Видавництво художньої літератури (^3 1 страница

Вільям Сароян

ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ

Вільям Сароян ЛЮДСЬКА

КОМЕДІЯ

СУМНА

Видавництво художньої літератури (^3

Київ — 1 971

И (Амер) G20

Перекладено за виданнями:

William Saroyan. The Human Comedy.

Harcourt, Brace and Company. New York, 1943, William Saroyan. A Secret Story.

«.Popular Library», iVew Yor/c.

7 — 3 — 4 13 — Бз —І0-71М

ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ

Переклав Мар Пінчевський

Цю оповідь присвячую ТАКУІ САРОЯН

Я дуже довго збирався написати оповідь для тебе особисто — мені так хотілося, щоб це була особливо гарна оповідь, найкрйща з усіх, що я написав; і ось тепер, коли час раптом прискорив свій плин, я нарешті зважився. Я міг би й ще трохи пождати, але хто зна, що буде завтра й на що зрештою зійдуть мій хист і мої вподобання. Тим-то я вирішив не зволі­кати далі й звіритись на те, що маю нині. 6 в мене надія, що незабаром знайдеться чу­десна людина, яка перекладе цю оповідь вір­менською мовою, й її видрукують літерами, які ти добре знаєш. Переклад, можливо, чита­тиметься краще, ніж оригінал, і, мозюе, як уже не раз бувало, тобі захочеться почитати цю річ для мене вголос, дарма що я сам її напи­сав. Коли справді захочеться, то обіцяю сидіти, й слухати, й дивуватися з краси нашої рідної мови, яку так мало людей знає, а ще менше цінує, як знаєш і цінуєш її ти. Англійські книжки не дають тобі такої втіхи, як вірмен­ські, а я по-вірменському не вмію ні читати, ані писати, отож нам лишається тільки покла­дати надії на доброго перекладача. Але так чи так, цю оповідь написано для тебе. Гадаю, вона тобі сподобається. Я намагався писати її як­найпростіше, і серйозно, і весело водночас — у твоєму дусі і в дусі всієї нашої рідні. Я знаю, що оповіддю цією сказав далеко не все, та що з того? Тобі все одно здаватиметься, що кра­ще й більше сказати не можна було, бо писав її твій син і наміри він мав якнайкращі.

В. С.

Розділ 1. УЛІСС

Одного дня маленький хлопчик, на ім’я Улісс Маколі, стояв над новою ховрашиною ніркою на своєму подвір’ї на Санта-Клара-авеню, в каліфорнійському місті Ітаці. Ховрашок вигорнув ще трохи свіжої, вологої землі й за­цікавлено визирнув із нірки: хлопчика він бачив уперше, та не всі ж незнайомі — вороги! Улісс ще не встиг наті­шитися цим дивом, коли якийсь ітакійський птах сів на гілку старого горіха на подвір’ї й радісно заспівав, враз одвернувши хлопчикову жадібну увагу від землі до де­рева. А потім сталося ще більше диво: здалеку доли­нули чахкання паровоза й гуркіт товарного поїзда. Хлоп­чик прислухався й відчув, як двигтить земля. Він зі­рвався з місця й прудко побіг, прудкіш, — так йому здавалося, — за все на світі.

До переїзду Улісс прибіг саме вчасно і перед ним про­гуркотів поїзд — від паровоза до останнього вагона. Він помахав рукою машиністові, але той не відповів. Він по­махав ще п’ятьом чоловікам на поїзді, але жоден з них теж не відповів. Могли б, а не відповіли. Нарешті, по­бачив негра,— він стояв, спершись ліктями на поруччя гальмової площадки, й співав. Крізь гуркіт поїзда Улісс почув слова пісні:

Ти не плач, не плач, голубко, не заламуй руки, Заспіваймо краще пісню про стару домівку нашу, Про покинуту домівку в рідному Кентуккі.

Улісс помахав і негрові, і — ось воно, справжнє й не­гадане чудо! — цей чоловік, такий чорний і несхожий на інших, замахав рукою у відповідь і гукнув:

— Я додому їду, хлопче! Додому, до рідного краю!

Маленький хлопчик і негр махали один одному, аж доки поїзд не розтанув удалині.

Тоді Улісс озирнувся. Ось він довкола, його цікавий, лише йому знайомий світ. Дивовижний, порослий бур’я­ном, захаращений мотлохом, безглуздий, але прекрасний світ. Колією по шпалах дибав дідусь із клунком за пле­чима. Улісс помахав і йому, але дідусь був надто старий і втомлений, і щира привітність дитини вже не тішила його. Дідусь глянув на Улісса так, наче і він сам, і хлопчик давним-давно не існували.

Малюк повільно повернувся й пішов додому, а у ву­хах усе ще чувся гуркіт поїзда, спів негра, його радісний вигук: «Я додому їду, хлопче! Додому, до рідного краю!» Він зупинився обміркувати все це, тоді обійшов високу мелію, підбиваючи ногою жовті, смердючі падалиці. І за мить усміхнувся усмішкою всіх Маколі — лагідною, муд­рою, притаєною, сповненою приязні до всього на світі.

Завернувши за ріг і побачивши свій дім, Улісс весело поскакав на одній нозі й розігнався так, що аж спі­ткнувся й упав, але зразу ж підвівся й застрибав далі.

Його мати на подвір’ї годувала курей. Вона бачила, як хлопчик спіткнувся, впав і знову поскакав. Біля неї він зупинився, постояв мовчки, а потім поліз у курник шукати яйця. Знайшлося тільки одне. З хвилину він ди­вився на нього, потім узяв, підійшов до матері й дуже обережно подав їй, рухом, якого дорослим не збагнути, а діти ще не тямлять пояснити.

Розділ 2. ГОМЕР

Його брат Гомер їхав на велосипеді. Велосипед, хоч і старенький, хвацько долав грязюку путівця. Гомер Ма­колі був убраний в аж надто бахмату куртку телеграф­ного розсильного й затісний формений кашкет. Сонце сі­дало в урочистій вечірній тиші, такій любій серцю кож­ного ітакійця. Навколо хлопця, на старій-престарій землі Каліфорнії, спочивали сади й виноградники. І хоч Гомер поспішав, очі його жадібно вбирали красу краєвиду. «Ти тільки глянь! — казав він собі подумки, милуючись де­ревами, і сонцем, і травою, і хмарками.— Ні, ти тільки поглянь!» Він почав викручувати візерунки колесами велосипеда, і в такт цим плавним вихилясам голосно за­співав без слів — зворушливо й кумедно. А в уяві цю ме­лодію підхопив струнний оркестр, до нього приєдналися арфа,— на ній грала його мати,— і піаніно сестри Бесс. І щоб уже була вся родина (це Гомер згадав свого брата Маркуса), до оркестру долучався й акордеон, і мило­звучні переливи його полинули то весело, то сумовито.

Нараз у Гомерову музику увірвався стугін — в небі з’явилися три дивовижні штукенції. Розсильний глянув угору й хутко з’їхав у суху канаву. «Літаки»,— сказав собі Гомер. До нього підбіг фермерський пес й почав квапливо гавкати, наче переказуючи щось дуже важли­ве. Гомер пустив усе повз вуха й лише раз обернувся й сказав: «Гав! Гав!» Просто так, аби спантеличити со­баку. Знову сівши на велосипед, він поїхав далі.

В’їжджаючи до міста, хлопець проминув, не читаючи, щит з написом:

ІТАКА, КАЛІФОРНІЯ ТАМ ШУКАЙ РАЙ, ДЕ РІДНИЙ КРАЙ ЛАСКАВО ПРОСИМО, НЕЗНАЙОМЦЮ!

На розі він зупинився, щоб пропустити довгу колону військових машин із солдатами. І так, як його брат Улісс вітав машиніста й бродяг на поїзді, він привітав вояків, віддаючи їм честь. Багато хто з солдатів відповів на ві­тання розсильного, А чом би й ні? Вони ще й самі були як діти.

Розділ 3. ТЕЛЕГРАФНА КОНТОРА

В Ітаці був уже вечір, коли Гомер під’їхав нарешті до телеграфної контори. Годинник у вікні показував за дві хвилини сьому. Всередині Гомер побачив містера Спенг- лера, начальника контори, і втомленого, стурбованого хлопця років двадцяти. Спенглер рахував слова у теле­грамі, щойно поданій цим хлопцем. Ввійшовши до кон­тори, Гомер почув їхню розмову.

— З вас належить за вісімнадцять слів,— сказав Спенглер. Потім помовчав і, глянувши на хлопця, до­дав: — Аз грошима трохи сутужно, еге?

Хлопець не спромігся відповісти зразу, та за мить усе ж промовив:

— Атож, сер. Трошки сутужно. Але мати надішле мені на дорогу додому.

— Ясна річ,— сказав Спенглер.— А де ж це ви були?

— Та, власне, ніде,— відповів хлопець і закашляв­ся.— Скільки йтиме телеграма?

— Бачте,— сказав Спенглер,—на Сході вже пізня ніч. Уночі ваша мати навряд чи десь роздобуде гроші, але телеграму я відправлю негайно.

Не дивлячись більше на хлопця, Спенглер понишпорив у кишенях і вийняв жменю дрібних монет, одну паперо­ву асигнацію й круто зварене яйце.

— Ось,— сказав він,— держіть. Про всяк випадок.— Він простяг хлопцеві асигнацію.— Віддасте, коли мати надішле гроші.—А потім показав яйце.—Прихопив в одному барі тиждень тому, Воно мені приносить щастя.

Хлопець подивився на гроші.

— Що це? — спитав він.

— А ніщо,— сказав Спенглер.

— Дякую,— сказав хлопець. Він затну вся, здивований і зніяковілий.— Дякую,— кинув ще раз і квапливо ви­йшов з контори.

Спепглер відніс телеграму Вільямові Грогену, телегра­фістові нічної зміни.

— Платна, Віллі,— сказав він.— Я сам за неї заплачу.

Містер Гроген поклав руку на ключ апарата й захо­дився вистукувати телеграму, літера за літерою:

«ЙОРК ПЕНСІЛЬВАНІЯ БІДДЛ-СТРІТ 1874 МІСІС МАРГАРЕТ СТРІКМЕН ЛЮБА МАМО БУДЬ ЛАСКА ПЕРЕКАЖИ ТЕЛЕГРАФОМ ТРИДЦЯТЬ ДОЛАРІВ крп ХОЧУ ВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ крп Я ЗДОРОВИЙ крп ВСЕ ГАРАЗД

ДЖОН»

Гомер Маколі зайшов за перегородку подивитися, чи не надійшли нові телеграми або виклики. Містер Спенг­лер зачудовано постежив за ним, а потім слитав:

— Тобі подобається розносити телеграми?

— Ще б пак! — відповів Гомер.— Це найкраща робо­та в світі! Кого тільки не побачиш! Де тільки не побу­

ваєш!

— Атож,— сказав Спенглер. Він помовчав, придивляю­чись до хлопця.— А як тобі сьогодні спалося?

— Добре,— відповів Гомер.— Я здорово втомився, але спав добре.

— А в школі теж трохи поспав?

— Трішечки.

— На якому уроці?

— На історії стародавнього світу.

— А як у тебе із спортом? — спитав Спенглер.— То­бі ж робота заважає, либонь, займатися спортом?

— Ні, я займаюся,— сказав Гомер.— У нас щодня бу­ває урок фізкультури.

— Он як? — сказав Спенглер.— Я в школі бігав на двісті з бар’єрами. Був чемпіоном долини.— Помовчавши, начальник телеграфної контори спитав: — Тобі справді робота до вподоби?

— Такого розсильного, як я, у вас не було й не буде, от побачите,— відповів Гомер.

— Ну, гаразд, — сказав Спенглер. — Тільки дивись, не скрути собі в’язи — не ганяй надто швидко. На педалі, звісно, натискуй, але надто швидко не ганяй. Шануйся, скидай кашкета, коли їдеш з кимсь у ліфті, а головко, не губи телеграм.

— Добре, сер.

. — Нічна зміна — це не те, що денна,— вів далі Спенг- лер.— Вночі, буває, дехто боїться везти телеграму в ки­тайський квартал чи на околицю. Але ти не бійся. Лю­ди — скрізь люди. їх не треба боятися. Скільки тобі ро­ків?

Гцмер ковтнув повітря.

— Шістнадцять,— відповів він.

— Це я вже чув,— сказав Спенглер.— Ти ще вчора говорив. Ми взагалі не маємо права брати на роботу хлопців, яким менше шістнадцяти. Але тебе я вирішив узяти. Ризикнув. То скільки тобі?

— Чотирнадцять,— сказав Гомер.

— Що ж,— мовив Спенглер.— За два роїш тобі буде шістнадцять.

— Атож, сер,— сказав хлопець.

— Якщо тобі щось буде неясно,— сказав Спенглер,— приходь до мене й питай.

— Гаразд, сер.— Гомер помовчав і спитав:—А як з отими поздоровними телеграмами, що їх треба співати?

— То пусте,— сказав Спенглер.— Ми їх майже не отримуємо. А в тебе, здається, гарний голос?

— Я співав у хорі Першої пресвітеріанської недільної школи,— сказав Гомер.

— Це добре,— сказав Спенглер.— Саме такий голос і потрібен для поздоровних телеграм. От, скажімо, нашому містеру Грогенові надійшло б вітання з днем народжен­ня. Як би ти його передав?

Гомер підійшов до містера Грогена й проспівав:

— З днем народження вас,

З днем народження вас,

З днем народження, любий Грогене.

З днем народження вас.

— Дякую,— сказав містер Гроген.

— Чудово,— похвалив Спенглер.— Тільки замість «лю­бий Грогене» треба було б проспівати «любий містере Грогене». А що ти робитимеш із своїм тижневим заро­бітком — з отими п’ятнадцятьма доларами?.

— Віддаватиму матері,— сказав Гомер.

— Правильно,— сказав Спенглер.— Отже, віднині ти у нас працюєш. Постійно. Ти член нашої команди. При­дивляйся до всього, прислухайся й мотай на вус.— На­чальник телеграфної контори на хвильку замовк, дивля­чись просто себе, потім запитав: — До якого майбутнього ти себе готуєш?

— Майбутнього? — сказав Гомер. Він трохи зніяковів, бо все своє життя, день у день, тільки те й робив, що готував себе до якогось майбутнього, навіть коли воно обмежувалося тільки наступним днем.— Н-ну,— сказав він,—остаточно я ще не надумав, але мені хотілося б ким- небудь стати. Може, композитором, чи кимось іще. Ко­ли-небудь.

— Це добре,— сказав Спенглер.— І кращого місця для початку тобі не знайти. Тут ти весь час слухатимеш му­зику, справжню музику, що лине з усього світу — просто з людських сердець. Чуєш пісню телеграфного ключа? Це прекрасна музика.

— Так, сер,— сказав хлопець.

Спенглер раптом спитав:

— Слухай, ти булочну Четтертона знаєш? На Бродвеї. Ось тобі чверть долара, збігай і купи мені два вчорашніх пироги — один яблучний, а другий — з кокосовою помад­кою. За обидва даси двадцять п’ять центів.

— Добре, сер,— сказав хлопець.

Він спіймав монету, що її Спенглер кинув йому, і ви­біг з контори. Спенглер подивився йому вслід, знов по­ринаючи в ліниве, приємне забуття. А коли мрії розвія­лися, він обернувся до телеграфіста:

— Ну, як він вам?

— Гарний хлопчина,— сказав містер Гроген.

— І я так гадаю,— сказав Спенглер.— І сім’я в нього гарна. Вони бідні, живуть на Санта-Клара-авенго. Батька немає, брат в армії. Мати влітку підробляє на консерв­ному заводі. Сестра навчається в коледжі. Єдине тільки, що він на два роки молодший, ніж треба.

— Зате я на два роки старший, ніж треба,— сказав містер Гроген.— Нічого, ми з ним порозуміємося.

Спенглер підвівся з-^за столу.

— Якщо я буду потрібний,— мовив,— я в барі Кор­бетта. Пироги поділите між собою...— І тут з подиву йому на мить аж мову відібрало: до контори вбіг Гомер з двома загорнутими в папір пирогами!

— Як ти сказав тебе звуть? — майже загорлав на хлоп­ця Спенглер.

— Гомер Маколі,— відповів той.

Начальник телеграфної контори обняв нового розсиль­ного за плечі.

— Ти молодець, Гомере Маколі,— сказав він.— Кра­щого хлопця на нічну зміну годі й шукати. Ти, видно, найпрудкіша істота в усій долині Сан-Хоакін. І колись ти таки станеш великою людиною, якщо, звісно, вижи­веш. Отож постарайся вижити.

І поки Гомер намагався зрозуміти ці слова, він повер­нувся й вийшов з контори. _м

— Ну, гаразд, хлопче,— сказав містер Гроген.— Давай сюди пироги.

Гомер поклав пироги на стіл перед містером Грогеном, і той сказав йому:

— Гомере Маколі, мене звуть Вільям Гроген. Та для всіх я просто Віллі, хоч мені вже шістдесят сім років. Я ветеран телеграфної справи, таких, як я, сьогодні —- один, другий, і по тому. До того ж я начальник нічної зміни в нашій конторі. Крім того, у пам’яті моїй живе багато прекрасних картин далекої минувшини. А на до­дачу я ще й голодний. Нумо, потрапезуємо цими пиро­гами — яблучним і з кокосовою помадкою. Відтепер ми з тобою друзі.

— Так, сер,— сказав хлопець.

Старий телеграфіст поділив пиріг з кокосовою помад­кою на чотири частини, й вони почали їсти.

— Інколи,— сказав містер Гроген,— ти будеш робити мені різні дрібні послуги, ми будемо співати разом або просто сидіти й балакати. Інколи я напиватимусь,— і то­ді тобі треба виявляти чуйність, відсутню в людей, стар­ших.від дванадцяти років. А тобі скільки?

— Чотирнадцять,— сказав Гомер.-—Але чуйності, по- моєму, в мене ще досить.

— Чудово,— сказав містер Гроген.— Вірю тобі. У тебе буде таке постійне завдання: щоночі стежити за тим, щоб я справно виконував свої обов’язки. Якщо, скажі­мо, ти поторсаєш мене за плече, а я не прийду до тями— хлюпни мені в обличчя холодною водою, а тоді збігай до Корбетта й принеси чашку гарячої чорної кави.

— Добре, сер,— сказав хлопець.

— На вулиці, однак,— вів далі містер Гроген,— ти ма­єш поводитися інакше. Якщо ти зустрінеш мене напід­питку, привітайся на ходу, але не кажи ані слова про мій делікатний стан. Я дуже вразливий і не люблю, коли мене роблять об’єктом співчуття.

— Холодна вода і кава в конторі,— сказав Гомер.— І тільки привітатись на вулиці. Зрозуміло, сер.

Напхавши повен рот кокосовою помадкою, містер Гро- ген заговорив далі:

— Як ти гадаєш, чи покращає світ після війни?

Гомер замислився на хвильку й відповів:

— Покращає, сер.

— А кокосова помадка тобі подобається? — спитав міс­тер Гроген.

— Подобається, сер,— сказав хлопець.

Застрекотів телеграфний апарат. Містер Гроген послав сигнал прийому і сів за друкарську машинку, але роз­мови не урвав.

— Кокосову помадку і я люблю,— сказав він.— А ще музику, надто співи. Ти, кажеш, співав у недільній шко­лі? То зроби ласку, проспівай щось із тих ваших пісе­ньок, поки я прийматиму це послання з Вашінгтона.

Гомер заспівав ' «Тверджу непорушну», а містер Гро­ген тим часом друкував телеграму, адресовану місіс Розі Сандоваль, що мешкає в місті Ітака, штат Каліфорнія, на Джі-стріт, у будинку № 1129. В ній воєнне міністер­ство повідомляло місіс Сандоваль, що її син Хуан До- мінгю Сандоваль загинув на полі бою. -

Містер Гроген віддав телеграму Гомерові. Потім добря­че ковтнув із пляшки, яку тримав у шухляді поряд із своїм стільцем. Гомер згорнув телеграму, вклав її в кон­верт, заклеїв його, сховав під кашкет і вийшов. Коли двері за розсильним зачинилися, старий телеграфіст го­лосно заспівав «Тверджу непорушну». Бо колись і він, як і всі люди на землі, був молодий.

Розділ 4. ВЕСЬ СВІТ МЕНІ ЗАЗДРИТИМЕ

Музика линула з будинку Маколі на Санта-Клара-аве- ню. Бесс і місіс Маколі виконували «Весь світ мені за­здритиме». Вони грали цю пісню для солдата Маркуса, де б він не був зараз, бо це його улюблена пісня. Мері Аріна з сусіднього дому ввійшла до вітальні, стала по­ряд з Бесс, яка грала на піаніно, і, послухавши трохи, заспівала. Вона співала для Маркуса, бо Маркус був їй найдорожчий в світі. Малюк Улісс слухав і спостерігав. Він відчував, що десь, у чомусь криється велика таєм­ниця, яку неодмінно треба розгадати. Але йому дуже хотілося спати. Нарешті він наважився:

— А де Маркус?

Місіс Маколі глянула на сина.

— Спробуй-но зрозуміти..,— почала вона і замовкла.

Улісс спробував зрозуміти, але він не знав, що саме

треба зрозуміти.

— Що зрозуміти? — спитав він.

— Маркус поїхав з Ітаки,— сказала місіс Маколі.

— Чому?

— В армію.

— А коли він повернеться? — спитав хлопчик.

— Коли скінчиться війна,— відповіла місіс Маколі.

— Завтра?

— Ні, не завтра.

— А коли?

— Ми не знаємо. Ми ждемо.

— А тато де?—спитав Улісс.—Якщо ми його будемо

ждати, він теж повернеться, як і Маркус?

— Ні,— сказала місіс Маколі,— так він не поверне­ться. Він уже не пройде вулицею, не зійде на ганок, не переступить поріг і не ввійде до кімнати.

Хлопчик не розумів. А що він знав єдине слово, ключ до правди і втіхи, то він його й'сказав:

— Чому?

Обернувшись до Бесс і Мері, місіс Маколі промовила:

— Нам усім, а надто дітям, важко збагнути, що таке смерть, але в кожному житті буває останній день.— Тут вона знов звернулася до Улісса.— Для твого батька цей день настав два роки тому.— І, вже знову до Бесс і Ме­рі, сказала: — Та поки ми живі, поки ми разом, поки хоч двоє з нас лишаються на цім світі й пам’ятають батька, ніяка сила не відніме його в нас. У нас відняли його тіло, але його самого відняти ніхто не може. ї що доросліші ви ставатимете, що краще будете пізнавати самих себе, то ближчими буде для вас і ваш батько. Він не вмер, бо ви живі. Час і злигодні, недуга і втома забрали його тіло, але ви вже повернули батькові його тіло своєю юністю й завзяттям. Я знаю, ви не розумієте всього, що я вам кажу. Але я певна, що це ви запам’ятаєте: добру межі немає. Бо якби добро мало межу, то на землі не лиши­лося б ні людей, ані взагалі нічого живого. А світ нащ повен людей, повен прекрасного життя.

Хлопчик на мить замислився, а потім згадав бачене вдень.

— Хто такі ховрашки? — спитав він.

Питання не було несподіванкою для матері. Вона зна­ла, що у хлопчика пильні очі й допитливий розум, а до того і чуйне серце, палка вдача й любов — любов не до чогось певного й особливого, а до всього живого й су­щого. І вона відповіла:

— Ховрашки у норі, птахи небесні й риби морські — все це часточки життя, всього життя на землі. І нашого теж. Ми пов’язані з кожною істотою і навіть з багатьма речами, що не можуть рухатися так, як ми. Ми єдине ціле із сонцем, землею, небом, зірками, річками й океа­нами. Ми одне ціле з геть усім на світі і народжені, щоб усім цим тішитися й хвалити творця.

Хлопчик усе це чув уперше. Він слухав і запам’ято­вував. '

— А де ж Гомер? — спитав він.

— Твій брат Гомер працює,— сказала місіс Маколі.— Вчора він влаштувався на роботу і тепер після уроків працюватиме. Він прийде додому, коли ти вже спатимеш.

Хлопчик не розумів. Що таке робота? Чому його брат працює? І чи приємно це — працювати?

— Чому Гомер працює? — спитав він.

Обидві дівчини терпляче сиділи, чекаючи, доки місіс Маколі відповість на запитання малюка.

— Твій брат Гомер працює,— сказала вона,— бо твій брат Маркус служить в армії, а нам потрібні гроші — щоб їсти, вдягатися й платити за квартиру і на те, щоб давати іншим людям, яким гроші потрібні ще більше, ніж нам.

— Кому? — спитав Улісс.

— Будь-кому,—сказала місіс Маколі.—Бідним, на­приклад.

— А хто такі бідні? — спитав хлопчик.

— Всі,— відповіла місіс Маколі, всміхнувшись по- думки.

Хоч як намагався Улісс відігнати сон — йому це біль­ше не вдавалося.

— Пам’ятай,— вела далі мати,— ти повинен завжди ділитися з іншими всім, що маєш. Навіть коли казати­муть, що ти дурний. Будь щедрий, щедрий до безглуздя. Ділися усім з усіма, кого стрічатимеш у житті. Тоді ні­хто не зможе тебе обдурити чи обікрасти, бо коли ти даєш злодієві, він не може красти в тебе й сам перестає бути злодієм. І що більше ти даватимеш, то більше ма­тимеш, щоб давати.

