Як компенсацію поміщик одержував 70% вартості феодальних повинностей, причому не готівкою, а п'ятипроцентними облігаціями, які державні кредитні установи погашали протягом кількох років. Проте, як тільки реакція одержала перемогу над революцією, усе відшкодування держава переклала на селян. Селяни щорічно мусили сплачувати відповідну частину боргу, проценти на борг і, крім того, певну суму на утримання адміністрації, яка займалася цією фінансовою операцією. З цією метою було введено спеціальний податок на селян. «Подарунок» держави перетворився на викуп, який селяни мали б платити до 1943 р.
Ліквідація феодальних повинностей селян Північної Буковини розпочалась спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських повинностей була визначена в 4 млн. золотих гульденів. Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом та без наділу.
Певні відмінності мала селянська реформа в Закарпатті, зокрема закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини не були звільнені селяни-орендарі, двораки і наймити поміщицьких маєтків. Крім того, селянство було позбавлене значної частини земель; у деяких місцевостях 70-80% селян одержали менш ніж половину того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4,4 млн. форинтів, яку селяни сплачувати у формі додаткового податку.
З цього можна зробити висновок, що аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське значення для селян цього краю. За викуп землі селяни мали сплачувати протягом декількох десятиліть. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в оренду. Вони одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й тепер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд. Отже, селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер: селяни втратили сервітутні землі, багато з них отримали зменшені наділи орної землі, вони мусили сплачувати величезний індемнізаційний борг. Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом цим реформа й полегшила подальший розвиток капіталізму.
У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена за весь час економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства Вона готувалася майже 5 років, і весь час точилась боротьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення селян, з одного боку, а з другого її підганяли хвилі селянських заворушень. Більшість поміщиків України була прихильниками звільнення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі та з умовою обов'язкового викупу землі й особи селянина. Нарешті, 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладені основні умови скасування кріпацтва.
На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував певні громадянські права:
він міг займатися торгівлею та промисловістю,
володіти рухомим і нерухомим майном,
укладати договори,
виступати позивачем і свідком у суді,
переходити в інші стани,
вступати в навчальні заклади,
брати участь в органах самоврядування та ін.
Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збережено сільську общину, всі члени якої були пов'язані круговою порукою - відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей, вихід з общини. Поміщики втручалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщика не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.
При наділенні формальними правами селяни й далі фактично залишалися нижчим станом. Вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням. Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасово зобов'язаними, змушені були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вотчинній владі поміщика. Після укладення викупної угоди селянин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище припинялося. 9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити і складу сільської общини.
Визначення розмірів наділів було вкрай несправедливим, воно залежало від місцевих положень. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові губернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу - вища і нижча, котрі співвідносились як 1:3, у степових - одна, розміром від 3 до 6,5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі - особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорівнювали: нижчий - 0,9-2 десятини; вищий – 2,7-6 десятин, в нечорноземних - нижчий 1,0-2,3, вищий - 3-7 десятин. Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати дороги, де їм вигідно тощо.
Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм. В кінцевому підсумку по Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно відрізали у селян майже 28% загальної площі селянського землекористування. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для цієї місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.
Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщиків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн. ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Середній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степовій - до 3,2, на Правобережжі - 2,9 десятини. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів на Правобережній Україні був обов'язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40-50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малоземельних і безземельних селян.
Пограбування селян відбулось при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ - тільки за згодою поміщика. Держава, захищаючи інтереси поміщиків, взяла на себе обов'язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20% сплачують селяни, якщо вони викупляли повний наділ, або 75% - за неповний. Внаслідок такої викупної політики селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою. Тільки в 1906 р. під впливом революції уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн. карбованців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн. крб.
Отже, під час проведення реформи селяни були пограбовані і поміщиками, і державою. Проте реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Вона знищила перепони для розвитку капіталізму, який почав швидко прогресувати. Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, примусила їх підвищувати товарність своїх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів.
Реформа також змусила поміщиків перейти на нові форми господарювання:
1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;
2) придбати власний інвентар, робочу худобу;
3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.
Внаслідок реформування поміщицьких господарств почав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й основний відробітник. Щодо другої сторони перебудови - придбання власного реманенту і робочої худоби, то він призвів до заміни праці кріпаків або відробітників швидким і систематичним застосуванням машин, яке розпочалось з кінця 70-х років.
Третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства - пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке - виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.
Наслідком спеціалізації стало те, що основним районом торговельного зернового господарства стала Степова Україна, на території якої стали швидко збільшуватися посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі збільшились на 244,5%. 75-80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь. У Південній Україні вирощували льон-кучерявець. під яким тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях - 57 тис. десятин. Регіоном товарного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.
У Чернігівській, Київській губерніях, Степовій Україні розширювалася висадка картоплі, яка в більшості йшла на виробництво спирту й крохмалю. З 1870 по 1900 pp. посівні площі під картоплею збільшилися майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини - з 9,1 до 70,8 відсотка. Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за площами посівів тютюну та виробництвом продукції з нього. Загалом процес капіталістичної перебудови проходив у поміщицьких господарствах хворобливо. Відчувався постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили. Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним установам: у 1903 р. вона становила 676 млн. крб.
Отже, розвиток капіталізму сприяв зростанню продуктивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві. Однак процес перетворення феодального землеволодіння в буржуазне відбувався в Україні специфічно, двома шляхами: американським і прусським одночасно.
Для північних губерній характерною була система відробітку, тобто прусський шлях розвитку аграрного сектора господарства. Для центральних і східних районів України було властиве поєднання капіталістичного фермерства з напівфеодальними системами ведення господарства. У південних українських губерніях сільське господарство розвивалося переважно на підприємницьких капіталістичних засадах, хоча були й відробітки. Тобто абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, напівфеодальної, так і капіталістичної систем, їх тісне переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.
Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України після 1861 p., можна говорити про наздоганяючу модель економіки, її характерними ознаками були:
а) втілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації - «революції згори»;
б) вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва:
в) пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки;
г) збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та попередніх устроїв;
д) порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Усі зазначені риси знайшли відображення в українській моделі економіки, включаючи розвиток її аграрної сфери та промислового виробництва. Тобто реформа, незважаючи на її обмеженість і непослідовність, відкрила можливості для подальшої модернізації українського суспільства (шляхом «наздоганяючого» розвитку) та поступового формування ринкових відносин.
Розвиток промисловості капіталістичним шляхом, порівняно з аграрним сектором економіки, відбувався набагато інтенсивніше. Протягом 60-80-х pp. XIX ст. промисловий переворот загалом завершився. В Україні промисловість формувалася як система взаємопов'язаних і взаємозалежних галузей харчової промисловості, важкої індустрії, передусім металургійної, вугільної, залізорудної та залізничного транспорту.
Знаменною особливістю модернізації стало те, що фабрика остаточно витіснила мануфактуру. Якщо в 1860 р. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 р. - 3712 промислових підприємств.
Перше місце у структурі української промисловості посіло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882-1885 pp. досягла 87,8%. Україна стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.
Друге місце після цукроваріння в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 р. норми виходу спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У 1862-1863 рр. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств, тобто кількість підприємств зменшувалась, але обсяги випуску продукції зростали.
Виробництво спирту в Україні зосередилось у Київській, Харківській та Подільській губерніях. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців. Успішно розвивалося борошномельне виробництво за рахунок розвитку великих підприємств із застосуванням парових млинів, а на зміну примітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.
Третю позицію серед інших харчових виробництв швидко зайняло олійне, сировиною для якого було насіння льону, конопель, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. Загалом олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.
Значної популярності на Півдні України зажило вівчарство, продукція якого використовувалася як сировина для сукнярства. З вироблених в Україні ще наприкінці 60-х років майже 6,5 млн. кг вовни (порівняно з більш як 8 млн. кг виробництва її в Російській імперії загалом) 25% залишалося для переробки на українських підприємствах. Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга, оскільки 88% усієї вовняної промисловості було сконцентровано в російських губерніях.
З ініціативи царського уряду почали організовувати на основі розташованих на півдні казенних заводів-мануфактур зразкові металургійні виробництва фабрично-заводського типу, однак через технічні проблеми ці спроби були невдалими. Через це уряд наприкінці 60-х - на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості і став заохочувати розвиток приватного підприємництва. Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні фабричні підприємства: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p., Область Війська Донського).
Внаслідок модернізації металургійної галузі виробництво чавуну в Україні зросло в 1870-1880 pp. у 4 рази, а прокату - в 7,7 рази. Українська металургійна промисловість у ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії загалом (приріст виплавки чавуну за 1870-1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату - 139%). Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романових зросла в 3 рази.
Зростаючі потреби промисловості і транспорту, збільшення попиту на мінеральне паливо стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Протягом 1860-1870 рр. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 рази. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів вугілля, що становило 43,1% усього видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Проте основні виробничі процеси - видобуток і транспортування в лаві вугілля - здійснювалися вручну.
На тлі зростаючих темпів індустріалізації було помітним значне відставання машинобудування. Дещо швидше розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в Україні існувало не більше як 20 невеликих машинобудівних заводів, то в 1884 р. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були досить великі підприємства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 р.) і Мільгозе (1873 p.). У Херсонській губернії працювало два підприємства - в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 р. в Луганську було засновано машинобудівний завод Гартмана.
У Херсоні та Миколаєві значно активізувалось морське суднобудування. Розвиток машинобудівної промисловості вимагав покращення її енергооснащеності. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79% підприємств машинобудування використовували парову енергію, випускаючи понад 96% продукції галузі.
Інтенсивний розвиток промисловості вимагав розширення видів і мережі транспорту, особливо залізничного. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 р. розпочалося спорудження першої залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. У 1869р. закінчено лінію Балта - Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя. Перша залізниця на Лівобережжі була прокладена в 1868 р. від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів, а в 1870 р. цю залізницю було з'єднано з Києвом. Будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ - Харків - Таганрог - Ростов-на-Дону завершилось у 1869 р. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) із Таганрогом і Ростовом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років. У 1871-1880 pp. споруджено 2643 км. залізничних колій, а за попереднє десятиріччя - 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг і різні райони Росії.
Програму залізничного будівництва в Україні здійснював виключно царський уряд у великодержавних інтересах. Залізниці мали насамперед з'єднати російські промислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становище.
Важливим елементом транспортної системи України були її річки, хоча головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище від порогів у 1859 р. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 р. - вже 74. Всього на Дніпрі у 1886 р. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й усієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн.
На його порти в 1866-1870 рр. припадало 46,8% вартості вивезених і 20,7% ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.
Таким чином, скасування кріпосного права в імперії Романових прискорило розвиток промисловості України, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. У провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот.
Після незначного піднесення в 1875-1880 pp. криза знову охопила економіку Промислове піднесення 60-х - поч. 70-х років XIX ст. закінчилося економічною кризою 1873-1874 pp. України в 1881-1883 pp. З кінця 80-х років XIX ст. почалось нове промислове піднесення, яке тривало протягом усього останнього десятиріччя XIX ст.
Для Західної України на межі XIX-XX ст. був характерний недостатній розвиток капіталізму у сільському господарстві, а зубожіння селян постійно зростало. Із галузей промисловості розвивались тільки соле- та нафтодобувна, зростала лісозаготівля. Наслідком цих процесів було аграрне перенаселення, що характеризувалось надлишком робочих рук.
Неможливість знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад. На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.
Промислове пробудження почалося з кінця 70-х років XIX ст. завдяки швидкому розвитку нафтової промисловості Галичини. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафта почали використовувати парові, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння, їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к. с. Став нарощуватись видобуток нафти. Якщо у 70-х роках він становив 20-30 тис. т. на рік, то у 1909р. - 2053 тис. т. Понад 4/5 усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав. Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього, загалом вкладеного в нафтову промисловість.
У цей же час західноукраїнські землі були з'єднані залізницями з Заходом і Росією. Звідти в західноукраїнські землі почали вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Східна Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.
Трохи згодом іноземний капітал став проникати у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість. У 70-80-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш розвинену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрійські й німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки. Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна промисловість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівномірно. Досить успішно розвивали видобуток солі, цегляне виробництво.
При нафтопереробних заводах розвивалась хімічна промисловість, але виробництво фарб, мила, соди було незначним. Вже наприкінці XIX ст. в Галичині було засновано кілька паперових фабрик. Проте слід зазначити, що на межі XIX-XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Міжнародні картелі й синдикати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.
Незважаючи на залишки кріпосництва, наприкінці XIX ст. в Україні почалась індустріалізація. Найшвидше розвивалась важка індустрія, яка перевершувала легку за темпами зростання вдвічі. Для металургійної промисловості переломними стали 80-90-ті роки. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. У 1885 р. було розпочато будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава, а вже до 1888 року діяло дві потужні доменні печі. Поблизу с. Кам'янське (нині Дніпродзержннськ) у 1889 р. став до ладу металургійний завод з двома домнами. 1892 року було введено в експлуатацію Гранцівський, в 1894 р. - Дружківський, в 1896 р. - Донецько-Юріївський, а в 1897 р. Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. На цих заводах працювало від 2 до 6 тис. чоловік на кожному, що свідчить про їх потужність.
У результаті спорудження нових та збільшення продуктивності діючих заводів на півдні України було створено велику металургійну промисловість. Якщо наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52%, то у 1913 р. - 69% загальноімперського виробництва чавуну, 67% сталі, 58% прокату.
Завдяки переходу металургії на мінеральне паливо швидкими темпами стала розвиватись нова галузь важкої індустрії - коксове виробництво. Наприклад, з 1889 р. по 1899 р. виробництво коксу збільшилось в Україні у 10,2 рази, а частка України у виробництві коксу в імперії зросла з 91% у 1889 р. до 99,4 % у 1899 р.
Освоєння Криворізького залізорудного басейну забезпечило перетворення залізорудної промисловості на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Наприкінці XIX ст. велике машинне виробництво в цій галузі промисловості України давало понад 75% загального обсягу продукції. Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалась значно швидше, ніж в інших промислових районах імперії Романових. Тому частка України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4% в 1880 р. до 52,9% у 1899 р.
Разом з тим в Донбасі сформувалось велике кам'яновугільне виробництво. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля зросла на 1890р. до 84,6%, а в 1898 р. - до 92%. За період з 1909 р. по 1913 р. видобуток вугілля збільшився на 66,5 %. І перед першою світовою війною в Україні діяло 1200 шахт, на яких працювало 1 млн. 684 тис. чоловік.
Однак, поряд із швидким розвитком важкої індустрії дуже відсталим і далі було машинобудування, за винятком сільськогосподарського. Наприкінці XIX ст. випуском сільськогосподарських машин і знарядь займались 33 підприємства в Катеринославській губернії, 19 - у Таврійській і 16 - в Херсонській. У цей же час, в 1895 р. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 р. - Луганського машинобудівного заводів. Це дало змогу названим підприємствам у 1900 р. випустити 233 паровози (23,3% від загальної кількості випуску в імперії).
Швидкі темпи розвитку важкої промисловості вимагали виробництва спеціальних гірничих машин, для чого були запущені в дію на початку XX ст. Краматорський, Горлівський та Катеринославський заводи. На 1913 р. в Україні вже налічувалось 450 машинобудівних і машинообробних підприємств із 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії, однак це не задовольняло потреб індустріального розвитку країни.
Наростаючі темпи індустріалізації України на межі XIX-XX ст. були б неможливі без розвитку залізничного транспорту. Якщо з 1881 р. по 1890 р. в Україні було введено в дію 1093 км. залізниць, то у 1890-1895 pp. - ще 1141 км. Значну частину залізниць будували із залученням акціонерного капіталу. Загальна довжина залізниць на початку 90-х років в Україні становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. На початку XX ст. темпи залізничного будівництва знизились удвічі, але між 1910-1913 рр. знову зросли, і у 1913р. довжина залізниць становила майже 10900 км. Це дало можливість за перших десять років XX ст. збільшити вантажообіг на залізницях України на 81,6 %.
Другим стимулюючим фактором, який був тісно пов'язаний з наростаючими темпами індустріалізації, став іноземний капітал, який при надвисоких прибутках майже повністю переливався за кордон. Іноземний капітал ринув із Франції, Бельгії, Англії, США, і вже на початку XX ст. у вугільній промисловості України іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії - 90 %. Капіталізація української промисловості здійснювалась також значною мірою завдяки акціонуванню, яке сягнуло піку в 1910- 1913 pp. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і способом проникнення іноземного капіталу в українську промисловість. На кінець 90-х років XX ст. в Україні діяло біля 20 великих акціонерних товариств зі значною часткою іноземного капіталу.
Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій. Процес концентрації виробництва підштовхнула економічна криза 1900-1903 pp., внаслідок чого за кількістю створених монополій у цей час Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 р. на 12 (з 16 діючих) металургійних заводах було зосереджено 96% усіх робітників металургії Півдня України, який виплавляв 87% чавуну в цьому регіоні.
Монополізація охопила й інші галузі промисловості. У вугільній промисловості Донбасу частка 25 акціонерних товариств із 26 діючих в галузі у 1912 р. становила понад 70 % видобутку вугілля в регіоні. Завершенням процесу монополізації галузі було утворення в 1904 р. синдикату «Продвугілля», який узяв під контроль весь видобуток і продаж донбаського вугілля. У металургійній галузі за 2 роки до цього було створено синдикат «Продамет», який об'єднав 12 підприємств і поступово зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Першим такого масштабу синдикатом був створений у 1887 р. цукровими магнатами Бобринськими, Браницькими та ін. синдикат цукрозаводчиків з центром у Києві. До середини 90-х років XX ст. він об'єднував 91% усіх цукрових заводів України і успішно здійснював регулювання цін на цукор та забезпечував підприємцям високий монопольний прибуток на внутрішньому ринку.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |