На етапі спільного ринку (1987-1992 pp.) були ліквідовані залишки перешкод та обмежень на шляху переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того, країни домовилися про те, що надалі будуть відмінені прикордонні митні пости і паспортний контроль, подолані відмінності у стандартах, здійснені заходи по взаємному визнанню освітніх сертифікатів, забезпечені рівні права всім виробникам об'єднання при державних закупівлях продукції, подолані відмінності в системі оподаткування.
На етапі економічного союзу (з 1993 року і по сьогодні) відбувається інтенсивний розвиток валютного союзу і посилення політичної інтеграції. Хоча офіційно назву "Економічний союз" європейське інтеграційне об'єднання одержало з 1 листопада 1993 року, тобто після ратифікації країнами-учасницями Маастріхтських угод, окремі вчені датою започаткування економічного союзу вважають початок 90-х років, коли були підписані Маастріхтські угоди.
Згідно з Маастріхтським договором в Європейському союзі вводиться єдина валюта євро і створюється єдиний центр по формуванню валютної і грошово-кредитної політики в складі Центрального банку і Європейської системи центральних банків на зразок Федеральної резервної системи США. Сьогодні членами ЄС є 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.
Зрозуміло, що найважливішим досягненням європейської інтеграції на етапі економічного союзу буде введення єдиної валюти євро. Запровадження спільної валюти підведе єдину базу під існуючі в ЄС єдині ринки товарів, послуг, капіталу і робочої сили і завершить створення валютно-економічного союзу.
Функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яка включає в себе наднаціональні та національно-державні органи регулювання. До основних правових структур ЄС відносяться Рада міністрів, Комісія ЄС, Європейський парламент, Суд ЄС.
Рада міністрів ЄС є головним міжурядовим органом, до складу якого входять міністри закордонних справ, фінансів, економіки, сільського господарства, транспорту і ін. Рада міністрів засідає по мірі необхідності і вирішує більшість питань простою більшістю голосів. Окремі питання (наприклад, оподаткування) вимагають стопроцентної згоди учасників. Рада міністрів виступає законодавчим органом ЄС і відіграє головну роль в системі влади.
Європейська рада являє собою директивний орган ЄС, який збирається на засідання, як правило, двічі на рік у складі глав держав та урядів-учасниць і голови Комісії ЄС. Європейська рада приймає рішення з таких питань як прийняття нових членів, створення європейської валютної системи, реформа єдиної сільськогосподарської політики, відношення з третіми країнами, виборну Європарламент тощо. Рішення Європейської ради є обов'язковими для виконання всіма іншими органами ЄС. Головою Європейської ради є глава держави або уряду однієї з країн-учасниць, який змінюється через кожні 6 місяців.
Комісія ЄС являє собою наддержавний виконавчий орган ЄС Складається з призначених урядами країн-учасниць персонально на п'ять років. Члени Комісії не можуть одержувати які-небудь інструкції від своїх урядів і зобов'язані діяти в інтересах співтовариства в цілому. Голова Комісії призначається за домовленістю між урядами країн ЄС і за згодою Європейського парламенту на 5 років. Комісія здійснює керівництво повсякденною діяльністю ЄС, готує пропозиції для розгляду на засіданні Ради міністрів, здійснює контроль за виконанням рішень Ради міністрів національними урядами. Комісія ЄС здійснює всі відносини від імені ЄС з третіми країнами, контролює здійснення єдиної політики ЄС стосовно третіх країн.
Європейський парламент є представницьким і контролюючим органом ЄС. З моменту створення Європейського економічного співтовариства, тобто з 1957 року і до 1979 року депутати делегувалися до складу Європейського парламенту національними парламентами. З 1979 року депутати Європарламенту обираються прямим голосуванням у всіх країнах-членах строком на 5 років. Парламент приймає рішення спільно з Радою міністрів з питань внутрішнього ринку, прийняття бюджету, прийняття нових членів, заключення угод про асоціації з країнами, що розвиваються, та співробітництво з країнами з перехідною економікою.
Суд ЄС являє собою верховну судову інстанцією ЄС. Він складається з 13 суддів, які призначаються на шість років на основі взаємної згоди між урядами країн ЄС. Суд забезпечує дотримання законності, виконання угод і реалізацію принципів ЄС.
