Концентрація виробництва мала теж певні соціальні наслідки - різко стало зростати населення окремих міст, збільшилась кількість великих промислове розвинутих районів. На кінець XIX ст. найбільшими містами в Україні були: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У цих містах було сконцентровано 35% міського населення. Іншим наслідком був приплив населення з Центральної Росії, який зумовив у великих містах переважання росіян. Таким чином уже тоді було започатковано процес активної русифікації цих промислових районів, хоча загалом частка росіян наприкінці XIX ст. серед населення України становила 12 %. Як правило, українці домінували у селах та аграрних регіонах.
Загалом на межі XIX-XX ст. Україна в складі Російської Імперії за темпами індустріалізації зайняла одне з перших місць, випереджаючи інші регіони імперії за виплавкою чавуну, видобутком вугілля, виробництвом цукру. Українська промисловість перед першою світовою війною становила 24,3 % від загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. Отже, індустрія України розвивалась однобічно, у першу чергу із максимальним використанням природних ресурсів. Місцеві підприємства не задовольняли навіть найелементарніших потреб у товарах народного вжитку. Незважаючи на швидкі темпи розвитку окремих галузей промисловості, Україна, як і Російська імперія загалом, залишалась в техніко-економічному відношенні досить відсталою у порівнянні з провідними країнами Європи.
7.3. Основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX - на поч. XX ст.
Економічна думка в Україні у другій половині XIX ст. була орієнтована на аналіз тих позитивних змін, що відбувались у пореформеній економіці, водночас вона переживала певний занепад, пов'язаний із процесом становлення, вибору оптимального напряму, що відповідав би українській специфіці, і тому відзначалася великою різноманітністю напрямів, течій та ідей. Значна частина учених-економістів перебувала під впливом марксизму, але вже на початку XX ст. відбувається їх знайомство з маржиналізмом, і в цьому напрямі деякі учені досягають значних успіхів. Плідні економічні ідеї та наукові здобутки українських маржиналістів були визнанні у всьому світі, хоча в, радянській історико- економічній літературі їх творчість оцінювалася в основному однобоке і негативно, а період кінця XIX - початку XX століть розглядався як кризовий для усієї української економічної думки. Загалом в українській економічній думці кінця XIX - початку XX століть спостерігалися кризові явища, які можна пояснити переосмисленням світового та вітчизняного досвіду розвитку економічної науки і переходом на неокласичні позиції. Дослідження творчої спадщини українських теоретиків того періоду дає право стверджувати, що напрями і течії політико-економічної науки в Україні у зазначений період формувалися у руслі тих основних економічних шкіл, які склалися і розвивалися у західній економічній теорії у другій половині XIX століття.
З певністю можна сказати, що українські учені зазначеного періоду (за невеликим винятком) позитивно оцінювали капіталістичні перетворення в економіці, приватну власність вважали основою економічних відносин, а ринкове господарство - оптимальною умовою розвитку, хоча вбачали у національній моделі економіки регулюючу роль держави.
На початку розглядуваного періоду, в 60-70-х роках XIX ст. в Україні економічна думка розвивалась під впливом двох різноспрямованих факторів:
а) скасування кріпосного права і створених на основі цього умовах та особливостях промислового перевороту;
б) теоретичних дискусій провідних європейських економічних шкіл, особливий вплив серед яких мала марксистська.
Однак провідні українські учені перебували під впливом марксизму в своїй ранній творчості, тобто це була для них «дитяча хвороба». Пізніше, поділяючи основні положення Маркса, запозичені у А. Сміта та Д. Рікардо, або розвинуті ним, вони категорично заперечували соціально-економічні теорії класової боротьби, диктатури пролетаріату тощо. Водночас українські учені-економісти зробили значний внесок у розвиток сучасних їм теорій та концепцій, а також вписали власні сторінки у книгу світової економічної думки.
Відомим ученим, професором Київського університету і прихильником класичної школи був Микола Бунге (1823-1895), відомий за такими працями: «Гармонія господарських відносин» (1860), «Основи політичної економії» (1870), «Нариси політико-економічної літератури» (1895). Говорячи про капітал, він називав його самостійною продуктивною силою. Крім капіталу, він виділяв ще дві продуктивні сили - природу і працю, які забезпечують людські потреби. М. Бунге виступав за вільне суперництво; під ним він розумів співвідношення попиту і пропозиції, завдяки якому встановлюється ціна товару. Перед економічною теорією він ставив завдання вивчати послідовний ряд господарських явищ, починаючи з потреб і закінчуючи їх задоволенням. Виступаючи проти марксизму, він доводив, що економіст у своїх дослідженнях повинен керуватися не догмами, а аналізом життя.
Іншим послідовником класичної школи був Микола Зібер (1844-1888), автор помітних у тодішній світовій економічній літературі праць: «Основи політичної економії» (1873), «Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» (1885) та ін. Професор Київського університету М. Зібер стояв на позиції трудової теорії вартості, довівши, що праця є єдиним елементом споживної та мінової вартості. На його думку, метод економічної теорії має бути науковим, що вимагає дотримання відповідних правил і принципів. М. Зібер розглядав теорію вартості та грошей, поняття капіталу, досліджував процес його виникнення та збереження, причини прибутку з капіталу і вартість робочої сили, постійний і змінний капітал тощо. Не сприймаючи ідеології класової боротьби і диктатури пролетаріату, але будучи популяризатором марксизму, він розділяв лише окремі його положення. зокрема, трудову теорію вартості, грошей, капіталу.
Особливе місце у творчому доробку ученого займає праця «Нариси первісної економічної культури» (1881), присвячена дослідженню закономірностей розвитку світової економіки. М. Зібер спростував концепцію російської моделі общинного соціалізму, проти якої виступали українські та європейські учені. Він підтвердив наявність загальних тенденцій капіталістичного розвитку в економіці Росії, визначив її національні форми й особливості нагромадження капіталу. Наприклад, казнокрадство він зарахував до таких джерел зростання капіталу, що його можна по праву назвати виключно російською «спеціальністю». Водночас з історії українського народу він відзначив таку цікаву рису, як зв'язок економічних прав особистості з характером праці, її розподілом, господарськими обов'язками в сім'ї.
Загалом М. Зібер здійснив помітний вплив на розвиток української економічної думки, персоніфікований такими знаними особистостями, як І. Франко, М. Драгоманов, О. Терлецький, С. Подолинський та ін. Ці прогресивні українські мислителі належали до громадівського та народницького напрямів суспільно-політичних рухів, але були добре обізнані із працями класиків політичної економії та абстрагували їх вчення до тогочасного господарського життя в Україні.
На межі двох століть найпомітнішою постаттю суспільно-політичного життя в Україні був Іван Франко (1856-1916). Будучи людиною універсальних здібностей, він ґрунтовно ознайомився з політичною економією, вважаючи її найважливішою з усіх наук, оскільки вона вивчає причини багатства і злиднів, поділ праці та її плоди. Як і М. Зібер, він був прихильником трудової теорії вартості, доводячи, що без праці немає вартості. Він був ознайомлений з течіями тогочасної європейської економічної думки і позитивно сприймав більшість із них. І. Франко не був економістом-теоретиком, а переважно популяризував економічну теорію, зокрема, у 70-х роках марксизм, переклавши українською мовою 24-й розділ І тому «Капіталу» К. Маркса та окремі розділи книги Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг». У статі «Про працю» він досить явно показав себе прихильником теорії доданої вартості та критиком капіталістичного способу привласнення. Написавши дохідливою мовою, підручник «Основи суспільної економії», І. Франко популяризував у робітничих гуртках з марксистських позицій поняття «товар», «гроші», «капітал», «рента», «експлуатація» та ін. Заробітну плату він розглядав з погляду так званого «залізного закону заробітної плати» Ф. Лассаля.
У низці статей І. Франко аналізував становище селян Галичини, тяжкі умови праці і життя робітників нафтових копалень. Категорично не сприймав Великий Каменяр марксистських висновків про необхідність і неминучість пролетарської революції та подальшої диктатури пролетаріату. З 90-х років XIX ст. він гостро критикував марксизм як «релігію, що ґрунтується на догмах ненависті і класової боротьби». Основою народного поступу він вважав «працю на рідному ґрунті» і національне визволення України з-під колоніального ярма.
Соціально-економічні проблеми Галичини розглядав близький по духу до І. Франка відомий учений Остап Терлецький (1850-1902). Аграрне питання, як найважливіше для України, можна вирішити, вважав він, лише революційним шляхом. Він аналізував основні категорії політичної економії, пов'язані з капіталістичним ладом як експлуататорським способом виробництва. Економічне становище в Галичині він вважав украй відсталим, з наростаючими антагонізмами між багатими і бідними.
Послідовником ідей кирило-мефодіївців. особливо федералістського устрою слов'янської держави, прихильником ідеї дрібновласницького соціалізму французького економіста П. Ж. Прудона був відомий учений Михайло Драгоманов (1841-1895). Економічні погляди українського мислителя зосереджувались насамперед на проблемі розвитку пореформених аграрних відносин. Реформу 1861 р. він вважав антинародною і такою, що обділила селян землею й відібрала більшу частину тієї, на якій вони господарювали. На його думку, ринкове господарство є прогресивним, але воно несе надмірну диференціацію населення, експлуатацію трудящих, кризи, безробіття тощо. Вихід з негараздів капіталізму він бачив у просвітницькій діяльності серед робітників, у знищенні приватної власності і побудові соціалізму у формі «громадівства», під яким розумів таку форму організації господарства, коли промислові засоби виробництва та результати праці будуть належати робітничим громадам, а земля і продукти праці на ній належатимуть сільським громадам. Разом з тим він був переконаним опонентом марксистської теорії класової боротьби, революції та диктатури пролетаріату.
Представником громадівського руху і засновником школи фізичної економії був доктор медицини Сергій Подолинський (1850-1891). Він, як і М. Драгоманов, трактував марксистську ідею соціалізму з позицій громадівства, тобто як «громадівство» з рисами анархізму і федералізму, що існуватиме на основі общинного землеволодіння. Свої праці, викладені з позицій марксизму, він базував на аналізі господарства України. У роботі «Ремесла та фабрики на Україні» (1880) він доводить, що капіталізм у промисловості України, як і в інших країнах, проходить через стадії ремесла, мануфактури та фабрики; обґрунтовує наявність суттєвих переваг капіталізму над феодалізмом, його скороминущість і заміну соціалізмом. С. Подолинський вважав, що соціалізм створить набагато кращі можливості для розвитку продуктивних сил і більше відповідатиме загальнолюдським моральним принципам.
Найбільш відомою є його стаття «Праця та її відношення до розподілу енергії» (1880), у якій сформульовано так званий «закон Подолинського». За його словами, він робить спробу «погодити додаткову працю з пануючими фізичними теоріями». Вчений виходив з того, що сума вселенської енергії є незмінною величиною, і в той же час в окремих частинах Всесвіту вона розподілена нерівномірно. Це спричинює тенденцію до повсюдного її урівноваження та поступового розсіювання (ентропії). Трактуючи енергію як суму сил системи до дії, як світову константу, він показав спроможність людини впливати на її рух та нагромадження. С. Подолинський довів, що розумова діяльність людини може запобігти марнуванню енергії і навіть впливати на її обсяги на поверхні планети. Вирішальним важелем впливу на енергетичні потоки стає відношення людської праці до розподілу енергії. Лише усвідомлена і корисна праця, на його думку, вирішальне вплине на збільшення енергетичного бюджету Землі. Однак дослідник зауважував, що праця людини не створює ні матерії, ні енергії, вона лише трансформує речовину біосфери у споживчі блага.
Ґрунтуючись на власних теоретичних положеннях, він створив нову парадигму цивілізаційного розвитку, у якій запропонував економічну концепцію «енергетичного бюджету людства». Запропонована С.Подолинським концепція життя людини як «генератора», як «накопичувача» енергії Сонця на Землі через хліборобську працю дає роз'яснення для розуміння змісту ефективної і неефективної праці людини. Землеробська праця, включаючи її специфічні функції, стає змістом життя заради виживання, продовження самого життя на Землі, оскільки рослини накопичують енергію Сонця, а людина своєю працею повинна контролювати і підвищувати ефективність накопичення енергії.
Взагалі, соціально-економічні погляди С. Подолинського є досить оригінальними, але не позбавлені вад, зумовлених тогочасними соціалістичними вченнями. Заслуга ученого полягає у тому, що, на відміну від своїх сучасників, він пояснював розумність колективного співжиття з позицій енергетичної ефективності. Ідеї фізичної економії продовжили розвивати у середині XX ст. такі українські учені, як В. Вернадський, М. Руденко.
Однак найбільш фундаментальне в українській економічній думці кінця XIX - початку XX ст. представлений маржиналістський напрямок, хоча в часи більшовицької імперії ця істина категорично заперечувалась.
Найбільш відомою була київська економічна школа, започаткована М. Бунге. Його наступником наприкінці XIX ст. став професор Київського університету Дмитро Піхно (1853-1913). У працях «Закон попиту і пропозиції: до теорії цінності» (1886), «Основи політичної економії» (1890) та ін. він розвинув уявлення про обмін і споживання як основні сфери економічних досліджень, про корисність речей як джерело і мірило цінності та ціни, основні засади теорії попиту та пропозиції.
Іншим представником суб'єктивно-психологічного напряму економічних досліджень був Роман Орженецький (1863-1923), один з перших академіків Української академії наук. У праці «Корисність і ціна: політико-економічний нарис» (1895) він грунтовно виклав і проаналізував теорію граничної корисності К. Менгера. А у статті «Основні закони цінності та 'їх практичне значення» (1904), розвиваючи ідеї Ф. Візера і Е. Бем-Баверка, ввів у науковий обіг поняття «об'єктивна оцінка ціни», або «розцінки», як він її називав, визначив її максимальне та мінімальне значення, критерій поділу благ на споживчі та продуктивні, звернув увагу на взаємозалежність між ціною та витратами виробництва благ.
Даючи соціальне обґрунтування економічним явищам, у статті «До питання про природу психологічних явищ і методів їх дослідження» (1914) він визначив економічну поведінку суб'єктів господарювання, цінність і ціну не тільки як продукт суб'єктивної оцінки виробників і споживачів, а й як результат дії об'єктивних соціальних факторів, у тому числі обмежених ресурсів. Зрештою, учений дійшов висновку, що цінність і ціна формуються не на особистих, а на суспільних оцінках корисності благ.
Продовжувачем київської економічної школи був Олександр Білімович (1876 - 1935), який обґрунтував психологічну теорію цінності у статті «До питання про розцінку господарських благ» (1914), пов'язуючи її з потребами. З них він виводить величину господарської цінності благ і пропонує власну їхню класифікацію. Він заперечував не тільки практичну, а й теоретичну можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреби, гранична корисність окремого блага, його суб'єктивна цінність.
У праці «Соціальна теорія розподілу» (1916) у власній інтерпретації подав теорію «зумовленої» вартості, довівши, що ціна споживчих благ регулюється цінами виробничих факторів або продуктивних благ. З позицій австрійської школи він розглядав прибуток. О. Білімович визначав його як різницю між оцінками теперішніх благ - заробітної плати, споживчих та продуктивних благ, і майбутніх благ - праці і капіталу, тобто як результат очікувань капіталу. Рівень заробітної плати та прибутки він поставив у залежність від граничної продуктивності праці й капіталу. Започаткувавши «математичну» течію маржиналізму в Україні, він не продовжив її на Батьківщині, а здійснив свої найкращі наукові розробки в еміграції (Німеччині, США), і його співвітчизникам не відомі ані рік смерті, ні місце поховання.
Світову славу і визнання заслужив найвідоміший український економіст, автор новаторських теорій синтезу граничної цінності з трудовою теорією вартості, теорій розподілу, кооперації, кон'юнктури, теорії грошей, інвестиційної теорії економічних циклів Михайло Туган-Барановський (1865-1919). Через явно виражений патріотизм М. Туган-Барановський був виключений із Харківського університету, але потім екстерном закінчив два факультети. Для здобуття професорського звання він був запрошений до Московського університету, звідти направлений для збору матеріалу до магістерської дисертації в Англію.
Ґрунтовно дослідивши англійське статистичне джерело «Синя книга», він написав велику за обсягом і насичену фактами магістерську дисертацію, яку подав до друку на початку 1894 р. під назвою «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і близький вплив на народне життя». У передмові до першого видання своєї праці на початку березня 1894 р. учений пояснив, чому він обрав проблеми економічних криз темою своїх досліджень і саме на англійському матеріалі. Перше пояснюється недостатньою вивченістю цього явища, друге - найяскравішим його проявом саме в Англії. Незабаром його магістерська робота була перекладена на майже десять іноземних мов, у тому числі японську.
У своїй магістерській праці він зруйнував дощенту підвалини марксистської перспективи, яка ґрунтувалася на тому, що кризово-циклічний розвиток економіки внаслідок звуження ринку і зубожіння пролетаріату призводить до краху капіталізму. На цій тезі, як відомо, ґрунтувалась марксистська теорія «наукового комунізму», який, за твердженням самих «класиків», відрізнявся суттєво від соціалістичних утопій немарксистів. Насправді, як казав М. Туган-Барановський, в утопічних соціалістів не менше науковості, ніж утопізму в марксизмі.
Це правда, що М. Туган-Барановський високо цінував «Капітал» К.Маркса, вважаючи його найбільшим критиком капіталізму, але неодноразово заявляв, що дотримуватися його постулатів не тільки не можна, а навіть шкідливо. За це марксоленінці де могли ганьбили М. Туган-Барановського, чиє дослідження періодичних економічних криз принесло своєму авторові світове визнання.
На думку М. Туган-Барановського, економічні кризи можна «пом'якшити» навіть при абсолютному скороченні народного споживання, якщо внести елемент організованості в господарський процес. На основі господарської дійсності XX ст. можна сказати, що теорія криз і економічної кон'юнктури М. Туган-Барановського - це справді пророче економічне відкриття, яке підтвердила практика ринкової і командно-планової системи. Це яскраво підтвердилося в умовах тоталітарно-командної господарки, коли планові засади, при всій її недосконалості, вносили елемент організованості й періодичні кризи не спостерігалися, незважаючи на надзвичайну обмеженість індивідуального споживання. Щоб з цим погоджувались, досить нагадати, що виробництво для виробництва було метою командної системи, за якої 72 відсотки сукупного продукту припадало на виробництво засобів виробництва і лише 28 відсотків - на виробництво предметів споживання.
Своїми наступними теоріями український економіст здобув широке визнання. Розвиваючи теорію психологічної цінності у статті «Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності» (1890). він спочатку виступав за поєднання теорій трудової,вартості і граничної корисності, а пізніше сформулював «закон», в якому стверджував, що «граничні корисності вільно витворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям».
Варто нагадати, що М. Туган-Барановський чудово був обізнаний з поглядами класиків політичної економії, він показав, що правильно потрактована теорія граничної корисності не тільки не спростовує трудову теорію вартості Д. Рікардо і К. Маркса, але і являє собою несподіване підтвердження вчення цих економістів про вартість. При цьому учений не обмежився однобічним протиставленням корисності і витрат як двох основних факторів цінності. Думаючи, що теорія Рікардо підкреслює об'єктивні фактори цінності, а теорія Менгера - суб'єктивні, він намагається довести, що теорія Рікардо не виключає, а лише доповнює теорію граничної корисності.
Логіка міркувань М. Туган-Барановського така: «Гранична корисність - корисність останніх одиниць кожного роду продуктів - змінюється в залежності від розмірів виробництва. Ми можемо знижувати (підвищувати) граничну корисність шляхом розширення чи скорочення виробництва. Трудова вартість одиниці продукту, навпаки, є щось об'єктивно дане, що не залежить від нашої волі. Звідси випливає, що при зіставленні господарського плану визначальним моментом повинна бути трудова вартість, а обумовленим - гранична корисність. Якщо трудова вартість продуктів різна, але користь, одержувана в останню одиницю часу, однакова, то випливає висновок, що корисність останніх одиниць вільно відтворених продуктів кожного роду - їхня гранична корисність - повинна бути назад пропорційна відносній кількості цих продуктів в одиницю робочого часу. Інакше кажучи, повинна бути прямо пропорційна трудової вартості тих же продуктів». І виходить, на думку М. Туган-Барановського, що обидві теорії знаходяться в повній гармонії, оскільки теорія граничної корисності з'ясовує суб'єктивні, трудова теорія вартості - об'єктивні фактори господарської цінності. Саме М. Туган-Барановський обґрунтував положення, що гранична корисність вільно відтворених господарських благ пропорційна до їх трудових вартостей. Це положення називають в економічній літературі теоремою М. Туган-Барановського.
У контексті теорії граничної корисності він розглядав проблеми розподілу і досить справедливо доводив, що розподіл доходів фактично є результатом боротьби різних класів суспільства за розподіл сукупного продукту. Розмір частки, яка дістається кожному з класів, із цих позицій визначається як загальним обсягом національного доходу, так і «соціальною силою» класів. Роль виробництва полягає в нарощуванні величини продукту, а тому всі класи однаково зацікавлені в зростанні його ефективності. Цю теорію М. Туган-Барановський виклав у праці «Соціальна теорія розподілу» (1913).
З певністю можна сказати, що на сучасну економічну думку найбільше вплинула інша його теорія - теорія економічних циклів, яка сьогодні широко використовується в економічній літературі. В цій теорії, яка викладена у книзі «До кращого майбуття» (1912), український учений зробив спробу дати синтетичне уявлення про характер циклічних коливань.
Під час ґрунтовного аналізу проблеми він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на «капітальні блага» (засоби виробництва) й акумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, який спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Таким чином він започаткував сучасну інвестиційну теорію циклів, стрижнем якої є зв'язка «заощадження - інвестиції» - головна «пружина» циклічних коливань.
Згідно з теорією М. Туган-Барановського, вичерпування інвестиційних можливостей створюється умовами застосування кредитного капіталу, обмеженістю банківських ресурсів, а найголовніше - диспропорцією в розміщенні вільних грошових капіталів між різними сферами їх прикладання. Головна причина циклічних економічних спадів, на думку ученого, у цій диспропорції.
Без перебільшення можна стверджувати, що М. Туган-Барановський першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів: фази промислового циклу визначаються законами інвестування. Порушення ж ритму економічної активності, що приводить до кризи, виникає, на думку українського економіста, через відсутність паралелізму на ринках різних сфер у період економічного підйому, розбіжності між заощадженнями й інвестиціями, через диспропорційності в русі цін на капітальні блага і споживчі товари.
Основна ідея М. Туган-Барановского полягає в тому, що в основі загального товарного надвиробництва лежить часткове надвиробництво, непропорційний розподіл «народної праці». Таким чином, перше є своєрідним вираженням другого.
При розгляді циклічних коливань економіки М. Туган-Барановський досліджував роль позичкового капіталу. Він відзначав, що підвищення позичкового відсотка є певною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні занадто мало для нестатків промисловості, і робить звідси висновок, що безпосередньою причиною криз є не надлишок позичкового капіталу, який не знаходить собі застосування, а його нестача. Як бачимо, у дослідженнях і висновках М. Туган-Барановського виявляється багато елементів сучасної інвестиційної теорії циклів.
Український учений звернув увагу на утворення монополій у формах картелів і трестів, вбачаючи в них суттєве явище в розвитку світового господарства, при цьому він зробив це одним з перших у Російській імперії. В більш ранніх працях «Основи політичної економії» (1890) і «Промислові кризи в сучасній Англії» (1894) він показав, що внаслідок утворення монополій «споживачі обкладаються своєрідною даниною на користь монополістів», однак дійшов висновку, що держава знатна усунути шкідливий вплив монополій, обмеживши їх діяльність.
Значно збагатило світову науку обґрунтування М. Туган-Барановським ідеї про забезпечення національної грошової одиниці за умов відсутності золотого запасу так званим «стратегічним товаром», яку він розвивав при впровадженні в січні 1918р. валюти незалежної Української держави - гривні, перебуваючи на посаді міністра фінансів уряду УНР.
Будучи теоретиком і пропагандистом адекватного ринковій економіці і сучасного йому маржиналізму, за своїми переконаннями М. Туган-Барановський до кінця життя залишився соціалістом. Концепція соціалізму українського вченого була близькою до соціал-реформістської. Він виклав її в працях «Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку» (1906), «Соціалізм як позитивне вчення» (1918), «Соціальні основи кооперації» (1919). Як кінцевий соціальний ідеал М. Туган-Барановський виділив анархічний комунізм - лад повністю вільних людей, в якому відсутнє придушення меншості більшістю.
Можна тільки припускати здогадки, що під меншістю він розумів диктатуру пролетаріату, від якої згодом сам постраждав. Людина як суб'єкт господарської діяльності посідає особливе місце в його фундаментальних дослідженнях, наприклад, у докторській дисертації «Російська фабрика в минулому і сучасному», що була спрямована проти російського народницького месіанізму. Виступи проти російської «самобутності» були розцінені як прихильність М. Туган-Барановського до економічної теорії марксизму. Можливо, це й спонукало ученого виступити з низкою публікацій, у яких піддано критиці марксистський матеріалістичний детермінізм.
Здійснюючи критичний аналіз марксизму, він у 1905 р. опублікував свої «Теоретичні основи марксизму». У цій книзі він спростував марксистську теорію падіння середньої норми прибутку, а також марксистську заяву про неминучий колапс капіталізму вільної конкуренції. Він вважав безплідною марксистську теорію додаткової цінності.
Великою популярністю користувалася опублікована в 1909 р. книга «Основы политической экономики», в якій учений систематизував свої соціально-економічні погляди. В цій роботі М. Туган-Барановський намагався поєднати австрійську теорію суб'єктивної корисності з трудовою теорією вартості, встановлюючи закон пропорційності між трудовими затратами і граничною корисністю. Однак в багатьох випадках ідеалізм М. Туган-Барановського поєднувався з елементами «чистого матеріалізму». Через те погляди великого українського мислителя викликають неоднозначну оцінку, хоча це не завадило відомим західним економістам називати його своїм учителем, а сучасникам - ученим зі світовим ім'ям.
Іншим визначальним українським представником маржиналізму, зокрема його математичного напряму був учений зі світовим ім'ям Євген Слуцький (1880-1948). Він народився і тривалий час проживав в Україні, навчався в Німеччині, але за другою спробою (після першого виключення за політичну неблагонадійність) закінчив юридичний факультет Київського університету і до 1928 р. працював професором цього університету та Київського комерційного інституту, однак через переслідування більшовицьким режимом був змушений емігрувати з України за кордон.
Перше, ще студентське дослідження Є. Слуцького «Теорія граничної корисності» вражає глибиною, багатоаспектністю, оригінальністю власних узагальнень та суджень. Ця праця, що має близько 374 сторінок машинопису, на жаль, досі повністю не опублікована, хоч вона є окрасою української економічної думки початку XX ст.
Він поставив перед собою складне завдання - з окремих поглядів, ідей, концепцій відтворити цілісну теорію граничної корисності. У першій частині свого дослідження він розглядає її психологічні основи. Друга частина присвячена розгляду елементів теорії діяльності, а в третій розглядається теорія цінності та корисності, дано наукову оцінку цим поняттям. У четвертій частині йдеться про теорію складної системи інтересів. П'ята частина присвячена основам теорії ринку.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 34 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |