Відмова. Якщо людина не завжди може задовольнити прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію, вона змушена відмовити. Відмова має бути коректною, доброзичливою і переконливою (на жаль, дуже шкода, вибачте тощо). Варто уникати відмови, вживаючи слово Ні!.
Зауваження, критика. Критикувати людину необхідно так, аби не образити. При цьому слід дотримуватися наступного:
вказувати на помилки лише віч-на-віч;
уникати прямої критики;
робити це по-дружньому;
схвалювати те, що співбесідник виконує як слід;
просити вибачення за зроблене зауваження тощо.
7. Комплімент. Основне його призначення – зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію. Не слід робити багатозначних компліментів. Комплімент повинен бути щирим. Варто уникати незрозумілих слів.
12. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі.
Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці.
Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний.
Кожний стиль має:
- сферу поширення і вживання (коло мовців);
- функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);
- систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);
- характерні ознаки (форма та спосіб викладу).
- підстилі, тобто різновиди.
Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень.
Основні ознаки наукового стилю:
- ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- об'єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
-аргументація і переконливість тверджень;
- детальні висновки.
Форма реалізації наукового стилю - монолог.
Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основні мовні засоби публіцистичного стилю:
- поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів;
- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація);
- наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети—ліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання);
- короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.
Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію.
Основні мовні засоби художнього стилю:
- лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми);
- запровадження авторських новотворів;
- уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів);
- широке використання різноманітних типів речень.
Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.
Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.
Основні мовні засоби конфесійного стилю:
- суто церковна термінологія і слова-символи;
- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);
- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний);
- наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.
Офіційно-діловий стиль — це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль:
1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів:
а) об'єктивність змісту.
б) повнота інформації у стислій формі.
в) логічність і послідовність.
г) обґрунтованість.
д) нейтральний тон.
Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків.
2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації.
3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.
4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні.
5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.
6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).
7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі тощо).
13. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового та розмовного стилів
Поняття «професійна сфера» охоплює три функціональні різновиди літературної мови – офіційно-діловий, науковий, розмовний. Науковий і діловий стиль не опускають уживання художніх засобів. Вони розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. Для цих стилів характерно:
наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів;
пояснити, уточнити, виділити щось;
поєднати частини інформації;
вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу;
висловити впевненість або невпевненість;
узагальнити, зробити висновок;
зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину і наслідки;
зробити критичний аналіз відомого або бажаного.
Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви, відгуку, службового листа.
Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. В цому випадку на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема – розмовно-професійний.
14. Текст як форма реалізації професійної діяльності
Текст –це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. За способом репрезентації тексти бувають письмові, усні та друковані. Основним елементом тексту є дане (тема предмет і висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Основними ознаками тексту є:
зв’язність;
цілісність;
членованість;
завершеність.
Розрізняють два основні види тексту – монологічний та діалогічний.
15.
16. Лексика сучасної української мови з погляду її походження
Словниковий склад української мови об’єднує дві генетично різнопланові групи лексичних одиниць: споконвічно українські слова, слова, запозичені з інших мов.
До споконвічно української лексики належать успадковані найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських та ін.): мати, брат, порося, осика, ніч, колесо, вісь, десять; праслов'янські слова, спільні для всіх або більшості слов'янських мов: чоловік, плітка, комар, жук, тісто, гріх, стид, кара, писати, кислий; і власне українські слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка сформувала українську націю: громада, власність, пампушки, деруни, капелюх, віжки, молотарка, смородина, порічки, виховання, мрія, поступ, іспит.
Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатозначності слів і постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень.
Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою.
Серед запозичень розрізняють:
- власне запозичення - слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився: бюро, журі, ательє, джентельмен, бухгалтер; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми;
- кальки - поморфемні переклади слів: півзахисник (полузащитник), літописець (chronographos), хмарочос (skyscraper);
- запозичення значень - українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник: наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичені з французької мови - droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри - ліворуч;
- словотвірні запозичення - використання іншомовних морфем: наприклад, грецьий елемент теле- "далеко" увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв'язок, телепередача та ін.;
- засвоєння - слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови: дріт, колір, папір - у них, як і в незапозичених, відбувається чергування приголосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т.д.; не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун;
- варваризми - слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад, ол райт, о'кей - з англійської; мерсі, тет-а- тет - з французької;
- екзотизми - слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалм, сакля, аул, меджліс.
Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристововані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова:
а) майже всі слова, які починаються на а, е, і більшість на і - іншомовного походження: абітурієнт, аеродром, евакуація, експеримент, ідеологія, історія;
б) іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор (винятки: Фастів, форкати);
в) в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, гіацинт; в українських - вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати, заозерний, наодинці, самоочисний тощо;
г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комлпект, матч, тембр;
ґ) в іншомовних словах не чергуються о, е з і та немає випадних о, е, як в українських: бетон - бетону (порів. дзвін - дзвону); ваніль - ванілі (порів. сіль - солі), катер - катера (порів. вітер - вітру);
д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно-, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура; якщо ж і виділяються префікси й суфікси, то вони відмінні від споконвічних українських: а-соціація, ди-соціація; екс-потр, ім-потр; демонстр-ант, демонстр-ація, арбітр-аж;
е) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі.
Свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх називається пуризмом (від лат. purus "чистий"). Якщо є дві назви - українська й іншомовна, то перевагу слід надавати українській. Вона завжди зрозуміліша, милозвучна, легше запам'ятовується. Наприклад, краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; нестача, ніж дефіцит; чинник, ніж фактор; відшкодування, ніж компенсація; торгівля, ніж маркетинг; відповідник, ніж еквівалент тощо.
17.
18. Види і форми перекладу.
За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний переклад. Буквальний переклад називають також дослівним, у такому перекладі можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою перекладають. Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає усім нормам літературної мови.
За змістом виділяють такі основні різновиди перекладу: o суспільно-політичний, який передбачає усне чи письмове відтворення засобами іншої мови суспільно-політичних матеріалів o художній, тобто переклад творів художньої літератури (поезія, проза, драма). o науково-технічний (технічний) - переклад, який використовують для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами.
Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами: читання всього тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад; стилістичне редагування повного тексту (слід оформити текст відповідно до норм літературної мови, усунути повтори; усі терміни і назви мають бути однозначними; якщо думку можна висловити кількома способами, перевагу слід віддати стислому, якщо іншомовне слово можна без шкоди для змісту замінити українським, то варто це зробити).
Реферативний переклад - 1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що складають зв'язний текст; 2) виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше разів коротший за оригінал.
Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки автора), про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо..
19. Анотування і реферування наукових текстів
Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. При анотуванні враховується зміст твору, його призначення, цінність, направленість.
Основні види анотацій
описові
реферативні
критичні
рекомендаційні
методичні
педагогічні
Реферування — це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інформації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію. У порівнянні з анотуванням реферування є більш досконалим методом обробки інформації джерел інформації: якщо в анотації приводиться лише короткий перелік питань, що розглядаються, то в рефераті викладається сутність питань та наводяться найважливіші висновки.
На сучасному рівні розвитку інформаційних технологій з'явилася задача автоматичного реферування.
Реферування майже не відрізняється від складання реферату.
20. Наукова стаття, вимоги ВАК до наукової статті.
При написанні наукових статей для фахових видань, збірників конференцій, наукових журналів, необхідно пам'ятати про їх відповідність вимогам Вищої атестаційної комісії України (ВАК).
Згідно з вимогами ВАК України оригінальна стаття у фаховому виданні має складатися з таких розділів:
постановка проблеми;
актуальність дослідження;
зв'язок авторського доробку із важливими науковими та практичними завданнями;
аналіз останніх досліджень і публікацій;
виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;
новизна;
методологічне або загальнонаукове значення;
викладення основного матеріалу;
головні висновки;
перспективи використання результатів дослідження
21. Сутність спілкування. Спілкування і комунікація. Функції спілкування
Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцінного характеру. У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспільні суб'єкти. Правильно організоване спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:
- комунікацію, сприймання та передавання інформації;
- взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;
- сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.
Обидва терміни - комунікація та спілкування - мають спільні й відмінні ознаки.Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією - інформаційний обмін у суспільстві. Отже, спілкування - це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.
Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а комунікація - конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію).
Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому (формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо.
Професійне спілкування виконує такі функції:
- комунікативну (обмін інформацією);
- інтерактивну (обмін діями);
- перцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню).
22. Види, типи і форми професійного спілкування
Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.
Вербальне спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.
Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).
Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.
Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.
Форми прямого вербального спілкування:
- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);
- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);
- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));
- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).
Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.
Форми непрямого вербального спілкування:
- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);
- використання технічних засобів.
Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
Невербальні компоненти спілкування
Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.
Невербальні засоби спілкування:
- кінесичні - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);
- проксемічні - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);
- екстралінгвістичні охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:
- просодичні фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).
- таксетичні пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);
- ольфакторні - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;
- хронемічні вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).
У невербальному професійному спілкуванні кінетичні засоби (“мова тіла”) є найуживанішими. Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника й теми розмови, рівність або домінування, відкритість чи закритість та ін. Найчастіше жести засвідчують такі психологічні стани учасників спілкування, як відкритість, підозра й потаємність, заперечення, сумнів, готовність, довіра, незадоволення тощо.
У міжособистісних відносинах у професійному спілкуванні характерними є такі форми невербальної передачі інформації, як жести з окулярами (можуть свідчити про різноманітні емоційні стани і наміри співрозмовника), почісування підборіддя (свідчить про роздумування, оцінювання), машинальне малювання на папері (свідчить про зниження інтересу до розмови), міцно зчеплені руки (символізують підозру й недовіру), “порожній погляд” (застиглість, нерухомість очей співрозмовника свідчать про нудьгу, байдужість), постукування по столу, клацання затискачем ковпачка авторучки тощо (жести виражають стурбованість співрозмовника), прикладання рук до грудей (жест відображає чесність і відкритість) та ін.
Неувага до невербальних засобів у професійному спілкуванні може дезорієнтувати співрозмовника, якщо неправильно сприймати його міміку, жести, поведінку у типових ситуаціях.
Слухання відіграє провідну роль у комунікації. Воно допомагає сегментувати інформацію в процесі детальних обговорень, доповідей, лекцій, бесід, що пов'язані з академічною і професійною сферами. А також формувати навички розрізняти експресивні стилі: високий, середній, низький, в усному приватному і офіційному спілкуванні.
23. Невербальні компоненти спілкування. Слухання і його роль в комунікації
Неверба́льне спілкува́ння — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо.
Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші — або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Невербальне, як і мовне передбачає зворотній зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок сприятливо впливає на взаємини між співрозмовниками, а негативний супроводжує або породжує деструктивні взаємини. Партнер, який роздратовано відповідає на запитання співрозмовника, подає негативні сигнали.
При безпосередньому спілкуванні важливим засобом є також мова міміки та жестів, яка не тільки доповнює та збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але інколи, наприклад, при спілкуванні глухонімих людей, й замінює її. Відомо, що одне й те саме слово, наприклад привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються з допомогою міміки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людських настроїв і почуттів.
Слухання є однією з основних ланок процесу спілкування. Від його ефективності залежить ефективність спілкування. Воно ефективне тоді, коли йде безперервне оцінювання сказаного співрозмовником і вами. Необхідно вміти також "слухати" самого себе.
Будь-яка ділова розмова повинна викликати в учасників зацікавлення. Інтерес — це емоційний прояв пізнавальних потреб особистості. Він викликає увагу, активне мислення. Якщо вам вдається втримати інтерес співбесідника до розмови, до даної теми, то його мимовільна увага поступово перейде в післядовільну.
При цьому необхідно пам'ятати, що в діалозі, при безпосередньому слуховому сприйнятті співрозмовника, зменшується значення слів, збільшується роль ситуації, міміки, тестів, інтонації, саме тому мова, що звучить, є простішою, доступнішою.
Але існують норми зовнішнього прояву почуттів у діловому спілкуванні. Стриманість в інтонаціях, силі голосу, у міміці та жестах впливає на співрозмовника сильніше, ніж нестримані оклики, гучний голос, надмірна жестикуляція.
24. Гендерні аспекти спілкування
Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (чоловік-жінка) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:
- маніфестація гендеру в стилі спілкування;
- виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи:
- вираження гендеру на різних мовних стадіях: морфологічному, лексичному та текстуальному;
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |