Історія під пресом ідеології 5 страница

У згаданому документі, зокрема, зазначалося, що «заходи по увічненню пам'яті запорізького козацтва набрали непомірного розмаху. Спорудження пам'ятних знаків у місцях, пов'язаних з історією запорізького ко­зацтва, штучно форсувалося. Віднесене у постановах на перспективу, воно на практиці планувалося на найближ­чі роки і фактично переростало у спорудження значної кількості монументальних пам'ятників...

Надмірне розгортання робіт по спорудженню мемо­ріального комплексу запорізького козацтва, підкреслена увага до нього з боку преси та окремих керівних праців­ників привели до невиправданого перебільшення його місця в культурному житті республіки останніх років, надали йому небажаного звучання і значення. До того ж, ідейно-тематична спрямованість роботи над меморіаль­ним комплексом не відзначалася належною плановою чіткістю і послідовністю, вся увага концентрувалася на національному моменті.

Мали місце елементи захоплення козацькою старо­виною, ідеалізацією січового самоврядування (цен­тральне місце відводилось діорамі «Козацька рада», 60 мЗ) та військовими звитягами запорожців (діорама про захоплення козаками на чолі з П. Сагайдачним фор­теці Кафи), здатні підживлювати націоналістичні та шо­віністичні ілюзії і пережитки...»

У доповідній записці викладалися рецепти, «спрямо­вані на виправлення становища», зокрема, пропонува­лося назвати меморіальний комплекс на о. Хортиця «му­зеєм історії Запоріжжя», де «з класових позицій висвіт­лити не лише історію запорізького козацтва, а й револю­ційну боротьбу і соціалістичне будівництво в краї, особ­ливо здійснення ленінського плану ГОЕЛРО та створен­ня великого промислового центру на енергетичній базі Дніпрогесу».

На зведеному вже земляному кургані замість скуль­птурної групи «Козаки в дозорі» рекомендувалося вста­новити монумент на честь робітничого класу. Етногра­фічна частина комплексу взагалі вилучалася з будь-яких тематико-експозиційних планів.

Автори доповідної назвали головного винуватця цієї, ледь не політичної акції - заступника Голови Ради Міністрів УРСР П. Тронька, який розглядав і схвалював пода­ні пропозиції.

Політбюро ЦК Компартії України своїм рішенням від 25 жовтня 1973 р. «перепрофілювало» унікальний ме­моріальний комплекс на ординарний філіал Запорізько­го краєзнавчого музею, а також не забуло «відзначити» одного з найбільш послідовних поборників ідеї увічнен­ня козацької слави. П. Троньку вказувалося «на допуще­ну неорганізованість в роботі по виконанню постанов ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорізь­кого козацтва», «незадовільне керівництво і свавіль­ність».

Подібна упередженість з боку керівництваЦК КПУ, окремих місцевих партійних і радянських працівників не дозволила реалізувати на практиці й ряд інших ініціатив громадськості по благоустрою, музеєфікації та увічнен­ню пам'ятних місць, пов'язаних з історією українського козацтва.

Так, залишилися на папері пропозиції спеціальної експедиції Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, яка в 1969 р. за дорученням Ради Мі­ністрівУРСР займалася питаннями впорядкування уні­кальних історико-культурних об'єктів Чигирина, Суботова та Холодного Яру.

Після натурного обстеження пам'яток регіону учас­ники експедиції, до складу якої входили доктори наук О. Компан, Г. Логвин, кандидати наук О. Апанович, В. Баран, С. Кілесо, письменник О. Микитенко та інші, розробили план першочергових заходів по впорядкуван­ню унікального куточка України.

Вони пропонували оголосити територію стародавніх міст Чигирина і Суботова містами-заповідниками, а Хо­лодний Яр - національним заповідником-парком, вважа­ли за доцільне проведення широких археологічних та іс­торичних досліджень Богданової гори у м. Чигирині з метою виявлення резиденції Б. Хмельницького, залишків тогочасних споруд. Аналогічні дослідження рекоменду­валося провести в Суботові та Холодному Яру.

Вивченням стану пам'яток козаччини на Черкащи­ні займався також письменник Василь Захарченко. Зіб­рані матеріали він надсилав автору відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івану Дзюбі. Інший відомий поборник української історії та культури ~ скульптор і музейник Іван Гончар з притаманним йому ентузіазмом збирав пам'ятки, пов'язані з історією та побутом українського козацтва у власну колекцію. Го­лова Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко неодноразово інформував ЦК КП України, Міністерство культури, Спілку художників України про те, що «приватну збірку українського на­родного мистецтва в будинку скульптора І. М. Гончара відвідують представники різних областей республі­ки, в тому числі націоналістичне настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеоло­гічного впливу на відвідувачів».

Очевидно, «підживлення націоналістичних настро­їв» остерігався радянський уряд, коли не квапився вико­нувати задекларовану ще 1 грудня 1917 р. постанову РНК РСФРР про передачу святинь українського народу, вилучених російськими військами в ході ліквідації Запо­різької Січі. На недопустимість цього факту вказав кан­дидат філософських наук Василь Лісовий, який під псев­донімом Антон Коваль у квітні 1969 р. звернувся з від­критим листом до депутатів Рад Української РСР.

Важливо, що під загрозою опинилися навіть ті про­екти, які безпосередньо санкціонувалися вищим полі­тичним керівництвом республіки. Сьогодні навіть важко передати, скільки зусиль довелося докласти Головній редколегії «Історії міст і сіл Української РСР», очолюва­ній заступником Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Троньком, задля виконання цього важливого для української культури проекту. Варто було видати пер­ший том по Харківській області, як секретар ЦК КПРС М. А. Суслов на нараді ідеологічних працівників піддав брутальній критиці керівництво республіки та вчених недбайливе використання паперу та державних коштів Одначе причина полягала зовсім в іншому. Написан­ня літописів міст і сіл, що здійснювалося в Україні, роз­глядалося ідеологічним апаратом ЦК КПРС як своєрід­ний прояв сепаратизму, здатний підживлювати «націо­налістичні настрої».

Пізніше, подвижницьку працю наукової, творчої інтелігенції, краєзнавчого активу республіки високо оцінили провідні радянські вчені. Академіки М. Кел-диш, А. Александров, І. Мінц, М. Дружинін, Б. Рибаков 'визнали підготовку двадцятишеститомної праці одним з найвизначніших явищ в історичній науці. На­віть при своїй заідеологізованості, заангажованості, притаманних для усіх тогочасних історичних праць, «Історія міст і сіл УРСР» стала тим вартісним дороб­ком, аналоги котрої й до сьогодні відсутні в світі.

Не слід також занадто критично оцінювати й багато­томну «Історію Української РСР», праці з історії вітчиз­няного робітництва, селянства, інтелігенції, які виходили в 1960-80-ті роки, численні збірники документів. Їх авто­ри/упорядники в міру своїх можливостей спробували крок за кроком відтворити історію українського народу, хоча і обережно, але показати ті гострі проблеми, з яки­ми стикалося суспільство.

Дещо привідкрила завісу історичного минулого ук­раїнського народу прихованого тоталітарним режимом горбачовська «перебудова». Саме тоді ж чи не вперше за­говорили про політичні репресії 1920-80-х років. У про­відних офіційних журналах стали відкрито публікувати­ся матеріали про тих, хто стали жертвами сваволі. Від­крилася можливість сказати правду про перманентні го­лодомори, які спіткали Україну упродовж перших трьох Десятиріч радянської влади, особливо про ту величезну трагедію, яку пережив український народ в лихоліття 1932 – 1933 рр. Відкрито почали згадуватися імена численних інакодумців, які зробили свій значний внесок у держа­вотворчі процеси.

Однак, відкритість і офіційний дозвіл на оприлюд­нення різних точок зору ще не означає можливість ство­рення об'єктивних праць. Важливо й надалі долати заангажованість й застарілі стереотипи не лише у суспільній свідомості, а й у самому собі...

Дата добавления: 2015-09-29