Місіс Маколі перевела погляд на Уліссову сестру Бесс і сказала:

— Поклади його спати.

Бесс і Мері повели Улісса в його кімнату. Коли місіс Маколі залишилась сама, вона почула чиїсь кроки і, по­вернувши голову, побачила на порозі Метью Маколі — живого, наче він і не вмирав.

— Я заснув,— сказав він.— Мені дуже хотілося спати. Вибач, будь ласка, Кейті.

І засміявся точнісінько, як Улісс, А потім Бесс повер­нулася до вітальні й сказала матері:

— Коли ми вкладали його спати, він засміявся.

Розділ 5. НА ЖАЛЬ, Я МОЖУ ТІЛЬКИ СПІВЧУВАТИ

Розсильний зіскочив з велосипеда перед будинком мі­сіс Рози Сандоваль, підійшов до дверей і легенько по­стукав. І зразу ж зрозумів, що там, за дверима, хтось є. У відповідь він не почув нічого, але вже знав, що на стукіт хтось вийде, і заворожено чекав появи жінки, на ім’я Роза Сандоваль, яка мала дізнатись, що на землі чи­ниться вбивство, дізнатися і відчути це власним серцем. Двері незабаром почали відчинятися — повільно, плавно. Вони відчинялися на диво спокійно,— наче жінці, що стояла за ними, нічого було боятися. Нарешті, двері від­чинилися, і Гомер побачив її.

Хлопця вразила краса цієї мексіканки. Все своє життя вона, видно, терпляче зносила нестатки і, звикши до них, дивилася тепер на світ з лагідною, покірливою усмішкою. Але, як у всіх, хто не одержував телеграм, по­ява розсильного викликала в неї лихі передчуття. Гомер зрозумів, що, побачивши його, місіс Сандоваль злякала­ся. Вона охнула, так наче сподівалася побачити не роз­сильного, а когось із давніх знайомих, гостя, з яким їй приємно буде посидіти й побалакати. Перше ніж заго­ворити, жінка пильно зазирнула Гомерові в очі і — він відчув це — зрозуміла, що звістка не радісна.

— Телеграма? — спитала вона.

Гомер не був винний. Він лише приніс телеграму, та­ка в нього робота. І все ж йому здалося, що й він причетний до цієї величезної помилки; більше того, що тільки він спричинив усе, що сталося. Йому хотілося ви­правдатися, сказати: «Я ж тільки розсильний, місіс Сан­доваль. Я дуже шкодую, що приніс таку телеграму, — в мене ж робота така».

— Кому? — спитала мексіканка.

— Місіс Розі Сандоваль, Джі-стріт, № 1129,— сказав Гомер. -

Він простяг телеграму мексіканці, але вона не взяла її.

— Це ж ви місіс Сандоваль? — спитав Гомер.

— Прошу,— сказала жінка.— Прошу, зайдіть до мене. Я не вмію читати по-англійському. Я мексіканка. Читаю тільки «Пренсу», що одержую з Мехіко.

Вона вмовкла, дивлячись на хлопця, що наче прикипів до землі, тоді сказала: -

— Прошу, що написано в телеграмі?

— Місіс Сандоваль,— сказав розсильний,— в цій теле­грамі написано...

Але жінка перебила його.

— Ви ж повинні вийняти телеграму й прочитати її мені,— сказала вона.— Ви ж її не вийняли.

— Так, пані,— сказав Гомер, наче перед шкільною вчителькою, яка щойно виправила його помилку.

Тремтячими пальцями він вийняв телеграму. Мексі­канка нахилилася, підняла розірваний конверт і, роз­правляючи його, спитала:

— Від кого вона? Від мого сина Хуана Домінго?

— Ні, пані,— сказав Гомер.— Це телеграма від воєн­ного міністерства.

— Воєнного міністерства?

— Місіс Сандоваль,— квапливо заговорив Гомер.— Ваш син загинув. Можливо, це помилка. Всі можуть по­милитися, місіс Сандоваль. Можливо, загинув не ваш син, а хтось інший. В телеграмі написано, що загинув Хуан Домінго. Але, може, це неправильно.

Мексіканка наче й не почула.

— Та ти не бійся,— сказала вона.— Заходь до кімна­ти. Заходь же! Я дам тобі цукерку..

Вона взяла хлопця за руку, підвела до столу посеред кімнати й примусила його сісти.

— Всі діти люблять цукерки,— сказала вона.— Зараз я принесу й тобі. *

Вона вийшла в іншу кімнату й незабаром повернула­ся із старою коробкою з-під шоколадних цукерок. Доста­вивши коробку на стіл, вона відкрила її, і Гомер поба­чив якісь дивні цукерки.

— Ось,— сказала вона,— їж. Всі діти люблять цукер­ки.

Гомер узяв одну цукерку, поклав її в рот і почав ма­шинально жувати.

- — Ти б не приніс мені поганої телеграми, — сказала мексікакка.— Ти гарний хлопчик, як мій Хуаніто, коли був маленький. Бери ще одну.

І вона примусила розсильного взяти ще одну цукерку.

Гомер сидів, жуючи суху цукерку, а жінка все бала­кала й балакала.

— Це наші, мексиканські, цукерки,— казала вона.— Вони з кактуса. Я приготувала їх для Хуаніто, до його повернення, але ти можеш їсти. Ти теж хлопчик.

І тут вона глухо заридала, стримуючи себе, неначе пла­кати було негоже. Гомерові хотілося підхопитись і ви­бігти, але він знав, що не зробить цього, залишиться. Він навіть подумав, що залишився б тут назовсім. Він просто не знав, що б іще він міг зробити, аби полегшити страж­дання цієї жінки, і якби вона попросила його заступити їй сина, він не зумів би відмовитися. Він підвівся, неначе бажаючи поправити непоправне, але відразу зрозумів даремність цього пориву й знітився ще більше. Подумкп він знову й знову повторював: «Ну що я можу зробити? Що я, в дідька, можу вдіяти? Я ж тільки розсильний!»

Жінка нараз обняла його, примовляючи:

— Хлопчику мій! Хлопчику мій!

Не знати чому,— адже досі він відчував тільки біль,— до горла йому раптом підступила нудота. Ні, то не була відраза до цієї жінки: просто те, що спіткало її, вида­лось йому таким несправедливим, таким бридким, що все єство його обурилося до нестями, до смерті.

— Ходи сюди,— сказала жінка.— Сідай отут.— Вона посадовила його в інше крісло й стала над ним.— Дай-но я на тебе подивлюся.

Вона втупилася в нього поглядом таким дивним, що приголомшений, вражений до глибини душі хлопець не міг поворухнутися. Він не відчував ні болю, ані знена­висті, а щось дуже схоже на огиду, але водночас його сповнював і гострий жаль — не тільки до цієї нещасної жінки, а до всього сущого, до його безглуздої звички терпіти й вмирати. Він уявив собі цю жінку в минулому, вродливу й молоду, біля колиски немовляти-сина. Поба­чив, як вона схиляється над цим дивовижним людським створінням, таким маленьким і безпорадним, але вже по­в’язаним тисячами невидимих ниток зі світом. Побачив, як вона колише дитину, співає їй пісню. А зараз!

Він не пам’ятав, як опинився на велосипеді і помчав темною вулицею. Сльози текли по щоках, а губи палко шепотіли дитячі прокльони. Коли він дістався до теле­графної контори, сльози вже висохли, та недавні почут­тя з новою силою опосіли його, і він знав, що позбутися їх не зможе.

— І не треба, бо якщо позбудешся, то вважай, що ти теж мертвий,— сказав він уголос, так, неначе його слухав хтось тугий на вухо..

Розділ 6. ПІСНЯ ДЛЯ МІСТЕРА ГРОГЕНА

Гомер сидів за столом навпроти містера Грогена. На­раз телеграфний апарат, який досі мовчав, застрекотів. Гомер подумав, що містер Гроген зараз озветься на ви­клик, але той не відповідав. Гомер оббіг круг столу.

— Містере Грогене,— сказав він,— вас викликають! — І він злегка поторсав телеграфіста за плече.

— Містере Грогене!—покликав він.—Прокиньтеся? Прокиньтеся!

Гомер підбіг до глечика з водою й наповнив паперовий стакан. Потім повернувся до старого телеграфіста, але зразу виконати його настанову не наважився. Поставивши стакан на стіл, він знову поторсав Грогена за плече.

Дата добавления: 2015-09-29