I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але
для чого ж?м це так чудно, з таким натиском говорити.
- Хто з вас у часi був на терасi? Ну?
Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спуска? очi на колiна собi, але
Труда смiливо зустрiча? грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.
- Я була.
- Ага. Що ж ти робила там?
- Що ж я могла робити? Розумi?ться, коронку крала!
Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.
- Не смiй менi таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю?
Фрiдо, вiдповiдай!
Фрiда, як у дитинствi, злякано, мовчки наставля? на батька великi,
здивованi, синi очi.
- Фрiдо, ти доросла замужня жiнка Ти повинна розумiти те страшне
пiдозрiння, яке ляга? на наш дiм. Одповiдай, - що робила там Труда?
Губи доросло?, замужньо? жiнки по-дитячому морщаться, починають
труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько
котяться по зблiдлих лицях. Вона не зна?, що робила Труда. Вона спала. Чи
той... Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в
вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.
- Пiдглядала?! Як поко?вка? Дочка графа Елленберга пiдгляда? до чужих
вiконн!
- Я хотiла подивитись, чи справжн? волосся в принцеси.
Старий граф ступа? крок наперед i простяга? руку до Труди.
- Давай сюди негайно. Швидше!
Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скида? на батька.
- Що давати?!
- Трудо!!!
Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одча?м слiдкувати, як ворог усе
ближче та ближче добира?ться до необачно?, необережно? дитини. Ах, одвести
б його в другий бiк, на iнший слiд направити.
- Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?
- Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо!
На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на
столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумi?ш, що твiй дикий,
страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумi?ш чи нi?
Труда не розумi?. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом налива?ться
темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться,
вирiвню?ться й закида? го лову.
- Хто з нас, графе Елленбергу, жарту?, це ще невiдомо. Та як-не-як, а
вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.
I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками,
а рiвно, випростувано вiдходить до столу.
Граф чу? тiльки цi два слова "графе Елленбергу", не "батьку", не
"тату", а власне "графе Елленбергу"!
I графиня чу? цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чу?, як старий тихо
пошепки повторю?: "Графе Елленбергу!"
Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм поверта?ться
до Фрiди й кива??й головою.
- Ходiм.
Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда сто?ть бiля
столу i гра?ться олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм
обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi
закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння
зупиняються на льока?вi Фрiдрiху Баронеса Фрiда... виразно бачила на
терасi тiнь людини, подiбно? до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбно?
уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим
профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни
Труди.
Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху,
непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи
дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто
того не зна?, але кожний розу мi?, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб
разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський
дiм.
Граф Елленберг згоджу?ться дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн
згоджу?ться, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.
Старi, змученi жахом i безсонням обличчя?хнi здаються ще старiшими.
Старий граф одшморгу? порть?ри на вiкнах, одчиня? вiкна й гасить свiтло
ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно
хреститься за спи ною графа, в якiй почува?ться щось грiзне, невблаганне й
таке знайоме.
Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цi??
певностi.
Ах, вона зна? вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi
одвислi жовто-сiрi щоки.
Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух
роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне
джерютання горобцiв, - як це все не пiдходить до двох старих, напружено
страждальних, мертво-сiрих облич.
Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено
круглими, величезними очима нiчно? птицi мишка, за якою зараз почнеться
полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку
величезного фотеля й нашорошено слiдку? за кожним рухом чоловiка.
От, нарештi, тяжко сiда?, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя
фотеля, очима надушу? на мишку. А в очах - тривожна певнiсть.
- Коронку взяла Труда.
Мишка робить рух.
- Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це зна?ш?? загрози
скандалом,?? обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на
увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я
згодився на тво? й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю
несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду
пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до
тюрми. Чу?ш?
Графиня вже зна?, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване
прокляття?хнього життя!
- Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.
Графиня заплющу? очi й трудно, скорботно зiтха?: все те саме!
Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дi? як фальшивий, нахабний
крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стиску?ться в кулак
i б'? по поруччю.
- Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в мо?х
руках. Все життя ти волочила по багнi мо? iм'я, а тепер дiти тво?х
полюбовникiв крадуть останн?, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе,
прокляту, а?? зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!
Графиня збира? все сграждання сво?, ввесь страх, увесь одчай свiй у
руки и простяга??х до чоловiка
- Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда - твоя! Труда - твоя!
Граф жадно, ловляче витяга? до мишки жилрлу, одвислу шию.
- Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!
I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду
вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто?
Правди треба, правди!
I за певнiсть уже забуто.
I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф сто?ть навколiшках
перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i,
трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, блага?:
- Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю,
визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж
зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити?х.
Я ограбований з останнього, що? на старiсть у людини. Але я й любовi не
хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю
Трудi, я покрию?? злочинство, але за це скажи менi всю правду!
Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами
шепоче все те саме:
- Всi тво?! Всi тво?!
I сльози муки за себе, за нього, за отих "усiх" котяться по лицi
безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не
зна????
I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи,
помага? старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй
половинi голови, що наче видушу? око з лоба, одводить старого до спальнi й
уклада? в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так
тихо, так лагiдно й безживно шепоче: "I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мо?
дiти", вона притуля?ться чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.
***
- Пан президент у кабiнетi?
- Нi, попи в Залi Здоров'я!
I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких
справ не допуска?ться, навiть Вiнтеровi без над звичайно? потреби вступ
заборонений.
Але граф Адольф нiжно придержу? пана секретаря за рукав i спокiйно
просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче
говорити граф Елленберг у важнiй справi.
Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи
повагавшись, одважу?ться рискнути I диво дивне?: пан президент тiльки
пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О,
Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!
Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни,
вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати сво? функцi? в
цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом
вирива?ться в золотисте ранiшн? небо фонтан i весело, дiловито пада? вниз,
в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять
апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи
складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом
навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це
миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.
Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з
виразом упертостi й лихо? лютi б'? кулаками в рукавицях шкурятяне опудало,
що гнучко пiдда?ться пiд його ударами, хитро вгина?ться вбiк i несподiвано
опиня?ться на другому боцi. Тут же поруч сто?ть iз журналом пан
боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдку?
за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано
занотову? особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз
асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя
почтиво дожида? сво?? черги.
В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не сто?ть без дiла. Фонтан
енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiва?ться в сонячних променях,
пада? вниз i розбiга?ться кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i
подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло велико?
людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй.
Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставля? то з одного боку, то з другого
сво? шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.
Граф Адольф iз тим самим виразом серйозно? поштивостi й заклопотаностi,
що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиня?ться.
Мертенс, зачувши кроки, озира?ться i вмить кида?ться на графа
Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:
- Обороняйтесь!!
Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсува?ться. Пан президент
весело, задоволене регочуть, ритм?чно пiдкидаючи при цьому випнутим i
здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно
блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому
рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрi? потом.
Кивнувши бадемайстровi, Мертенс пряму? до мармурового ложа, нiжно
рожевого, блискучого й холоднуватого.
Бадемайстер нiжно обхоплю? пана президента в обiйми й почина? з такою
надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло,
що граф Адольф щиро милу?ться. Витерши, бадемайстер кладе пана президента,
як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.
- Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? При?мне? Непри?мне?
Граф Елленберг обережно посмiха?ться: як для кого, - для принцеси -
непри?мне, для iнших може бути... корисне.
Мертенс кiнцем рушника витира? пiт iз лоба, що знову виступив, як
виступа? вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiда?, проводить
рушником по лицi.
- Гм! Цiкава iсторiя "Загине коронка, загине рiд". Чудово. Ну, хвалю:
хитро.? мо?х рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.
Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи
бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше
посмiха?ться.
- На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не
причетний.
Мертенс маха? собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих
очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.
- Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса
дiстане?? разом iз мо?ю рукою. Я врятую?хнiй рiд!
I на вкритих потом твердих губах виступа? iронiчний усмiх. Усмiх цей
перекида?ться на графа Адольфа й розгора?ться в тихий смiшок.
- Але ви вiдповiда?те Чу?те? Що?
Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробу?
вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть
слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку ц?ну.
Кредит необмежений. Хоч пiв Об'?днаного Банку. Досить? Що?
Граф Адольф смi?ться з милого дотепу пана президента, але зеленi,
банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються
в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не зна?, чи
бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати??.
Але пан президент мусять набиратися здоров'я - авдi?нцiя скiнчена.
***
"Негайно й за всяку цiну".
Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати?х
у такiй загадковiй справi?
Що батько даремно склада? пiдозрiння на Труду, це ясно ста? й дитинi,
побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, зда?ться, не
дуже вiрить.
Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумно?
людини чудово, i, хто вряту? смiшну, дурненьку коронку, той уряту?
старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й
заплатити.
У графовiй приймальнi уже чека? президент полiцi? з якимсь молодим
добродi?м, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.
- Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого
найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працю? в нас
iз власно? охоти й любовi до свого мистецтва.
Доктор Тiле вклоня?ться й посмiха?ться такою нiжною й уважною
посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому
зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн
схиля? гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на
одне плече, то на друге й пильно, серйозно хита? нею.
- А як ви дума?те, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?
Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiда?:
- Можливо, можливо! А посвiдки нiяко? не залишено? Нi? Гм! Як так, то
сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз
лиша? посвiдку. Звичайнi злодi? вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим
завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.
I доктор Тiле так добродушно й нiжно посмiха?ться, що вся справа з
коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.
Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою особливу увагу,
звiльня?ться вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа Елленберга-батька
ма? бути якнайшвидше пiд виглядом нового льокая прийнятий один iз
помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) ма? обдивитися
мiсце пропаду коронки.
- Але майте на увазi, панове сам пан президент Мертенс зацiкавлений
цi?ю справою. Ви розумi?те, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися
негайно и за всяку цiну!
Президент полiцi? на знак пошани й уваги витяiа?ться сiрунко, а доктор
Тiле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поiляд, нiжно й
покiрно нахиля? гладко зачесану, довгасту голову.
Але коли доктор Тiле iде до себе додому, в поглядi йою вже нема?
нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть раптом викришиться iскорка
веселого гумору. I як тiльки входить до свойого кабiнету, обвiшаного
всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки
зникають. Вiн зараз же хапа? телефон, наставля? екран i телефону?. На
екранi з'явля?ться маленьке, обросле пiд вухами кудлатою шерстю личко в
окулярах i, посмiхаючись, кива? докторовi.
- Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч невеличке, приватне, але
негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.
Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в iелефонi чути гунявий
голос:
- Голубчику детективе, ви, зда?ться, замiсть злодi?в, повиннi розшукати
наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..
- Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз?ду до
вас. Бувайте!
Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задуму?ться: Клара любить без
бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькi та ще
бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа. Краще темно-русий, з
борiдкою, або ще краще з еспаньйолкою - в цьому? щось пiвденне, фатальне
I нiс же скрада?ться.
Через пiвгодини високий, гарно вбраний, середнiх лiт добродiй з
еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випина?ться
сухорлявий хрящуватий нiс, поважно входить до садка невеличко? вiлли
доктора Шпiндлера, вiдомого вченого-економiста.
Дверi вiдчиня? сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона
бо?ться навiть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А
пенсне навмисне наклала на сво? сiрi, з темними обiдками мило серйознi й
такi ж жiночi, такi лукаво вабливi очi. Навмисне, бо докторовi Тiле це не
подоба?ться, бо це робить?? сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла,
вона б скоцюрбила сво? трiшки заповне, але струнке тiло, зробила б
плескуватими пишнi жiночi клуби, а груди - о, цi безсоромнi, випнутi,
кричущi ознаки?? полу: вона б знищила, як нищили?х середньовiчнi ченцi
на безсоромних статуях.
А все ж таки доктор Тiле в темнуватому передпоко? ловить?? сухувату
теплу руку й швидко пiдносить до уст. Рука спочатку легесенько
здрига?ться, на мент, на коротюсiнький мент ста? безвольна й тiльки тодi з
обуренням шарпа?ться й вирива?ться. Сiрi очi з обiдками, блиснувши склом
пенсне, неначе сльозами, гнiвно й з докором озираються на нього.
- Я ж вас прохала, Тiле!..
Тiле благальне схиля? голову з еспаньйолкою на лiве плече й
посмiха?ться такою сво?ю нiжною, доброю посмiшкою, що Клара безпомiчно
знизу? плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.
Бiля столу в сво?му "перманентному" спортовому сiренькому костюмчику,
на тоненьких, кривеньких, широко розставлених нiжках сто?ть Шпiндлер.
Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками пiд вухами
короткозоре схилилась до тоненько? брошури, яку вiн трима?, як який-небудь
товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолi, i вiн мружить на
брошуру очi так, як мружаться люди, що на них вi? сильний вiтер iз
порохом.
- А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне
злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?
Чи вiн це циту? з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати не
можна, бо на доктора Тiле зовсiм не дивиться, i тон неуважний,
заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.
Одначе руку простяга? кудись у повiтря, зда?ться, для по-здоровкання. I
тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на гостя,
зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.
На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час
скликати людей не так зовсiм легко, як то дума?ться спритним детективам.
- Ну, що ж за важна справа? Га?
Доктор Тiле озира?ться: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами
лежать книжки, брошури, газети, коректурнi шпальти - сiсти нiде. Не
кабiнет ученого, а склад книжок, та ще пiд час перевозу з одного
помешкання на друге - все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне
на одне. Клара теж озира?ться по хатi.
- Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?
Йозеф серйозно й критично огляда? стiльцi. Можна. Але обережно, в тому
самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).
Сам Йозеф Шпiндлер не сiда?: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати
брошури та газети, якi вiн одну по однiй бере з купи на столi.
Вiдстовбурчивши нижню губу i мружачи очi, вiн, зда?ться, цiлком
заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених уваг i запитiв
видно, що вiн добре все чу?.
Клара, мила Клара сидить на канапi в другому кутку, як у фотелi,
поклавши руку на книжку. Голову вiдкинула на спинку канапи, пенсне
скинула. I так ця поза?? нагаду? той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли
доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на
не?. А дивитись не можна - це перешкоджа? розмовi. (Навiть пасмо волосся,
як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiма? щоку!)
- Ага, так вони знайшли первопричину - Iнарак?
I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиля? мавп'яче лице до газети, неначе
придивляючись до тi?? само? першопричини.
- Полiцiя, як вiдомо, завсiди вiдзнача?ться надзвичайно розумною й
глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й досi не зна?, що ми не
крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз да?мо посвiдки? Ну, добре, якi
ви робите з цього висновки?
Переглянута газета лягаь на лiву купу, а з право? беретьсл нова,
англiйська.
Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжу? долонею ребро носа. Вiн ще
нiяких особливих висновкiв не зробив, але йому дума?ться, що, можливо,
через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що
Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi Об'?днаного
Банку й тодi...
Як раптом затихла, зата?лась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася
шнурком канапи Бо тодi... разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить
i той, хто висаджуватиме О люба!
Шпiндлер морщить губи й нiс - утопiя.
Макс Штор посмiха?ться - неможливо.
А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.
- Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в тому. Шпiндлер рiшуче
перегорта? сторiнку величезно? газети i, нахилившись, почина? мимривим,
рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з не?:
- Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом коронки в цi??
князiвночки пiдтверджу? деякi чутки про нiжнi почування його величностi до
цi?? особи. Коли це факт, то вiн ма? для нас серйозне значення. Всi нашi
невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину...
Шпiндлер присову? лице майже до само? газети.
- Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв i борцiв
за "?дину республiку землi". Пiкантно! Так, ту причину, що бiля бiдного
вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi сво?ми дерев'яними
меблями, рогожами й тому подiбною на?вною декорацi?ю претенду? на славу
аскета. Через те, коли ця спадко?миця збанкрутованих королiвських бiржових
спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клю?, то нам
рацiя мати свою людину в тому домi, де живе прекрасна рибалочка Чи
допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але що рибалочка може
допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. I тодi,
дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти вже не
вийде.
Кудлата голова чорного пуделя пiдводиться вiд газети, i невеличкi,
заглибленi очi старо?, розумно? й лукаво? мавпи з смiхотливою iскоркою
пробiгають по присутнiх.
- Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою
подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцi? за?хню блискучу iдею
доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнно? для всi?? людськостi
коронки Зiгфрiда.
Як ясно, по-дитячому, з полегкiстю смi?ться Клара! (А руку дати
цiлувати нi за що не хоче!)
Макс Штор теж смi?ться, але не так ясно й легко- в тому домi, де живе
рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають
i Тiле, i Клара, але... "i одречеться батька, матерi"...
Отже, нарада зупиня?ться на тому, що товариш Тiле сьогоднi, зараз же,
негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв. Це поки що
?дине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од розвитку
ситуацi?.
***
Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи за
собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi, витяглись перед
нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що млосно,
рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними порть?рами- не
треба нiяко? весни! Струнко, суворо ступають думки в душi, рiвними,
напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки,
не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними
кроками.
Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать
льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати?? свiтлiсть.
Нечутно, м'яко, стишка вплива? граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне
тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, - ах, таке нещастя з коронкою, з
дорогоцiнною релiквi?ю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою
незабутнiх часiв слави й величi!
Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого, високого
чорного комiра - червоно золотиста квiтка в чорнiй вазi. Очi холодно,
спокiйно й уважно слiдкують за рухами м'яких лиць i голених,
непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.
Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця
на м'який пiдлазливий пiдступ старого ягуара. Ледве помiтно здригують
вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить
скок?
Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на?? лонi могло статись
оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно та?мно,
загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну рiч.
Очевидно, велико? сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка, ах,
на жаль, нелегка, це з усього видко. Полiцiя, детективи? Ех, що вони
можуть у такому випадку? Тут iншо?, зовсiм iншо? сили треба!
I граф Адольф зiтха? так, як людина, що вирвала б серце сво? i сво?ю
рукою поклала б його на стiл, коли б це могло помогти. А в сiрих очах
повiльно, обережно вигина?ться напружений хвiст.
Золотиста молода левиця байдужо, гордо чека?: цiкаво, цiкаво, чого вiн
пiдповза?, чого так розстила?ться спiвжалем i зiтханнями.
Так, i?й шкода, що саме в родинi старого друга?? батька це сталось. А
яко? ж iншо? сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?
Граф Адольф iще раз зiтха?, похиля? голову й тихо, сумно, ледве чутно й
безнадiйно бовка?:
- Грошей.
I не руха?ться: тут кiнець усiм зiтханням, жалям, мiркуванням, тут
цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломi?а скеля. Але за
скелею... О, що там за простiр, що за сяйливе визволення там, за тою
скелею!
Принцеса яа мить забува? за свою гордiсть i здивовано розплющу? зеленi
вiястi очi.
- Невже так багато грошей треба?
Старий ягуар швиденько пiдводить голову, пiдповза? трошки ближче й
привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються?
А хiба? на свiтi такi грошi, щоб за них можна було купити украдену
релiквiю? I хiба злодiй того не зна?? I хiба вiн не поставить справжньо?
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |