1.Послідовники панславізму стали називати себе твердими ру­синами, а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос­квофілами, або русофілами, а їхній рух

1.Послідовники панславізму стали називати себе "твердими ру­синами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос­квофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село. Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншоїідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москво­фільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Га­личани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх на­ціональний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий наці­ональний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив". Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Га­личину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Ми­хайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здо­бути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність га­лицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович, про­відний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книж­на московська мова се властиво руська, утворена русинами. Прий­маючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність".Москвофіли заперечували право українського народу на само­стійний національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокре­ма духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділикультурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський ін­ститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропі­гійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже ніяких слідів у культурному житті українського народу2. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Про­світі", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за профе­сією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького на­прямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Ра­да" тощо. У своїх пресових органах вони вживали "староруську мо­ву", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішани­ною російсько-церковнослов'янської та української мов, якої про­столюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політи­ки Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині коло­сальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуненої на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні.У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсники, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторю­ючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське наці­ональне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували вели­кі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що ук­раїнське, агітували за російське православ'я і єдність українського на­роду з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші.У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-москвофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відо­мий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від ви­ни й кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на ло­яльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини, щоб скомпроме­тувати український рух.Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на спів­працю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намага­лися працювати, не дали нічого корисного, за те наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з Петербур­га через російські дипломатичні представництва надходили фінан­сові субсидії.

На противагу старшому консервативному табору, молодше по­коління покладалося на власні сили, на сили українського народу і пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною. Вони організувалися довкруги літературного тижневика "Вечорни­ці", що виходив у 1862—1863 pp. під редакцією Федора Заревича. Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під новими назвами: "Мета" за редакцією Ксенофонта Климковича, "Нива" за редакцією Костя Горбаля, "Русалка", за редакцією Во­лодимира Шашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і деякі старші діячі такі, як священик Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник го­лови Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич. З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та Анатоля Вахнянина у січні 1880 р. почала з'являтися у Львові новаполітична газета, яку на противагу русофільському "Слову" назва­но "Діло", щоб "ділом, не словом прямувати до кращого майбут­нього". За редакцію взялися В. Барвінський, як головний редак­тор, при співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю. Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінсько­го газету редагували Антін Горбачевский, І. Белей та ін. "Діло" виходило спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоден­ник. Газета стала органом народовецького руху й інформувала про всі події, які заторкували українців. Часопис проіснував аж до ве­ресня 1939 p., коли його закрила совєтська влада. "Діло" гуртува­ло довколо себе найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було партійним органом. Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письмен­ники, як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Старицький, почали друкувати свої твори в Галичині. Українські ді­ячі Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галиць­ких справ, а українські організації почали отримувати щедру допомогу східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли дорівнювати російським субвенціям для галицькихмоск­вофілів. Українсько-польська боротьба в Галичині поважно занепокоїла східноукраїнських провідників — В. Антонович, О. Кониський та інші хотіли зробили з Галичини "український П'ємонт". Замирен­ня українців з поляками в Галичині відповідало також й інтересам австрійської закордонної політики, бо саме тоді Австро-Угорщина мала спір з Росією, за те що Австрія окупувала Боснію. Можли­вість збройного конфлікту з Росією диктував Австрії, щоб вона на східному кордоні держави запевнила собі мир і спокій. Щоб за­спокоїти українців, уряд Австрії, під впливом міністра закордон­них справ Кальнокі, пішов на уступки українцям, а одночасно зро­бив натиск на поляків, щоб вони з його політикою погодилися та були посередниками між урядом та українцями. Так намісник граф Бадені і крайовий маршалок князь Евстафій Сангушко дістали до­ручення довести цю справу до успішного кінця. Від українців у пе­реговорах брали участь О. Барвінський і В. Антонович. Перегово­ри велися аж до осені 1890 р. у справі: 1) урядового запроваджен­ня фонетичного правопису у шкільних підручниках; 2) заснування нової гімназії в Коломиї; 3) кількості українських кафедр у Львівському університеті; 4) дозволу на заснування товариства обезпечень "Дністер" і 5) певної кількості мандатів при виборах за до­помогою уряду й поляків. Остаточно поляки також пішли на деякі уступки, введено фо­нетичний правопис, в 1892 р. заснували українці товариство обезпечень "Дністер", у 1893 р. була відкрита українська гімназії в Ко­ломиї. Але найціннішим здобутком "Нової Ери" було створення кафедри історії Східної Європи та запрошення з Києва до Львова на викладання Михайла Грушевського. Однак польсько-українське порозуміння не тривало довго, бо граф Казимир Бадені і його партія не думали йти українцям на поважні уступки. Перше розчаруван­ня прийшло вже в березневих виборах 1891 p., коли українці здо­були всього сім послів на 56 місць до віденського парламенту. У 1895 р. "Нова Ера" була похоронена тим більше, що небезпека вій­ни Австро-Угорщини з Росією минула.Завдяки замиренню з поляками українці переламали русофіль­ство у власному народі. Вирішальне значення з цього погляду ма­ло очищення митрополичої капітули у Львові, популярно званої "Святого Юра", яке провів митрополит Сильвестер Сембратович. "Святий Юр" знов став головною опорою національного руху се­ред галицьких українців. Оскільки москвофіли захопили під свою управу "Народний Дім" та "Руську Матицю" у Львові, народовці заснували в 1861 р. свій власний клуб "Руська Бесіда", а згодом при ньому зорганізували ук­раїнський театр. Це був перший професійний український театр вза­галі, а не тільки в Галичині. Першу свою виставу він дав 1864 р. у переповненому "Народному Домі" Львова. Була це п'єса "Маруся" Григорія Квітки-Основ'яненка, адаптована Олександром Голем­биовским, під дирекцією Омеляна Бачинського. Однак, через брак достатньої кількості українців у Львові та через конкуренцію польсь­кого міського театру, театр "Руської Бесіди" мандрував з місця на місце протягом цілого півстоліття і перевозив свої декорації, костю­ми та музичні інструменти. Водночас існування польського театру забезпечувалось міським бюджетом і він ставив у Львові драми, опе­ри й комедії цілий рік. Щоб піднести освіту серед населення Галичини і протистави­тися москвофільській пропаганді, народовці, серед яких були свя­щеники, заснували 8 грудня 1868 р. товариство "Просвіта", якого статут говорив: "Спомагати народну просвіту в напрямах мораль­нім, матеріальнім і політичнім".Заснування "Просвіти" було переломовим актом у житті галиць­ких русинів-українців, "а до того актом свого роду революційним, бо мало за завдання зробити з етнографічної селянської маси на­цію, свідому своїх цілей і завдань". 11 лютого управа, чи як це тоді називалося, "виділ" "Просвіти" видав відозву, в якій визнав по­требу "цілий нарід, цілу масу простого люду, котрий нещасливоюдолею більше як в інших народів підупав, двигнути і до пізнання привести і на тім люді, котрий вже дав докази своєї твердости, за­ложили будучність нашої народности". "В підкреслених словах зам­кнене національне вірую і національна програма "Просвіти",— стверджував відомий національний і політичний діяч Галичини Ва­силь Мудрий.Першим головою "Просвіти" був обраний Анатоль Вахнянин, педагог, журналіст і композитор. Завданням "Просвіти" було шири­ти освіту серед дорослих при помочі організації читалень по україн­ських селах та видаванням популярних книжок з різних ділянок на­родного господарства, творів красного письменства тощо. По всіх повітових містах організувалися Філії Товариства "Просвіти", які займалися організацією читалень у своїх повітах та різних культур­но-освітніх імпрез. На тих же зборах, пам'ятного 8 грудня 1868 p., студент Андрій Січинський сказав, що "кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільносте, народні маси, піднести до тої степені просві­ти, щоб народна маса почула себе членом народного організму, від­чула своє горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішної народної індивідуальности, бо ніхто інший, як маса народу підставою усього". Але цс власне було те, чо­го поляки побоювалися й тому, маючи більшість у Галицькому соймі, відмовлялися дати субсидії на діяльність "Просвіти". Оскільки "Просвіта" ширила освіту серед народних мас, то один із послів твердив, що вона підбурює селян проти панів. У відповідь на те тре­тій з черги голова "Просвіти" український шляхтич-землевласник Володислав Федорович (1845—1917) заявив, що "Просвіта" є товари­ство ні від кого незалежне. Коли прийняла вона на себе труд вида­вати шкільні книжки, то робить це тільки для добра народу... Щоб увільнити Просвіту на будуче від закидів... неприхильних людей, я дарую Просвіті 12 000 голландських гульденів".Обговорюючи незалежність "Просвіти", Федорович підкреслив, що вона працює для 20-мільйонного народу, "для якого вона є осе­редком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей нарід, а не хто інший, є наш суддя!".До 1914 р. товариство "Просвіта" у Львові було найважливішою масовою українською організацією в Галичині, що довгий час охоп­лювала своєю діяльністю майже всі ділянки національного життя. Вона була матір'ю організацій і товариств, які згодом усамостійнювалися, по селах організували кооперативи, дитячі садки, гур­тки товариства "Сільський Господар" тощо.Товариство "Просвіта" відіграло величезну роль в культурно-ос­вітньому й національному розвитку не тільки Галичини, але й ук­раїнства поза нею. До 1912 р. "Просвіта" видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944 читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364 бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кіль­канадцять духових оркестрів. Кожний член "Просвіти" діставав ще кілька книжок на рік, що їх "Просвіта" видала 374 назви спеці­ально призначених для широкого вжитку. Крім того, "Просвіта" уділяла також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочу­вала селянську молодь до вищих студій. Товариство "Просвіта" докладало великих зусиль до піднесен­ня економічної освіти й розбудови економічних організацій та установ: сільськогосподарська школа в Милованю, Товмацького повіту, господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р. засновано Торговельну школу у Львові. Від 1906 по 1912 р. "Просвіта" організувала 15 кооперативних курсів, які за­кінчило 427 осіб. У 1912 р. при читальнях "Просвіти" існувало ще 540 крамниць і 236 позичкових кас. "Просвіта" повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом. У 1909 р., за постановою першого з'їзду "Просвіти", засновано у Львові протиалкогольне і протинікотинове товариство "Відрод­ження", яке влаштовувало протиалкогольні курси, виклади, ба на­віть віча, на яких роз'яснювали, які шкоди наносить нікотин й ал­коголь для здоровля і господарства. Товариство "Відродження" від­новило свою діяльнісь і після першої світової війни, від 1928 р. видавало свій місячний журнал "Відродження", який появлявся аж до приходу большевиків у 1939 р.Побіч культурно-освітної і видавничої діяльності, у 1870—80-х pp. "Просвіта" відігравала також керівну роль у громадському й політич­ному житті, завдяки тому, що членами її Головної Управи були то­дішні українські галицькі політичні діячі. Вони співдіяли в намаганнях погодження українців з поляками, народовців з мос­квофілами, висилали петиції у справі заснування українських шкіл і викладання української мови в школах. У 1873 p., з ініціативи громадських та культурних діячів Гали­чини, у Львові засновано "Товариство ім. Шевченка", на чолі якого став видатний педагог та історик Олександер Барвінський, рішучий противник москвофільства. Цей почин належно оцінили українські культурні діячі Наддніпрянщини і приєдналися до зу­силь галицьких українців. Заходом Олександра Кониського й Во­лодимира Антоновича Товариство переорганізовано на "Наукове Товариство ім. Шевченка" (НТШ) і створено три науково-дослід­ні секції: історично-філософічну, філологічну та математично-природописно-лікарську. У 1897 р. М. Грушевського обрали головою НТШ і на тому по­сті він залишився аж до 1913 р. Під його впливом 1899 р. змінено статут і членство поділено на дійсних членів, які вибирали секції, і звичайних, які не мали вирішального голосу. За головування Михайла Грушевського Товариство досягло най­більшого розвитку і перетворилося у справжню українську акаде­мію наук. Але такої назви офіційно йому не признано тільки за­вдяки впливам польської адміністрації в Галичині, яка не хотіла конкуренції Польській Академії Наук у Кракові. Для здійснення намічених наукових завдань у великій мірі спри­чинилися українці-фундатори з Наддніпрянщини. Завдяки їм НТШ видало понад 300 томів наукових праць. Провідне місце займали тут "Записки НТШ", які почали з'являтися в 1892 р. й перетворе­ні М. Грушевським на квартальник, а пізніше двомісячник. До 1914 р. з'явилося 120 томів "Записок", які були репрезентативним органом усієї української науки. Широку видавничу діяльність розгорнула історично-філософічна секція, очолювана Грушевським. Вона видавала декілька серійних видань, у т. числі "Збірник ІФС". Важливу наукову роль виконувала філологічна секція, яку очолю­вав Іван Франко, та етнографічна комісія, очолювана Володими­ром Гнатюком. Математично-природописно-лікарська секція видавала свій власний "Збірник", в якому друкувалися праці ви­датних українських і чужинецьких учених. Для ширшого загалу української інтелігенції важливе значення мав місячник "Літера­турно-Науковий Вістник", що служив об'єднуючим чинником усіх культурних сил України, поділеної поміж двох ворожих імперій. Наукове Товариство ім. Шевченка перетривало першу світову війну, хоча було закрите в часі московської окупації в 1914—1915 p., продовжувало свою корисну діяльність і за польської окупації в 1919—1939 pp. аж до січня 1940 p., коли його діяльність припини­ла совєтська окупаційна влада. При допомозі цих організацій народовці здобували чимраз то більше послідовників і прихильників як серед інтелігенції, так і серед селянських мас. Ріст сили народовців збігався з занепадом москвофільства, яке тратило грунт, помимо фінансової допомоги від російського уряду і протегування польською адміністрацією в Галичині. Під впливом зросту національної свідомості взагалі, прийшла черга й на Українське жіноцтво, чий рух очолили Наталія Кобринська та Євгенія Ярошинська. Він, одначе, не знайшов загальної підтримки серед українських суспільно-громадських і політичних ді­ячів. Незважаючи на те, Наталія Кобринська при допомозі Євгенії Ярошинської зуміла зорганізувати у Стрию 1-го вересня 1891 р. пер­ше віче "руських женщин". Віче не було велелюдним, бо на нього прибуло заледве 40 жінок, зате з різних сторін Галичини й Букови­ни, на яке чоловіки не мали доступу. Воно тривало близько двох го­дин і під час нарад наспіли привітальні телеграми від Товариства "Січ" у Відні, від письменниці Клименты Попович-Боярської та від дружини проф. М. Грушевського. Крім того,буковинські українки прислали заяву, що вони солідаризуються з нарадами збору. Головною темою віча було допущення жінок до університетських студій та відкриття жіночої гімназії, або доповнення т. зв. виділових шкіл навчанням латинської і грецької мов. У тій справі висла­но до уряду окрему петицію, в якій порушено також загальнокраєві відносини, зокрема недостаток промислового руху в Галичині. Про потребу жіночого видавництва говорила Євгенія Ярошинська й вирішено організувати фонди на видання жіночого альманаху або й періодичної газети.Товариство "Пласт" у Галичині зорганізували педагоги Олександер Тисовський, Тарас Франко та Іван Чмола у 1912 р. Він розпо­чав діяльність у Львові у нелегальній формі. За прикладом Львова почали поставати пластові гуртки в середніх школах інших міст Га­личини. Збільшена політична активність поляків у Галичині насто­рожувала українців і заставляла молодих ентузіастів до посиленої виховно-організаційної праці по лінії змагань до національної са­мостійності. Тільки два роки мала змогу пластова молодь прово­дити свої пластові зайняття. Вибух першої світової війни 1914 p., мобілізація до війська професорів, виховників тощо, перервали його роботу. Важливо підкреслити, що як Сокіл", так "Січ" і "Пласт"
постали у противагу до подібних польських молодечих організацій, які на своєму організаційному шляху перешкод зі сторони адміністраційних чинників не мали. Розуміючи вагу виховання молоді у національно-свідомому дусі, у 1863 р. громадський діяч і публіцист, священик Данило Танячкевич (1842—1906) та педагог Омелян Партацький (1840—1895) зорга­нізували у Львові таємну громаду "Молода Україна", на взір київ­ської "Громади", до якої належали студенти університету. Управа тої громади на чолі з Остапом Грабовським, до речі, римо-католиком з Поділля, творили дев'ять найвизначніших та найрухливіших студен­тів, а саме, Володимир Старосольський, Євген Косевич, Сень Горук, Михайло Галущинський, Антін Крушельницький, Лонгин Цегельський, Володимир Темницький, Роман Стефанович, Теофіль Мелень. Всі вони пізніше визначилися, як передові культурні, політичні чи військові діячі. У 1899 р. "Молода Україна" нав'язала таємні зв'язки з Революційною Українською Партією (РУП) на східній Україні й колпортувала її однойменний орган, що почав з'являтися в 1900 р. та інші видання РУП. У липні 1900 р. "Молода Україна" організува­ла у Львові велике віче студентів-українців усіх високих шкіл Австрії, на якому організувала велику демонстрацію за відкриття українсько­го університету у Львові.Пізніше такі таємні громади були організовані по середніх шко­лах різних галицьких міст (Тернополі, Коломиї, Станіславові, Пере­мишлі, Дрогобичі, Бережанах тощо), вони проводили культурно-на­ціональну роботу серед молоді. У Бережанах такий гурток прийняв назву "Молода Україна", до нього належали Богдан Лепкий, Зенон Кузеля, Григорій Качала. Цей гурток вважав своїм обов'язком від­значати кожнорічно день знесення панщини у Галичині. Бережансь­ка "Молода Україна" мала моральну й матеріальну підтримку з боку старшого громадянства, й на окрему згадку заслуговує відомий пись­менник у Галичині, Андрій Чайковський4. У травні 1903 р. відбувся у Львові потаємний з'їзд усіх гуртків Галичини, на якому зроблено підсумки праці серед галицької молоді. Для виховування молоді в 1894 р. у Львові засновано руханко-во-спортове товариство "Сокіл", статут якого базувався на статуті чеського "Сокола". Першим його головою був Василь Нагірний, а справником — Володимир Лаврівський, обидва піонери сокільського руху в Галичині й Буковині, який по селах був також і руханково-пожежною організацією. Всі пізніші організації входили до центральної у Львові, відомої під назвою "Сокіл-Батько". Великі заслуги в розбудові "Сокола" педагога Івана Боберського (1873— 1947), який був його головою від 1908 по 1914 р. За його головства товариство поширило свою діяльність на всю Галичину, зокрема у Львівському повіті та на Поділлі.У 1900 р. Кирило Трильовський заснував у селі Завалля Снятинського повіту перший гурток руханково-протипожежного това­риства "Січ", яке скоро поширилося по цілій Галичині, а зокрема на Покутті й Буковині. Ця молодеча організація була здебільшого під впливом Радикальної Партії. Всі локальні організації об'єдну­валися в Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. переймено­вано на "Український Січовий Союз", на чолі якого стояв гене­ральний отаман Кирило Трильовський. Перед вибухом першої сві­тової війни "Січ" і "Сокіл" влаштували на площі "Сокола-Батька" у Львові великий крайовий здвиг молоді для відзначення 100-річчя народим Тараса Шевченка. Обидві ці організації, призначені для тіловиховання молоді, були масовими організаціями, які мобілізу­вали й виховували молодь й налічували бл. 12 000 членів.

2. Наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. Східна Галичина була одним із найбільших осередків єврейського населення в Австро-Угорщині. Згідно з переписом 1900 р. тут проживало майже 619 тис. євреїв,¹ що становило 12,9% від усього населення краю (4735477 осіб)². Для порівняння – у Чехії цей показник становив 1,62%, Сілезії – 1,66%, Моравії – 1,99%³. До цього варто додати, що дані статистики стосовно єврейського населення не є абсолютними, оскільки польська адміністрація Галичини завжди прагнула маніпулювати ними. Як наслідок, значною мірою за рахунок євреїв, кіль кість польського (римо-католицького) населення зростала, а українського (греко-католицького) зменшувалась. За таких обставин єврейське питання стало займати чільне місце в діяльності українських політичних структур, серед яких – Русько-українська радикальна партія (далі - РУРП).Становлення РУРП відбулося 4-5 жовтня 1890 р., коли на зборах ради каль ної інтелігенції, скликаних І. Франком та М. Павликом, було прийнято її прог ра- му⁴. Під нею поставили свої підписи С. Данилович, Є. Левицький, Р. Яросев ич, І. Франко та М. Павлик⁵. До складу партії також входили «молоді» соціал іст и, зокрема О. Терлецький, Т. Окуневський і К. Трильовськ ий. Окремою групою в партії були так звані «молоді» радикали, серед яких Ю. Бачинський, В. Будзи новськ ий, С. Вітик, М. Ганкевич, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охрим ов ич та ін.⁶ Соціальною опорою РУРП були робітн ики та селяни⁷. Її друкован ими органами стали часописи «Народ», «Хлібороб», «Радикал» і «Громадсь кий голос»⁸.Наріжним каменем у програмі РУРП було національне питання. Однак, на шляху його реалізації партія зустрілась із низкою перешкод, передусім поліет нічним складом населення Галичини. За таких умов, партійне керівн ицтво звернуло увагу на єврейське питання, вирішення якого пришвид шило б реа лі зацію власних програмних настанов. Зрештою, радикали усвідомлювали, що на фоні поширення російського та європейського антисемітизму, а також активізації сіонізму, можна було віднайти шляхи для українсько-єврейського порозуміння. Тим більше, що на галицьких теренах антисемітизм не набув значних проявів, а поодинокі селянські виступи мали виключно локальний характер⁹. За таких обставин у грудні 1895 р. на IV з’їзді РУРП прийнято нову редакцію програми партії¹⁰. Її положення фактично стали поглибленням попередньої. Серед них варто виділити вимогу «(…) якнайширшої автономії громад в адміністрації народних шкіл і права презентованя учителів для гро- мад», а також «(...) відданя права презентованя всіх пребенд і властей церков них і адміністрациї маєтку церковного в руки громад віросповідних»¹¹. Трохи згодом роз’яснення цієї програми були вміщені у «Громадському голосі», де зокрема зазначалося, що «(...) всю вину за фінансові проблеми інші партії звалюють на жидів. Жид, кажуть вони, то одинокий лихвар. Однак ми вважа- ємо, що не лише жид висасає наші соки, що і християн ціла купа як круки кряче над хлопським стервом»¹². Більше того, усвідомлюючи свій вплив на українське селянство, партійне керівництво заявляло: «Ми повинні виступати і боротися не проти жидів, а проти тих, що кров нашу п’ють, без огляду, чи то п’явка в жидівським халаті, чи в панським циліндрі, чи навіть реверенді»¹³. Станом на 1898 р. РУРП вже виробила чітку позицію з єврейського пи тан ня. Місію систематизатора у цьому плані взяв на себе І. Франко, з-під пера яко го вийшло програмне доповнення під назвою «Радикальна тактика». У цій бро шу рі є окремий розділ щодо єврейського питання. В одному із розділів І. Фран ко зазначав, що фактично вся програма РУРП побудована так, щоб унеможлив ити в майбутньому «панування жидів і дармоїдів над робучими людьм и»¹⁴. Більше того, Каменяр укотре підкреслював, що «радикали не є антисеміт ами» і не будуть закликати до насильницьких дій проти євреїв¹⁵. Позицію парт ії Ка- мен яр обґрунтував так: «Радикали вміють добре розріжнити і знають, що той жидівський лавердак з пейсами (…) є далеко меншим ворогом хлопа, ніж той цивілізований, уфракований і удекорований жидівський фінанс ист, міліон ер, спекулянт та гуртівник, що обертає міліонами, ходить по під ру ку з ґрафа ми і міністрами, котрому з любим усьміхом стискають руку біскупи та митро по літи. Против тих вселяких п’явок виступають радикали найсильн іше»¹⁶. До цьог о варто зауважити, що І.Франко був найбільш фахово та безпо середньо обізнаним у становищі іудеїв на українських землях. В одній із статей, вміще них у газеті «Діло» ще 1883 року, він зазначав, що «(...) антиє врейськ ий рух, неначе якась заразна хвороба грасує нині по всій Європі, саме там, де знаходить для цього відповідні зародки. Перед ними потрібно нам стерегтися неначе пе ред заразною хворобою»¹⁷. Перу Каменяра також нале жить стаття, опубліко ва на 1887 року, «Семітизм і антисемітизм у Галичині» («Semityzm i antisemityzm w Galicji»)¹⁸, де він наголошував, що «(...) жодна релігія, жодне переко нання, жодна народність і жодна раса не були і не можуть бути предметом нашої ненависті»¹⁹. У грудні 1904 р. прийнято новий варіант програми радикальної партії²⁰. Вона вимагала скасування будь-яких обмежень суспільної рівності й вільн ого куль- турн ого розвитку одиниць (в розумінні меншин. – Н.В.); самовря ду вання україн сько-руському і всім політично залежним народам; усунення мілітаризм у й спрям ування зусилль на примирення всіх народів задля праці над вселюдс ьк им добром²¹. У розділі «політичних справ» наголошувалося на перебудові «(...) австрійської держави на федеративний зв’язок народів, з політичною автон о- мією кожної народності на території, переважно нею заселеній із запевненн ям меншостям усіх політичних і національних прав». У «справах культури й про світи», були вимоги запровадження української мови як урядової та виклад аць- кої в освітніх закладах, «(...) застерігаючи для національних меншостей повне пошануванє прав їх мови, права освіти в рідній мові і розвою рідної культури»²². Свої програмні засади лідери РУРП прагнули втілювати у практичну пло- щину одразу після утворення партії. Уже в грудні 1890 р. з’явились ознаки політичного зближення українських радикалів із єврейською інтелігенцію. Підтвердженням цього стало віче, що відбулося у грудні 1890 р. у Львові. На ньому лідери радикалів разом із представниками єврейської громади одно стайн о виступили за реформу австрійської виборчої системи²³. Редактор «Гро- мад сь кого голосу» М. Павлик так відгукувався про участь єврейської спіль ноти у вічі: «Треба зауважити, спільність робітників жидівських і їх приятелів з християнськими не має нічого спільного з тими задушевними забагами висших польських верств, щоби жидів спольщити»²⁴. Солідарна участь у вічі поляків, євреїв та українців з метою розширення політичних прав, на думку М. Павлика, давала підстави для сподівання на їх поступову реалізацію²⁵. 1892 року радикали підтримали страйкуючих єврейських ткачів у Коло миї, які вимагали покращення умов праці²⁶. Очевидно, що така солідарність не була випадковою і закладала фундамент подальшої українсько-єврейської співпраці. «Може би і наші сільські жиди розуміли, коли не повинні йти проти селян і їх визискувати та шкодити при виборах і боротьбі о політичні права, а радше повинні триматися разом із селянами і разом з ними виборюв ати ліпшу долю для всього робучого народа», – підсумовував часопис «Хлібороб»²⁷.

З початком ХХ ст. радикали в єврейському питанні продовжували незмін- но дотримуватися своїх програмних засад. Про це йшлося в коментарях «Громадського голосу» на запит депутата Галицького сейму Станіслава Стояловського щодо позбавлення єврейського судді права приймати присягу від християн²⁸. Більше того, радикали піддали осуду українських послів (депутатів. – Н.В.), які підтримали цю пропозицію, розцінюючи її як «(...) щось низьке, погане, що просто годі вірити, аби так поступили посли народа, який сам із напруженням всіх сил мусить боротися за кожне своє право. Як можна жадати рівноправності для себе, коли рівночасно жадає обмеження тої рівноправності для інших?»²⁹. З огляду на таку позицію, можна стверджувати, що з-поміж інших політичних сил, радикали най- актив ніше домагалися захисту прав іудеїв, а їхні прагнення взяти участь у вирішенні спірних міжнаціональних питань вказувало на міжетнічну толе рантність і пошуки шляхів співпраці. Важливість єврейського питання для радикальної партії підкреслює той факт, що партійні органи стабільно інформували на шпальтах газет про становище євреїв не лише в Галичині, а й поза її межами. Зазвичай, це була інформація про єврейські погроми³⁰, або ж, для прикладу, констатація факту проведення сіоністського з’їзду³¹. Однак траплялись й аналітичні розвідки, як от в «Громадському голосі» за 1904 р., де в достатньо гострій формі було відреаговано на публікації, присвячені єврейській громаді. Так, за повідом ленн ям часопису, новий міністр внутрішніх справ Росії, князь СвятополкМірський, в інтерв’ю газеті «Echo de Paris», заявляв, що попри намагання вести політику в дусі лібералізму, щодо євреїв будуть уживатися певні обмеження, з метою недопущення їхньої «переваги над православними»³². На слова міністра у радикалів знайшлася наступна відповідь: «Коли російсь- кий міністр гадає, що пара мільйонів жидів може взяти за чуб декілька десятків мільйонів православних, то хіба ті православні повні нездари»³³. Окремо варто наголосити на тому, що лідери РУРП, до певної міри, вияв- ляли зацікавленість внутрішнім життям єврейської громади. Приводом до цього стало те, що наприкінці 1905 р. в єврейському середовищі Галичини почали лунати заклики до розірвання з єврейськими коренями і асиміляції єврейського народу серед поляків³⁴. «І це в той час», – писав «Новий громад- ськ ий голос», – «(...) коли у всіх закутках ведеться боротьба за незалежність національності, коли доктор Бірнбаум у Відні кличе жидів щоб перестали бути «мошками», огидним орудієм пануючої кляси»³⁵. Відомий на той час філософ і громадський діяч Натан Бірнбаум (дійсне прізвище Матіас Ахер. – Н.В.) відкрито виступав проти єврейської асиміляції «з пануючим народом». Він уваж ав, що єврейська громада у Галичині має прагнути до взаємодії з україн- ця ми, які не брали активної участі в антисемітизмі та не вимагали єврейської асиміляції³⁶. Спільною ж проблемою у становищі обох народів була політична залежність, а значить і не складно було знайти шляхи до порозуміння. На початку ХХ ст. спостерігалося прагнення до політичної співпраці в єврейсь кому питанні між радикалами та Українською націонал-демократич ною партією. Її лідер Ю. Романчук на сесії Австрійського парламенту 1906 рок у, анал ізуючи здобутки і втрати у боротьбі за національну самобутність єврейсь- кого народу, зазначав: «Мусимо з чисто тактичного боку сприяти цим зма ган ням, бо тоді сила нашого ворога зменшиться на 600 тис. провідних «з інтересу поляків»³⁷. Поглиблювало ці сподівання і утворення 1905 року Єврей сь кої соці ал-демократичної партії. Її діяльність, а особливо чітка організова ність і швид кість реалізації програмних положень отримали схвальні відгуки радикалів³⁸. Таке зближення на політичному рівні українських радикалів і євреїв викликало і без того жорстку реакцію з боку духовенства, яке переконувало громадськість, що «радикали і соціалісти – то безбожники, вони в бога не вірують. Разом з жидами – бо деж без них обійшлося би, де ходить о зни щення святої віри – хочуть вони перевернути християнство з гори корінем (…)»³⁹. На свій захист та для пояснення власної позиції з цього питання «Громадський голос» опублікував коментар, суть якого зводилася до об’єд- нання навколо спільної ідеї боротьби проти «(...) визиску і гніту зі сторони капіталістів та власників великих посілостей» як радикалів і соціалістів, так і єврейських соціалістів, польських, німецьких та ін. Більше того, радикали характеризували єврейських робітників з позитивної сторони, зазначаючи, що «(...) жидівські товариші далеко завзятіші й певніші від наших у борьбі проти визиску і панування неробів, бо вони більше освічені, тож рабіни не в силі загулюкати їх або застрашити. (...) між жидами є порядні, чесні і харак- терні одиниці яких болить серце, коли вони бачать, як капіталісти, польські пани та жидівські посесори висисають і обкрадають робучий нарід»⁴⁰. Спільність політичної позиції українських радикалів і євреїв визначав той факт, що «жидівські товариші завзято виступають проти безправств і лайдаків так польської, московської або іншої шляхти і рівно ж як і проти визиску зі сторони жидів – посесорів, дідичів, фабрикантів, великих багачів»⁴¹. Отже, напередодні виборів до австрійського парламенту 1907 року пред ставн ики радикалів і сіоністів Галичини підійшли до спільного політичного знаменника. Це стало своєрідним підсумком програмних напрацювань РУРП, утілення яких передбачалося здійснити під час виборчої кампанії. Унаслідок політичних домовленостей 1907 року до австрійського парламенту за допомо гою радикалів було обрано двох єврейських депутатів: львівського адвоката Ген рі ха Габеля та доцента Празького університету Артура Малера⁴². Як зазна ча ли самі радикали, причиною спільного українсько-єврейського голосування було «(...) через вибір сіоністів не допустити на послів двох вшехполяків та помогти жидам усвідомити і цілому світу, що жиди це не поляки, а окремий нарід»⁴³. Показовою також є позиція радикалів стосовно збільшення кількості єврейських голосів, «(...) бо се вказує, що жиди щораз більше опускають поль ську-панську клямку і що колись можуть її цілком опустити, а тоді прийде час поділитися нам з жидами – міськими мандата ми»⁴⁴. Троє єврейських депутатів від Галичини – А. Малер, Г. Габель та А. Штанд – спільно із представником сіоністів із Буковини Б. Штравхером⁴⁵ утворили перший в європейському парламенті єврейський клуб⁴⁶. За підтримк у у виборчій кампан ії, єврейські депутати, у більшості загальних питань, виступали спільно з українськими⁴⁷.Така співпраця відверто непокоїла польську сторону, що приділяла єврейському питанню значну увагу. Утрата впливу на єврейську спільноту Галичини могла призвести до поширення сепаратизму й краху польської політики у міжнаціональних відносинах. На підтвердження такого при пу щення, можна навести роздуми польського дослідника В. Яворського, який, аналі зуюючи виборчу кампанію 1907 року, зазначив: «Єврейський сепара тизм, що з’явився під час виборів, їхня коаліція із соціалістами і українцями проти поляків, вибір зрештою іноземця засвідчив, що треба буде значної розваги і спокою в інших євреїв, щоб поховати у нас антисемітизм. Ми б його вважали нещастям для нашої країни, але сіонізм і його випадкова перемога є звичайним шляхом до нього, тому в сіонізмі мусимо бачити один фермент більший, грізний і згубний для спокою нашої суспільної праці»⁴⁸. Напередодні Першої світової війни діяльність РУРП в єврейському питанні була менш активною, на що звернув увагу Р. Заклинський. На його думку, при реалізації плану партії щодо поділу Галичини, вагому роль відіграватиме голос єврейської громади, а значить взаємна допомога і співпраця на політичному ґрунті сприятиме здійсненню цього⁴⁹.Загалом Радикальна партія з метою підвищення свого авторитету і розширення впливу в середовищі єврейської громади Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. значну увагу приділяла єврейському питанню, суспільна резонансність якого в цей час була достатньо значною. Закладені у програмах принципи автономії громад мали сприяти наданню рівноправності єврейському населенню не лише на папері, а й на практиці. Політична співпраця українських радикалів з євреями була продиктована взаємодопомогою у підтримці тих чи інших національних питань на різних щаблях владної вертикалі. Така позиція українців і євреїв визначалася спільними зусиллями, спрямованими на противагу дій асиміляторів, які стояли на заваді реалізації поставлених завдань. Підтримка українськими радикалами євреїв також мала на меті зняти напругу в міжнаціональних стосунках і в подальшому унеможливити виникнення будь-яких виявів протистояння. До цього варто додати, що зпоміж інших партій Галичини на зламі ХІХ – ХХ ст. позиція РУРП у цьому питанні була найбільш аргументованою і виваженою.Результати співпраці між українськими радикалами і прогресивно налаштованими єврейськими колами, що особливо активізувалися на початку ХХ ст., викликали відверте занепокоєння польської сторони, яка намагалася не допустити консолідованих спільних дій політично залежних народів. Обидві сторони спільними зусиллями впевнено йшли до накресленої мети, проте на заваді її реалізації стала Перша світова війна, що фактично знівелювала політичні напрацювання радикалів.

3. Історико-політична проблематика є органічною, складовою частиною величезного масиву знань про багатобарвну історію України, невід'ємною частиною її інтелектуального прошарку. Безперечно, вона є власною "територією" вітчизняних дослідників. На цьому варто особливо наголосити у зв'язку з тим, що за влучним висловлюванням англійського мислителя А.Дж.Тойнбі історику-фахівцю важливо пам'ятати про розумні межі власної допитливості і "не дозволяти своєму крилатому коневі бігти туди, куди показують очі"¹.

Чільне місце серед актуальних проблем політичної історії України посідають питання, пов'язані з дослідженням процесів зародження, еволюції, діяльності широкого спектру політичних партій, організацій в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. Саме в цей період на українських землях у складі Росії та Австро-Угорщини активно відбувались процеси структуризації політичних рухів, були створені та функціонували строкаті партійно-політичні системи. Однією з характерних особливостей цих партійно-політичних систем було те, що до їх складу входили як національні, так і іннаціональні партії. В ролі таких іннаціональних партій в Наддніпрянщині виступали загальноросійські або загальноімперські партії, а в Західній Україні польські партії. В історичній та політологічній літературі практично відсутні конкретні підрахунки загальної чисельності політичних партій та організацій, які діяли в Східній і Західній Україні на межі ХІХ-ХХ століть. Виняток в цьому відношенні складає стаття М. Пашкова². В ній автор, зокрема, стверджує, що у період від кінця 80-х років XIX сторіччя до переддня Жовтневої революції в Україні за 25 років виникли 104 політичні партії й протопартійні формування"³.

З точки зору наукових критеріальних ознак політичних партій ці статистичні дані навіть наближено не можна вважати історично ймовірними. Вони штучно збільшені і не відповідають реальним показникам чисельності політичних структур в Україні в кінці XIX – на початку XX століття. За нашими приблизними підрахунками в зазначений хронологічний період в Наддніпрянщині діяло біля 20 національних і понад 25 загальноросійських політичних партій і організацій. В цей же час паралельно в Східній Галичині й Буковині існувало близько 15 політичних партій та організацій, з них 4 партії належали до партій польської орієнтації.Національна партійна історія бере початок з кінця XIX ст., коли в Галичині, яка стала, за влучним виразом М. Грушевського, своєрідним "П'ємонтом культурного і політико-суспільного відродження українського народу"⁴, виникли перші партії. Їх створення засвідчило початок невпинного процесу політизації національно-визвольного руху в Західній Україні, стало виявом партійно-політичної диференціації громадського життя в регіоні, швидкої структуризації українського руху. Так, у жовтні 1890 р. була заснована перша легальна українська політична партія європейського зразка. Взагалі вона стала першою модерною селянською партією в Європі соціалістичної орієнтації. Виступивши насамперед на захист інтересів селянства, яке тоді складало понад 90% населення краю, РУРП пильну увагу приділяла вирішенню національно-політичних та культурних проблем і завдяки цьому користувалася значною популярністю в Західній Україні.

І. Франко зазначав, що "заснування радикальної партії сталося початком небувалого у нас досі руху в народних масах..."⁵. Інший сучасник РУРП М. Стахів вказував, що "соціалісти-радикали програли цілу галицьку землю, і вона поволі стала родючою для української справи"⁶. Тому уявити собі без РУРП національний політичний рух в Західній Україні на зламі століть неможливо. Тим більше, що Русько-українська радикальна партія першою ввела до своєї програми (1895) постулат повної політичної самостійності українського народу.⁷ РУРП мала не лише крайове (регіональне), але й всеукраїнське значення. Вона першою вжила у назві термін "український", тим самим підкреслюючи етнічну і територіальну соборність усіх українських земель. Еволюційні процеси в РУРП привели до того, що з радикальної партії виділилася нечисленна група марксистів, які у вересні 1899 р. утворили Українську соціал-демократичну партію як складову частину соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПП).⁸ У грудні 1899 р. в результаті укладення компромісу між політичним товариством "Народна Рада" і національно-радикальною групою РУРП була створена Українська національно-демократична партія (УНДП)⁹. УНДП стала в краї найчисельнішою та найвпливовішою політичною партією, яка за своєю побудовою нагадувала широкий політичний рух.Ще раніше у 1896 р. окремі представники народовського табору заснували в Галичині Католицький русько-народний союз (КРНС)¹⁰. У 1911 р. він переріс у Християнсько-суспільний Союз¹¹. Інша його назва – Руська християнсько-соціальна партія¹². Відносно сильні позиції на зламі століть в суспільно-політичному житті Галичини, Буковини і Угорської Русі займала Руська національна партія або так звана "Русско-Народная партия"¹³. Її досить часто називали москвофільською або старорусинською.
Отже, до початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократична партія), двох лівих (Українська радикальна партія і Українська соціал-демократична партія) і однієї консервативної (Католицький русько-народний Союз) партій, а також москофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України.Потрібно зазначити, що всі основні галицькі національні партії були масовими, мали вже чітку організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань.Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.Політичний простір Східної Галичини на межі століть був представлений і польськими партіями. Це, зокрема, Польська консервативно-шляхетська партія, партія демократичного спрямування – Стронніцтво Людове, Польська партія соціал-демократії Галичини і Сілезії, а також партія польських національних демократів (ендеків)¹⁴.В кінці XIX – на початку XX століття відповідні партійно-політичні структури були створені і на Буковині, тут діяли політичне товариство "Народная Рада"¹⁵, Національно-демократична та Радикальна партія¹⁶.
На початку XX століття швидка структуризація політичного руху відбулась і в Наддніпрянщині. Саме в цей період на східноукраїнських землях виник цілий ряд українських національних партій: Революційна українська партія (РУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська соціал-демократична "Спілка", Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Названі організації, хоч і не були масовими, але знаходились у верхній частині українського партійного реєстру, в їх програмах і діяльності повністю відбились усі особливості українського національно-політичного руху початку XX ст., що розгортався на теренах Російської імперії¹⁷. Реальні дії національних партій, хоч і розрізнені, засвідчили відкритий перехід українського руху у політичну фазу.
До партійно-політичних структур, які існували на теренах Східної України в зазначений період, належали також політичні організації, товариства. Серед них можна назвати Братство тарасівців, Групу українських соціалістів-федералістів, Групу українських соціал-демократів І. Стешенка і Л. Українки, Товариство українських поступовців (ТУП), Спілку визволення України тощо.Невід'ємною частиною партійно-політичної системи, яка склалась у Наддніпрянщині на початку XX ст., були також місцеві відділи досить чисельних та впливових загальноросійських політичних партій та організацій.Політичні партії, організації Східної та Західної України кінця XIX – початку XX століття належали до різних політичних угрупувань, таборів, відрізнялися між собою чисельністю, соціальним складом, електоратом, програмно-теоретичними засадами, ідеологічними платформами, світоглядом, політичною метою і завданням, організаційним устроєм, специфікою теоретичної і практичної діяльності, тактикою, впливом на соціальні верстви населення, характером взаємин. Спектр політичних партій України був досить широким, майже безмежним, неосяжним: від правих монархічних, буржуазно-поміщицьких партій, консервативних партій до партій ліворадикального напрямку. Враховуючи наявність широкої політичної палітри в Україні на межі ХІХ-ХХ століть, розмаїття партійно-політичних структур, інтенсивний процес формування багатопартійних систем, їх суттєвого впливу на плин соціально-економічного, громадського, культурного життя українських та загальноросійських політичних партій, організацій кінця минулого –початку сучасного століття є досить актуальним з точки зору сенсу історичного пошуку, поглиблення пізнання суті, динаміки соціально-політичних явищ та процесів тогочасної української дійсності. Варто зауважити, що значна кількість досить чисельних і впливових політичних партій і організацій, які виникли на політичних теренах України в кінці XIX – на початку XX століття, відповідала існуючому розмаїттю альтернативних варіантів суспільного, національно-політичного розвитку східноукраїнських та західноукраїнських земель.Кожна з політичних партій, які діяли на загальноукраїнському політичному просторі, в добу буржуазної модернізації мала потенційні можливості для реалізації стратегічних і тактичних задумів. Проте жодна з українських політичних партій так і не змогла як в силу історичних обставин, так і в результаті наявності слабких сторін їх діяльності реалізувати свій варіант соціальної і національної програми. В той же час своєю діяльністю вони в значній мірі підготували ґрунт для національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Незважаючи на значну відмінність програм, тактичних засобів, методів боротьби, соціальних і національних ідеалів поступово викристалізовувались два основні стратегічні напрямки їх діяльності. Перший шлях реформ розрахований на поступове, еволюційне трансформування існуючої суспільної організації у нову цивілізаційну якість. І другий – розрахований на стрибок у новий стан – шлях радикальних засобів революційного зламу, руйнування наявного устрою, офіційного політичного режиму у найкоротші терміни.
Досвід вітчизняної та зарубіжної історії XX століття переконливо засвідчив, що не лише політичне, але й економічне та культурне життя країн, народів, націй неможливе без партійного ракурсу. І це цілком закономірно. Адже історія є рух через альтернативи і варіанти, за якими часто стоять політичні партії, які, в свою чергу, виражають волю, інтереси, надії, сподівання відповідної частини населення. Важливо наголосити на тому, що утворення політичних партій демонструє історичну закономірність подолання авторитарних режимів. Динамічне і стабільне суспільство не може сьогодні існувати поза партійними рамками. Партійна система є способом існування держави новітнього часу, яка забезпечує оптимальні відносини між владою і широким загалом мас. Потрібно також зазначити, що в переломні події історії, такі, як, наприклад, народно-демократична революція 1905-1907 рр., Лютнева революція 1917 р., українська революція 1917-1920 рр, діяльність дуже впливових масових і, разом з тим, енергійних, соціально-активних політичних партій, як українських, так і загальноросійських, мала доленосне значення для України та її народу.
Однією з провідних тенденцій сучасного етапу розвитку незалежної української держави є формування громадського суспільства, багатопартійної політичної системи представницької демократії. В цьому зв'язку досить закономірним є поновлення наукової зацікавленості різними напрямками і течіями вітчизняної і російської суспільно-політичної думки, політичними партіями і організаціями, зростання інтересу як вчених, так і пересічних громадян до політичної історії України, в тому числі й до періоду початку XX століття.Масовий читач, в свою чергу, очікує новітні, виважені ґрунтовні дослідження з допомогою яких через призму власного світогляду прагне самостійно розібратися в складних і драматичних перипетіях політичної історії України кінця минулого – початку сучасного століття.Зараз, як ніколи раніше, виникла нагальна потреба всебічно осмислити історичний процес, з'ясувати сутність соціальних і політичних концепцій основних партій і організацій України в зазначений період, дати об'єктивну оцінку тому чи іншому політичному лідеру.Це завдання тим більше актуальне, якщо враховувати ту обставину, що протягом багатьох десятиліть політична історія України початку XX ст. вивчалась та інтерпретувалась досить схематично і упереджено. Цілком очевидно, що науковий, об'єктивний, позбавлений ідеологічного кліше аналіз історії зародження, ідейного становлення, організаційного оформлення, теоретичної і практичної діяльності політичних партій та організацій, які виникли на теренах Росії та Австро-Угорщини в кінці ХІХ – на початку XX століття, має як пізнавальне, так і певне практично-політичне значення.Завдання глибокого вивчення, творчого засвоєння й використання історичного досвіду української багатопартійності обумовлено ще й тим, що на сучасному етапі державного відродження України виникла і діє ціла низка партій і організацій, які генетично пов'язані з партійно-політичними структурами, що діяли в Східній та Західній Україні в кінці XIX – на початку XX ст., намагаються відродити їх традиції. Значна частина новітніх політичних партій України є спадкоємцями світогляду, політики та тактики тих партій, які діяли на початку століття. Тому потрібно ґрунтовно досліджувати, творчо вивчати і вірно з демократичних світоглядних позицій оцінювати історію всіх основних політичних партій, які діяли в кінці XIX – на початку XX століття в Україні.Відновлення в сучасних умовах багатобарвної мозаїки вітчизняних політичних партій і організацій, нагальна потреба в об'єднанні їх зусиль для розбудови власної держави, загальнонаціональної консолідації українського суспільства вимагає всебічного наукового дослідження складної, в значній мірі драматичної партійно-політичної історії початку XX століття, засвоєння її повчальних уроків.Громадсько-політичні процеси, які відбуваються в Україні на новітньому етапі державотворення, певною мірою схожі з політичними проблемами переходу на початку XX століття від авторитарної самодержавної влади до конституційного демократичного суспільства, політична тканина якого немислима без розгалуженої мережі політичних партій, організацій, цивілізованих взаємовідносин між ними, політичного плюралізму.За твердженням американського політолога Р. Дала "наявність чи відсутність політичних партій, які змагаються між собою за владу, можна використовувати як випробування лакмусовим папірцем на наявність чи відсутність у даній країні демократії"¹⁸.Вивчення історичного досвіду формування та функціонування різних політичних сил України в кінці XIX – на початку XX століття сприятиме утвердженню в суспільній свідомості думки про те, що вчасне розв'язання політичних конфліктів, подолання фатальних розколів між партійною елітою і народом, готовність до розумних тактичних компромісів, консолідація національно-демократичних сил в межах єдиного геополітичного простору України є важливим гарантом від повернення політичних партій та організацій України на проторений в минулому їх попередниками шлях.Дійсно наукове, правдиве відтворення всеохоплюючої картини політичних подій в Україні наприкінці XIX – на початку XX століть може стати методологічним ключем для розуміння багатьох суспільно-політичних проблем сучасності, корисним надбанням політичних партій і рухів, незалежно від їх соціальної орієнтації.Об'єктивний, неупереджений аналіз історії політичних партій Наддніпрянщини та Галичини сприяє формуванню у людей сучасної політичної культури, демократичного світогляду, національної самосвідомості, виваженої громадянської позиції на новітньому етапі розвитку України. Злободенність цього завдання пов'язана й з тим, що процес розбудови сучасної української держави вимагає від її творців та народних мас високого рівня політичної культури й політичної відповідальності. На жаль, ці проблеми різними політичними силами, партіями, організаціями, рухами, державними діячами, політичними лідерами вирішуються в основному незадовільно. Творче переосмислення українського історико-політичного досвіду вони здійснюють досить повільно. А саме він є камертоном сучасних проблем вітчизняної багатопартійності.Доводиться констатувати, що багатий досвід діяльності національних та російських партій в Україні на зламі століть залишається маловідомим та незатребуваним у повній мірі навіть тоді, коли в нових умовах існування української незалежної держави гостро стоїть питання формування нової історичної свідомості, політичної освіти та культури.Отже, ретельне, всебічне вивчення історії зародження, генези різноманітних аспектів діяльності українських та іннаціональних партійних структур в кінці XIX – на початку XX століття без сумніву має наукове, пізнавальне і політичне значення.

Дата добавления: 2015-09-29