. Він давав, бо мав. І хлопців шкода, яка тепер робота?!
У крамниці купив дріжджі, свічки, олію, кусень сала, цукор, м’ятні льодяники, які стара любила, докупив круп. Більше не знав що купувати. Вже виходячи, попросив дві баночки кільки. Її теж купувала стара, тримала на п’ятницю. Хотів купити чвертку, але подумав: одному на раз багато, а ділити мірку на два- три присіди якось було незвично. Якраз ті гроші вартував файний жовтенький ліхтарик. То він злакомився на нього. Продавчиня сказала, що китайський. Може хвалилася, аби задурити купця. Все взяв, а про сірники і сіль начисто забув. Похопився вже в дорозі. Солі вдома майже не лишалося. Хіба порожню сільничку коло страви покласти, аби солоний дух дала, як той казав.
Не про страви він зараз думав, а про хліб. І вже дорогою брав його неспокій незнайомого чинення, що поставало перед ним. Жінок розпитувати соромився - хіба це чоловічі клопоти? Міркував з матір’ю радитися. Коли заступив у садибу, залишив поклажу біля містка, а сам повернув до цвинтарка. Хрести, напившись дощу, стояли обтяжено й понуро. І лише її, під листяним укритком, сивів теплим деревом материн хрест. З горбатої вільхи над ним звисав жовтий хміль, ніби хтось вивісив старі хоругви. Старий торкнувся пальцями дерев’яного рамена, рясно посіченого тріщинами. Видати, й хрести мають зморшки від старості.
«Хочу вашого хліба, мамко, - прошепотів він несподівано для себе. І слова ці були м’які, як м’якуш материної паляниці. - Дайте мені свого хліба, мамко».
Дзижчали дикі шершні, принаджені квітками крушини. Тьохкали в орішнику щиглі. Такі знайомі згуки літніх полуднів його дитинства... Нагріта на сонці дуплиста верба кислувато пахла хлібною причиною. Старий примружив очі і крізь серпанок часу проявилася худенька жінка в білому фартусі. Бліде, спите безнастанними трудами й журами лице винувато всміхалося. Сірі руки-лозини спліталися на грудях ліловими жилами.
«Чому ви в білому, мамко?»
«Буду хліб пекти».
«То й що? Хліб же не білий, мамко. Нині не Великдень, аби пекти з пшениці».
«З чого б не пекти - то є хліб, дар божий. Ану помолимося, діти, під щасну руку: «Хліб наш насущний дай нам днесь...»
Моляться, піч теж щось пришіптує вогненними язиками. В яворових ночвах схлипує тісто, вже проситься на жаркий під. Діти голодні, після вечірньої молитви чомусь нараз голод хапає животи. Мати відщипує з кваші довгастий кавалок, розпліскує його між долонями і кладе на гарячу черінь. Це не хлібина, це підпалок. Але гой же хліб. Лише печеться він одним духом, для скорої потрави. Мати пригрібає до підпалка головешки й жар, гартує його. Челюсті печі потріскують, запікаючи скоринку. В хижі поселяється дух свіжого хліба. Не встигли діти оббігти стіл по стільки разів, скільки кожен має років, а мати вже несе підпалок на дощечці, здуває з нього попіл. І гладить, гладить його долонею так же лагідно, як і їх голівки. Бо це перший хлібець нового тижня.
На чотири рівні шматки розламувався підпалок, аби кожному падався жаданий хрусткий окраєць. У чотири полумиски наливалося кисле молоко впереміш із грудками сиру, а згори присипалося січеним кропом. Стукали ложки об полив’яну глину і стукали в тихій радості вечора дитячі сердечка. Звершалася субота - благодатна година передчуття вільного від роботи дня. Дня свіжого хліба.
Коли наїлися, мати наливала в ночви з-під тіста теплої води і вмивала їх на ніч, аби обличчями були такі ж здорові і ясні, як хлібина. Доки діти засинали, вона саджала на лопатах у піч великі буханки. їх було сім - на кожен день нового тижня. Бувало, що око не розраховувало мірки і тоді залишався ще кавалець тіста на паланицю (так тут кажуть). Вірна прикмета, що серед тижня прийде гість. Або комусь із домашніх об’явиться дорога на день-другий. Паланицю він забере з собою.
Так чинила кожна родина, лише ті сім буханців скрізь були не рівновеликі. Кожна господиня знала, яка хлібина мала спожитися за день. Хліб одного замісу в різні дні різнився дещо смаком, щодалі тужавів і кришився. В перші дні до нього, пухкого, подавали тверду їжу, відтак варилися рідкі страви. У п’ятничку старші люди тугий хліб розмочували у воді, казали, що немає ліпшого їстива для постуючого. А в суботу ладився новий заміс на тиждень. Бо лишень один день був для випікання, варива, прання і прибирання - субота. Інші дні поглинали поле, город, сад, сінокіс і ліс. Те, що годувало горянина.
Між тим, як окрему потраву чи замінник хліба, пекли богач, локшу, попелюх, оіципок, налисник. Розплескані коржі богача випікалися з кукурудзяної муки прямо на плиті. Прісну локшу ліпили з житньої муки, тісто для неї розкачували качалкою. Таким робом пеклися й ощипки, лише з вівсяної муки. Багатші могли виміняти віск, мед, сушені гриби в галицькій стороні на гречку. З її муки пекли гречаники. Сміхачі при цьому приспівували: «Гоп, мої гречаники, усі жиди начальники!»
Усе це випічка домашнього робленим. Але верховинці зчаста днюють і ночують у горах, у вівчарських стаях, на просіках. Там обходяться попелюхом. Замішувалося тісто на сироватці чи киселиці, і коли дрова у ватрі перегоріли, загрібали його в грань. За півгодини попелюх готовий. Щоправда, на нього налипав шар попелу, але нічого: верховинець за життя має з’їсти свою мірку попелу. Зате де б не був, він був наче дома, бо мав при собі головну домашню їжу -хліб. Так же, як і попелюх, випікалися й налисники, лише тісто загорталося в капустяний лист.
ДобреТякщо хліб був щодень, за що ревно молилися. А скільки родин мали його лише на празники! Святочні роди хліба. Ота ж Великодня паска чи Різдвяний корачун. Або юрівник. Його пекли з того ж пшеничного борошна, але сплітали в кругле перевесло. Після освячення вішали під образами, щоб дочекатися ярювання. І коли щасливо обсіялися до Юрія, клали юрівник на подячний стіл. На Тройцю пеклися перепічки, схожі на перепілки. їх дарували похресникам і сусідським дітям. Добре, хто міг змастити балабушку гусячим пером, умоченим у збите з цукром яйце.
Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за
шором... На тарелі щербина - най дарує родина... На тарелі галузки - най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».
«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильовоїінший, і в школі...»
«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».
«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».
«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».
«Ага, - озвався батько з печі. - Добрий - дурному брат. Сама дурна і дітвака дурному учить».
«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».
«Мамко, а кого ви більше любите - мене, Йвана, Петра чи Гафію?»
«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».
«А хіба можна, мамко, всіх дітей однаково любити
- і послухняних, і нечесних?»
«Можна, якщо вони твої діти».
«А няня, мамко, ви теж любите?»
«Люблю, синку».
«І коли п’яний? І коли вас б’є?»
«Люблю, синку».
«Чому, мамко?»
«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».
«Любити, доки не виросту великий, мамко?»
«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коло його вже не буде».
«Як можна любити мертвого, мамко?»
«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їх дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».
«І хліб пекти помагають, мамко?»
«Помагають, синку, помагають... І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, - то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»
«Я знаю, мамко: ріку не можна сперти».
Того вечора він спік собі попелюх. І мав той смак достоту материнського хліба. Вперше за час після шпиталю старий не просто приглушив голод, а наївся.
«Ну ось, пане докторе, я сповняю вашу настанову: «Харчуватися треба посилено». Сам лікар, з усього було видно, харчувався так. Мав аж надуті рожеві щоки. І, мабуть, соромився того, бо залишав їх неголеними. Старому від тієї згадки чомусь стало весело на душі. Навіть без тієї чвертки, яку не купив, але зовсім не жалкував про те.
Хлібець свій замішував у чистій сорочці, що гірчаво пахла горіховим листом, яким стара перекладала в скрині одіж. І було йому потім радісно пройтися чистим двором у чистій сорочці. Як колись у празники. Одне гнітило позір - сірі більма вікон, позатикані сіном. Від того мерзко ставало на душі. Колись він щось возив до міської бойні. М’ясники задля сміху, а може, щоб відлякати вороння, набили шкуру бика і поклали її на цурпалки в дворі. З очей і вух смердючого опудала стирчала солома. І це чомусь найбільше відлякувало. Його підсліпувата хижа тепер нагадувала йому оте різницьке чуперадло.
Вділити з пенсії на скло старий не був готовий. Може статися, що доведеться йому просити бензопилу, купувати цеп, пальне. А, може, й коня найняти на який тиждень. Це крайні випадки, але відкидати їх не можна. За себе, за свої руки він був певний. Але як поведеться Ріка? Він їй уже не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.
Заходило гірське літо, прогріте, стигле. Чоловіче населення давно розбрелося по світах за роботою, ягоди ще не прийшли, ліс не рубали, дамби давно не укріпляли, а комбінат, як паралізований дід, скнів у повному занедбанні. Тому старого ніхто не діймав у його відрубі. Дорога сюди теж заглухла, хаща все більше її підпирала. Тихо було. Владарювала тут на повну силу, зачувши дику волю, тільки Ріка. Давня і сильна Ріка, що розділяла гори, протинала долини, сточувала каміння, вивертала дерева й забирала нестійкі береги. А він, старий, замірився її впокорити.
На Верховині, доки не було тартаків, дерево пиляли на дошки і бруси повздовжними пилами. Один ставав згори, другий знизу - і так цигикали тонкою пилою вздовж стовбура. Раз пройшлися - відпав обапол, другий раз - вузька дошка, третій раз - товща, четвертий - ще товща. Доки не протяли ціле бервено. Вправні пильщики навіть шнур не били, вели протин на око. І дошки виходили рівні, як струни. Зате робота ця пекельна і довга, як собача пісня. І старий тепер до неїспособився. З дідовою пилою, яку півдня приводив до ладу.
«Що рукатий чоловік не зробить? - смішкував, бувало, стрий Матій. - Хіба що вуха свого не вкусить». З деревом той знався на ти. Дерево достигало в його руках. Навіть церквицю поклав у Сухарі без жодного залізного клинця. І його, небожа, приохочував до цього діла. Бо в лісі так: скільки знаєш — стільки маєш. А хист за плечима носити не треба. Він тебе сам, як крило, носить.
Гай-гай, якби чоловік знав те, що не знає, якби мав те, що не має... Мав перед собою старий модрину тверду, як граніт. А на неї лише дві руки. І тим мусив обійтися. Забив у землю розсохатий кілок і прив’язав до нього гумовий пас. А сам забрався на колоду. Позначив середину і потяг пилу на себе. А тоді дав джгутові її відтягти. І знову - на себе з притиском. Затвердла смола деревини нехоче давалася стальним зубам. Та він іншого й не чекав. Саме таке дерево йому й потрібне. За ручку пили брався обіруч, помагаючи собі всім тілом. Час від часу змочував долоні потом, що рясно виступав на потилиці й грудях. І далі пиляв.
Не рук йому було шкода, а часу. За три години роботи переніс кілок хіба на півметра ближче. Пила, гаряча, як його віддих, вже заховалася в глибині стовбура. На землі, наче довгаста кротовина, червонів горбик тирси. Модрина, як і людина, замість соку має кров, міцно держиться коренем землі, а буйною головою розкошує в небі. І листоподібна хвоя в неї шовковиста й ніжна, як дівочі вії. І кора пахне тілом, готовим до любощів.
З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.
Здавалося, шо навіть дерево в полуденну спеку радо подовжувало свою тінь, аби захистити вуйка від палючого проміння. Про дерево... Якось ще раніше, коли вони вдвох косили на Голдах і сиділи в перепочинку під ясенем, маломовний вуйко задумливо сказав йому: «Натура людини - як дерево, з його корінням, плетивом гілля і пописаною корою. А тінь від дерева - то оцінка її серед людей. Ми чомусь більше турбуємося про свою тінь. А насправді треба думати про дерево свого життя». Ті слова лягли йому в душу, як камінець на дно криниці. З часом, зріднившись із лісом, старий призвичаївся порівнювати людей з деревами. І це зрівняння більше йому виказувало, ніж людські слова і вчинки. А дерев він більше набачився за свій вік, ніж людей. І більше розумів їх. З деревами почувався спокійніше і впевненіше, ніж з людьми.
Помер вуйко Тимко вночі, в своїх яслах. У сні помер, з притамованою посмішкою на тонких устах.
Нараз і не збагли, що неживий. Готувалися до похорону. А худобу виганяли в череду. І корови звично зупинилися коло хати. Вперлися ратицями в дворову моругу, втупилися очима в порожню призьбу. І не побачивши там вуйка Тимка, сумно затрубіли. І ревіли довго й пронизливо, заглушуючи далекий церковний дзвін...
Та що це проти того, що було потім?! Вночі над могилою вуйка кушпелилися хмари мошви, аж світилися. Ці лілово-сині вогники пробивалися навіть через вільшані зарості. А десь за місяць-другий під хрестом заснувався мурашник, і незвично великі темні муравлі чинно хазяйнували на свіжому модриновому крижі. Домашні, поглинуті роботою, якось на це не давали увагу, а для нього, малого, ці обставини приховували якусь тайну. Аж поки не дослідив її, хоча свій здогад так нікому й не відкрив. Аби не наразитися на поглум.
Помітив він, що дерево на хресті пустило сік, який бурштиновими краплями проступав із тріщин. Навіть лизнув його. На смак було схоже на солодкаву липучку кленових стручків. Може, за цим деревним нектаром і мурахи прибилися, і нічна комашня зліталася? Він змащував ним ранки й подряпини, яких завжди вистачає в літню пору на хлоп’ячому тілі. Допомагало. Синці і садна сходили за ніч. Він не сумнівався, що то поміч не від дерева, а від самого вуйка Тимка. Хоч і крився з тим. Він уцався в нього маломовністю, легкою душею і тихим зачудуванням природним світом.
Зате руки мав дідові - густі. І на ці руки мав тепер велику надію. «Майстра вправи правлять», - любив казати дідо Микула. Старий тепер перемінював руки, щоб давати їм перепочинок, і щоб рівномірно твердли мозолі. Щоб, боронь Боже, не здулися пухирі, бо яка тоді робота?! Натирав долоні липкими шишками і обсипав попелом. А на ніч мастив смальцем. Не їв його, беріг для рук. А руки беріг для роботи. Він добре знав, як доглядати робочого коня. Тепер так доглядав себе.
- В дозвільну часину старий збирав щавель і ведмежий часник, сік їх до страви. В просіці наламав гілочок малини, ожини й дикої смородини, кинув під стріх сушитися. З того варив собі напій, підкріплювався. Достигали дикі черешні, чорними вічками поблискували з листя. Теж смачна й поживна потрава. А суниці?! Поїдав їх жменями, пам’ятаючи Тимкові приписи: «Можеш м’ясця не вхопити, можеш' картоплю пропустити, а ягоди не обходь. Там, де зоря капнула росою, там ягода проросла. Там, де земля зійшла потом, там виліз гриб. Там, де мудрий ворон впустив насінину, там проросла горішина. І немає німого поживнішого для людського мозку, як горіх. Ці три смакоти - найголовніший наш покорм і найперші літі від землі і неба». Кому-кому, а Тимкові він вірив.
Йому любо було тепер, як у дитинстві, вкладатися на нічліг під шопою. Як тоді, коли навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:
«Чому ви спите в хліві?»
«Треба десь спати».
«А чому тут? У хлівах спить лише хуцоба».
«Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини - і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п ’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми - і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого — і матимеш спритні ноги й дуже серце, яку звіра. Плавай часто - і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, - і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, - і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним...»
«Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим».
«А смілість - то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш».
«І все це знають звірі?!»
«Ще більше знають, бо їх розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом».
«Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!»
«Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали - не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися - хоч під скелею ночуй - котрась господиня змилосердилася і пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки... Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну пугь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики, а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати... Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття і битого скла ходили околицями Рима, міняючи скляні друзки на дзвін щирого слова. Гонителі й не здогадувалися, які високі духом ці голодранці... Жони-македонянки ховалися в диких горах, аби співати святі псалми, донесені сюди з чужих країв. Не всі слова їм були зрозумілі, тому вони весь час збивалися і верталися до початку. Добре, якщо хтось міг пояснити їх значення. Більше підказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному слові, і знову починали наново. Аж поки їх пісні не вирівнялися, не виструнчилися, як молоді сосни. Співи слухали птиці і звірі, бо вони мусили хоронитися від лихих людей... Ось тобі моя казанка про хлів і про те, що з нього пішло».
У хліві коло вуйка Тимка було добре. І спалося солодко, як у Різдвяну ніч після коляд. Лише муляли на споді ясел ребристі книжки. У їх родині тільки вуйко возився з книжками. Тому й мали його за чудного.
Ці задавнені згадки, що несподівано почали навідуватися до старого, розважали його в роботі. Колись це робив кінь і безнастанна зміна образів для ока. Він весь час був у дорозі. Його робота і його життя були дорогою. А тепер він прийшов до свого берега і зупинився._І вперше з’явилася потреба розмотувати стрічку дороги назад. Видно, людина завжди має бути в русі. Якщо не так, то хоч подумки.
Втім, руху йому вистачало. Пила ледве сунулася в протині твердої деревини, до того ж її зв’язувала смола, що липла до нагрітої сталі. Старий час від часу виймав її і протирав мішковиною. Спочивало залізо, і він спочивав. Руки самі ставали залізом, наливалися обтяжливою втомою. Ноги, весь час напружені, скривлені, під вечір тремтіли самі по собі, ступав як трясовиною. Купав їх у діжі, напаривши сіновиння - полову з-під оборогу До ранку судоми відходили. Мозолі не натиралися, бо він одягав не шкарпетки - де їх настачиш? - а обвивав литки тонкими онучами.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |