Вступ Розділ 1. Теоретичні основи дослідження побутової лексики 1.1. Визначення поняття побутова сфера 1.2. Суть поняття “лексика побутової сфери” Розділ 2. Аналіз побутової лексики у

План

Вступ
Розділ 1. Теоретичні основи дослідження побутової лексики
1.1. Визначення поняття "побутова сфера"
1.2. Суть поняття “лексика побутової сфери”
Розділ 2. Аналіз побутової лексики у творі “ Жовтий князь ”
2.1. Семантична класифікація побутової лексики

2.2. Використання лексики побутової сфери та її функції у романі“ Жовтий князь ” Василя Барки
Висновки
Список використаної літератури

Зміст

Вступ……………………………………………………………………..
Розділ 1. Теоретичні основи дослідження побутової лексики………………..
1.1. Визначення поняття "побутова сфера"………………………………………
1.2. Суть поняття “лексика побутової сфери”………………………………..
Розділ 2. Аналіз побутової лексики у творі “ Жовтий князь ”…………………..
2.1. Семантична класифікація побутової лексики ………………………………
2.2. Використання лексики побутової сфери та її функції у романі“ Жовтий князь ” Василя Барки”…………………………………………………………
Висновки………………………………………………………………………
Список використаної літератури…………………………………………..

Вступ

Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється специфічним побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння, розваг, звичаїв певної соціальної групи людей чи жителів певної території.

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар (жовтень – худень, листопад – пухлень, сiчень – могилень, і т.д.)

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць – мов карб, мiсяць – мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць – як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр'ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього – руйнування сiльської церкви.

Хлiб – ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Органiчне єднання людини – Божого творiння i церкви – посередника мiж Богом i людьми.

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокою лють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий – ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє.

Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, «пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем».

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський – родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi, пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi – буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Харитина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами – дорослих, казками – дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого…

Актуальність дослідження. Творчий доробок Василя Барки (Очерета), неординарного представника українського діаспорного письменства, усе ще недостатньо вивчений. Також довший час тема голодомору замовчувалась, і у літературній критиці також. Так як роман В. Барки «Жовтий князь» є чи не найвизначнішим і одним з найбільш правдивих творів про голодомор 1932–33 років, то актуальним на даний час є детальніше вивчення цього роману

Об'єкт дослідження – роман Василя Барки «Жовтий князь».

Предмет дослідження – побутова лексика роману «Жовтий князь»

Теоретичне і практичне значення роботи. У сфері внутрішньогалузевого застосування висновки про специфіку художнього відображення тоталітарної дійсності розширюють проблемний діапазон досліджень з теорії літератури, поглиблюють розуміння основних тенденцій діаспорної прози, еволюції українського роману ХХ ст. в цілому.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження побутової лексики

1.1. Визначення поняття "побутова сфера"

У підручниках з лексикології та стилістиці даються визначення тих чи інших лексичних пластів з точки зору сфери їх вживання і з точки зору експресивно - стилістичної.

Але визначення поняття «сфера вживання» у таких підручниках відсутня.

Слова «побутов», «побут» вживаються у значенні «рухоме майно». Семного складу цього значення включає чотири семи: 'матеріальні цінності', 'матеріальні цінності в їх сукупності', 'певний вид майна', 'приналежність' [19, с.83]. Мабуть,слово «побут» співвідноситься зі значенням слів «жирний», «здоровий», тому що «Здороветь» і «товстіти» може тільки той, хто має 'достаток, майно'.

У пам'ятках давньоруської мови ХІ - XII століть слова «побутов» і «побут» вживалися вкрай рідко, в основному в значенні «рухоме майно». Це слово не вживається ні в церковно-юридичній літературі, ні в офіційно-ділової писемності.

У сполученнях з відіменникові прикметниками, що вказують своїм значенням на місцезнаходження певних предметів, речей і їх призначення, слово «побут» позначає 'сукупність предметів, речей будь-якого вжитку'. Т.ч., до семам, що становить значення 'рухоме майно', додається ще одна: "той чи інший конкретний ужиток, де застосовується майно '.

Отже, слова «побутов», «побут» пов'язані з позначенням конкретного виду майна - 'майна рухомого'. Слід зазначити, що в подальшій своїй історії слово «побут» переходить з розряду конкретної лексики в більш абстрактну лексичну групу і позначає 'звичай, уклад життя'. Така семантична трансформація намічається вже в XVII столітті [19, с. 85-86].

Слово «побут» зараз тлумачиться як 'повсякденне життя з встановленими правилами, звичаями, звичками' [27, с.38].

На підставі цього визначення поняття "побутова сфера" визначається наступним чином: «це існуюча в дійсності повсякденнежиття з усталеними правилами, звичаями, звичками».

1.2. Суть поняття “лексика побутової сфери”

«Лексика (від. гр. lexis – слово) – це сукупність уживаних у мові слів, з якими пов'язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку»[2].

Слово «побут» тлумачиться як повсякденне життя з встановленими правилами, звичаями та звичками.

Отже і поняття «побутова сфера» можемо описати так: це існуюче в дійсності повсякденне життя з усталеними правилами, звичаями та звичками. А лексика побутової сфери тоді – це лексика, областю розповсюдження якої є повсякденне життя. Вивчення побутової лексики важливе не лише через те, що вона цікава з лінгвістичної точки зору, але й тому, що вона говорить про багатство матеріальної культури народу.

Слова щоденного вжитку стоять на першому місті, оскільки саме їх вивчають діти, починаючи розмовляти, й іноземець, приїхавши в іншу країну, спочатку вивчає побутову лексику. Здавалося би, що побутова лексика існує в кожній культурі, тому мала б перекладатися без проблем.

Але все ж при перекладі стикаємося із важкістю знайти відповідник певній реалії, яка існує лише в одній культурі народу. В цій галузі існує багато питань, відповіді на які важко знайти.

Перекладаючи реалію, що існує лише в одній культурі потрібно дібрати найкращий відповідник, що не завжди стає можливим. Адже, наприклад, таке слово як макітра ми не можемо перекласти на чеську мову як moždíř, бо для цієї чеської лексеми існує інше українське слово – ступа. Також ми можемо не перекладати взагалі, зробивши алітерацію слова, а у виносці в кінці тексту пояснити і розповісти про цей предмет..

Лексика побутової сфери – це лексика, областю розповсюдження якої є повсякденне життя.

Деякі тематичні групи лексики, що позначають предмети матеріальної культури, складаються з практично однозначних слів (велика частина назв взуття, головних уборів, прикрас, одягу). Інші тематичні групи складаються з неоднозначних слів (назви судин, тканин, видів їжі, хутра). Порівняємо: лісіца1 (назватварини) і лісіца2 (назва хутра); локоть1 (рука, частина руки) і локоть2 (застаріла міра довжини) [15, с.246].

Найпростішу і разом з тим найбільш рідкісну семантичну структуру мають групи, що складаються з однозначних термінологізірованних слів.

Найбільш типові для побутової сфери лексико-тематичні групи, що складаються з двозначних слів.

Побутова лексика, як лексика, що відображає матеріальну культуру, вживається у побутовій сфері. У цей лексичний пласт входять лише слова, які називають предмети чи явища.

Залежно від мети висловлювання говорить або пише вибирає з лексичної системи української мови потрібні йому слова.

Подібні явища обумовлені функціонально-стильових розшаруванням української лексики, тобто наявністю в ній таких лексичних одиниць,вибір яких залежить від їх передбачуваної ролі в процесі реалізації однієї з функцій мови:спілкування, повідомлення чи вплив.

У функції спілкування (тобто комунікативної) використовуються, як правило, слова розмовного стилю, в функції повідомлення і впливу - слова одного з книжкових стилів (офіційно-ділового, наукового, газетно-публіцистичного), а також стилів художньої літератури [20, с.116].

До розмовно-побутової лексики відносяться слова, використовувані в повсякденному спілкуванні. Вони в цілому не порушують загальноприйнятих літературних норм, проте їх вживання в інших стилістичних групах було б недоречним.

Подібні слова мають нерідко і додаткової яскраво вираженою забарвленням: несхвально, жартівливо-фамильярная і т.д. До цього типу належать розмовні слова, утворені за допомогою зменшувальних або збільшувальних суфіксів, а також інших суфіксів суб'єктивної оцінки.

Від власне розмовної лексики помітно відрізняються просторічні слова, які за своєю експресивно-стилістичному забарвленню виявляються ще більш зниженими: авоська (важка сумка), чмокати (цілувати) [20, с.119].

За своїм вживання розмовно-побутова лексика належить до загальновживаної. «До загальновживаної лексики, відносяться слова, використання яких нічим не обмежена. Така лексика складає стійку основу російської мови. У неї входять слова з самих різних областей життя сучасного суспільства: політичної, економічної, культурної, побутової і т.д. [6, с.77]

Крім загальновживаної існує лексика обмеженого вживання.

Загальновживані слова являють собою найбільш звичайні і широко поширені найменування предметів, явищ, якостей, дій, в однаковій мірі використовуються і в побутовому мовленні, і в діловому, науковому і технічному стилі, і в художній літературі.

Прикладом їх можуть бути такі назви предметів, понять, як будинок, двері, стіл, двір, вулиця, дерево, риба, птиця, кінь, голова, обличчя, рот, нога, день, ніч, весна, літо, час, рік, минуле, майбутнє, робота, відпочинок, розмова, ходьба і т.д.; назви якостей і обставин: веселий, твердий, теплий, жирний, червоний, кам'яний, сміливий, швидко, повільно, пізно,світло, завтра, пішки і т.д.; назви дій і станів: йти, їхати, різати, писати, ставити, нести, сидіти, чекати, кашляти і т.д. [6, с.78].

Будучи загальнопоширеними найменуваннями всього навколишнього, слова цього роду становлять основне ядро словника. Вони потрібні всім і використовуються найбільш часто. З ними кожен російський стикається ще в дитинстві, і в області лексики вони складають основу того, що ми називаємо рідною мовою.

Багато хто з цих слів здавна існують в словникуросійської мови і утворюють стійкий багатовікової шар, що забезпечує самобутність російської мови.

З точки зору стилістичної забарвленості лексика побутової сфери є «стилістично нейтральної предметної лексикою» [12, с.167]. Але цей пласт слів може мати відповідності серед слів з емоційним забарвленням. Наприклад, серед діалектних слів: курінь-хата,хата; Столешніков-скатертину; рушник-рушник та ін [6, с.98].

Лексику побутової сфери з експресивно-стилістичної точки зору заповнюють нейтральні слова.

Розмовно-побутова лексика відрізняється від межстилевой своєї специфічної експресивно-стилістичним забарвленням (фамільярності, бранності, іронії, жарту, ласки, презирства і т. д.).

Слова розмовно - побутовий лексики, називаючи що-небудь, дають також і певну оцінку званого побутової. Лексика побутової сфери зазвичай не є оціночною.

До розряду книжкової лексики слова побутової сфери не можна віднести з тієї причини, що книжкова лексика має стилістичнимзабарвленням книжності, навіть вживаючись в усному мовленні.

Самі по собі слова побутової сфери експресивно-стилістичного забарвлення не мають, але вживаючись у певних контекстах вони її купують.

Так, наприклад, багато авторів вживають такі слова у своїх творах для вираження авторської іронії, гумору, для різних протиставлень.

Такі слова на тлі лексики «високого» стилю здаються стилістично зниженими. І це додає художнього твору певну експресивність.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що до лексики побутової сфери належать слова, що є іменами іменниками, які називають предмети і явища побуту, звичаї, матеріально-культурні цінності.

Функції побутової лексики в художніх творах різноманітні.

Розділ 2. Аналіз побутової лексики у творі “ Жовтий князь ”

2.1. Семантична класифікація побутової лексики.

Вивченню побутової лексики присвячено багато праць. Перші дослідження зазначеної лексики мають здебільшого етнографічно-географічний та історичний характер.

Семантична диференціація лексики – це класифікація лексики по схожості значення. При семантичній класифікації весь словник може бути розділений на групи однопольових словарних одиниць, зв'язаних схожістю дефінуючого значення (інакше: тематично об'єднаних словарних одиниць або одиниць, що належать до одного семантичного поля). При семантичній класифікації лексики в ній виділяють синонімічні та антонімічні ряди.

Сюди можна віднести працівідомих етнографів Д. Зеленіна, Г. Маслової, К. Матейко, Х. Вовка, В. Зайченка, Г. Стельмащук, Т. Ніколаєвої, М. Маркевича, К. Полянської, О. Тищенка, П. Чубинського, Т. Гонтар та інших.Упродовж останніх десятиліть побутова лексика стала об’єктом вивчення для багатьох лінгвістів. Дослідження багатьох тематичних груп побутової лексики дає нову цінну інформацію, що розширює емпіричну базу української діалектології. Тематичні й лексико-семантичні групи лексики є основними типами лексико-семантичних систем.

Тематична група лексики – це історично сформоване структурно-семантичне ціле, в яке можуть входити лексико- семантичні групи на правах сегментів єдиної системи [6, 13].Тематичний склад підгаєцької діалектної лексики надзвичайно багатий, і різноманітний як у кількісному, так і в якісному планах. Тут мається на увазі по-перше, словниковий склад говору і, по-друге, його семантичні мікрополя, що утворюються значеннями лексем. Уся досліджена побутова лексика Підгаєччини групується у більші тематичні групи, які, в свою чергу, розпадаються на менші об’єднання –лексико-семантичні групи. На особливу увагу заслуговують такі тематичні групи, як: “назви одягу і взуття”, “назви їжі”, “назви кухонного начиння”, “назви господарських приміщень”. Кожна із тематичних груп має складну внутрішню структуру: у їх складі менші лексико-семантичні парадигми об’єднуються на підставі спільності семантики. Для всіх вище зазначених ЛТГ однією з інтегральних ознак є наявність регулярних опозицій сем, що формуються багатьма типовими диференційними ознаками [4, 16]. Дослідження побутової лексики здійснюється на рівні лексема –семема. Виділено ті частини опорної моделі, яка має в говірці різне членування. Групи слів, що відповідають опорній моделі, вважаються лексико-семантичними парадигмами.

Семантичний бік лексеми – семему – формують семи, властиві даній семемі. “Сема – це мінімальна гранична одиниця плану змісту. Семи відображають у мові різні боки і властивості позначуваних предметів і явищ дійсності. Сема є операційною одиницею компонентного аналізу при дослідженні семантичного поля слів і лексико-семантичних варіантів слів та виявлення їх подібності і відмінності” [6,437]. Усі комплексні одиниці класифікації й опису лексики, перебувають між собою у відношеннях послідовного включення. Найдрібнішою одиницею є лексико-семантична парадигма – набір лексем, які позначають один денотат. У позамовному просторі лексико-семантичні групи співвідносяться з групою реалем, які об’єднуються спільністю їх властивостей і призначення. Характерною ознакою структурної цілісності досліджуваних лексико-семантичних груп є гіперо-гіпонімічні відношення компонентів, що виявляються у наявності зон семантичного синкретизму лексем, дериваційних зв’язків між елементами суміжних лексико-семантичних груп.

Тематична група назв одягу, складається з окремих лексико-семантичних груп та утворює складну і розгалужену систему, що організована опозицією структурних її елементів за диференційними ознаками [3, 74]. Це одна з найдавніших груп лексики, що пов’язана з матеріальною культурою суспільства. Для визначення семантики лексем аналізованої тематичної групи ми використовуємо лінгвістично- етнографічну наддіалектну сітку-модель. Інтегральною ознакою сітки-моделі, виступає наявність регулярних опозицій сем типових для назв одягу: “спосіб виготовлення”: ‘шитий’ –‘в’язаний’ – ‘тканий’ – ‘вишитий’; “крій”: ‘довгий’ – ‘короткий’ – ‘до колін’ – ‘нижче колін’ – ‘до талії’ – ‘нижче талії’ – ‘з рукавами’ – ‘без рукавів’ – ‘з коміром’ – ‘без коміра’ – ‘з капюшоном’ – ‘без капюшона’; “матеріал”, з якого виготовлено одяг: ‘шкіряний’ – ‘хутряний’ – ‘полотняний’ – ‘ватний’ – ‘неватний’; “спосіб носіння”: ‘верхній’ – ‘спідній’; “час носіння”: ‘весняний’ – ‘зимовий’ – ‘літній’ – ‘осінній’ – ‘від дощу’ – ‘від холоду’; “загальновживаний”: ‘місцевий’ – ‘сільський’ – ‘буденний’ – ‘старий’ – ‘святковий’ – ‘чоловічий’ – ‘жіночий’ – ‘дитячий’. Назви взуття також становлять свою складну цілісність. Лексеми, що її утворюють, пов’язані тісними дериваційними і семантичними зв’язками, об’єднують спільні кореляції, що відбивають диференціацію реалій за: “матеріалом”: ‘шкіряне’ – ‘гумове’ – ‘суконне’; “часом носіння”: ‘зимове’ – ‘літнє’ – ‘весняно-осіннє’; “за статтю”: ‘чоловіче’ – ‘жіноче’; “призначенням”: старе’ – ‘нове’ – ‘святкове’. Сюди ж Описуючи побутову лексику Підгаєччини за цією моделлю, народні назви одягу та взуття можна об’єднати в ряд лексико-семантичних груп:

1) загальні назви одягу;

2) назви святкового одягу;

3) назви старого одягу;

4) назви білизни;

5) назви головних уборів:

а) чоловічі;

б) жіночі;

6) назви плечового одягу:

а) назви верхнього одягу;

7) назви поясного одягу:

а) чоловічого;

б) жіночого;

8) назви елементів, деталей одягу;

9) назви взуття:

а) загальні назви взуття;

б) назви зимового взуття,

в) назви літнього взуття;

г) назви шкіряного взуття та його деталей;

ґ) назви гумового взуття

Лексико-семантична група назв одягу складається з давніх та інноваційних номінацій, функціональне навантаження яких часто однакове. Фрагментарність опису аналізованої ТГЛ в українському діалектному континуумі детермінує необхідність системного аналізу кожної ЛСГ назв одягу, які характеризуються окремими ознаками.

Певними лексико-семантичними особливостями характеризуються назви кухонного начиння. Назви посуду – це кількісно помітний розряд лексики, який в українській літературній мові характеризується певними семантико-словотвірними особливостями.

Склад цієї тематичної групи неоднорідний, а поняттєва система складна, бо ця тематична група існує на перетині інших тематичних груп (начиння, посуд виробничого призначення, знаряддя, за допомогою яких готується їжа тощо), вбираючи їх лексику, різну за кількісним і якісним складом [10, 189].

У назвах посуду Підгаєччини чітко виявляються диференційні ознаки, що на наддіалектному рівні характеризуються ланцюгом семем: “функціональне призначення”: ‘для води’ – ‘для молока’ – ‘для чаю’ – ‘для напоїв’ – ‘для страв’ – ‘для варіння’ – ‘для випікання’ – ‘для смаження’; “матеріал виготовлення”: ‘металевий’ – ‘дерев’яний’ – ‘керамічний’ – ‘скляний’; “розмір”: ‘великий’ – ‘малий’. У номенклатурі назв посуду виділено різні за обсягом і структурою групи слів, об’єднані тематично і функціонально. На основі опозицій серед великої кількості тематично однорідних груп у досліджуваній лексиці ми вирізнили такі лексико-семантичні групи назв посуду:

1) загальні назви посуду;

2) назви посуду для напоїв;

3) назви посуду для приготування їжі:

а) посуд для варіння;

б) посуд для смаження;

в) посуд для випікання;

4) назви металевого посуду;

5) назви скляного посуду;

6) назви глиняного посуду.

Тематична група “назви їжі та напоїв”, містить невичерпну мовну, історичну та етнографічну інформацію. Вона повною мірою відображає народні соціально-економічні умови, ступінь розвитку суспільного організму й культурну спадщину поколінь.

Характер харчування залежить від багатьох чинників: соціальних, історичних та природно-географічних умов, господарсько-культурної специфіки [5, 3]. Як і інші словникові об’єднання в опільському діалекті, насамперед характеризується складною іманентною структурою та багатоплановими зв’язками [11, 114]. Вона має в собі відносно автономні мікрогрупи лексики, віднесення яких до однієї тематичної групи відбувається на засадах логіко-поняттєвого характеру. До складу цієї лексики входятьтрадиційні й інноваційні утворення, пов’язані з різними етапами розвитку матеріальної культури [2, 70].

Назви їжі, які побутують на Підгаєччині, становлять організовану систему, елементи якої тісно пов’язані між собою. Об’єднуючись навколо однієї гіперонімічної назви, семи перебувають у відношеннях опозиції, реалізуючи різні ДО: “стан приготування їжі”: ‘рідка’ – ‘смажена’ – ‘печена’ – ‘варена’ – ‘сира’; “час споживання їжі”: ‘обід’ – ‘ранок’ –‘вечір’; “види страв”: ‘з борошна’ – ‘з молочних продуктів’ – ‘рослинна’ – ‘тваринна’.

На основі семантичних опозицій підгаєцької лексики лексико- тематичну групу “назви їжі та напоїв” моделюємо за таким рядом лексико- семантичних груп:

1) загальні назви їжі;

2) назви страв із борошна;

3) назви на позначення молока й молочних продуктів;

4) страви з рослинних продуктів;

5) назви страв з тваринних продуктів;

6) назви рідких страв. Лексика на позначення господарських приміщень є невід’ємною складовою побутової лексики Підгаєччини. Назви господарських приміщень, як і взагалі тематичну групу побутової лексики, “можна досліджувати в кількох аспектах. По-перше, за її складом можна простежити один із шляхів архаїзації словникового складу мови у зв’язку із зникненням реалій, позначуваних певними словами. По- друге, у цій термінології зростає кількість нових найменувань” [8, 81], що дозволяє виділити й зафіксувати інноваційні елементи досліджуваної тематичної групи лексики на зазначеній території. Водночас ця лексика залишається індикатором щодо джерел формування новожитніх говірок, зберігаючи тісні зв’язки з вихіднимидіалектами.

Дослідженням конкретного лексичного матеріалу притаманне розмежування лексико-семантичних груп та тематичних груп лексики як основних типів лексико-семантичних систем. Під час виділення певних лексико-семантичних груп у межах досліджуваної тематичної групи було взято до уваги насамперед основні опозиції та призначення реалії, які становлять основу логіку-предметного членування тематичних груп лексики назв господарських приміщень.

Тематична група лексики “назв господарських приміщень” має складну внутрішню структуру. Її складовими є лексико-семантичні групи, компоненти які об’єднані на підставі спільної семантики лексем належних до розглядуваної тематичної групи, Інструментом для виявлення семантики лексем послужила лінгво-етнічна наддіалектна сітка-модель: приміщення для тварин (корів, коней, овець, кіз, свиней, птиці), приміщення для зберігання продуктів харчування (овочів, фруктів, консервованих і засолених продуктів), приміщення для зберігання зерна (пшениці, вівса, ячменю, кукурудзи), приміщення для зберігання соломи, приміщення для зберігання снопів. Усі назви протиставляються багатьма диференційними ознаками: “матеріал для побудови”: ‘цегла’, – ‘камінь’, –‘дерево’; “призначення приміщень”: ‘для корів’ – ‘для птиці’ – ‘для овець’– ‘для коней’ – ‘для зберігання продуктів харчування’ – ‘для зберігання зерна’ – ‘для зберігання соломи, сіна, снопів’ – ‘для зберігання кукурудзи’; “часом використання”: ‘літні’ – ‘зимові’. Ураховуючи основні ознаки денотатів, що вказують на функцію, форму, матеріал, суміжність порівнюваних реалій, у складі тематичної групи лексики назв господарських споруд було виділено такі лексико- семантичні групи та поодинокі лексеми, що не входять до складу жодної лексико-семантичної групи:

1) загальні назви приміщень;

2) назви приміщень для свійських тварин;

3) назви приміщень для зберігання зерна, снопів, полови, соломи;

4) назви приміщень для зберігання продуктів харчування

Тематична група лексики назв господарських приміщень утворює складну, розгалужену систему лексико-семантичних груп та окремих лексем поза цими групами.

Отже, структурна організація побутової лексики Підгаєччини засвідчує, що тематичні групи на обстеженій території являють складну та багатопланову систему, яка функціонує в межах окремих лексико- семантичних групах.

Усі лексико-семантичні об’єднання утворюють структурну цілісність, що виражено в наявності єдиного структурного центру, взаємозв’язків між одиницями різних лексико-семантичних груп, зокрема дериваційних зв’язків між елементами суміжних мікрогруп

2 .2. Використання лексики побутової сфери та її функції у романі“ Жовтий князь ” Василя Барки ”

За жанром «Жовтий князь» – роман, про що говорить сам В. Барка у своєму вступному слові «Від автора», доданому до першого видання твору в Україні. За жанровими ознаками роман «Жовтий князь» є сімейною хронікою, яка перетворюється в мартиролог [29, с. 21]. Побутова лексика є основою для роману, Василь Барка використовує її широко.

Побутова лексика виконує в романі «Жовтий князь» різноманітні функції. Однією з них є функція самохарактеристики та характеристики персонажа. Вживається героями побутова лексика дає уявлення про їх захоплення, заняттях у повсякденному житті, дозволяє судити про те, що для них є найбільш важливим. Особливе місце в романі відводиться образам-символам. Вони надають йому стислості, алегоричності й багатоплановості, широти підтексту. Такими символами є образ Жовтого князя, церковна чаша, крейдяна печатка місяця з зображенням братовбивства, голодний кінь на прив’язі біля сільради. Віщим є сон, який оповідає Дарії Олександрівні сусідка, тітка Ганна: «…Кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить…З ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Недобрий сон!». Так уже в кінці першого розділу з’являється колір Жовтого князя (рудий). «В ящурину кожушанку, або ж нещастя, одягнуть», - каже Дарія Олександрівна (і вгадує).

Символічною деталлю постає дзеркальце, яке вронила Дарія Олександрівна, підносячи до уст уже померлого Мирона Даниловича. Воно «розбилося на два більші куски і багато дрібних скалок…». Ця народна прикмета віщує недобре. Два великі куски – це батьки, а дрібні – діти. Це смерть! Символічний образ смерті не тільки Катранників, а й інших родин.

Поліфонія голосів персонажів дозволяє письменникові максимально об'єктивізувати образ дійсності, викликати живий ефект достовірності описуваних подій навіть тоді, коли цілком епізодичні персонажі супроводжуються імперсоналізованою портретною характеристикою – синекдохою (за елементами одягу). Така форма викладу виявляється оптимальною, адже це не «ілюзія достовірності» подій, спосіб «симулювання правдоподібності» ситуацій, а правда життя, про яку багато разів чув і бачив В. Барка, правда народної неприязні, що шляхом табуювання замінює не лише імена, а й загрозливо-актуальне для співрозмовників поняття «комуністи» (письменник також дотримується встановленого правила і свідомо уникає прямого називання імені вождя та його сатрапів). Герої змушені бути напоготові, тому що спосіб їхнього мислення ніщо інше, як «тиха» (мирна) форма боротьби [4, с. 85].

Особливо небезпечним елементом у таких розмовах виявляється глузливий, гостро-болючий сміх – гумористичні репліки-паремії, «дотепи в стилі козака на палі». Така поведінка героїв ще сильніше підкреслює інвективний характер їх бачення реальності та констатує їх волю до життя і духовну нескореність. Висміюючи ідеологічні засади тоталітарної системи, автор у такий спосіб відкрито висловлює свою позицію, «знищує «авторитет» й удавану велич осміюваних можновладців» [13, с. 17].

Щодо мартирологу, то з цим визначенням важко не погодитися. Але сімейною хронікою цей твір можна назвати лише з великою мірою умовності. Такою хронікою є роман У. Самчука «Марія», у якому життя героїні і її сім’ї показано від дня народження Марії до її смерті. У романі «Жовтий князь» В. Барки події відтворені за один рік. Це правда, що життя сім’ї Катранників зображене в хронологічній послідовності майже з дня в день. Члени родини, окрім Андрійка, умирають один за одним. Але їхніми очима ми бачимо сотні інших смертей. Швидше, роман – це хроніка голокосту, від осені 1932 до жнив 1933 року, а сім’я Катранників (як і село Кленоточі) – тільки модель, сімейний осередок, через сприйняття якого автор перепустив усі події жахливого голодомору [28, с. 31].

Незвичайний цей твір і тим, що маючи ознаки реалістичного соціально-психологічного роману в класичному розумінні, він водночас є твором глибоко філософським і світоглядним, осяяним світлом глибинної української духовності.

Ключем до розуміння і глибокого осмислення роману є визначення автором трьох планів у змісті твору

- реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі;

- психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства, хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстивності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в наддостат;

- метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнанного майстра [15, с. 27].

Проте наявність оцих трьох планів у змісті твору не роблять його композиційно складним і багатоплановим за сюжетом. Сюжет і композиція роману гармонійно відлагоджені, доцільно вибудовані, а багатоплановість змісту органічно злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і страждань.

Тематично роман теж різноманітний. Як зазначає Р. Мовчан, «Василь Барка хотів відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932–1933 рр., але над усе прагнув показати світові болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама – «Жовтий князь» [19, с. 495]. Погоджуючись із цим визначенням головної теми твору, можна виділити цілу гаму підтем, яка в сукупності становить єдине тематичне ціле. Це твір не тільки про голод, але й арешти, репресії, висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і цілих сіл.

Автор показує основну причину трагедії: поневолення України російською комуно-більшовицькою імперією. Він переконливо доводить читачеві, що метою поневолювачів, які вибрали голод як засіб, є заплановане винищення українського селянства та інтелігенції («половину вчителів забрано») як джерела і оплоту української духовності й культури. Голодомор – це помста за опір під час насильницької колективізації, це реалізація плану деукраїнізації України, перетворення її в російський край. І задумала та прагнула здійснити цю божевільну ідею група злочинців у Кремлі, яка витворила культ вождя, а інструментом обрала перетворену на воєнізовану організацію більшовицьку партію, насильство, містифікацію і брехню: «Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захланному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду. Хто ж насмілився перечити або всовіщати, – вмить розриває іклами» [25, с. 16].

В. Барка показує голодомор як цинічну і прикриту брехнею війну московської влади проти українського народу. На прикладі сім’ї Катранників і багатьох інших родин він відтворює, як влада руйнує народні традиції, вириває родинні корені, вбиває і відбирає віру, змінює демографічну структуру суспільства. З розповідей очевидців, які зустрічаються на шляху пошуку хліба Катранниками, та баченого ними, постають картини спустошених сіл, що заселяються переселенцями з Росії, викорінення справжніх хліборобів, навмисного створення продовольчої проблеми, жорстокість розправ із голодуючими «тисячників» з північних міст», жахи людоїдства доведених до божевілля людей.

Об’єктом авторської уваги є вимітанням хліба «до останньої зернини», привласнення всього їстівного активістами. Він показує, як звезене зерно змішується, гниє на купах, а невивезене і майже не сховане від людських очей збройно охороняється, ніби навмисне дражнячи страждаючих.

Не відступаючи від життєвої правди, автор розкриває зрадницьку суть українців – «підпомічників», активістів, просто підлих людей, які в страшному лихолітті зводили особисті рахунки, нищили власний народ. Ми бачимо відірваність керівників усіх рівнів від народу, сліпе виконання ними наказів, ситість верхів, виродження людського в людині, байдужість зрусифікованого міста до страждань селян, масове вмирання людей на міських бруківках. Разом з тим письменник засвідчує, що і серед керівників були люди, які не втрачали совісті й гідності, зрозуміли диявольські замисли вищого керівництва. Це завідувач курортом Зінченко, безіменний секретар райкому, який застрелився, прочитавши телеграму з Москви, голова колгоспу Вартимець.

Повз чіпкий погляд автора не проходить і така важлива деталь: у час голодомору «проявилась доти непрозначима і не охоронювана границя між Україною і Росією», на якій тепер викидалися голодуючі з вагонів [14, с. 7].

Розкриваючи тему твору, В. Барка порушує й вирішує цілу низку важливих проблем, головною з яких, безперечно, є проблема хліба. Вона в романі наскрізна і всебічно розкрита всім ходом розвитку сюжету, групуванням персонажів, показом внутрішнього світу героїв.

Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших рядків твору: «А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? – чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб» [9, с. 443]. Ще не знаючи, про що йтиметься далі, читач насторожується. Настрій тривоги створюється як словом «лихо», так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як «хліботрудів», а нелюдів, що відбирають хліб, як «хліботрусів».

Хліб стає найзаповітнішою мрією голодних людей, ділячи їх, на думку хлопчиків, на «хлібодарів» і «хлібохапів», «хлібокусів» і «хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів» [10, с. 30]. Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі персонажі. У безпосередньому зв’язку з першою постає друга найважливіша проблема роману – совісті й чистоти людської душі [15, с. 27]. Мирон Катранник, страждаючи намагається підтримувати й боронити інших, ніколи не стоїть осторонь людської біди. Отроходін намагається його підкупити за мішок зерна чи навіть борошна, аби лиш видав, де захована церковна чаша. Та селянин не зламався: «Щоб так, за зерно – продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям…І хто виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти» [16, с. 27]. Глибока народна етика і мораль, віра в Бога дають міцну духовну силу вистояти.

Проблемі віри відведено у творі особливе місце. З перших сторінок стає зрозумілим, що члени сім’ї Катранників – глибоко віруючі люди. У вірі вони вмиратимуть, віра врятує їхні чисті душі. Це символ і філософія: глибоко віруючий український народ, не дивлячись на те, що віру вибивають з нього силою, буде спасенний у своїй вірі. Катранники вірили у вищу справедливість безмежно: «Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий – всім на небесних терезах змірить, що заслужили» [20, с. 10].

Проблему родинного виховання письменник розв’язує однозначно: вона повинна базуватися на вірі, народній етиці й моралі, взаємній повазі дорослих і дітей. Саме тому родинне виховання в сім’ї Катранників вступає в протиріччя із шкільним (державним). Дарія Олександрівна переживає, що з її дітей насміхаються в школі за те, що ходять до церкви. Вона переконана, що в старих книжках «була правда і серце», а в теперішніх – «зла настирливість», «ті книжки мертві» [29, с. 24]. Мовна палітра Василя Барки, як зауважує М. Жулинський, «надзвичайно широка і різнобарвна, цілеспрямовано «нарощувана» власними словотворами, мовно експериментальна і складна. Письмо автора небагатослівне, скупе, а заодно містке. Речення – складні, багатоступеневі, часто з різноінтонативними частинами, з безліччю розділових знаків (нерідко авторських)» [9, с. 439].

Усе життя родини Катранників підпорядковане пошукам їжі. Автор дуже часто їх описує: «Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часів найдревніших… Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і – в мішок; також і листя обчухрував, де м’якше – все в мішок» [9, с. 441].

Мова персонажів народна, розмовна, яскрава і експресивна, по можливості індивідуалізована. Разом з тим авторські неологізми і словотвори щедро вкладаються в уста героїв: «партконоводство в столиці», «замаскованці з інтернаціоналки», «партмішок і партзав’язка», антонімічні словоутворення зі спільним коренем «хліботруди» і «хліботруси», «хлібодари» і «хлібобери» тощо [13, с. 18].

Інколи звичайне слово поставлене автором в такий контекст, що набуває зовсім нового значення. Такого зловісного значення набуває, наприклад, слово «вони», яким Дарія Олександрівна називає подумки весь чужий їй і всім сельчанам табір насильників від влади: «вони сміються з її дитини», «вони сильніші», «вони настроюють дітей проти її думки і волі», «їхнє зло щезне, а правда – ніколи». Бабуся Харитина Григорівна, заставши розбій у дворі, «питає сина:

– Це – вони?

– Вони, мамо!» [22, с. 13].

Образи творяться за допомогою влучних, промовистих, часто метафоризованих деталей: мама заквітчує доню, ніби «коронує зірками» зверх блідого лобика», коси у Дарії Олександрівни нагадують «попіл від згорілого шовку», піджак у Катранника «неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу», «дядьки принишкли: як, часом, соняшники під грозою», Отроходін викладає вимоги селянам, «як на лезах» [19, с. 483].

Бачимо Барку як справжнього майстра рідного слова, що вміє піднести його колорит, звучання і силу до світового рівня, засвідчити таку ж його невмирущість, як і безсмертя народного духу.

Першим й основним планом у змісті твору є реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина Мирона Катранника. Змалювання життя цієї родини в голодні 1932–1933 рр. становить сюжетну основу роману, осердя всієї образної системи й композиційної побудови. Ми відразу відчуваємо, з якою любов’ю Василь Барка описує цю сім’ю, які між її членами відверті, щирі, доброзичливі стосунки. Автор возвеличує Мирона Катранника – главу сім’ї, чесного, справедливого, доброго батька, який сам сповідує заповіді Божі і навчає цьому дітей; бабусю Харитину Григорівну – берегиню роду, сімейного затишку й тепла, вона щедро наділяла всіх любов’ю та добротою, учила людяності й справедливості; дружину Дарію Олександрівну – мудру, турботливу матір. А єдина донечка Оленка – як та зірочка; хлопці – допитливі, усе за книжками [6, с. 37].

І ось, що зробив з цією сім’єю початок голоду, забравши зі столу останні крихти хліба, а разом з тим – щастя і радість. Страшними і надто вражаючими видаються нам описи членів сім’ї: «Микола став аж землистий; запав очима й щоками і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці… Менший… зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх втратив. Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої, – стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником… Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь – тінь самої себе; рука тремтить і зір погас… Дарія Олександрівна… висохла; коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно… Мирон Данилович незвичайну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі» [6, с. 37].

Мимоволі звертаємо увагу на те, як детально описує письменник кожен день, кожну дрібницю їхнього побуту. Це надає творові ще більшого трагізму, допомагає краще усвідомлювати вселюдське лихо.

Та важко прохарчуватись такою їжею. І ось до хати завітала смерть. Вона прийшла по Харитину Григорівну. Невимовний жаль заліг у душі членів сім’ї. Зворушлива сцена прощання сина з ненькою. Та найбільше горе для батька і матері – це смерть дітей на їхніх очах, а вони не можуть нічим зарадити. Смерть прийшла вдруге – за старшим сином Миколкою. Тяжко передати страждання батьків. Автор порівнює Дарію Олександрівну з вишнею, з якої опав цвіт. Діти теж відчувають себе покинутими.

Чим ближче до смерті, тим міцніше хапаються Катранники за життя. Щоб врятувати Оленку та Андрійка, Дарія Олександрівна вирішує їхати з дітьми до міста. Та, наморившись в чергах за хлібом, так і не здобувши нічого, вони приїхали додому. Тоді Мирон Данилович вирушає на заробітки. Яке пекло він пройшов, як поневірявся, скільки пережив страждань – і все марно! Відчувши, що скоро загине, він вирушив додому, щоб перед смертю побачити своїх рідних. Чого коштувало йому це повернення… Йому допомогли добратися до своєї хати, де Катранник і вмер, так і не попрощавшись з ріднею. Цим Барка надає ще більшого трагізму його долі [6, с. 38].

Залишилась сім’я без батька. Разом з ним покинула її надія на порятунок. Дружина – у відчаї, у глибокому розпачі. Зринало в пам’яті все їхнє життя, таке дороге і навіки утрачене. Лише тепер діти відчули, що таке залишитися без батька, без його піклування та мудрої поради: «Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, – ніколи не чули окрику недоброго» [6, с. 38]. Услід за батьком залишає цей світ і Оленка – материна втіха і радість, а відтак – і безмежне горе. Автор порівнює матір з пораненою, покаліченою птицею. Усе припадала біля донечки й промовляла. Поклала мама Оленці в голови ранець, бо любила донечка з ним ходити до школи, а собі залишила її зошит, такий дорогий материнському серцю. І ми бачимо, що до кінця своїх днів носитиме Дарія Олександрівна на грудях той зошит.

Коли вийшли всі запаси, вирушає мати з найменшим сином до міста. Там поміняла прикрасу на торбинку борошна. Та трапилося так, що на станції вони загубили одне одного. Людський натовп розлучив їх. І Дарія Олександрівна, так і не знайшовши сина, помирає на станції, серед людської метушні…

Один лише Андрійко залишився в живих, єдина гілочка цієї славної родини [19, с. 489].

Голод… Він заглядає в кожну хату, робить з неї домовину, руйнує сім’ї, калічить долі, мільйони доль українців. Він сіє в душах порожнечу й відчай. У кожному рядку цього роману звучить мотив розпаду, руйнування сімей: «Була жива бабуся – на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну… Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала» [10, с. 33].

Кожна сім’я – частинка села, України загалом. Чорною пусткою стають мальовничі села. Куди не кинь – напівзруйновані хати; де-не-де хтось пройде, помалу, переставляючи пухлі ноги. Ніби страшна пошесть прокотилася селом. Автор дуже часто підкреслює спустошеність.

Таким чином, через опис життя й загибелі однієї сім’ї автор зумів подати трагедію всього народу. Усі випробування, страждання, що випали на долю її членів набувають у творі символічного значення.

Крім родини Катранників, у романі зображено життя і страждання багатьох сімей, окремих – епізодично (Кайданців, Кріликів, Кантариків), а інших – більш детально (Бережанів, Гонтарів і Семенют, Самох, Петрунів) [13, с. 17].

З розповідей і епізодичних зустрічей Катранників з людьми в уяві читачів постають десятки інших безіменних сімей і героїв. Усі ці люди, як і Катранники, – прості трудівники, селяни й робітники, чесні, справедливі і так само беззахисні перед лицем смерті, накликаної «тисячниками» з чужої столиці.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, епізодів, пов’язаних із похованням живих і мертвих, і навіть сцен людоїдства. Вони, хоч і вражають своїм натуралізмом, необхідні для повного відбиття життєвої правди в усій її суворості. Факти навмисного геноциду проти українського народу постають у творі з численних епізодів розправ над зголоднілими селянами, які намагаються за будь-яку ціну дістати крихту хліба, ними ж зароблену і в них же відібрану: «Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий – від більшого. Вартові, як охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів» [10, с. 34].

Виконавцями диявольської розправи Сталіна і його групи над українським народом були чиновники і партфункціонери різних мастей, здебільшого прислані з Москви умільці викручування рук, здирства і розбою. Такими типами сталінських катів-опричників показані в романі Отроходін і Шікрятов. Про це багато разів говорить автор устами самого Отроходіна і селян.

Отже, Отроходін і Шікрятов – чужинці, «тисячники» з Москви, холодні й байдужі до голодних мук українців. Цим зайдам понад усе партійні настанови, що ретельно ними виконуються: «Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть» [9, с. 450].

Якщо образ Шікрятова не досить індивідуалізований і запам’ятовується лише за характерними деталями («скеповид», «обдутий сизістю», «охряні очі»), то Отроходін вимальований яскраво й всебічно. Виразний портрет цього ката: небагатослівний, обмежується короткими лайливими фразами, холодний жорстокий погляд, сповнений пихи й зневаги до людей. «Страшний, ох, страшний! – думає про нього Катранник. – Такий переступить» [9, с. 450].

Упродовж усього роману жорсткому кар’єристу Отроходіну протиставляється «світлий словом і серцем» Мирон Катранник. Обидва вони в постійних пошуках: Мирон шукає чогось їстивного для сім’ї, але тільки не за рахунок інших, його ж антипод шукає, щоб загарбати й відібрати.

Безкультур’ю, хамству, підлості, нахабству і грубощам активістів-напасників протиставляється висока народна культура, вихованість, стриманість, порядність і мудрість селян. Не дивлячись на атмосферу підозрілості, посіяної посіпаками, люди довіряють одне одному, ведуть потаємні розмови, підтримують словом і ділом, радять, ховають чашу, інші церковні цінності.

У романi жовтий – це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так i людини: жовтими є й сухі бур'яни та трава на тихих вулицях напівмертвого села, i мертві тiла людей, що загинули вiд голоду.

Отже, жовтий колір у романi використовується переважно на позначення нелюдської сили, що призводить до змертвіння та занепаду. Усе, до чого вона доторкається, теж жовтіє, мов від подиху пекельного вогню. Але водночас жовтий постає i як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя i оновлення, надія на яке не вмирає. Адже лишається жити найменший з родини Катранників – Андрiйко, який несе з собою таємницю золотої чаші, найбiльшоï коштовності селян [19, с. 478].

Треба зазначити, що негативне навантаження золотого, або жовтого, кольору у випадку з чашею знімається. Вона стає символом світла, що всупереч усім утискам, переборює темряву й морок. У протистоянні двох вічних цінностей, добра i зла, неможливий абсолютний переможець, i хоча царство жовтого князя все поширюється, світло не зникає остаточно.

Підводячи підсумки про функції лексики побутової сфери, хочеться відзначити, що вона переважає більше за все в першій функції(«характеристика персонажа»), крім цього, все сказане про особливості функціонування

Висновки

Лексика побутової сфери – це лексика, областю поширення якої є повсякденне життя. У науковій літературі зустрічається і таке поняття, як "побутова лексика".

З великою художньою силою і правдивістю Василь Барка і розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його “народного духу”.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології Василь Барка розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. Автор не тільки подав світові вражаючу картину трагедії українського народу в 30-х роках ХХ століття, а й відтворив мужній і страдницький образ цього народу, розкрив його моральну і духовну силу. Письменник переконливо довів: життя людини без віри, без Христа осліплює і руйнує душу. Ідейний пафос цього без перебільшення етапного в українській літературі твору сформульований автором у слові до першого видання роману в Україні: «народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами і – висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життєвій правді-вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути. Роман розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані.

Василь Барка – один із перших носіїв правди, як для українців, так і народів світу. «Жовтий князь» у його довгому творчому житті став справжнім подвигом. Подібного романові В. Барки «Жовтий князь» в українській літературі немає. Як немає і письменника, який би так яскраво представив своєю творчістю інтелектуальні вияви української духовності на тлі світової культури.

Цінність роману полягає в тому, що в його основу покладено дійсні факти з життя, українського народу 1932–1933 рр., власні враження самого автора та спогади його сучасників. Роман – це хроніка жахливого голоду в Україні від осені 1932 до жнив 1933 року, а сім’я Катранників і село Кленоточі – тільки модель, через яку автор перепустив усі події цієї страшної трагедії. Разом з тим образи родини, як і інших персонажів, глибоко індивідуальні.

Сюжет і композиція роману гармонійно і доцільно вибудовані, багатоплановість змісту органічно злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і страждань. Це твір не тільки про голод, але й арешти, репресії, висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і цілих сіл. Це узагальнена й болюча правда про радянську тоталітарну систему всебічний показ основної причини трагедії: поневолення України російської комуно-більшовицькою імперією.

Поряд із головною проблемою твору – проблемою хліба, життя і смерті людей, на яку звертають увагу більшість дослідників, виділяємо не менш важливі проблеми – віри, чистоти і совісті людської душі, родинного виховання на основі народної етики й моралі.

Роман засвідчує високий художній рівень, неповторний авторський стиль. Мова персонажів яскрава й експресивна, індивідуалізована, багата на місткі авторські неологізми та словотвори.

Василь Барка – справжній майстер рідного слова, вписав яскраву сторінку в історію світового письменства, чим засвідчує невмирущість нашої мови й безсмертя народного духу. У цьому полягає безперечний вклад митця в розвиток не тільки української літератури ХХ ст., але й української літературної мови.

Список використаної літератури:

1. Бернадська Н.І. Василь Барка: Основні віхи життя і творчості // Бернадська Н.І. Українська література ХХ ст.: навчальний посібник для старшокласників – 3-тє видання. – Київ: Знання-Прес, 2006. – С. 128–129.

2. Бойчук Б. Василь Барка // Бойчук Б. Спомини в біографіях. – Київ: Факт, 2003. – С. 83–91.

3. Вірний М. Дещо про життя і творчість Василя Барки / Поет // Українська думка. – 1998. – 12 листопада. – С. 4.

4. Головань Т. До питань про естетичну концепцію Василя Барки // Слово і час. – 2002. – №8. – С. 84–88.

5. Дзядик Н. «В душу прийматимем злагоду…» / твір за романом Василя Барки «Жовтий князь» / // Українська мова та література. – 2000. – №41. – С. 6.

6. Дроботько Н. Характеристика родини Катранників / за романом В. Барки «Жовтий князь» / // Дивослово. – 2000. – №6. – С. 37–38.

7. Дятленко Т. Символічний пейзаж як елемент метафізичного виміру у романі В. Барки «Жовтий князь». До проблеми формування вмінь аналізувати пейзаж у прозових творах різних художніх систем / Т. Дятленко // Всесвітня література та культура. – 2010. – №4. – С. 14–17.

8. Жулинський М. Василь Барка – культуролог і літописець українського народу // Народна творчість і етнографія. – 2003. – №4. – С. 56–66.

9. Жулинський М. Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» / М. Жулинський // Нація. Культура. Література [Текст]: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури / М.Г. Жулинський. – Київ, 2010. – С. 430–453.

10. Забарний О. Роман В. Барки «Жовтий князь» / До сприйняття образу літературного героя / // Дивослово. – 1996. – №10. – С. 30–34.

11. Йовенко С. Василь Барка (1908–2002) // Вітчизна. – 2005. – №3–4. – С. 92–93.

12. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки // Література України. – 2006. – 13 квітня. – С. 1–7.

13. Князев Н. Специфіка мови Роману В. Барки «Жовтий князь» // Дивослово. – 1998. – №3. – С. 16–18.

14. Ковальчук О. Життя в зоні смерті / роман В. Барки «Жовтий князь» / // Українська мова та література. – 1996. – №9. – С. 7.

15. Кумейська Н. Василь Барка «Жовтий князь» // Дивослово. – 2005. – №3. – С. 27–28.

16. Медвідь Н. «Жовтий князь» Василя Барки – «Жнива скорботи» Роберта Конквеста: порівняльний аналіз на ідейному рівні // Українська література в ЗОШ. – 2004. – №12. – С. 27–31.

17. Медуниця М. Князь нашої літератури / Про Василя Барку і його роман «Жовтий князь» // Урядовий кур’єр. – 1999. – 9 лютого. – С. 8.

18. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя. Ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя В. Барки / Р. Мовчан // Література України. – 2008. – 9 жовтня. – №39. – С. 1–6.

19. Мовчан Р. Між авангардизмом і модернізмом, або творчість Василя Барки / Р. Мовчан // Мовчан, Раїса. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі [Текст]: монографія / Р. Мовчан. – Київ, 2008. – С. 472–512.

20. Овсієнко Н. Чорна сповідь моєї Вітчизни. Урок психологічного дослідження роману В. Барки «Жовтий князь» / Н. Овсієнко // Дивослово. – 2008. – №7. – С. 9–13.

21. Орлюк Я. Василь Барка і його роман «Жовтий князь» // Дивослово. – 2000. – №6. – С. 34–36.

22. Павлів І. Роман «Жовтий князь» – один з найпомітніших творів української прози ХХ ст. (урок в 11 класі) / І. Павлів // Диво слово. – 2010. – №10. – С. 9–14.

23. Тельчарова В. Життєві основи роману Василя Барки «Жовтий князь» // Дивослово. – 2000. - №6. – С.31-33.

24. Янько Л. Повернення «Жовтого князя» Василя Барки // Вечірній Київ. – 2000. – 12 лютого.- С. 6.

Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 133 | Нарушение авторских прав

<== предыдущая лекция	\|	следующая лекция ==>
Вопросы к экзамену по дкб. 2013 7 страница	\|	эйвон бьюти продактс компани”

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.066 сек.)