Знакова постать українського народу 5 страница

Жанрові особливості поетичної творчості Т.Г.Шевченка вимагали певної гіперболізації, тобто поет відчував художні критерії фактичного матеріалу. Досліджуючи історичні події, зображені в "Гайдамаках", І.Брик зазначає: "Повстання не тривало цілий рік, Пац не був провідником барської конфедерації. Гонта з Залізняком зійшлися не під Лисянкою, а біля Умані. Титаря Данила Кушніра замучили поляки не у Вільшаній 1768 р., а в Млієві в 1766 р. Гонта не вбивав своїх синів." [2].

За цими спостереженнями можна зробити висновок, що Т.Г.Шевченко, як справжній художник слова, обирав такий спосіб вираження власних думок, який не нашкодив би правильному розумінню історії.

В основі кожної мови виступає символ, міф, метафора. Шевченко створив життєдайні метафори, символи, міфи. Захоплення героїкою, безперечно, найбільше пов’язане із постатями козаків. Вони стали символами тієї України, якої Шевченко найбільше прагнув, про яку молив Бога. Це був символ "слави дідівщини". "Ясновельможний гетьман" "в золотім жупані" був символ державної сили і нездоланності.

Історична подія – підписання договору України з Росією, спричинила в суспільстві неоднозначне ставлення до Б.Хмельницького. Свої міркування поет передає в одному з найоригінальніших творів – містерії "Великий льох", а саме ставлення до Б.Хмельницького в поезії "Стоїть в селі Суботові". Як видно з твору, Шевченко визнає добрі наміри гетьмана, але в той же час засуджує його за непередбаченість. Із контекстуального оточення антропоніма Богдан виділяються лексеми "церква Богданова", "він молився", "мир душі твоїй, Богдане". Автор показує каяття "ясновельможного" за скоєне. Загибель Б.Хмельницького для письменника не означає кінець боротьби козацтва. А славна історія запорозького козацтва виступає як символ незнищенності українського народу, що підтверджують слова з твору:

"Думала з Богданом

От-от уже поховала.

Ні, встали погані…"

І через сто років потому тема козаччини не зменшила своєї ваги в українській літературі. Яр Славутич віддає належне козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім засобом збереження незалежності, гідності й честі України як держави.

Тематична група “Віки Богдана”, яка охоплює поетичні цикли “Запорожці” та “Маєстат Булави” окреслює часовий простір козацької епохи в Україні. До нього увійшли 33 топоніми і гідроніми, які репрезентують важливі топооб’єкти України того часу, і 42 антропоніми – імена визначних представників козацтва. Доба козацтва настільки близька письменникові, наскільки глибокою стала трагедія руйнування родового гнізда із козацькою славою.

Образи запорозьких козаків – носіїв колоритного на-ціонального характеру українців яскраво відображені Яром Славутичем у портретах (це початок цілої галереї поетичних портретів): Прудивус, Паливода, Вернигора, Самійло Кішка, Хмельницький. Козак-воїн був у народі символом добра, захисту, миру, надії. Усі зображені поетом представники козацтва – яскраві індивідуальності, люди з трагічними долями. Та водночас – це люди, яких єднає одне бажання, прагнення – зробити свою Батьківщину вільною.

У кожному з козацьких образів втілено певний, неповторний тип національного характеру. Образи козаків набувають символічного значення і виступають елементами образу України. Яскрава портретна галерея козаків вимальовує характерні риси українського народу – щирість, сміливість, рішучість, дотепність, невичерпний життєстверджуючий оптимізм, наприклад, у портреті Прудивуса: “І, щоб не зникло козаків знаття, Сіда на палю, запаливши люльку” [8]. Антропоніми Прудивус, Паливода і Вернигора – приклади типових козацьких прізвищ, що за походженням стояли на межі прізвиська й прізвища. Коли закладалася система українських прізвищ, козацькі прізвища, як правило, мали типову ознаку – двоосновність.

Основи козацьких прізвищ стилістично забарвлені, що пов’язано з характерними рисами денотата (внутрішніми або зовнішніми) або з його діями, вчинками, іншими особли-востями. Це ті екстралінгвальні показники, що впливають на виникнення прізвиська. Отже, й портрети мають художню експресію. Автор використовує у творі повернення етимона (давньої значеннєвості) козацького прізвища у зображенні козака Прудивуса: “Пустив за вухо смолянистий вус, Завів хвилясту, наче в’юн, чуприну” [8]. Деякі антропоніми позначені разом із назвами за родом діяльності: гетьман, сотник, отаман, лейстровик, нагадуючи козацькі посади.

Портрет Хмельницького завершує галерею козацьких образів. Художній контекст “Щоб від Карпат аж по Савур-могилу Державна воля владно процвіла” підкреслює ідею волевиявлення гетьмана України. Антропонім Хмельницький виступає широковідомою експресемою в українській оно-мапоетиці, має сталу культурно-історичну семантику.

Яр Славутич оспівав подвиг козацького гетьмана Самійла Кішки, який потрапив у турецький полон і, організувавши на турецькій галері повстання українських невільників, повернувся на батьківщину. Поет через мить життя передає весь внутрішній світ козака, ім’я якого стало легендою. Антропонім Самійло Кішка передає патріотичні почуття ліричного героя.

Крім антропонімів, у назвах творів-портретів поет вживає імена козаків у художньому контексті. Неодноразово фігурують антропоніми: Хмельницький (Богдан, Хміль) Тимош (Хмель-ницький), Дорошенко, Скоропадський (Скоропада), Полуботок, Сірко, отаман Клепач, Кальнишевський Петро (Кальниш), Кривоніс, а також виконують характеристичні функції другого плану антропоніми: Іскра, Дзвінка, Лупуля, Виговський, Кочубей, Богун, Величко, Милорадович, Жученко Хведір, Гонта, Нечоса, Барвінок, Герцик. Автор втілює через імена козаків велич, високу освіту, військову вдалість, патріотизм героїв. Поет не тільки повідомляє про героїчну боротьбу козаків проти поневолення, а й показує героїв як частину загального образу українського козацтва. Антропонім Хмельницький у різних його варіантах (Богдан Хмельницький, Богдан, Хміль,) вживається 20 разів, що свідчить про важливе місце цього образу у формуванні національної свідомості поета.

Автор вживає імена запорожців як особистих близьких друзів, на що вказують відповідні антропонімні форми. Увівши до художнього контексту персонаж свого діда Дмитра (поет стилізовано називає його Січеславський Дмитро), автор ніби наближає козацтво до читача, описуючи дружні стосунки козаків із дідом. Такий художній прийом стирає три століття, тому що образи козаків у Яра Славутича – це живі люди з яскравими емоціями, почуттями, з перевагами й недоліками. Автор у кожному творі доводить, що люди, їхня психологія у всі часи однакові; гідність, братерство, любов однаково присутні як у скитів і полян, так і в козаків та сучасних українців. Портрети запорожців, репрезентовані антропонімами, неможливо повною мірою передати без характеристики пов’язаних з ними ономаоб’єктів, тому важливу роль відіграють топоніми і гідроніми.

На перший план виступають Великий Луг і Січ – як символи козацької держави. Автор поєднує образи козаків із топооб’єктами, уявляючи героїв невід’ємною частиною Батьківщини. Макротопоніми Україна, Карпати, Київ, Запоріжжя, Батурин, Полтава, актуалізовані в поезіях, наскрізь пройняті козацьким духом. Деякі з топонімів мають закріплений в історії козаччини денотат, наприклад, Великий Луг як запорізька фортеця, з якої козацькі полки виступали, обороняючи Україну від південностепових та північних ворогів; події в Батурині, Полтавська битва тощо. Поетичні рядки “І Жовті Води, й Київ, і Тараща,/ І Берестечко, й Конотіп – як шквал - / Звитяги дух на подвиг підіймали” [8] або “Херсон, Одеса, Таврія і Крим…/ козацьким сонцем сяяли старим” [8] вказують на символи козацьких подій, які й сьогодні дають авторові наснагу.

Мікротопоніми стоять в одному ряду з макротопонімами, тому що не поступаються своєю історичною роллю. Топонім Жовті Води для сучасника має семантику історизму. Щоб виділити потрібний авторові конотат назви – місце перемоги гетьмана Хмельницького над польським військом, - автор уводить її в художній контекст і через зв’язок поколінь наближає до читача: “Його прапредок перетяв ляшків / Чималий полк, загнавши в Жовту Воду” [8]. Яр Славутич прагне повернути пам’ять нащадкам козацького роду, бо зв’язок поколінь втрачено і чимало сучасників навряд чи пригадають прізвище свого прадіда. Для поета це духовна катастрофа українського народу, тому через антропоніми, які ще не загубились в історії, він повертає почуття родинної спільноти, щоб кожен міг відчути себе часткою українського козацтва, яке залишило незабутній слід у світовій історії. Найближчим до почуттів читача автор постає у своєму родоводі: козацький лейстровик – Жученко Хведір, онука Хведора – Мотря Жу-ченківна, дід Дмитро (Січеславський Дмитро), Михайло Жученко.

Яр Славутич знаходить способи відображення в далеких від сучасності козаків такі знайомі кожній людині почуття кохання, страждання, зради тощо. Народний герой Мазепа одночасно постає перед читачами як велемудрий гетьман, батько козацтва і як чутливий чоловік, палкий коханець. Так антропонім Мазепа у поетичних контекстах набуває різної конотації. Навіть у назві твору вбачається змістове наповнення: “Слава Мазепі” – Мазепа воїн, козак, незламний гетьман; “Дует Мазепи й Мотрі” – Мазепа щасливий чоловік, який закоханий у молоду жінку, не може стримувати своїх почуттів до неї – в його душі кипить любов. Автор уводить до текстів такі ж пари: Довбуш, відомий усім козак, і маловідома Дзвінка; козацький герой Хмельницький Тимош і його Лупуля.

У політичній ліриці завжди передбачено два табори, в даному разі – козацький і ворожий. Перший табір репре-зентують антропоніми: Богдан, Богун, Величко, Вернигора, Виговський, Войнаровський, Гонта, Довбуш, Дорошенко, Іскра, Кальнишевський Петро, Кармалюк Устим, Клепач, Кобилиця, Максим Кривоніс, Мельник, Павло Полуботок, Паливода, Прудивус, Самійло Кішка, Сірко Іван, Скоропадський Павло, Хмельницький Тимош, Жученко Хведір, - і топоніми з гідронімами: Берестечко, Бог, Великий Луг, Вкраїна, Дніпро, Дубно, Жовті Води, Жуки, Змієві вали, Карпати, Київ, Конотоп, Крим, Львів, Міуси, Чорне море, Низ Дніпра, Переяслав, Савур-могила, Січ, Стир, Тараща, Хортиця, Чорний Ліс, Чорномор’я. За кожною ВН стоїть конкретний образ реальних героїв козацької Січі.

Частина географічних назв, які за сучасною термінологією можна назвати мікротопонімами, у часи описуваних подій, напевне, мали статус макротопонімів, а для читачів вони мають залишитися символами українського козацтва. Ворожий на той час для українців табір представлений таким списком: антропоніми – Батий, Герцик, Нечоса; топоніми – Базавлук, Погане поле, Рим, татарський Крим, Тмуторокань. ВН виступають у поетичних творах як реальні ономаоб’єкти із певною семантикою. На прикладі топооб’єкта “Крим” можна спостерігати, як змінюється його денотат за допомогою ад’єктива. У запорозькому таборі фігурує топонім Крим, що позначає козацьку територію, а у ворожому таборі – татарський Крим як ознака татарського володіння.

Показуючи своє ставлення до героїв як до близьких йому друзів, автор використовує форми антропонімів за іменами: Хведір, Тимош, Богдан, Павло. Яр Славутич у різних поезіях вживає образ героїчного козака Івана Сірка як символ козацького месника. Відомо, що легендарний козак дванадцять разів був обраний кошовим отаманом і 55 разів перемагав татар у великих битвах. Сучасники тільки зараз віддають своєму героєві належну шану – на його батьківщині, у Мерефі, встановлене його бронзове погруддя.

Яр Славутич оперує реальною ономастикою, але, щоб перетворити її на художню, авторові знадобилося багато зусиль. Шукаючи географічних і людських свідчень на підтвердження історичного минулого козаччини, Яр Славутич спілкувався із живими свідками, які пам’ятали щось про запорізьку державу із передаванням з роду в рід [9]. Та головним свідком, звичайно, був Т.Г.Шевченко, твори якого стали для Яра Славутича першими художніми літописами.

До арсеналу художньо зображувальних засобів поетичної мови поети активно вводили реальну ономастику – один із мовних скарбів народу. З усього бачимо, що Яр Славутич гідний продовжувач творчої традиції Т.Г.Шевченка. В аналізованому тематичному просторі можемо спостерігати динаміку зміни вживання антропонімів і топонімів поетами різних епох у діахронічному аспекті.

Література

1. Бородін В.С. Над текстами Т.Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 1971.

2. Лука Луців. Тарас Шевченко – співець української слави і волі. – Нью-Йорк – Джерзі Сіті: Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка і "Свобода", 1964.

3. Стебельська А. Шевченкова молитва // Збірник наукових праць Канадського НТШ. – Торонто, Онтаріо, Канада, 1993. – С. 143–160.

4. Стебельський Б. НТШ у Канаді – пляни і праця // Збірник наукових праць Канадського НТШ. – Торонто, Онтаріо, Канада, 1993. – С. 7–13.

5. Творчість Яра Славутича: дослідження, статті та рецензії / Упоряд. В.Жила. – К.: Дніпро, Едмонтон: Славута, 1997.

6. Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. – К.: Рад. шк., 1965.

7. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Дніпро, 1963-1964.

8. Яр Славутич. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1994.

9. Яр Славутич. Місцями запорозькими. – Львів, 1991.

О.Д.Рожина

З ІСТОРІЇ НІМЕЦЬКОЇ ШЕВЧЕНКІАНИ

На шляху, який пройшла поезія Шевченка до народів Західної Європи, значну роль відігравали німецька мова й німецька література. “Жодною іншою іноземною мовою твори Шевченка не перекладалися стільки разів, як німецькою, в жодній літературі не з’явилося стільки статей і досліджень про поета, як в німецькій” [3].

Німецька Шевченкіана бере початок з 1843 року, з часу опублікування у першому номері журналу “Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft” (“Щорічники слов’янської літератури, мистецтва і науки”) анонімної інформації “про видану 1841 року в Петербурзі поему Шевченка “Гайдамаки” [5]. Відтоді інтерес до української літератури і Шевченка зокрема, пожвавлюється, хоч і наштовхується на великі труднощі. Причин, що заважали широкому ознайом-ленню зарубіжної громадськості з Україною і її культурою, було багато. Розмежованість українського народу між двома монархіями – Австро-Угорщиною і Росією, які прагнули ізолювати його від культурного світу і проводили політику онімечування й русифікації, незначна кількість періодичних видань на Заході, присвячених слов’янським літературам, брак знавців української літератури і перекладачів з української мови перешкоджали творчим силам України вийти на широку арену і гідно заявити про себе у європейському літературному процесі. Та незважаючи на усілякі утиски і перешкоди, українська писемність торувала собі шлях на Захід.

Коли йдеться про перших західноєвропейських до-слідників і перекладачів Шевченка, насамперед називають ім’я австрійського поета другої половини ХІХ століття Й.Г.Обріста. Книжка Обріста “Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter. Dessen Lebensskizze samt Anhang, bestehend aus Proben seiner Poesien, in freier Nachdichtung von I.Georg Obrist” (“Тарас Григорович Шевченко, український поет. Нарис життя з додатком його поезій у вільному перекладі Й.Георга Обріста”; Чернівці, 1870) набула широкого розголосу у Європі і довгий час була виданням, з якого “черпала відомості про Шевченка зарубіжна громадськість” [5]. Обрісту належать переклади Шевченкових творів – “Гамалія”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Заповіт” та інші, які він розглядав як “спробу вільних переспівів” [5]. Ними перекладач започаткував широке знайомство з творчістю Кобзаря за межами України, пробудив інтерес у німецьких читачів до його особистості.

Подальшим кроком на шляху відтворення поезії Шевченка німецькою мовою був переклад В.Умляуфа поеми “Кавказ”, що започаткував “новий підхід” [5] до його творів – перекладати, а не копіювати.

Діячі німецької і австрійської літератури К.Е.Францоз і Ю.Віргінія, українські письменники О.Кобилянська, П.Скобель-ський, К.Климкович переклали окремі поезії Кобзаря і зробили перші дослідження його життя і творчості.

Важливу роль у популяризації творчості Шевченка за межами України відіграв І.Франко. Його розвідки ”Українсько-руська література” (1899), «Тарас Шевченко та його "Заповіт"» (1903), “Тарас Шевченко” (1914), “Присвята” (1914), на-друковані у періодиці Німеччини і Австро-Угорщини, знайомили читачів з творами Шевченка, з демократичних позицій висвітлювали роль українського поета у світовому літературному процесі.

І.Франкові належить переклад двадцяти Шевченкових творів, серед них – “Кавказ”, “Перебендя”, “Заповіт”, “Світе ясний”, з яких йому вдалося опублікувати у журналі “Ruthenische Revue” 1903 року тільки два переклади “Заповіту” та “І небо невмите, і заспані хвилі” [3] З іншими перекладами німецький читач познайомився лише 1963 року, коли вони разом зі статтями Франка про Шевченка були видані окремим томом його “праць, написаних німецькою мовою” [3]. Переклади Франка є “визначною подією в історії перекладання Шевченка на німецьку мову” [3]. Вони в основному відтворюють у відповідній до першотвору художньо-стильовій формі зміст поезій, зберігають образну систему, виразність і поетичність думок.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття ім’я Шевченка часто з’являється на шпальтах німецьких газет “Der Jungdeutsche” (“Молодий німець”), “Osteuropäisches Korres-pondenzblatt” (“Східноєвропейська кореспондентська газета”), “Die Rote Fahne” (“Червоний прапор”) та сторінках історико-літературних журналів “Die Gesellschaft” (“Сус-пільство”), “Ruthenische Revue”– “Ukrainische Rundschau” (“Український журнал”), “Zeitschrift für die slawische Philologie” (“Журнал слов’янської філології”).

Помітним явищем в освоєнні творчої спадщини Кобзаря були видання, що з’явилися у зв’язку з двома пам’ятними датами – 50-річчям з дня його смерті (1911) і 100-річчям з дня народження (1914), – збірка поезій Шевченка в перекладах Ю.Віргінії “Ausgewählte Gedichte von Taras Schewtschenko” (“Вибрані поезії Тараса Шевченка”, Лейпціг, 1911), переклад А.Зеліба повісті Шевченка “Художник” “Taras Schewtschenko. Der Künstler. Autobiographisсher Roman. Übersetzt von Arthur Seelieb”. (“Тарас Шевченко. “Художник”. Автобіографічний роман. Переклад Артура Зеліба”, Лейпціг, 1912), збірник статей і перекладів різних авторів “Taras Schewtschenko – der größte Dichter der Ukraine” (“Тарас Шевченко – найбільший поет України”, Відень, 1914) і монографія А.Єнсена “Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben. Literarische Studie” (“Тарас Шевченко. Життя українського поета. Літературна студія”, Відень, 1916). Вони відкривали нові сторінки життя і творчості українського поета і пожвавлювали процес його входження в німецькомовний світ.

Повідомлення про Шевченка знаходимо в “Історії світової літератури” П.Віглера (“Geschichte der Weltliteraur”, Берлін, 1920). А.Лютер в “Історії російської літератури” (“Geschichte der russischen Literatur”, Лейпціг, 1924) підкреслив його важливе значення в історії розвитку літератур слов'янських народів. У німецькому прогресивному шевченкознавстві цього періоду помітне місце посідають дослідження і майстерні переклади

А.-Ш.Вуцькі, яка з повагою ставилась до українського поета і високо цінувала його творчість

З приходом фашистів до влади, з посиленням декадентських течій у німецькій літературі сприйняття творчості Шевченка у Німеччині наштовхується на особливі труднощі. Як свідчить Я.Погребенник, більшість літературно-критичних публікацій цього часу у Німеччині мали “буржуазний, тенденційний характер [3]. Деякі з німецьких дослідників (П.Рорбах, А.Шмідт, К.Майєр, А.Пальме) на-магалися витлумачити твори Шевченка у “буржуазно-націо-налістичному дусі, використати у своїх пропагандистських цілях” [3].

У надрукованій у Берліні 1937 року книжці “Taras Schewtschenko der ukrainische Nationaldichter” (“Тарас Шевченко – український національний поет”; Берлін, 1937) було вміщено ряд поезій Шевченка у переспівах Б.Г.Орліка і Г.Шпехта, які внаслідок невправності перекладачів не можна вважати майстерними. У більшості випадків вони віддалені від оригіналу, послаблюють, а то й приглушують його ідейне звучання, спотворюють ритмомелодику.

Створити у цей період правдивий образ українського поета-демократа допомагали співвітчизникам прогресивні діячі німецького мистецтва, які після встановлення фашистської диктатури емігрували до Радянського Союзу. У 1939 році тут проводилась інтенсивна робота з нагоди 125-річчя з дня народження Т.Шевченка. Був створений спеціальний Шевчен-ківський комітет, за рішенням якого планувалось здійснити переклади творів українського поета різними мовами. Цього ж року в Києві у Державному видавництві національних меншостей була перевидана повість Шевченка “Художник” у перекладі А.Зеліба “Taras Schewtschenko. Der Künstler” (Київ, 1939) і вийшов збірник німецьких перекладів вибраних поезій Кобзаря “Taras Schewtschenko. Ausgewählte Gedichte” (“Тарас Шевченко. Вибрані поезії”, Київ, 1939). Книга не відзначалась високими художніми якостями – переклади С.Шпойнаровського і С.Елленберга були малопоетичні і не відтворювали красу і силу Шевченкової поезії, і, очевидно, тому Видавництво національних меншостей у Києві звернулось з проханням до німецьких письменників підготувати нове видання перекладів творів Шевченка.

Схвально поставившись до такої пропозиції, колектив перекладачів бачив у цьому особливе завдання, що мало для нього не тільки літературне, але й ідеологічне, політичне і практичне значення: всіма силами сприяти духовному оздоровленню отруєного нацистською пропагандою німецького народу.

Почесна роль у створенні колективу, що здійснив переклад “Кобзаря” німецькою мовою, належить письменникові і перекладачеві Альфреду Куреллі. Він розробив теоретичні принципи перекладу Шевченкових поезій, редагував видання і сам переклав дев’яносто творів українського поета.

Роботу над “Кобзарем” починали політичні емігранти, вигнанці, які жили далеко від батьківщини, що потрапила під тяжкий гніт гітлерівських катів. Згадуючи про той час, Курелла писав: “Наші кращі друзі, що залишилися в країні, знемагали в концтаборах, були страчені фашистами. В нас палав гнів, горіла ненависть, але пломеніла також надія і віра в наш народ, які вже тоді створювали грунт для повної співзвучності думок і почуттів між нами і великим Кобзарем” [2].

В архіві А.Курелли у Німецькій Академії мистецтв зберігаються листування між Е.Вайнертом і А.Куреллою з січня до серпня 1940 року, яке мстить цінну інформацію. Робота колективу розпочалася у січні 1939 року і в серпні 1940 року мала закінчитися. Оскільки деякі перекладачі з різних причин відмовилися від перекладу, “левова частка” з них перепала А.Куреллі і Е. Вайнерту.

Перекладачі мали можливість користуватися науковою літературою про Шевченка, отримувати кваліфіковані кон-сультації О.Дейча, С.Мархлевської, С.Тудора та ін. У їхньому розпорядженні був український оригінальний текст – ювілейне видання “Кобзаря” Академії наук УРСР 1939 року, а також російські і німецькі підрядкові переклади.

Робота над “Кобзарем” була для колективу перекладачів школою поетичної майстерності. Труднощі виникали у зв’язку з проблемами різноструктурності двох мовних систем, передачі різноманітних розмірів та ритмів, багатства ліричних інтонацій Шевченка. Дуже допомогли тут розроблені А.Куреллою теоретичні та практичні принципи перекладу “Кобзаря” німецькою мовою, які були покладені в основу роботи.

Визначаючи зміст і значення перекладу “Кобзаря”, Курелла відзначав: “Він повинен познайомити людей, що говорять і читають німецькою мовою, з твором світової літератури, який є єдиним у своєму роді і який був їм досі не відомий. Головним завданням у даний момент є так передати німецькому читачеві вартість думок і почуттів цієї поезії, щоб вони могли бути ним сприйняті безпосередньо як щось чуже, нове, але все ж таки власне, легко доступне, і могли б легко стати збагаченням його власного світу почуттів і думок. Паралельне завдання: збагатити німецьку поезію єдиною в своєму роді народною поезією і сприяти тому, щоб вона звільнилася від тієї чужої народові поезії, що стала такою сильною в період декадансу, причому, й для чого переклад змикався б з такими моментами німецької поезії, які мали подібну найбільшу близькість народові [1]. З цього основного завдання випливали й “модернізація”, і Куреллове ставлення до асонансів, до вибору розміру вірша. Виступаючи проти “архаїзації” перекладу Шевченкових творів, Курелла наводить приклад архаїзованого перекладу “Божественної комедії” Данте, здійсненого Р.Борхардтом, який, виходячи з принципу, що “всякий переклад поета сучасною німецькою мовою означав би підробку і збіднення, шукав “архаїзованої” мови... Результат: щось таке, що абсолютно неможливо читати – якийсь монстр” [1]. Разом з тим Курелла застерігав від привнесення засобів сучасної німецької мови як специфічних продуктів нових суспільних відносин у поезію минулої епохи, що будуть їй чужими за змістом елементами.

На такій теоретичній основі і був створений “не лише найповніший, але й справді найкращий переклад “Кобзаря” на німецьку мову” [6], у який увійшло 216 віршів і поем Шевченка.

Колектив закінчив переклад “Кобзаря” у травні 1941 року. Книга мала з’явитися в Києві, але 22 червня 1941 року під час фашистського бомбардування загинув С. Тудор, український редактор німецького “Кобзаря”, і був загублений друкований набір книги. Тільки по закінченні війни німецькі поети на основі своїх перших начерків повернулися знову до відродження й видання “Кобзаря” німецькою мовою. Переклади були опубліковані двома томами “Taras Schewtschenko. Der Kobsar. Ausgewählte Dichtungen in zwei Bänden”. (“Тарас Шевченко. Кобзар. Вибрані поезії у двох томах”; Москва, 1951) Видавництвом літератури іноземними мовами 1951 року в Москві. Ця книга, що, мов фенікс, відродилася з попелу, є визначним досягненням німецької національної літератури, важливою ланкою братерської співдружності німецького й українського народів у галузі культури.

Деякі славісти з Німеччини негативно відгукнулися про це видання. У статті Ю.Бойка “Ševčenkos Werke in deutschen Übersetzungen” (“Шевченкові твори у німецьких перекладах”, опублікованій 1961 року в журналі “Die Welt der Slaven” (“Світ слов’ян”. Вісбаден, 1961. Вип. 1) доробок німецьких анти-фашистських письменників оцінюється з вузько націоналіс-тичних позицій. Але ці й подібні їм судження тенденційних критиків не можуть знецінити великий внесок перекладачів у розвиток німецької національної літератури, теорії і практики художнього перекладу.

Добірні переклади з Шевченка А.Курелли і Е.Вайнерта неодноразово передруковувались у різних виданнях. Так, 61 переклад, здійснений Е.Вайнертом, увійшов до видання 1951 року “Die Haidamaken und andere Dichtungen” (“Гайдамаки” та інші поезії”; Берлін, 1951), поема “Катерина” в перекладі А.Курелли вийшла окремим виданням у Києві 1974 року у видавництві “Дніпро”.

1955 року вийшла антологія “Ukrainische Lyrik. 1840–1940” (“Українська лірика. 1840–1940”; Вісбаден, 1955), підготовлена Г.Кохом. Книга охоплює період з 1840 до 1940 років і містить 136 перекладів з українських поетів, здійснених видавцем, в тому числі 25 перекладів з Шевченка. Як показав аналіз, переклади Коха у більшості своїй є переспівами, що дають певне уявлення про художню своєрідність Шевченкової поезії. Проте невдало підібрані лексичні відповідники нерідко видозмінюють звучання окремих рядків та строф, віддаляють їх від першотвору, чим знецінюють вартість Кохових інтер-претацій.

З нагоди 150-літнього ювілею Т. Шевченка Видавництво літератури іноземними мовами у Москві на основі двотомного німецького “Кобзаря” (1951) видало том вибраних поезій Шевченка – “T. Schewtschenko. Der Kobsar” (“Т.Шевченко. Кобзар”; Москва, 1962), яке примножило популярність ук-раїнського поета серед німецьких читачів.

Викликають інтерес англо-французько-німецька збірка творів Т.Шевченка “Poems. Poesiés. Gedichte.” (“Поезії”; Мюнхен, 1961) і видана у Чікаго 29 мовами антологія “Тарас Шевченко. Повне видання творів. Т. ХІІ. Поезія Шевченка чужими мовами”; Чікаго, 1963.

Результатом культурного співробітництва двох видав-ництв – київського “Дніпра” і берлінського “Verlag der Nation” (“Видавництво нації”) є збірка 1987 року видання “Taras Schewtschenko. Meine Lieder, meine Träume” (“Тарас Шевченко. Думи мої, думи мої”).

Хоча для пропаганди Шевченкового слова зроблено досить багато нагальною є потреба у “повному виданні

його творів німецькою мовою” [4], щоб репрезентувати

класика української літератури “у повному обсязі як поета і як прозаїка” [4].

Літературно-критичне осмислення спадщини Шевченка у Німеччині у другій половині ХХ століття йшло “від популярно-інформативних оцінок і тлумачень” [5] до ”науково-аналітичних” [5] студій та досліджень (Б. Сіпер, А. Туніцькі, В.Кунце, К.Рунге, Г.Ярош, Е.Вінтер, П.Кірхнер). Вивчення історико-літературних матеріалів, пов’язаних з ім’ям Шевченка, і німецьких перекладів його творів дає змогу показати той відгомін, який викликала творчість Кобзаря серед прогресивної німецької громадськості і розкрити одну з цікавих сторінок українсько-німецьких літературних зв’язків.

Дата добавления: 2015-08-29