Крім названих, існують й інші владні і консультативні органи, а також допоміжні установи, які необхідні для нормального функціонування ЄС.
Правовою основою діяльності ЄС і всіх його органів виступають міждержавні угоди про створення та функціонування ЄС. Вони підлягають однаковому витлумаченню і застосуванню всіма країнами-учасницями і підпадають під юрисдикцію Суду ЄС. Названі угоди становлять собою своєрідну конституцію ЄС, тобто первинне законодавство. Похідним законодавством виступають регламенти, директиви, рішення, рекомендації. Регламенти за своїм статусом стоять вище національних законів країн-членів ЄС і набувають на територіях цих країн силу закону. Директиви являють собою законодавчі акти, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-учасниць ЄС. Рішення стосуються конкретних країн, підприємств або навіть окремих осіб, яким вони адресовані. Рекомендації не є обов'язковими до виконання, але вони служать орієнтиром для національних урядів.
Європейський союз має власні фінансові кошти, тобто свій власний бюджет, який визначається Радою міністрів і Європарламентом та затверджується останнім. Приблизно дві третини видатків з бюджету ЄС використовується на реалізацію єдиної аграрної політики. В її основі лежить субсидування внутрішніх та експортних цін. Завдяки єдиній аграрній політиці ЄС перетворився у другого після США світового експортера сільськогосподарської продукції. Єдина аграрна політика включає в себе такі елементи:
єдині ціни на сільськогосподарську продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримання;
вільна торгівля сільськогосподарською продукцією, відсутність тарифних і кількісних обмежень всередині ЄС та єдині правила зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією і єдині митні тарифи на торгівлю нею з третіми країнами;
єдине фінансування сільського господарства через Європейський фонд орієнтації і гарантії сільського господарства.
Єдина аграрна політика дозволяє країнам ЄС продавати свою сільськогосподарську продукцію за цінами значно вищими за середньосвітові. Це перевищення інколи становить 30% і навіть більше.
Поряд з ЄС в Європі з 1960 року існує ще одна організація - Європейська асоціація вільної торгівлі. Вона становить собою торгово-економічне об'єднання, створене за ініціативи Великобританії, у відповідь на створення Європейського економічного співтовариства.
До Європейської асоціації вільної торгівлі в різний час входили Австрія, Великобританія, Португалія, Швеція, Фінляндія, Данія, однак в той чи інший період вони залишили це об'єднання. В даний час членами Європейської асоціації вільної торгівлі є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн. Думається, що після того, як вступить в силу угода про єдиний економічний простір між 15 країнами ЄС і трьома країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (Ісландією, Норвегією і Ліхтенштейном) остання, очевидно припинить своє існування. Близькою до ЄС по формі, глибині і масштабах інтеграційних процесів в свій час була Рада Економічної Взаємодопомоги, до складу якої входило десять країн Східної Європи, Азії та Америки - Болгарія, Угорщина, В'єтнам, Німецька Демократична Республіка, Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина. Вона була створена в 1949 році й проіснувала до кінця 80-х років.
Після припинення існування Ради Економічної Взаємодопомоги колишні її учасники прагнуть приєднатися до вже існуючих інтеграційних об'єднань або ж намагаються створити нові. Країни Східної Європи, в тому числі окремі республіки колишнього СРСР (Україна, Росія, країни Балтії) орієнтуються на членство в ЄС. Однак поки що в цих країнах відсутні необхідні для приєднання до ЄС економічні та соціальні передумови. Та й політика ЄС щодо прийняття нових членів далеко неоднакова. ЄС віддає перевагу країнам Східної Європи. Що стосується країн СНД, то відносини з ними розвиваються в рамках звичайних угод про співробітництво. Для них процес зближення з ЄС буде досить тривалим, важким і суперечливим.
Відсутність активних інтеграційних процесів з ЄС країни колишнього СРСР намагаються компенсувати за рахунок поглиблення взаємних зв'язків. Прикладом такого намагання може бути створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Угоду про утворення СНД було підписано в 1991 році. В 1992 році прийнято Статут СНД. Членам Співдружності стали 12 країн.
Основними цілями діяльності СНД є:
здійснення співробітництва в політичній, економічній екологічній, гуманітарній та культурній галузях; сприяння всебічному і збалансованому економічному т соціальному розвитку держав-членів в рамках спільно економічного простору, а також міждержавному співробітництву та інтеграції. Керівними органами СНД є Рада глав держав (найвищий орган) Рада глав урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно консультативний комітет, Рада міністрів оборони, Штаб п координуванню військового співробітництва країн-членів, Рада командуючих прикордонними військами, Економічний суд, Міждержавний банк, Комісія з прав людини, Міжпарламентська асамблея, Виконавчий секретаріат.
В межах СНД відбувається посилення односторонньої та взаємної залежності країн. Перша тенденція чітко простежується у взаємовідносинах між Україною і Росією. Якщо в 1990 році в українській торгівлі з країнами СНД на Росію припадало 73,4%, то в 1998 році -82,4%. В господарських зв'язках Росії з країнами СНД питома вага України, навпаки, зменшилась з42,6% до 35,0%.
Друга тенденція, яка свідчить про регіоналізацію економічного простору країн СНД, найбільш повно проявляється в оформленні політико-організаційних утворень, до складу яких входять окремі країни. На сьогодні таких утворень чотири: Союз Білорусі та Росії; об'єднання Білорусі, Казахстану, Киргизії та Росії; неформальне об'єднання Грузії, України, Азербайджану, Узбекистану і Молдови; об’єднання Казахстану, Киргизії та Узбекистану.
Зростання кількості регіональних об'єднань в рамках СНД пояснюється тим, що, ставши на шлях незалежності, колишні республіки СРСР наштовхнулись на неоднакові проблеми. А тому й групуються в залежності від того, які цілі ставить сьогодні перед собою кожній з країн-учасниць.
Слід мати на увазі, що в межах СНД як і в світовому господарстві, економічна інтеграція здійснюється на двох рівнях: на рівні країн в цілому (макрорівні) і на рівні господарюючих суб'єктів (мікрорівні).
Незважаючи на певні напрацювання щодо зміцнення та поглиблення взаємозв'язків між країнами -членами, інтеграційні процеси в СНД поки що розвиваються вкрай повільно. Головна перешкода я* шляху економічного зближення в СНД на даному етапі - це відмінності в рівнях реформування економіки в окремих країнах. Крім того, розвитку інтеграційних процесів перешкоджають певні політичні сили, які помилково вважають, що їхні держави зможуть без створення необхідних передумов стрибнути в ЄС або інше престижне інтеграційне об'єднання. Прикладом пошуку шляхів активізації та розвитку загальноєвропейської інтеграції можна назвати Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Воно було створене в 1992 році. Його членами є Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Турція, Україна.
Країни-члени задекларували такі основні цілі ЧЕС: перетворення Чорного моря в море миру, стабільності та розквіту шляхом розвитку дружніх і добросусідських відносин; розвиток економічного співробітництва між державами - учасниками на основі принципів хельсинського Заключного акту і рішень, що містяться в наступних документах Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ); поліпшення умов для підприємницької діяльності і стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств і фірм. Керівними органами ЧЕС задекларовані: сесія (зустріч) міністрів закордонних справ, голова сесії, Рада ЧЕС, Парламентська асамблея ЧЕС (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі і розвитку, зустріч найвищих посадових осіб, Робочі групи, секретаріат, Чорноморський координаційних центр обміну статистичними даними і економічною інформацією.
Співробітництво здійснюється в галузі транспорт}' і комунікацій, обміну економічною та комерційною інформацією, стандартизації та сертифікації продукції, енергетики, видобування і обробки мінеральних сировинних матеріалів, АПК, охорони здоров'я, науки і техніки, туризму. Бюджет ЧЕС утворюється за рахунок внесків держав-учасниць. Країна, в якій відбуваються зустрічі міністрів закордонних справ та засідання допоміжних органів, несе витрати на їх організацію.
Отже, європейські інтеграційні процеси в наш час досить вагомі. Вони, можна сказати, не мають собі рівних.
Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи» [2].
Тобто центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом, є панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».
Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».
Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками:
1. перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;
2. переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;
3. провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;
4. орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;
5. прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.
Роль інтелектуальної власності та інноваційні технології[ред. • ред. код]
Ключова роль інтелектуальної власності та інноваційних технологій у формуванні постіндустріального суспільства:
Інформація перетворюється на об'єкт обміну між різними суб'єктами.
Інформація привласнена певним суб'єктом стає інтелектуальною власністю.
Інтелектуальна власність може продаватись за кошти.
За використання інтелектуальної власності можуть отримуватись кошти власником.
Цей процес має назву - потиражна оплата або роялті. Форми інтелектуальної власності - патент, авторське свідоцтво. Суб'єкт який створює інтелектуальну власність називається творцем інтелектуальної власності.
Інноваційні технології - технології які з'явилися у період часу, що не дуже віддалений від поточного моменту часу. У разі корисності (актуальність, у тому числі і комерційна) ці технології стають рушійними чинниками прогресу суспільства.
«Економіка послуг»
Теза про «економіку послуг» як одну із визначальних рис «постіндустріалізму» не викликає особливих заперечень. Проте варто зауважити, що характер суспільних відносин не залежить від того, в якій сфері господарства вони мають місце. В основу класового поділу суспільства Белл покладає принцип знань і кваліфікації і виділяє відповідно чотири основні класи: фахівці (учені, інженери, економісти), техніки і напівфахівці, службовці, робітники, зайняті фізичною працею. Панує в «постіндустріальному суспільстві» — «меритократія» (у Гелбрейта — «техноструктура») — це «нова еліта», яка складається із обдарованих осіб з усіх соціальних верств. Ця еліта стає панівною не лише у виробництві, а й у політиці.
Концепція Белла, як і інші концепції «трансформації капіталізму», спирається на реальні факти, тенденції капіталістичного розвитку. Проте вона відображає лише поверхові уявлення про ці процеси. Справді, у процесі науково-технічної революції зростає роль науки, попит на кваліфіковану робочу силу, підвищується кваліфікація фахівців. Але наука не була і не може бути незалежною від соціальних умов, самодостатньою силою в суспільстві.
До найд. джерел ек. думки належать пис. пам’ятки Ст Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е). Вони дають уявлення про ек. і політ. ф-ції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, тов.-грош. відн. у ст єгиптян. У них знайшли відображ. пит. організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищ. ефективності ф-ціонув. чиновницького апарату. Пис пам’яткою Вавілонії є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення ек. влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеж. свавілля лихварів і боргового рабства. Пис. джерелами Ст. Індії є переважно релігійні трактати, в яких ек. проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соц. та політ. завдань. Найважл. з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво держ. управління. Гол.метою ек. діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Осн. джерелами доходів названі прибутки від держ. (царевих) підпр-в, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з нас. До ек. ф-цій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання зем. ділянок за умов сплати податків; буд-во іригаційних споруд; виділення коштів на розв. торгівлі та ремісництва; фінансув. громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” держ. бюджету шляхом скороч. видатків і збільш. доходів, суворого обліку розподілу держ. доходів і видатків у спец. книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому. Ек. думка Ст. Китаю розвив. як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на держ. ідеологію, чинило вплив на соц-ек. та політ. розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е.) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпеч. стабільності соц.-ек. устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезп. більш рівномірний розподіл доходів, зменш. податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом. Предст. легізму – альтернативної течії сусп. думки – вважали, що держ. управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необх. реформування ек.-и. Фундатор легізму Лі Куй (424-386 рр. до н. е.) висунув ідею держ. регулюв. цін на зерно шляхом збільш. його пропонування за фіксованими цінами. Легіст Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) виступав за жорстку централіз. управління, обмеж. торгівлі і тов-грош. відносин; контроль над цінами; сист. колективної відповід. за виконання робіт та сплату податків. Предст. моїзму проповідували прир. рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соц. утопій.Особливе місце в історії ст.кит. ек. думки займає колективний трактат“Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працюв. в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма держ. регулюв. ек.-и, викладена у трактаті, передбачала: захист нац. ек.-и від стихії ринку шляхом держ. регулюв. цін; стабілізацію ек.-и шляхом прискор. розвитку землер. й створ. держ. запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадж. гнучкого зем. податку; заборона відривати селян від праці на землі; формув. держ. фінансів без введення прямих податків; контроль за грош. емісією з метою забезпеч. високої купівельної спроможності грош. одиниці.
Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Ек. погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про госп.”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "ек.-а" (“ойкос” – домогосп., “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління дом. госп.м (маєтком грека-рабовласника). Основою госп. Ксенофонт вважав землер., яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереж. стосовно природи товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на прир. походж. поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх ф-кції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою ек.ї ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи. Він рекомендує скуповувати рабів і віддавати їх за плату в найми приватним особам, які орендують у держави срібні рудники – головне прир. багатство Афін, поліпшити стан зовн. торгівлі, для чого будувати держ. торговельні судна і також надавати їх в оренду приватним особам.
Платон (428-348 рр. до н.е.). Ек. погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої ек. інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соц. справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.Соц. ідеалом Платона була натур. ек.-а із використ. рабської праці, він засуджував нагромадж. багатства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків. Досліджував Платон також деякі ек. категорії: поділ праці, товар, гроші та їх функції Одним з перших поставив пит. про природу ціни та фактори, що її визначають. Встановл. і регулювання цін він вважав ф-цією держави.
Аристотель (382-322 до н.е.). Ек. погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим ек-стом, батьком ек.ї науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість ек.х категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги ек-стів. Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землер., ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “ек.-а”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується. Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Прир.ф-ціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використ. грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.
цн місце серед соц-ек проблем Ст Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо пит. раціон. організації рабовласн. господарств. Саме вони насамперед знайшли відображ. в законах, аграрних проектах, спец. творах, які є важл. джерелами з історії ек.думки. Трактат «Землер.» Марка Порція Катона Старшого (234 — 149 до н.е.), узаг. досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натур. рабовласн. госп. з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землер. за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найповнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове госп.во — це переважно самозабезпечуване натур. госп., власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищ. дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштув. госп.ва, організ. в ньому вир-ва і праці рабів. Приміський маєток, напр., господар має облаштувати так, щоб він давав якнайб. прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання.' Не надаючи вел знач засобам вир-ва, Катон, проте, винятк увагу приділяє рабам і організ. їхньої праці,радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї повед. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкр. роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосер наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». Про викон. наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в госп. вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчас. і допом. захід. Позбавл. селян землі і концентрація її в руках вел землевласн. зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацюв. проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами нар. трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали: у відновл та зміцн. дрібного землевол.; у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних вир-ків) до госп. діяльності; у обмеж. розмірів зем. ділянок, що можуть бути у розпорядж. одного господаря. 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про зем. реформу, який передбачав обмеж. користув. держ. ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по ЗО югерів (близько 9 га) серед беззем. та малозем. громадян Риму. Запропон. проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжув. роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцн.римської держави, припин. зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з держ. сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворюв. нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито. Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про с/г» знайшло відображ. зрост. товарності рабовласн. госп. та їх перетвор. на госп. напівнатур.-напівтов. типу. Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримув. доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організ. рабовласн.госп. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оск. осн. цінність госп. — земля. Водночас він визнавав зал. дохідності маєтку від його місцезнах. Варрон, виокремлював два типи рабовласн. госп.: приміські маєтки та віддалені госп.ва. Визнаючи вплив ринку на організ. госп., Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оск., з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недост. к-сті, а з іншого — часом стає невигідно вир-ти щось у власн. госп.ві, навіть коли це є можливим. Землер. він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою. Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про с/г». Це своєрідний огляд стану ант. с/г в період кризи рабовласн. На противагу твердженням, що занепад с/г зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарюв., насамперед через недбале ставл. рабів до праці. він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласн. госп. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Колумелла рекомендував запров. поділ праці, її спеціалізацію, використ. кваліфікованої рабської праці. Вел. знач. Колумелла надавав навіть хар-ру відносин між паном і рабами. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідч. господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важл. літ. джерелами з агр. проблем Ст Риму. У них було відображ. розвиток с/г і зв'язану з ним еволюцію ек. поглядів римлян з питань організації рабовласн. госп.У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої ек.ї, політичної й моральної кризи сусп. виникло християнство. Яскравим виразником ек. поглядів раннього християнства був відомий христ. теолог А. Блаженний (354 — 430). Він проповідував необх. праці для всіх; фіз. працю Августин уважав такою ж почесною, як і розумову. Роботу коваля, буд-ка, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі, землер. «найчист. серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедл., про чесне, трудове життя.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |