Ну й піду,— відказала Фанні.— Я подумала, що коли вам так смішно, то й я могла б послухати.
Сказавши це, вона відійшла від них з байдужим викидом.
Заведіть собі три дочки і вважайте, що маєте ще Рй дружини,— сказав Уоррен.— Цій неодмінно треба Бати, чому я сміюся. Чотири дружини, то на одного Рохи забагато. Як ви гадаєте?
Він глянув на свій келих, наче вперше його побачив.
А все-таки про що ви тут базікали? — Він поди~ на Івена, і в очах його майнув вираз безпорадної
тривоги, болю ї сорому.— Все, край, більше не мож пити ні краплини. Здається, я таки набрався.— Він * віскі й сказав: — Якби ви знали, Івене, як мені хоче1* аби ви не мали нічого проти того, щоб я набрав ЇЬЧ більше! я %
.— Урочисто вам обіцяю, що, коли це станеться, я одвезу додому вас і вашу сім’ю,— сказав Варт.
— Дідька лисого! Дозвольте налити вам ще, іВе коли вже я наливаю собі! е>
ІВЄН простягнув Йому СВІЙ келих. Уоррен ОДІЙШОВ тг столу, і тут Варт помітив, що він і справді добряче аа брався. ~ '
— Таким я його ще не бачив,— сказав він.— Я хочу сказати, таким товариським. Він завжди трохи відлюдь, куватий. Адже ви знаєте, в такому містечку ми всі живемо, як на долоні. Живуть собі шість-сім родин і час од часу їздять одне до одного на вечірки. Ну от щоразу, коли Уоррен і Мей приїжджають до Коді, то він завжди трошки відлюдькуватий. Це, напевне, ви так добре на нього впливаєте. Тобто я хотів сказати...
Він збентежився і замовк, бо говорив про людину вдвоє старшу за себе, і говорив так, наче мав всі підстави відчувати перевагу над нею.
— Здається, я й сам трохи п’яний,—сказав він.—От бачите, мені багато не треба, склянка пива — і я готовий. Мабуть, це тому, що я дуже збуджений ідеєю кругосвітнього плавання.
Уолц повернувся з Івеновим келихом, а Варт оді- йшов побалакати з Фей, цим він хотів показати Івенові, що добре знає, як поводитися з дорослими і коли слід залишати їх на самоті.
— Я хочу вам щось сказати,— квапливо промовив Уоррен.— Сподіваюся, ви нічого не маєте проти? Ну
Я знаю, вам зараз нелегко. Знаю тому, що мені самому не легше. Адже я все чудово розумію. Я навіть і приї#' джати спершу не хотів. І вже вигадав привід, що дітям хочеться на пікнік. Ну от, Івене, коли я можу вам хот якось допомогти,— господи, яким дурнем ви мене, ОеБ| не, вважаєте, — хіба я не знаю, що тут ніяк не заради#' Я Й ДЛЯ себе не можу НІЧОГО зробити, ТО ЯК же я ДОИ°' можу вам? Я тільки хотів сказати... Ну годі, хай йомУ біс! Забудьте, Івене. Даремно я почав цю дурну розі*0- ву. Гляньте, як стоїть на голові моя середня! Вона мо#е
отак цілу годину, коли тільки забере собі в
встояти |
цр0и;:' до -вона цього холе. г° Вона просто чудо,— сказав Івен.
я й сам її дуже люблю,— квапливо сказав Уор- Діду до неї. Треба, щоб вона це бачила.
РЄдг наблизився до дівчинки, яка все ще стояла на го- • доставивши свій келих просто на землю, і собі Л°ообу'вав стати на голову поруч неї. Перша спроба за- С^илася цілковитим провалом, він спробував знову, і'
а дкусь мить це йому вдалося, але тут-таки він поважався на спину. Та він не хотів здаватися, захеканий, Жде серйозний, свідомий ваги завдання, яке виконував, 'Кінки засміялися і підійшли ближче. Фанні стояла на голові, голосно сміялася, спостерігаючи невдачі батька, а потім сказала:
— Нічого в тебе не вийде, тату. Надто вже ти гладкий.
— Ніякий я не гладкий, — сказав Уоррен.
Тепер до їхнього гурту приєдналися всі інші: Івен
побачив, що Ред деж стоїть на голові трохи віддалік від Фанні. Редові пощастило простояти секунд п’ять або злість. Уоррен спробував знову, цього разу вдало, Коді Боун почав аплодувати і ляскав у долоні доти, доки його не підтримали жінки. Тут Уоррен упав на спину й заснув.
— Боже мій! — сказала Мей.— Таж він зовсім п’яний!
Уоррен одразу ж розплющив очі й лагідно мовив:
— Ніякий я не п’яний. Просто мені хочеться полежати тут і поспати. Ти про мене не турбуйся, Мей.
Все ще стоячи на голові, Фанні гукнула*
— Хто не може стояти на голові, той недоумок!
— Що це? — спитав Ред Коді Боуна,— Що таке неДоумок?
— Що б воно не було,— засміявся Коді1,— тільки це, очевидно, стосується мене. Бо я на голову не стану.
Хіба ти не вмієш, Коді? А я вмію. Адже ти ба— правда ж? *
Бачив, бачив, не хвилюйся,— сказав Коді.— Я мо- ^ теж зміг би, якби схотів, та краще вже. хай я буду йеДоумком. •
^ Тоді і я буду недоумком,— сказав Ред. '
Він підбіг до Фанні, нагнувся до її голови і сказав*
Ми всі недоумки, крім тебе, Фанні.
Знаю,— сказала дівчинка.
Усі посідали круг Фанні на траві. Незабаром підвівся з землі і попрохав іще віскі, і всі відчув боку вдячність до Фанні, яка все ще стояла на гп^'
и ДОЩ
Телефон задзвонив в той момент, коли він занщ^ дім, щоб узяти з холодильника нову пляшку шотлацдс/
— Я в аеропорту,*— сказав Дейд,— Може, ми зустрів Мося тут? Я тобі скажу чому. Через півтори година
ш на Сан-Франціско буде літак, і мені обов’язково Тп? ба на нього потрапити. Мій автомобіль повернули?
— Ні. * ’
— Ти міг би дістати машину?
— У мене в гостях Уоррен Уолц з сім’єю. І Коді Боун
8 СИНОМ.
— Чи може Варт позичити тобі свою?
— Напевне. Я виїжджаю, Дейде.
Він узя-в пляшку шотландського і вийшов до гостей, Наливши келихи тих, хто полюбляв цей сорт ВІСКІ, він сказав:.
— У Фресно на мене чекає приятель, він прилетів на півтори години. Зараз пів на дев’яту. Коли б хтось із вас позичив мені машину, я б вмить з’їздив туди й назад.
— Який приятель?— Ред стояв поруч, не зводячи очей з його обличчя. В очах його знову, був страх.
— Мільтон Швейтцер,— сказав Івен.— Пам’ятаєш, він приходив до нас у Станфорді?
— Візьміть мою машину,— сказав Варт.
— Можна?
— Звичайно.
— Я недовго.
— Я хочу з тобою! — сказав Ред. Обличчя його скривилося від страху. Він кинувся до Свен.— Я хочу з татом! Адже можна, можна?
— Ти можеш їхати, Веде,— почув він голос Свен.
— І я хочу!— закричала Єва, підбігаючи до матері.
— І ти можеш їхати, Єво..
— Ні, моя люба,— сказав Івен,— Ти не поїдеш. Я ^ забаром повернусь.
— Ні! Ні! Я теж хочу!
— Не можна, моя люба*
°^ЪаГУ^ пішов з ним до автомобіля.
3 цією чортопхайкою іноді доводиться повозити-
_ сказав він,— а втім, я певен, ви швидко розберетеся да *° Ч0Г0*.
Вже натискаючи на стартер, він почув, як плаче його
Я теж хочу з тобою! Візьми мене! Візьми!
___ Можеш взяти її, коли хочеш, Івене,—■ сказала
Свея. ^
Єва стояла поруч з Ьартом і крізь сльози дивилася на батька. Коли автомобіль рушив, вона заплакала ще дужче і побігла слідом.
— Чого він приїхав? — спитав Ред.
— Нам треба поговорити.
— Про що? Чому він хоче з тобою говорити?
— У Станфорді ми працювали на одному факультеті. Він мій давній приятель.
— Він справді твій приятель, тату?
— Ну звичайно. Чого ти злякався?
— Не знаю,— сказав Ред.
Івен гнав машину, думаючи про те, чому Ред так наполегливо просив узяти його з собою і чому він так злякався. Коли автомобіль виїхав на шосе, він почав перебирати в пам’яті останні кілька хвилин, згадав свою безглузду брехню, якою відповів на запитання сина, назвавши перше-ліпше прізвище, яке спало на думку. Мільтон Швейтцер приїхав у Станфорд читати курс лекцій з мистецтва драматургії через семестр після того, як сам Івен почав там викладати англійську літературу. Дві Швейтцерові п’єси були поставлені на Бродвеї, обидві провалилися, дві інші так і не вийшли за межі Бостона й Філадельфії. Мільтон народився в Нью-Йорку, але виріс у Колумбії.
Івенові було ще що сказати Редові, але чогось побоявся. Він тепер боявся всього, боявся автомобіля попереду, хоч був певен, що може обминути його так само легко, як і ті, що вже траплялися їм у дорозі, і все одно він його побоювався. Автомобіль попереду їхав дуже Повільно, на такій швидкості від водія тільки й чекай якоїсь каверзи. Такий дасть лівий поворот перед самісіньким носом твого автомобіля, і хоч би що. Проте
обійшлося, і він швидко перегнав підозрілу машину гг реганяючи її, він побачив, що в ній на швидкості дцять п’ять миль на годину їде якийсь старигань з жиною, що самій машині теж років двадцять п’ять, } ^ думав, що старі, певно, повертаються з гостини. Поті**31?' боявся автомобіля, який наздоганяв його. Та ось нього промчали ще дві мангани, шосе спустіло, і бояти*3 вже не було чого. Хіба тільки Вартового автомобіля °Я якому вони їхали. Машина була далеко не нова. Не ’ в вадило б, щоб і покришки були новіші. Якщо трапитьс" прокол — спробуй тоді втримати її на шосе на швидкості сімдесят миль на годину.
Боявся він і того, що зараз йому доведеться говорите з Редом про Мільтона Швейтцера.
— Це не Мільтон Швейтцер,—- наважився він нарешті
— Що? '
— Я сказав, що це Мільтон Швейтцер, бо не хотів аби хтось догадався, хто мене насправді чекає. ’
— Хто ж це?
— Мій брат Дейд.
— Чому ж ти сказав, що це Мільтон Швейтцер?
— Я не хотів, аби усі знали, що я їду побачитися з братом.
— Чому? Чому ти не хотів, щоб усі знали? І чому ми так швидко їдемо?
Він зменшив швидкість спершу до шістдесяти, а потім — поступово — до тридцяти миль на годину. Так було треба. Він надто знервований, щоб їхати на такій швидкості. Хоч усе в ньому наче мчало вперед.
— Реде! Слухай-но, що я тобі скажу, Реде!
Він зрозуміє, якщо я скажу йому, що про це не можна було говорити усім. Я знаю, він зрозуміє. Та ні, нічого він не зрозуміє, краще вже все йому пояснити. Краще вже він сам усе пояснить своєму синові. Пояснить одразу.
— Слухай, Реде, твій тато багато випив. Адже ти бачив, як містер Уолц хотів стати на голову? Це тому, Ш° він багато випив. Та це нічого не означає. Розумієш* Усе гаразд, нічого не трапилось. Просто коли людина багато вип’є, то всім здається, ніби щось сталося. Де^Д дуже зрадіє, побачивши тебе.
— Навіщо ти сказав, що це Мільтон Швейтцер? ЧомУ ти не сказав, що це Дейд?
Я багато випив, Реде,-^ сказав ївен, намагаючись, в голос його звучав переконливо.—Та це пусте. Ти яе боїшся — правда ж?
Чому Мільтон Швейтцер твій приятель? Хіба він Г подобається?
^^ Ну звичайно, мені подобається Мільтон Швейтцер,
Реде! -
2- А я його ненавиджу.
, _ Чому, Реде?
«Не варт прикидатися перед Редом,—подумав він.— Це варт прикидатися, що нічого не сталося. Він усе розуміє. І я не можу захистити його».
— Пам’ятаєш, ти спитав, чи подобається мені Уоррен
Уолц? -
— Звичайно, пам’ятаю, Реде. Адже це було вчора.
— І як ти спитав мене, чому мені подобається Коді
Боун? “
— Пам’ятаю, Реде.
— Я тобі еказав, що він мені просто подобається, а чому, я не знаю. Так ось, тепер мені навіть Уоррен Уолц подобається. Він мені особливо сподобався, коли хотів стати на голову. А Мільтон Швейтцер мені не подобається. Я його ненавиджу.
Він помовчав і сказав:
— А чому — я не знаю...
— Але чому ж так, Реде?
Від Івенової бадьорості не лишилось і сліду. Він запитав це пошепки, ледь чутно.
— Мама обіцяла повести нас з Євою в цирк. Ми зібралися. А потім вона покликала Мейбл, і ми пішли з нею. А нам не хотілося йти з Мейбл. Я не розумів, чому мама раптом передумала. Та тільки ми не хотіли іти в цирк з Дією Мейбл.— Він замовк.
— Але ж до чого тут Мільтон Швейтцер, Реде?
— Господи, тату, невже ти не розумієш? Коли ми погнулися з цирку, цей Швейтцер сидів у нас. А іншого разу ми зібралися на пікнік. Ти пам’ятаєш те міс- Де» куди ми їздили всі гуртом і як там було весело? Мама приготувала сандвічі і всяку їжу, і ми вже були зовсім зібралися, але потім мама знову покликала Мейбл, 1 на пікнік нас повезла вона.
Коли це було?
— Коли ти поїхав заробляти гроші на автомобіль. А коли у нас буде власний автомобіль, тату?.
— Не знаіо. * '
— Коли після пікніка я зайшов у кімнату і побач
його, я дуже розсердився. Я так розсердився, щ0 Вї3.в з дому. Я сказав йому: «Чому ви не сидите у себе ма?», а потім вибіг у двір. Мама і Єва залишились з на
— Чому ти не розповів мені про це раніше, Реде?
— Чому? Не знаю. Забув, мабуть. Більше він уж$ л нас не приходив. Що ж, ти хочеш, щоб я розповів той як погано я поводився? Мені потім було дуже соромно* Бо я не хотів бути з ним нечемним! Але я не міг нічого з собою вдіяти.
В аеропорту Івен поставив машину на стоянці і, № ходячи, сказав:
— Твій дядько Дейд дуже радітиме тобі, Реде.
У Дейда був такий змучений вигляд, що Ред перепитав у батька:
— Хіба це Дейд, тату?
Дейд стояв, зіпершись на книжковий кіоск, і читав книжку. Коли вони підійшли, він згорнув її і глявув на хлопчика.
— Ну, вітаю, Реде,— сказав він.— Який ти молодець! Вже зовсім великий! А знаєш, на кого він схожий, Іве- не? На нашого старого. Ти схожий на свого дідуся Пет- руса Назаренуса, Реде. Дуже схожий.
Дейд обернувся до брата.
— Пробач, Івене, що вирвався на такий короткий строк. Але ж це краще, ніж нічого. За годину мені треба летіти назад.
Дейд знову глянув на хлопчика і посміхнувся. Він заговорив по-вірменськи, і Ред пошкодував, що нічого не розуміє. Він чув, як лилися слова незнайомої мови, слова злі, важкі і в той же час трохи смішні. Дейд зазирнув братові в очі і знову сказав щось по-вірменськи. Ред почув, як його батько теж відповів йому цією мовою. Вони попрямували до лави й посідали. Дейд сів поруч з Редом і обійняв його. Редів батько сів з другого боку.
Брати знову заговорили своєю мовою, якої Ред не розумів. А втім, йому й не треба було розуміти. Він розумів голоси. Він розумів, що Дейд і батько — брати.
— Не кричи, Івене,— сказав Дейд.— Розмовляй тихіше ради твого сина, такого схожого на нашого батька.
— Я розмовляю тихо, Дейде. Що ж мені тепер робити, брате?
тг йд обернувся до Реда і заговорив по-англійськи.
Ти зовсім як мій батько Петрус Назаренус.— Вія "тиснув до себе голову хлопчика й поцілував його в
_ Іди погуляй, Реде. Ти, мабуть, стомився, і тобі че'ться походити, побачити людей або піти на поле і побитися літаки. Іди, хлопчику. Ми будемо сидіти тут, яокн ти повернешся. реД обернувся і глянув на батька. Івен побачив ляк в
очах сина. о #
^ Я не хочу ити,— сказав він.
_ Я думав, що тобі хочеться посидіти з нами,— сказав де£д Тільки не був певен цього.
Він знову заговорив своєю мовою.
— Нам замало одного життя, щоб збагнути найпростіші речі. Потрібно два життя, щоб виправити одну маленьку помилку. Ми помиляємося щодня, а за все життя не можем виправити жодної помилки. Ти питаєш, що тобі робити, брате? Що б ти не робив, ти уже більше нічого не зробиш. Усе зроблено замість тебе. І що б ти не зробив, усе буде правильно. Якщо ти ненавидиш — це правильно. Якщо уб’єш —• теж правильно. Якщо ти любиш — і це правильно.— Він подивився в очі братові, і тільки зараз Івен побачив, який він стомлений.— Брате,— сказав він,—роби все, що вважаєш за потрібне, і все буде правильно, роби те, що неминуче, і все буде правильно.
— А коли я чоловік жінки, що належить іншому? Як мені бути тоді?
— І це правильно,— сказав Дейд, і в голосі його звучала страшна втома.
— А коли я батько чужої дитини?
— І це правильно, Івене.
— Що ж мені робити?
— Ти не можеш заснути? Не можеш, Івене?
— Заснути? Так, Дейде, ти маєш рацію, я не можу заснути. Для мене тепер немає сну.
— Я тужу за своїми дітьми. Тужити — це правильно. Я жадаю їх бачити. Жадати — це правильно. Я не бачу 1Х- І це теж правильно.
Чому, Дейде?
Така вже ця гра. І вона правильна. Що для мене кРаще, Івене? Бути гордим і втратити те, що люблю, чи Не мати гордості і любити те, що люблю любов’ю, яка не Заає,, що то є гордість? І те, й друге правильно. Але що Нраще для мене? Для мене краще втратити, але бути
гордим. Ну, а ЯКЩО ВОНИ мене люблять, якщо я їм хт0, бен, а ВОНИ не можуть ДОТЯГТИСЯ ДО мене, Що р0бт^ тоді? треба залишатися гордим і не дозволити їм д0т Тї* тися. А що буде, коли вони не переживуть цього І заЯїч нуть? Це значить залишитися гордим і знати, щ0 ВоГіи загинули. Чи так це? Чи так усе мусить бути? Тідьвя так, Івене. ^
— Ти стомився, Дейде! Ти страшенно стомився! Тоб* не треба летіти цим літаком. 1
— Це гра, Івене. Вона сидить в мені й вичікує. Зав^ ди. Мені не треба підхльостувати нерви. Мене не хвилю! ють гроші, маю я їх чи ні — мені однаково. Але ця гра чекає мене, чекає, щоб підхльоснути чи вразити, винагородити чи принизити. Адже ти мене розумієш, Івене?
— Не розумію, Дейде. *
— Зараз я тобі поясню. Ось дивись! — він витягнув з внутрішньої кишені піджака пачку асигнацій і простяг її Івенові. Ред усе бачив. Він бачив, що Дейд дає батькові гроші, але він не розумів їхньої мови.— Оце і є нагорода,— сказав Дейд.— Я не спав ночами — і ось результат. Інші гравці не витримали, і гра стала моєю. Це дурна гра, Івене, і нагорода за неї дурна, але це правильна гра й іншої не буває. Ти питаєш, що тобі робити? їдь додому, Івене.
Він знову притиснув до себе голову Реда і торкнувся хлопчикового лоба сухими губами.
— Слухай, Реде! — сказав він.— Хіба не дивно, що
син мого брата такий схожий на мого батька? — Вія
усміхнувся хлопчикові і ще міцніше стиснув долонями його підборіддя.— Хіба це не дивно, Реде? Я був поганим сином. Може, тому з мене й не вийшло путнього батька? Про що ти думаєш, Реде? Скажи мені.
— Я хочу розмовляти вашою мовою, розуміти її!
— Он що! — Дейд глянув поверх хлопчика на його батька і побачив, що той не взяв грошей. Він помітив Де і сказав по-англійськи:
— Треба його навчити, Івене!
— Хто ж мене вчитиме? — спитав Ред.
— Твій батько.— Дейд знову заговорив з братом по- вірменськи:— Навчи його нашої мови, тільки вчи вимовляти не окремі слова, а цілі речення. Одне речення за одним. Коли тобі буде дев’ять років,— сказав він хлопчикові по-англійськи,— ти розмовлятимеш по-вірменськи так само, як і по-англійськи, а то й краще. Візьми гроші, Іве-
- ^.сказав він по-англійськи і додав рідною мовою: — голосить, брате, візьми їх і їдь додому. І якщо ти хочеш ось убити, зброю для цього ти знайдеш у моїй кімна- *оґАле якщо ти хочеш простити, зрозуміти і любити, оЮ для цього шукай тільки в своєму серці!
3 ^ Реде! — сказав Івен.-- Іди погуляй, Реде! Подивися на літаки. ^
Хлопчик глянув на батька. В очах його знову зажеврів трах, та наступної миті згас, і Івен побачив, що він таки дуже'схожий на старого Петруса. Ред зіскочив з лави — ноги його не досягали підлоги — і поплентався до великих скляних дверей. Він відчинив їх, спустився сходами униз і вийшов. "
— На бога, Дейде! — швидко заговорив Івен по-англійськи.— У мене серце крається, коли дивлюся на неї. Я не знаю; що мені робити, брате. Богом присягаюся, я боюся, що вб’ю її. Хіба тобі обов’язково повертатися? Залишся, Дейде! Поможи мені! Не їдь!
— Тут нічим не зарадиш,-- сказав Дейд.— Якщо ти маєш убити, я вже сказав тобі, де лежить зброя. А втім, вбити можна й голіруч. Або чим завгодно. Ми завжди озброєні. Всі. От тільки захищатися нема чим. Хіба тут поможеш? Чи ми допомогли старому Петрусеві? Багато ми йому допомогли? Ніхто нікому не може допомогти. Ніхто. І перешкодити ніхто не може.
Він дістав з кишені срібний долар.
— Кинемо жеребок. Тоді ти знатимеш, що тобі робити і яким бути — добрим чи гордим.
Він підкинув монету високо в повітря, і поки вона, падаючи, крутилася й виблискувала, спитав:
— Орел чи решка?
Орел!
Важка монета дзвінко вдарилася об мармурову підлогу, підстрибнула, затанцювала на ребрі і, закрутившись, лягла. Вона лежала орлом донизу.
— Виходить бути добрим. А чому й ні? Чому, Івене? Ти сам бачив, тобі випало бути добрим. Добрим до всіх 1 До самого себе!
— Виходить, ніякої гордості, так, Дейде?
-- Так, Івене. Бути тільки добрим. Бути добрим — це Правильно.
Сьогодні я мало не вбив її. Щастя, що нагодився ред. '
— Будь добрий до Реда. Будь добрий до його мат* • Хлопчик не може без матері, він любить її. Р*.
— На бога, Дейде, невже ти не розумієш, щ0 стало
— Розумію. °а?
— Ні, не розумієш,— сказав Івен.— Ми з нею розмо ляли. Я думав, як мені знайти людину, яка допомо^' Допоможе їй. Допоможе мені, допоможе нашим дітям допоможе ТИМ, ЩО народяться ПОТІМ, про ЯКИХ ми Мрія’ ли. Я спитав: «Може, ти його кохаєш?» Знаєш, щ0 ВОй" відповіла? Вона не знає! Я б її убив, та, на щастя, За* йшов Ред. А я хотів бути добрим! Я хотів простити! Я х0] тів усе забути, повірити, що зможу забути, що вона забуде, що Ред і Єва нічого не знатимуть. Я спитав. Я ду„ мав, може, це слабість; може, вона погано себе почувала? Тоді я спитав. Я був певен, що їй самій гидко, і вона ненавидить себе за цю слабість. Вона не знає, Дейде! Прошу тебе, залишся, поможи мені! Не хочеш жити з нами, оселися у Фресно! Ти мусиш мені допомогти, Дейде!
— Гаразд. Я приїду, тільки вирвуся. Спробую допомогти. Може, завтра вранці, може, завтра ввечері.
— Ти певен, що виграєш?
— Так.
— Скільки тут грошей?
— Не знаю. Порахуєш сам.
— Прибережу їх для тебе. -
— Не треба, візьми їх собі, у мене ще є. Я хочу, щоб ти взяв їх, Івене. Адже ми обоє тепер граємо. В одну гру.
Він підвівся.
— Я скучив за хлопчиком. Я хочу посидіти з ним, поки є час.
Івен теж підвівся.
— Те, про що ти з нею говорив... Спробуй поговорити ще. Іноді ми не владні над словами, кажемо не те. Поговори з нею ще, Івене. Тоді я зможу тобі допомогти.
Вони зійшли сходами, і Дейд побачив Реда. Хлопчик стояв сам.
— Ось бачиш, він не плакав, а ти гадав, що він плакатиме?
— Так.
— Чому?
— Він схожий на свого діда, а я бачив, як той плакав.
— Коли це? Коли ти бачив, щоб мій батько плакав.
Коли ти поїхав останйього разу. І потім теж. Він д0 вже не побачить тебе. Ось і Ред боявся, що не бачить мене більше
^ ^ Мені не треба було тоді їхати. Я ж знав, що він арйй, та все думав, що він ще підожде.
С Колй вони пдайшли Д° РеДа> хлопчик не ворухнувся. Реде! — покликав Івеи..
— Що, тату? — Ред стояв так само непорушно.
дейд Назаренус повернувся до брата. Його холодні ще посуворішали. Тепер в них були біль і мука.
° — Будь добрий,— сказав він по-вірменськи.— Будь же добрий до нього! — Він поклав руку на голову хлопчика. Дого пальці затулили Реду носа й рота. Витерли сльози З його обличчя.
—. Це правильно,— нараз мовив Ред по-вірменськи, все ще не повертаючи до них обличчя.—Що означають ці слова, Дейде? Ти вимовив їх багато разів.
— Вони означають «Це правильно»,— сказав Дейд.— Це правильно,— знову проказав він по-вірменськи.— Повтори їх, Реде.
Хлопчик повторив фразу по-вірменськи, потім по-англійськи.
— Я правильно кажу? — спитав він.
— Так. Бачиш, ти вже навчився вимовляти ці слова. Ти дуже добре їх вимовляєш, Реде. Твій батько навчить тебе й інших слів.
Ред обернувся до батька.
— Навчиш, тату? *
— Навчу, Реде. Неодмінно навчу.
— Я розмовлятиму так само, як і ви?
— Твій тато тебе навчить,— сказав Дейд.
— Але ж мені буде важко! І довго доведеться вчитися? Я знаю,— сказав ївен.
— Але ти все одно мене навчиш?
^ Навчу, Реде.
Тепер вони походжали сюди й туди, хлопчик посередині- Дейд враз засміявся, схопив Реда, високо підкинув ного на руках, ще й ще, поки хлопчик теж не засміявся- Тоді Дейд сказав по-вірменськи уже знайомі Редові слова. Ред повторив їх, потім, помовчавши, повторив їх 1 ївен Назаренус.
Це правильно! — вимовили вони усі троє по-вірмеи-
СЬКИ.
По дорозі в Кловіс Ред сказав:
“ Той запах мокрого каміння від Дейда. Поки • не підійшов до мене, я ще не був певен. Там, у ВесВі* бюлі, я гадав, що цей запах не від Дейда, а від мармур вої підлоги, та коли він підійшов, я знову відчув зап мокрого каміння. Це від нього такий запах. Від пахне медом, свіжим сіном і чимось іще, чого я знаю. Від Флори Уолц пахне холодною водою і зеленщ листям. 1
— Тобі подобається Флора?
— Авжеж, вона мені справді подобається,— сказав Ред.-— Фанні і Фей мені теж подобаються, але по-справя{, ньому — тільки Флора.
— Чому?
Івенові неодмінно хотілося знати. Чому його син кохає Флору? А Івен кохає Свен? Чому він повірив, що з усіх жінок на світі йому потрібна тільки Свен, що тільки вона може народити йому гарних дітей і що тільки з нею він може примиритися з безглуздістю життя? Чому він любив Свен, любив, незважаючи ні на що?
— Я її кохаю,— сказав Ред,— тому що мені добре з нею.
— Як же це, Реде? Чому тобі добре з нею?
Чому ж йому було так добре з Свен? Як їй вдавалося, що йому завжди було добре з нею, що б вони не робили? Як це їй вдавалося?
— Розумієш, тату, я знаю, що я їй подобаюсь, і тому мені з нею добре. Мені добре, бо я знаю, що подобаюсь такій гарній дівчинці. Я ще не бачив таких, як ця Флора.
— Що ж вона, не така, як усі?
— Вона не схожа на тих дівчаток, яких я знав раніше.
— Чим не схожа?
— Ти ж бачиш, яка вона гарна!
— Авжеж, вона гарна.
— А інші дівчатка не такі. І ще, коли вона говорить, мені завжди весело. Я бачу, як ворушаться її губи, чую, як звучить її голос, і тоді мені весело. А головне, те, Ш° каже вона, так не схоже на те, що кажуть інші дівчатка.
— Що ж вона каже?
— Всяке. Я вже забув, що саме, але вона говорить так, ніби все їй відомо. А головне, вона не схожа на і0- тих, бо я їй подобаюсь.
— Ти певен?
— Не знаю... Мені здається, я подобаюсь їй.
а хіба сам він був коли певен, що Свен його кохає?
•6 не було все те витвором уяви? Хіба вони зробилися ^ ькі не через те, що він повірив, що вона кохає, тіль- ^на тій підставі, що сам її кохав? Але ж вони обоє ^ого не. знали напевно і тільки здогадувались, що це ^гадане кохання було справді коханням! Хіба він не по- *Ч)йв, Що вона його кохає тільки тому, що обоє вони вмі-
весело розмовляти, дивитися одне одному в очі і помісти в них одне й те саме бажання? Хіба не могли ці однакові бажання призначатися для іншої чи іншого? Звісно, могли. Чому ж вони тоді твердо вирішили, що кохають? Адже, вони повірили, що їхнього кохання стане назавжди, на вічність і що від цього кохання у них народяться ще сини й дочки так само, як народились Ред І Єва! Хіба не ця віра й була їхнім коханням! Хіба не віра була головним?
— Скажи, Реде, а якби ти Флорі не подобався? Якби їй подобався інший хлопчик, якого вона випадково зустріла? Тобі було б погано?
— Який інший хлопчик?
Івен усміхнувся. Він ледве не засміявся, у свої сорок чотири роки він намагався знайти відповідь майже за таких самих обставин.
— Звідки я знаю,—сказав він.— Який-небудь інший хлопчик. То як же, Реде? Якби інший хлопчик подобався їй більше, то чи було б тобі погано?
— Звичайно, мені б це не сподобалось. Хіба вона кохає іншого хлопчика? Ти знаєш, тату?
— Не знаю. Мабуть, ні. Мені просто схотілося довідатись, чи було б тобі погано.
— Звісно, було б. Якщо вона мені подобається,— а я ж сказав тобі, що Флору я кохаю,— я хочу, щоб і я їй подобався. Я не хочу, щоб я її кохав, а їй подобався інший хлопчик.
Ну, а коли ти їй подобаєшся, а той, інший хлопчик,
теж подобається,— що тоді робити?
*— Хіба так буває, тату?
Не знаю, але припустімо, буває. Припустімо, це йРавда.
^ Я б не любив такої дівчинки.
Можливо, ти маєш рацію, але уяви, ти все-таки лю- в$в би її, незважаючи на те, що їй подобається інший *Ловчик і ти б знав про це. Ти був би нещасливий?
— Я був би дуже нещасливий,— сказав Ред.— ъ ні хочеться, щоб я подобався Флорі так само, як *° мені. ’ 1
— Чому тобі цього хочеться, Реде?
— Не знаю. Просто хочеться. Перед тим як ми цої
в Пало-Альто, я скажу Флорі, що кохаю її, і спитаю6*10 подобаюсь я їй. Якщо подобаюсь, то коли ми знову ^ *** їдемо в Кловіс, я піду до неї в гості сам, бо я її
— Сам? Хаї0‘
— Так.—Ред помовчав, зиркнув на батька.— Вона ск зала, що їхній тато ненавидить маму. А її мама нев^ видить тата. Чому вони ненавидять? Адже вони Флорині мама і тато? Як же вони можуть ненавидіти одне одногд?
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |