Історія під пресом ідеології 2 страница

Жертвами сваволі стали й окремі любителі-краєз­навці. Цікавий факт наводять Ф. Д. Ашнін та В. М. Алпатов. За їх даними, І. С. Абрамов, уродженець містечка Вороніж Чернігівської губернії (зараз Сумська область України), учитель і етнограф-аматор, був заарештова­ний у 1929 р. як передплатник журналу «Краєзнавс­тво».

Поступово припинив свою діяльність й Український комітет охорони пам'яток культури. Різними засобами були дискредитовані, а згодом і заарештовані члени пре­зидії УКОПК: секретар ВУЦВКу М. С. Василенко, чле­ни УКОПК І. Моргилевський, В. Зуммер, Д. Гордєєв, М. Болтенко, В. Дубровський, І. Кулик та інші ^.

Як переконуємося, своєрідною прелюдією до полі­тичних репресій нерідко ставали різноманітні чистки, які перманентне відбувалися у наукових установах, в тому числі історичного профілю, громадських організаціях, музеях, архівах тощо. Причому, здійснювалися вони назагал найбрутальним способом. Так, влітку 1930 р. було проведено чотири сесії прилюдних чисток в установах ВУАН. Для участі в них запрошувалися зовсім далекі від науки особи - робітники, партійні працівники та інші. «Тяжко передати враження від чисток, - писала Н. Д. Полонська-Василенко, - перед тисячним натовпом цілком сторонніх людей, здебільшого вороже настроє­них, на естраді стоїть жертва, яка мусить відповідати на всі казуїстичні запитання, витримувати глум, наклепи, засудження того, що їй дороге. Вийти не може вона; хоч би що було, вона мусить витримати, з однією думкою -зберегти рівновагу, не сказати чогось такого, що могло б зруйнувати життя її та життя близьких». Так, на «чистці» вченого секретаря Археографічної комісії, чле­на Комісії української історіографії, немолодої жінки, дочки відомого історика О. Лазаревського Катерини ви­падково зібрана публіка пристрасно допитувала дослід­ницю, «якого вона походження?» і «хто її батько?»Не за­довольнившись відповіддю ученої про те, що її батько був істориком і писав книги, учасники ганебного судили­ща заявили, що їм нецікаво, про що він писав, - «нам тре­ба знати, як він визискував своїх кріпаків, які мав при­бутки з маєтку».

Таким чином, соціальне походження і політична бла­гонадійність поступово ставали визначальними чинни­ками в оцінці фахової кваліфікації вчених, їх можливос­тей працювати в наукових установах, вищих навчальних закладах. Більшовицьке керівництво швидко і безжаліс­но розправлялося з тими, хто не міг позбутися роками набутих моральних цінностей, дозволяв собі прояви вільнодумства. Ганебною акцією режиму стало видво­рення за кордон великої групи відомих інтелектуалів, які не могли й не хотіли коритися запровадженим більшови­ками нововведенням. Її ініціатором виступив не хто ін­ший як В. Ленін. У листі до голови ВНК Ф. Дзержинського від 19 травня 1922 р. він писав: «Т. Дзержинський: До питання про висилку за кордон письменників і профе­сорів, що допомагають контрреволюції. Треба це підготувати старанніше, без підготовки ми наробимо дурниць. Прошу обговорити такі заходи підго­товки... Зібрати системні відомості про політичний стан та літературну діяльність професорів і письменників. Доручи­ти це тямущій, освіченій і акуратній людині в ДПУ».

Рішення, прийняті в Москві, були без будь-якої зат­римки продубльовані в Україні. Одним з перших потра­пив в поле зору вищого політичного керівництва респуб­ліки та радянських спецслужб Кам'янець-Подільський

університет, створений у 1918 р. з ініціативи гетьмана П. Скоропадського. 23 червня 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало НКО УСРР «звернути особливу увагу на Кам'янець-Подільський університет і докласти зусиль для очищення його професорсько-викладацького складу» ⁴². Й надалі вище політичне керівництво Укра­їни тримало поставлені питання під своїм неослабним контролем, що засвідчили постанови політбюро ЦК КП(б) від 11 вересня та ЗО жовтня 1922 р. ⁴³

Характерно, що прийняті рішення стосувалися не ли­ше Кам'янець-Подільського університету. Органи полі­тичного керівництва, радянські спецслужби ретельно складали списки кандидатур на видворення за кордон не лише представників професорсько-викладацького складу зазначеного вузу, але й інших «політичне неблагонадійних» учених і викладачів з різних регіонів УСРР. Як свід­чить В. Очеретянко, на кінець 1922 р. були проведені всі необхідні підготовчі заходи для вислання найавторитетні­ших репрезентантів української наукової інтелігенції.

Однак, акція, блискавично проведена у Москві, в Україні наштовхувалася на певні перешкоди. Причини цього певною мірою ілюструє постанова оргбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1922 р., в якій, серед іншого, го­ворилося: «Звернутися до політбюро ЦК РКП(б) з про­ханням переглянути цю постанову, повідомивши нас­тупні мотиви: 1. Українські професори, що висипаються за кордон, зустрічають привітний прийом з боку Чехос­ловацького уряду, який охоче надає їм кафедри у Празь­кому університеті і, особливо, у відкритому для україн­ської еміграції Українському університеті, що петлюрівськи настроєні професори прагнуть виїхати за кордон і що вислання таким чином не є для них покаранням. 2. Українська еміграція, поповнившись інтелектуальни­ми силами, міцніше згуртовується і важче піддається розкладанню...».

Незважаючи на те, що плани, запрограмовані в Москві, провести в життя повною мірою так і не вдало­ся, зазначена безпрецедентна акція відлучила від куль­турно-освітньої та дослідницької роботи українську наукову еліту, позбавила її можливості активно й продуктивно працювати у наукових лабораторіях і вищих навчальних закладах. Її місце поступово займала група осіб, лояльних до правлячого режиму, але далеких від іс­торичної науки.

Показовою в цьому відношенні стала діяльність новоспеченого історика Ґуля, який на початку 1920-х років перебрав на себе функції провідного дослідника в сфері гуманітарних наук. Із документів емігрантської організа­ції «Центру дій» довідуємося: «Іменував він себе профе­сором і магістром китайської мови, говорив про свої ро­боти і отримав повноваження реформувати Археологіч­ний інститут. За його планом виходило, що Археологіч­ний інститут вивчає історію всіх наук (гуманітарних і природничих), має 80 кафедр і більше 100 викладачів. Для себе Ґуля обрав кафедру «Історії соціальної філосо­фії» і був призначений ректором Археологічного інсти­туту. Незабаром вийшов перший аркуш праці Гулі по со­ціальній психології, який виявився не більше не менше як перефразована стаття енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Це співпало з якимось партійним тертям, що виникло у Гулі з своїми товаришами. Вони вимагали доказів професорського звання Гулі, і було виявлено, що Ґуля має свідоцтво за шість класів гімназії. Відразу ж піс­ля цього Ґуля з Києва зник».

Кадрові чистки торкнулися не лише професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, але й студентства. У середині 1920-х років було прийнято низ­ку постанов вищого політичного керівництва республі­ки, якими доручалося Народному комісаріату освіти здійснити всебічну перевірку наявного у вузах контин­генту студентів. Серед них: «Про соціальне академічну перевірку вузів» від 5 вересня 1924 р.; «Про чистку вузів» від 2 листопада 1924 р.; «Попередні наслідки чистки ву­зів» від 28 листопада 1924 р., «Наслідки чистки вузів» від 6 лютого 1925 р. та інші. Недивлячись на те, що у на­ведених документах рекомендувалося звертати увагу на успішність студентів, їх відвідування лекцій, основним критерієм атестації майбутніх спеціалістів мало стати їх соціальне походження, реакція на заходи радянської влади у сфері внутрішньої і зовнішньої політики та ін.

Звинуваченнями в «шкідництві», різноманітних «викривленнях» супроводжувалися «чистки» в Україн­ському комітеті охорони пам'яток культури, інших нау­кових закладах та громадських організаціях ^. Доклад­но аналізувати їх немає ніякої потреби, оскільки всі вони мали подібний сценарій й спільну мету - дискредитувати українську інтелігенцію, спиралися на чітко вироблені органами політичного керівництва форми.

Під впливом нових умов істотно змінювали свій виг­ляд музейні заклади. Концепція «соціального музею», яка активно впроваджувалася у життя органами народ­ної освіти, перетворювала унікальні експозиції на безли­кий набір схем і діорам, в яких мовою графіки мала знайти відображення класова боротьба як рушійна сила становлення суспільства, розвиток продуктивних сил і виробничих відносин тощо.

Цілком очевидно, що за таких умов повністю зни­кала потреба у найбільш досвідчених і авторитетних музейниках, які були фундаторами багатьох всесвітньо відомих колекцій. Так, наприклад, у жовтні 1922 р. був звільнений з посади директор Камінець-Подільського музею Ю. Сіцінський. На думку Вінницької губ-полі-тосвіти, невідповідність його як керівника музейного закладу полягала у наявності сану священика. При цьому, не бралося до уваги, що на той час відомий іс­торик і краєзнавець отримав визнання як в Україні, так і за її межами.

Сумнозвісна більшовицька фільтрація усунула від роботи в Центральному пролетарському музеї Полтав­щини у 1924 р. Михайла та Євгенію Рудинських. За твер­дженням голови Полтавського губвиконкому О. Сербиченка, їх праця не відповідала «принципам комуністич­ної програми, за якою всі наукові і культурно-художні джерела та фактори, що знаходяться на території СРСР, повинні бути суворо підпорядковані справі революції і соціалістичного будівництва»....

Глибоким трагізмом сповнений лист одного з орга­нізаторів музейної справи в Україні Миколи Макаренка, написаний ним до свого колеги, професора Бернгарда Петрі: «Наступає 1925 рік, найтяжчий для мене. В цьому пазі за помахом чарівної або, в усякому випадку, невиди­мої палички, оголошено гоніння на директорів музеїв України. Спочатку віддали до суду Яворницького - ди­ректора Катеринославського музею, висунувши проти нього жахливі звинувачення, згодом - директора Пол­тавського музею Рудинського, далі: змістили засновника та організатора Київського музею Біляшівського, вреш­ті-решт взялися за мене і також віддали до суду. Останній зміщений і не відданий до суду директор Чернігівського музею - Шугаєвський, з ним вчинили м'якше за всіх... Зі мною вже тягнеться скоро 2 роки. На моєму місці дирек­тора сидить абсолютно не маючий відношення до музею комуніст... Обурлива нахабна брехня, обурливе ставлен­ня. Абсолютна відсутність яких би то не було даних, крім єдиного бажання посадовити на місце свого чоловіка -комуніста... Для мене прикре таке ставлення, як і взагалі всього українського суспільства, справді загнаного, за­битого, боягузливого і несамостійного» ^м.

Не витримавши ідеологічного тиску, у червні 1927 р. покінчив життя самогубством знаний український історик, музейник, археолог, завідувач відділом етнографії Всеук­раїнського історичного музею в м. Києві Д. М. Щербаківський. У своєму передсмертному листі він писав: «Я вто­мився. Залишити музей, якому віддав кращі роки життя, не маю сили, боротися з кваліфікованою підлістю... да­лі вже не можу».

Трагічна загибель Д. Щербаківського викликала обу­рення його численних колег. Лист протесту до редакції ки­ївської газети «Пролетарська правда» підписало близько 80 вчених. Серед них: М. Грушевський, К. Антонович, О. Корчак-Чепурівський, В. Ганцов, Н. Полонська-Василенко, К. Лазаревська, В. Ляскоронський, О. Новицький, М. Макаренко, О. Дорошкевич, Г. Холодний, О. Гермайзе, С. Єфремов, А. Лобода, Ф. Яновський. У листі наголошувалося: «Ми вимагаємо, щоб негайно були усунені ті, що стояли на чолі Музейної Управи Київсько­го Музею, і щоб в ту управу увійшли люди з науковим та громадсько-політичним авторитетом. І вважаємо за пот­рібне додати до цього, що призначення на голів по нау­кових установах людей, що не мають довір'я з боку нау­кових робітників, що не мають наукових заслуг і не ко­ристуються ані науковим, ані громадсько-політичним авторитетом, є річ до краю шкідлива, деструктивна, що раз-у-раз викликатиме прикру внутрішню боротьбу і не­порозуміння».

Авторитет підписантів був наскільки високим, що на нього не могло не відреагувати вище політичне ке­рівництво республіки. Своєю постановою від ЗО чер­вня 1927 р. воно, хоча і вирішило лист вчених з приво­ду самогубства Д. Щербаківського не друкувати, од­нак доручило прокуратурі республіки. Київському ок­ружкому партії «вжити заходи до того, щоб слідство в зв'язку з самогубством Щербаківського проводилось прискореним темпом і щоб була зроблена відповідна інформація по лінії робітників освіти». Водночас, сек­ретаріат ЦК КП(б)У просив ЦКК-РСІ за допомогою своїх структур розібратися з кадровим питанням у му­зейних закладах.

Обмеження можливостей для функціонування істо­ричної науки, роботи українських вчених-істориків здій­снювались по лінії державних архівів. Вже в перші роки радянської влади було вилучено з загального обігу цілий ряд оригінальних документальних фондів, особові архі­ви, пов'язані з діяльністю установ Російської імперії, урядів Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського, Директорії. Подібний захід пояснювався необхідністю виявлення і «з'ясування політичного обличчя тих, хто виступав проти інтересів трудящих мас» ^.

Поступово обмежувався й доступ дослідників до ар­хівів, які були змушені оформлювати для роботи з архів­ними фондами цілу низку документів. Очевидно, що ре­альна практика розходилася з тими заявами, які від іме­ні політичного керівництва республіки декларувалися у 1923 р. на першій Всесоюзній конференції істориків-мар­ксистів головою новоутвореного Центрального архівно­го управління України М. А. Рубачем. Він, серед іншого, визначав, що основне завдання архівістів - «обслугову­вати істориків-марксистів - буде виконане тільки тоді, коли ми, в першу чергу, проінформуємо широкі наукові кола про зміст наших архівів».

Численні документальні масиви були знищені в пері­од т. зв. «макулатурних компаній», які практично розпо­чалися в країні у 1927-1928 рр. Архівні організації зо­бов'язувалися здавати документальні матеріали по 1 -1,5 крб за пуд, причому, до кожної з них доводились кон­кретні плани, які вони зобов'язувались виконати.

Проведення масових макулатурних кампаній викли­кали занепокоєння навіть такого обережного державно­го діяча та історика як М. М. Покровський. 5 січня 1929 р. він направив у секретаріат ЦК ВКП(б) лист на ім'я В. М. Молотова, в якому просив контролювати про­цес вилучення архівних документів. В поданому до ви­щого політичного керівництва країни документі він пи­сав: «При наявності премій за кількість виділеної макула­тури цілком природнім є прагнення державних установ і підприємств дати в найкоротший термін максимальну кількість архівної макулатури... На місцях, особливо в союзних і автономних республіках, надто мізерна кіль­кість архівних працівників, особливо кваліфікованих, щоб вони могли належати чином виконати цю роботу... Можна наперед сказати, що в багатьох випадках архівні матеріали будуть здаватися на фабрики без фактичного контролю архівних органів...». 18 травня 1929 р. коле­гія Центрального архівного управління звернулася з кло­потанням до народного комісаріату Робітничо-СелянськоЇ Інспекції СРСР, в якому просила виділення макула­тури з архівних матеріалів проводити не ударними тем­пами, а як щоденну і тривалу роботу архівістів ^.

Макулатурні кампанії, відсутність в архівах необхідної кількості висококваліфікованих фахівців, невиправдано жорсткі норми користування документами викликали стурбованість провідних архівістів України, Росії та ін­ших союзних республік. Ці та інші питання порушив на II Всеукраїнському з'їзді архівних працівників (1931 р.) архівознавець Василь Веретенніков. Особливо він радив дотримуватися виняткової обережності в процесі екс­пертизи документальних матеріалів, щоб назавжди не втратити цінні історичні свідчення.

Відданість таким принципам дорого обійшлося од­ному з фундаторів архівної справи в Україні. Він був об­винувачений у сповідуванні буржуазної методології в архівній справі та архівознавстві, інших ідеологічних прорахунках.

На тлі негативних процесів, що супроводжували діяльність архівних закладів, постало на порядок ден­ний питання щодо реформування архівної справи. У 1931 р. відбулося спеціальне засідання комісії Цен­трального архівного управління СРСР, котре прямо поставило завдання «воєнізувати» всю систему архівів і виробити нове положення, згідно з яким «вирішаль­ною інстанцією в усіх принципових питаннях буде не архівна рада, в партія».

Схвалені комісією рішення обговорювалися на скли­каній 1 лютого 1931 р. нараді керівників ЦАУ союзних республік, учасники якого в повному складі були прий­няті в ЦК ВКП(б). За таких умов не викликало ніяких сумнівів, що підготовлені Комісією ЦАУ СРСР пропози­ції знайдуть своє схвалення в загальносоюзному мас­штабі. Але, очевидно, вони мали як своїх «офіційних» прибічників у вищому політичному керівництві, вищих органах влади та управління, серед місцевих архівних працівників, так і опонентів, оскільки на практиці запро­понований механізм керівництва архівами був реалізо­ваний лише наприкінці 1930-х років.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 16 квітня 1938 р. та наказом НКВС № 370 від 11 червня 1938 р. Центральне архівне управління з підпорядкуван­ня вищій законодавчій владі було передане до НКВС.

Принагідне, слід відзначити, що доступ дослідників до інформації був суттєво обмежений не лише в архівних установах, але й бібліотеках та книжкових сховищах. Починаючи з 1920-х років унікальні, сформовані впро-довж десятиріч, а то й століть, книгозбірні піддавалися перманентним чисткам з метою вилучення «шкідливої лі­тератури». Ідеологічне обґрунтування цьому знаходимо в опублікованих у той період у «Красном библиотекаре» статті О. Покровського «До чистки бібліотек», а також працях безпосередніх ініціаторів цієї роботи Н. Крупської, М. Смушкової.

В Україні вилучення «ідеологічно-шкідливої літера­тури», за твердженням авторів монографії «Сталінізм в Україні» В. Даниленка, Г. Кас'янова, С. Кульчицького, розпочалося наприкінці 1922 р. й досить швидко набуло масового й системного характеру.

В числі перших до списку «небажаних видань», який налічував близько 40 видань, потрапили наукові праці, підручники й посібники з історичної тематики.

У червні 1923 р. начальник Центрального управлін­ня у справах друку УСРР І. Кулик своїм таємним обіжни­ком заборонив продаж і передрук цілого ряду робіт, які висвітлювали історичне минуле українського народу. Се­ред них: публікації М. Грушевського «Хмельницький в Переяславі», В. Різниченка «Батуринський шлях», Г. Ко­валенка «Українська історія», О. Охримовича «Корот­кий нарис розвитку української національної політичної думки в XIX ст.».

З утворенням Центральної комісії по вилученню лі­тератури при НКО УСРР, діяльність якої повністю спря­мовувалась Державним політичним управлінням респуб­ліки та його органами на місцях, в спеціальних інструк­ціях були конкретизовані основні принципи роботи в цьому напрямку, які декларували: «Друк є могутньою зброєю впливу на людей. Буржуазія, яка стояла біля вла­ди, добре розуміла і використала всевиховне значення дру­ку, наповнюючи ринок колишньої Російської імперії сво­єю буржуазною літературою. Подавляючи всіляку ворожу пануючому класу ідеологію, з корінням вириваючи будь-яке вільне слово, буржуазія в той же час шляхом тиску вміло і неухильно насаджувала свою, вигідну для неї ідеологію, отруюючи свідомість робітника і селянина.

За часи громадянської війни на Україні при Цен­тральній Раді, Гетьманщині та інших контрреволюцій­них урядах видавалася і розповсюджувалась контррево­люційна і шовіністична література, яка до цього часу ще є у багатьох книгозбірнях, а також зустрічається на на­шому книжковому ринку.

Необхідно зміцнити роботу в справі перегляду усієї старої літератури, обмірковано і поважно поставитися до цієї роботи, використавши з книжкового буржуазно­го складу все, що може мати цінність для нас, і знищить все шкідливе» ^м.

Виходячи з цього, рекомендувалося вилучити:

«І. Релігійні, що проводять релігію та пропаганду, як, наприклад: різні агітки релігійних братств, опис життя святих, різні релігійні трактати, брошури з історії цер­кви, історії монастирів тощо... 2. Шовіністичні, що під'юджують націю на націю, та ті, що видавалися «за царської влади» різними урядовими установами, цер­ковними та чорносотенно-патріотичними організація­ми, як, наприклад, «партія монархістів», «октябристів», «Союзу російського народу», «Союзу Михаїла Арханге­ла», видавництва «Крушевана», видавництва «Кащен-ко», «Юная Россия», «Слово», «Каспарі», «Родина», а також шовіністична література, яка видавалася при Цен­тральній Раді, Гетьманщині та інших контрреволюцій­них урядах. 3. Антирадянські агітаційні брошури: кадет­ські, есерівські, меншовицькі, анархістські: наприклад, видавництво «Земля і Воля», «Набат» тощо. 4. Книги, які захищали окультизм, спіритизм, теологію, а також книги з хіромантії, магії, сонники та інші (як, наприклад, оповідання про з'явлення святих, появу світу духів). 5. Книги не суто наукові, а пропагуючі буржуазно-капі­талістичний устрій, як, наприклад, твори Суворіна, Шульгіна, Мещерського... 6. Популярна економічна лі­тература, яка за своїм змістом суперечить завданням соці­алістичного будівництва СРСР, що видавалася до Жов­тневої революції, за часів Гетьманщини, Петлюрівщини різних контрреволюційних урядів. Наприклад; Пропович «Кооперативнеє движение в России». Мьісль, 1917 г... 7. Зовсім застарілі підручники... з географії, іс­торії та диктанти, а також застарілі правничі порадники, збірники неіснуючих тепер законів царського та тимча­сового урядів.

По відділах педагогіки - книги про виховання в дусі основ старого устрою, релігійність, монархізм, націона­лістичний патріотизм, мілітаризм, шаноба знатностей та багатства. Книжки, що змішують науку з релігійними ви­гадками, міркуваннями про божу премудрість.... По відділу дитячої літератури - книги, які своїм змістом зво­рушують, ініціюють та розвивають звірині та антисоці­альні почуття (пересуд, націоналізм та релігійність».

В процесі вищеназваних чисток не обходилося без курйозів. Наприклад, Кременчуцький окрліт вилучив з обігу «як політичне шкідливі» твори всіх літературних класиків. Кам'янець-Подільський окрліт наклав катего­ричне табу на книжки Маркса, Ільїна (Леніна), Іскандера (Герцена) та інші.

Характеризуючи чистки бібліотек, дослідники ціл­ком закономірно виділяють в їх здійсненні два основні етапи - чистки 1920-х років, які проводились під керів­ництвом Н. Крупської, та чистки 1930-х років, які безпо­середньо пов'язувались з Й. Сталіним. Причому, чис­тки бібліотек у 1930-х рр. викликали занепокоєння навіть вищого політичного керівництва країни та Головліту СРСР. Останній 21 червня 1935 р. розіслав на місця на­каз, в якому відзначалося: «При вилученні троцькістсько-зінов'євської літератури з бібліотек фактично про­водилась ніким не контрольована «чистка» бібліотек, розкрадання і псування бібліотечних фондів.

Наказую:

1. Негайно припинити загальну чистку бібліотек і су­цільні вилучення з них.

2. Вилучити з бібліотек і складів контрреволюційну літературу у суворій відповідності з доданим спис­ком».

На виконання рішення вищого політичного керів­ництва країни, політбюро ЦК КП(б)У своєю постано­вою від 19 липня 1935 р. зобов'язало обкоми партії упо­рядкувати справи пов'язані з чисткою бібліотек, наголо­сила на необхідності здійснення їх на основі спеціально вироблених і розісланих на місця інструкцій.

Безсистемний і бездумний підхід до вилучення з біб­ліотек літератури та періодичних видань став предметом обговорення на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) від 9 грудня 1937 р., яке визнало подібну практику «шкід­ницькою».

У 1930-х роках підлягали вилученню книги репресо­ваних партійних та державних діячів, вчених, та літера­тури, в якій вони згадувалися. Наприклад, 16 квітня 1939 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов по­рушив перед Й. Сталіним питання про вилучення з обігу книги Г. Петровського «Статті і промови», в якій були вміщені фотографії «ворогів народу» - С. Косіора, П. Любченка, В. Балицького.

Будь-які спроби зберегти літературу і документальні фонди розглядалися не інакше як «контрреволюційна, антирадянська діяльність». Так, одним з приводів для порушення та подальшої фабрикації вже згаданої «Ака­демічної справи» послужила наявність у бібліотеці Ро­сійської академії наук літератури та рукописних фондів, які розглядалися владними структурами як «ідейно шкідливі». Щоб переконатися в цьому, доцільно зверну­тися до листа першого секретаря Ленінградського обко­му і міськкому ВКП(б) С. М. Кірова та члена Президії ЦКК ВКП(б) Ю. П. Фігатнера на ім'я Й. В. Сталіна і го­лови ЦКК ВКП(б), наркома РСІ Г. К. Орджонікідзе від 20 жовтня 1929 р. В ньому повідомляється: «За агентур­ними відомостями, у нерозшифрованому фонді біблі­отеки Академії наук є оригінали відречення Миколи і Михайла, архів ЦК есерів, ЦК кадетів, митрополита Стадницького, два сувої рукописів розгону Установчих зборів, матеріали про еміграцію в 1917 році, відозви ра­дянської опозиції в 1918 році та інші матеріали. Про це знають академіки Ольденбург, Платонов та інші – всього осіб. Є підстави припускати також <наявність таких матеріалів. - Авт. в архіві Пушкінського дому, Толстовькому музеї, Археографічній комісії. Вважаємо за доціль­не наступний порядок вилучення: Серго як нарком РСІ надсилає на ім'я Фітатнера таку телеграму: «Пропоную комісії з перевірки апарату Академії наук особисто озна­йомитись з фактичним змістом матеріалів нерозшифро­ваних фондів бібліотеки та архівів Пушкінського дому, ма­теріалами археографічної комісії та Толстовського музею.

Матеріали, що мають історико-політичне значення, під особисту Вашу відповідальність направити до Мос­кви».

Подібний підхід існував не лише щодо унікальних ру­кописних фондів бібліотеки РАН, а й до друкованих праць, які мали виняткове наукове значення. Єдиним кри­терієм їх оцінки була відповідність ідеологічним канонам, встановленим більшовицькою партією. Невиправних втрат зазнали книгозбірні України, в яких була вилучена переважна більшість літератури історичної тематики. Важ­ливі відомості щодо вилучених або відхилених праць укра­їнських істориків подає Н. Д. Полонська-Василенко. Серед інших вона називає: «Записки історично-філологічного відділу», книга ХХУІ-ХХУІІ, за ред. А. Ю. Кримського; «Історично-географічний збірник», т. V, під ред. О. С. Гру-шевського: «Праці Комісії для вивчення соціально-еконо­мічної історії України» під головуванням акад. Д. І. Багалія, т. II, 1931-1932; збірник «За сто літ», за редакцією акад. М. С. Грушевського, т. VII; «Український археогра­фічний збірник», т. IV; «Українські думи», за редакцією К. М. Грушевської, т. II; «Збірка документальних архівних матеріалів до історії України XVII ст.», за упорядкування доктора В. Герасимчука, індивідуальні праці М. С. Гру­шевського, О. П. Оглоблина, В. А. Камінського, С. О. Підгайного, І. І. Кравченка, Д. І. Багалія, А. І. Ярошевича та багато інших.

В процесі вилучення літератури в бібліотеках посту­пово формувалася система спецсховів, яка функціонувала До початку 1990-х років.

Один з перших спецсховів утворився при Держав­ному Румянцевському музеї. В Постанові РНК РСФРР № А 18397 від 14 грудня 1921 р. говорилося: «... 2) зо­бов'язати всі відомства, установи, організації та при­ватні видавництва безоплатно постачати Державний Румянцевський музей... усіма виданими ними друкова­ними творами та матеріалами, а також друкованими документами, як секретного і спеціального, так і за­гального характеру в одному екземплярі... 3) Доручи­ти Наркомпросу спільно з ВЧК розробити інструкцію про порядок зберігання і використання секретних ма­теріалів та документів» ^.

Спільними зусиллями двох відомств була виробле­на інструкція «Про порядок зберігання секретних до­кументів в Державному Румянцевському музеї і поряд­ку користування нею». Згідно з цим користуватися на­явними в спецсхові документами та літературою мож­на було лише з дозволу Голови РаднаркомуРСФРР, народного комісара освіти або його заступників, чле­нів ЦК РКП(б), або членів Президії ВЧК. Причому, ставилася вимога чітко фіксувати ті документи, які ви­давалися окремим особам.

З легкої руки цензорів, в спецсхові опинився цілий ряд видань, необхідних для усвідомлення історії Росії кінця XIX - перших десятиріч XX ст. Серед них книги К. Каутського («Поглиблення революції», «Демократія і диктатура», «Тероризм і комунізм»), Г. В. Плеханова («До питання про захоплення...», «Тези Леніна...»), В. Шульгіна («Народоправство»), а також спогади М. Родзянка, П. Струве та інших опонентів більшовиків, «Архів російської революції», «Сучасні записки», «Со­ціалістичний вісник».

В числі інших на спеціальне збереження потрапили вкрай необхідні для істориків праці «Листи імператриці Олександри Федорівни до імператора Миколи І»; спога­ди одного з діячів російської соціал-демократії меншо­вика Ю. Мартова, есера В. Чернова, графа Бісмарка, царських чиновників С. Вітте та О. Лукомського; «История средних веков» Р. Віппера, «Історія другої російської революції» П. Мілюкова; «Записки про революцію» меншовика М. Суханова.

Питання про організацію спецсховів постало й в Україні. Відомо, що вже 15 жовтня 1926 р. ЦВК України звернувся до Раднаркому УСРР та ЦВК СРСР з прохан­ням організації «постачання секретними виданнями Все­народної бібліотеки України в м. Києві на однакових умовах з Ленінградською публічною бібліотекою». Без­перечно, що отримана таким чином література не вида­валася не лише широкому загалу, а й тим дослідникам, які безпосередньо вивчали порушені у ній проблеми.

Остаточно нормативна база для організації та діяль­ності спецфондів у бібліотеках була сформована наказом Уповноваженого РНК СРСР по охороні військових та­ємниць у друці та начальника Головліту СРСР Н. Г. Садчикова від 25 жовтня 1938 р., яким передбачалося ство­рення «особливих фондів» періодичних і неперіодичних видань у центральних бібліотеках Москви, Ленінграда, союзних, автономних республік, областей, міст крайово­го і союзного підпорядкування, книжкових палатах со­юзних республік.

Дата добавления: 2015-09-29