Присвячую моїй сонячнiй Українi 37 страница

Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпує кучерями.

— Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз «ними», чи нi — вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?

Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м'яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки.

— Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу — пустiть.

— Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi.

— Правда?!

— Ну, а з ким же менi бути?

— Але ж нас будуть розстрiлювати?

— I ми будемо розстрiлювати.

Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст.

— Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.

їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими — i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це — конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.

* * * Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя.

Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного.

В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада «Друзiв Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву.

В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.

I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все «Друзi Ладу», новi батальйони працi, вiдродження життя!

Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари.

Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстрацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: «Стан i професiя — робiтник». Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрiї, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога зареєстрованi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзичної роботи, люди вищої iнтелектуальної прадi, аристократи духу, вибранi натури, генiї краси, життя й знання, — нi люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в свої лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.

А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх «дармоїдiв», «експлуататорiв», «паразитiв», де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Троє залiзничних вищих iнженерiв зареєструвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волiє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волiє в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку.

Але нагади не посувають «паразитiв» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi їх. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього вiдомостi. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв?

Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працює в себе в лабораторiї й нiкуди не виходить. Усi ждуть.

— Добре. Дiждуться. Цiєї ночi вони матимуть.

— А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi.

I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рiшуче пропонує: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони — «Друзi Ладу».

I зареєстрованi так само поодинцi, по двоє й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах.

А Найвища Рада нiкуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

* * * Вечiр тихо, помалу спускає темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гасає вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлiн. I цiєї ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.

Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.

Знає вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєiiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.

I раптом зiщулюється й притихає. Густу запону ночi громом розпанахує вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.

Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих.

Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi зливається виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.

Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилитається подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалюється в сажу ночi й зникає. I настає страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто знає, що в черевi в неї, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.

Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсуває подерту завiсу ночi й витирає кров iз неї. Блiднуть вогневi рани, слабне, розпливається жовто-буре вiяло в небi, рiдшає густе вiниччя димiв.

* * * I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебоєм цокає залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.

— До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!

Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь.

Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжає враженими очима чуднi, загадковi постатi.

I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi «Друзi Ладу».

Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабiнетi Найвищої Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч.

Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала.

— Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потiм другу, третю.

— Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сiдає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами.

— Безнадiйно!

I вiн заллющує припухлi вiд безсоння очi.

— Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озброїлись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Настає апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але є. Скiльки в руїнах i пiд ними — невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулi. Вiн iзривається з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток.

— А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх «Друзiв Ладу» за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей» де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна.

Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотiм рiшуче вiдходить, стає бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, вiн згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру.

I вмлiваючий од, сну генерал, i пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.

Принц Георг мав на увазi цей результат iще цiєї ночi. I вiн має такий план На тих лiтаках, що ще можуть придатися, вилетiти до Азiї. З усiх даних видно, що Схiд не допустив до себе зарази. Але вiн не зможе втримати iзоляцiї й заразиться Отже, вiн повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому вiн не робить цього досi? Невiдомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацiю. Отже, висновок такий частинi «Друзiв Ладу» летiти до Азiї. Друга частина лишається тут бути в постiйному контактi з лiтаками. Коли Схiд здоровии i наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, тi «Друзi Ладу», що лишаться, тут, мають виконати пiдготовчу роботу для остаточної акцiї. Сам принц Георг готовий летiти до Азiї. Хто має що сказати з приводу цiєї iдеї?

Нiхто з Ради нiчого не має сказати — що можна сказати тому, хто все програв?

Так само й принцеса Елiза нiчого не має сказати. Навiть проти того, щоб сам принц Георг летiв до Азiї, нiчого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяiти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летiти до Азiї. А там що?

Але принцеса. Елiза не смутнiє й нiчого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкi брови над очима, теж жовтяво-сiра вiд жаху яочi, вона коротко дає свою згоду. I коли принц Георг, одягнений уже для подорожi, прощається й нiякове, несмiло чекає чогось, принцеса Елiза не розумiє й холодно простягає руку для поцiлунку. Тiльки руку.

Решта простягнеться на схiдцях трону.

* * * Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене їх недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплює чорнi рани, обмотує ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв.

Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м'яким товстим пластиром.

Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усуває голову в вору й знову лежить у снi.

В лабораторiї на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торкається. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандибає собi назад.

Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторiї. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти їх, потiм колоти, потiм розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати — до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти свої нори.

Вiд Макса помочi нiякої — що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба — не замерзне дiд перинами, а як i замерзне — кому вiд того бiда?

Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля тої ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку своїх сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в Євангелiє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чиїхось нiг. Наче в полi стоїть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I Євангелiє тепер — снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi.

Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати.

Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним грається вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?» Старий граф часом привiтається, спитає, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше — профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим.

Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато — вiн не повинен сердитись на принцесу за її таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти її i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячної машини. А тут iще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi — куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на її мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна їй нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiякої помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу — не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, i в кiмнатi стоїть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторовi Рудольфовi. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi — квашi, слабодухi макухи — ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиляє з доктором Рудi багато дров.

I пиляє. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, тримає обома руками держальце пилки й з усiєї сили тягає туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно!

А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старої засипаної снiгом оранжереї. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от!

I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушує, обурюється, вiдвертається лицем до стiни й бере в руки детективний роман.

— Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову «Друзiв Ладу», щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi?

Рудi не знає. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять їх по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять їх снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так — не знає доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла — i хай замiтає, заносить снiгом. Хай днями й ночами сумує собi десь там за своїм коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я.

А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтiїв, чому штопають, шиють, грiють — невiдомо Невже справдi жiнка стоїть ближче до тварини — i їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх — чого їй бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?

Чи iнше щось тут є-не знає доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi.

* * * Звiстки з Азiї немає. А серце принцеси щоранку прокидається з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й обережнi кроки I вже любо сидiти в фотелi, i вже повно повно стає в холоднiй кiмнатi, вже все нашорошено чекає в нiй. i грубка з акуратно вийнятим iз неї принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду, замерзлi вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi.

— Прошу!

Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить iз уст принцеси Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очi строго спущенi до шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд сiткою вiй видно ноги, великi, обережно, навшпиннках шкаддибаючi, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. I скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих нiг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди вiд цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка головою за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого навiть не помiчають. Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з нiжнiстю всувати її у грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути, принесе нову в'язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв'язану нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси холодно, гордовито будуть спущенi на книжку бiля свiчки, по якiй хилитатиметься тiнь гнотика.

А в душi весь вечiр i всю нiч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй шкутильгаючiй постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя її. От сховане, сховане воно там усерединi її, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки — i вибухне з неї, i обхопить обох таким чудом, вiд якого можна захлинутися.

Але очi принцеси навiть не клiпнуть, не пiдведуться. Бо, коли пiдведуться, коди зустрiнуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покiрними вiкнами в душу (а вони повиннi бути саме благально-покiрнi!), тодi… тодi все завалиться. Не стане нi Азiї, нi Європи, нi сонця, нi планет. I тодi треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибинi непролазного лiсу, далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б I нi?

I принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем.

А з Азiї все нема та й нема нiякої звiстки. I як приходить граф Елленберг, як тiльки вступає в хату його жiночо-м'яка постать iз оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся зiщулюється, вся зсихає й натягає себе на дрiт суворого чекання. А коли вiн виходить, не дiставши й вiд неї нiякої звiстки з Азiї, принцеса Елiза вся спадає й знеможено звiшує руку з поруччя фотеля. Розумiється, все могло статися: могли лiтаки з принцом Георгом не долетiти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi, поки що звiстки нема.

А пiсля того настає вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi й сухо-сонячнi, але все холоднi, й усе треба палити в грубцi. I все шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiмаї), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. I часом принцеса Елiза iз страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом, болем i ридаючою нiжнiстю не зiрвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.

Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза з острахом схоплюється йому назустрiч.

Звiстка?!

Граф Адольф нiжно й обережно, як спiйманого метелика, за кiнчик, пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм скромно й мовчки вiдходить у далекий куток, бере в руки «Теорiю омнеїзму» й пильно читає, вiдвернувшись од таїнства, що вiдбувається на другому кiнцi кiмнати.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.

«Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свiй всевiдданий рапорт! Прошу не гнiватися за запiзнення — вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндiї й що коштували нам двох лiтакiв i тринадцятьох людей — половину нашої експедицiї. Цi пригоди забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних Держав. Явище об'єктивно вiдрадне, бо показує здоров'я й пильнiсть схiдних народiв, але суб'єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комiсарiв європейських Каесемiв, i хоч нi одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгiй iзоляцiї. Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли, коли б не став нам у пригодi Євро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це органiзацiя європейцiв i американцiв, яким удалося врятуватися на територiї Союзу Схiдних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.

Переходячи до самої сутi справи, маю щастя донес ти, що вона стоїть на доброму грунтi. Дiйсно, вся Європа й Америка обхопленi страшною пошестю, i надiї на видужання зсередини немає абсолютно нiякої. Що дня стежники Союзу Схiдних Держав доносять про щораз бiльше й бiльше здичавiння європейсько-американського свiту. Нам, дiтям цього свiту, доводиться з болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами — така неглибокiсть, така нетрив кiсть були в нашiй вихвалюванiй цивiлiзацiї. Картини, якi малюють стежники, наводять на глибокий сум i ви кликають жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самi щодня їх бачите на нашiй нещаснiй батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi велетнi нашої культури, як Париж, Лондон i Нью-Йорк. Це тепер — моторошнi, фантастичнi пустелi.

Дата добавления: 2015-08-27