Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 42 страница



Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю — споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом — Париж, Конгрес.

Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.

Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.

А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.

Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою — за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.

— Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?

Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.

Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови:

— Слава Рудольфовi Шторовi!

Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!

Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелiтає на гору, гасає вихорами тiл, жене їх угору до пiднiжжя Сонячної машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого iдола.

Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставляє до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?



Принцеса Е вiза чує, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа.

— Ваша свiтлосте!

Принцеса Елiза швидко вiдiймає бiнокль вiд очей i повертається ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до її свiтлостi.

Голова принцеси Елiзи круто повертається в той бiк, i принцеса почуває, як її власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це — велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його стає яснiша вiд задньої, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тiло.

— Що це, графе?!

Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.

— Армiя Союзу Схiдних Держав!

I знову в екстазi молитовностi впивається в страшну хмару.

Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.

На полi свята вiдразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшної хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.

— Азiатська армiя!

— Негри!

— Окупацiя!

— Жовто-чорне вiйсько!

— Рятуймося!

— Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!

Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря — воно трiпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного мiсця.

Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!

— Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Раїа Вiльної Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни!

Металiчний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд неї, усiєю стихiєю прагнучи вирватися з-пiд неї пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушується потоками у вулицi.

I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибухає страшенний гуркiт вистрiлу.

Море голiв здригається, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiймається такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягує голову в плечi й згинається. Але в той самий мент якась сила пiдхоплює її, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, ламає шию. Екiпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, пiдгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання.

I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в другий бiк. Нога з шиї зривається на груди Елiзи, совається, топче, на голову налягає колiно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.

Коли принцеса розплющує очi, на нiй уже немає тiл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись, сiдає на своє мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга — зiдрана шкiра. Кiнчик носа синювато-блiдий. Граф Адольф витирає рукою пiт iз чола й знову дивиться вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.

* * * Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови їхнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падлоїди над трупом, кружляє зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматованої здобичi, безперестану сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi' вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають.

Граф Адольф зупиняє коня й зiстрибує, ловить два папiрцi й подає один iз них принцесi Елiзi, а сам читає другий.

Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними очима.

«Громадяни Берлiна!

Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про нещастя, що спало на половину спiльної всiм нам землi, про ту хоробу, яку принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до Європи й Америки експедицiї для врятування населення вiд загибелi.

Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицiї до Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна:

Боротьба з епiдемiєю Сонячної машини, що несе з собою божевiлля, хороби, руїну цивiлiзацiї й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче, швидко й радикально.

В iнтересах цiєї боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна оголошується на станi вiйськової окупацiї.

Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточується свiтляним кордоном. Нi одна людина не смiє й не може вийти за цеп кордон, усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде в смугу смертоносного свiтла.

В Берлiнi встановлюється Тимчасовий Уряд, призначений мною.

Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.

Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши устрiй, зруйнийгiний епiдемiєю, вiдновлюється.

Тому всiм громадянам пропонується негайно вернуїися до виконання своїх громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцiї мусять негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня верiакпься на свої посади.

Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдприємств займають свої покинутi мiсця.

Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до своєї працi.

Всi ушкодження вiд руїни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi.

Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячної машини допускається з таким обмеженням: один апарат Сонячної машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що має доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових полiцiйних установ i передана представникам влади.

Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що є на територiї берлiнської округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвiдки.

Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячної машини серед солдатiв експедицiї на мiсцi каратиметься смертю.

Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороняється прилюдне вживання Сонячної машини й сонячного хлiба.

Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активної боротьби з нещастям.

Головний комендант експедицiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi Сукурамi»

Граф Адольф обережно складає вiдозву вчетверо, ховає в кишеню й нетерпляче зиркає на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту — так повiльно й так непричетне читає. Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а якийсь манiфест сонцеїстiв читає.

 

Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi.

— Дозвольте, ваша свiтлосте, їхати?

Принцеса Елiза байдуже хитає головою й заплющує очi.

— Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг, але тут же тихенько опускає його: «помалу». В такий момент їхати ступою, коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа, залежить, може, успiх усiєї кампанiї!

Граф Адольф зиркає на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вагається, знову зиркає.

— Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але дозвольте менi вияснити вам ситуацiю.

Її свiтлiсть слабо розплющує очi й мляво скоса дивиться на графа Адольфа.

— Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригадуєте собi, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день прибуття армiї Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонцеїстiв були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцiї. Пригадуєте собi, ваша свiтлосте?

Пригадує, слава богу — лице вмить оживає, аж неначе здригується все, аж сiдає рiвнiше.

— Так, пригадую. Ну?

— Отже, я мушу поспiшати до виконання своїх обов'язкiв. Крiм того, ваша свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцiї. Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi… якi, так би мовити, пiдкреслили б перед Союзом Схiдних Держав конечнiсть iнтервенцiї. Особливо тепер, коли сонцеїсти виявляють нахил до якоїсь органiзацiї.

Граф Адольф обережно озирається по вулицi. Але хто там може слухати — отара в панiцi летить.

— Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано… забрати?

— Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як менi особисто це прикро — товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви розумiєте, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу повиннi…

— А ще кого?

— Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити осiб, яких треба… лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав про заснування Вiльної Спiлки. Отже, розумiється, всю Раду її. Мiж ними, хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана… пана Мертенса. Коли, звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте, ви розумiєте, що я…

— Так, розумiю. Прошу їхати якомога швидше!

— Граф Адольф вдячно схиляє голову й ошпарює батогом по кiстястiй спинi коня. Героїчна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це потрiбно великiй справi.

— Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога.

— Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойової органiзацiї не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати, бо там уже десь уся органiзацiя чекає на мене. Я тiльки завезу вашу свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу.

Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи нi тiкаючої отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахної тривоги, що розливається по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.

Дома ще нема нiкого. Дiм стоїть порожнiй. Навiть Ганса Штора немає.

Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза просить його заїхати в двiр i зайти до неї. Вона має дещо сказати графовi.

Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'їжджає в двiр.

У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.

— Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але…

Її свiтлiсть холодно киває й виходить, навiть не вiдповiвши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз своїми дурними переодяганнями. Там вiдбувається величезна подiя, рiшається доля людства, а жiнцi насамперед її краса.

Але граф Адольф зовсiм скручується всерединi вiд обурення, коли принцеса вертається: маєте собi, ця дурна дiвчина просить його почекати, поки приїде додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й боїться, що, як настануть усi цi подiї i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би її нарештi взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки. Потретє…

— Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете…

Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою: нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через пiвгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берлiну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розумiє, що коронка Зiгфрiда повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька сонцеїстiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням, вiн, розумiється, нi хвилини не вагався б.

Граф Адольф покiрно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi — цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволiтньої дитини.

А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що командує й принцом Георгом, — також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в руках дволiтньої дитини.

I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорiї омнеїзму» й тихенько перегортає сторiнки.

А її свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи шовком переодягненої сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку гойдається, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання. Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися блiдо-фiалковими.

Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домi! — то знов ходить i весь час поглядає то у вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.

Раптом зупиняється бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визирає теж на вулицю.

Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть, щирiше й глибше не радiє, як милий чесний Ганс Штор.

От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволяє — його несе силою, дужчою за нього, до вiкна. I не вiн сам дозволяє собi першим заговорити до її свiтлостi, а ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати її свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.

Принцеса Елiза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрiбленої чорно-синьої бороди.

— Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.

Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.

— Для Вiчного Порядку немає, ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша свiтлосте!

Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.

— Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.

Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпує головою.

— Для Вiчного Порядку немає тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете подати їсти, ваша свiтлосте?

Принцеса Елiза помалу крутить головою — нi, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графiвни Труди?

Пан Штор не бачив i озирається, немовби збираючись негайно бiгти шукати її.

У ту ж мить до ганку пiдкочує авто, i з нього трудно й помалу вилазять старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висiсти й привiтати з великим радiсним святом.

Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумiє, потiм умить спалахує гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.

Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де Труда.

В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна, перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.

— Ви — злочинець, Шторе!

— Чим же я злочинець, пане графе?

— Ви — злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!

— Чим же я злочинець, пане графе?

— Ви — жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!

Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торкається плеча старого графа. Вiн повертає до неї стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же рукою з папiрцем i показує їй на зацiпенiлого в суворiй упертостi злочинця.

— Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства. Та ви — божевiльна людина, Шторе, ви це розумiєте чи нi?

— Чим же я божевiльний, пане графе?

— Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а вiн трiумфує. Це — не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?

Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий, по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд обурення.

— Вибачте, графе, я хотiла вас спитати…

— Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв, а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чуєте ви?!

Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, стоїть непорушно з блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.

Принцеса Елiза знову легенько торкається кiнчиками пальцiв плеча старого графа.

— Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати…

— Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь їхнiй i ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють явитися сюди вiднiмати її в нас. Сам своїми оцими нiкчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усi «здоровi елементи» повиннi «активно помагати». Помагайте ж, карайте мене й своїх дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!

Ганс Штор не трiумфує, але раптом з усiєї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить iз холу.

Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.

Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно стискає її.

— Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слiвця зразу мiняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколотi тривогою очi.

— А що таке?! Що сталося?!

— Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не знаєте, де Труда?

— Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?

— Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба її бачити в однiй справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!

Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — «Зустрiч» Кунца. його нiтрошки не обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!

— Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?

— Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.

Iстинно з охотою й радiстю їде тепер граф Адольф по iдiотську коронку. «На нараду!» Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику батеньковi.

А принцеса навiть капелюша нiякого не бере — так iз непокритою червоною короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у кiгтях своїх iншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дiється.

— Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.

Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.

Її свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна!

Принцеса Елiза вiдвертається. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм своєї тривоги за нещасну коронку, не вiдчуває.

— Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.

— Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!

— Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!

Граф Адольф незграбно стьобає по кiстках коня, шарпає вiжками й труїться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невiдомого й страшного.

А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич.

Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумiється, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером?

Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.

— Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!

— Слухаю, ваша свiтлосте.

Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.

 

— Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?

Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.

Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк — вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.

— Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор — i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

— Ну, Елiзо? Що?

Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.

— Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?

Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.

— Ну, даєте слово?

— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..

— А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.

— Звiдки вам це вiдомо?

— Звiдки — це не має значення. З найповнiших джерел.

— Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.

— Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.

— Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!

— Ви менi не вiрите?

I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.

— Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!

— Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.

Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, — повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.036 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>