Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Формування мовленнєвої особистості дошкільника в процесі навчання рідної мови як актуальна проблема сучасної теорії та практики дошкільної освіти

Тип: множинний вибір — єдина відповідь. | Тип: заповніть бланк. | Стимулювання мовленнєвої активності дітей у процесі образотворчої діяльності | Мал. 25. Структура образотворчо-мовленнєвої діяльності | Розвивальний потенціал театралізованих ігор | Види театру для дошкільнят | Методика художнього читання та розповідання в різних вікових групах | Форми роботи з ознайомлення дітей з літературними і фольклорними творами | Тема: «Методичні консультації з питань розвитку мовлен­ня дітей. Аналіз та оцінка відкритих занять з розвитку мов­лення». | Тип: множинний вибір — єдина відповідь. |


Читайте также:
  1. III. Формування українських частин у Києві
  2. V. ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИКИ.
  3. VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону. Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного російського фронту
  4. XIX партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.
  5. Адаптація до шкільного навчання
  6. Актуальні проблеми дошкільної педагогіки
  7. Альтернативні теорії структури капіталу

Однією з найважливіших характеристик людини як живої соціальної системи є її відкритість, неможливість існування без безперервної взаємодії з іншою системою — довкіллям. Вплив середовища на людину не однобічний: людина послідовно діє у системах «середовище-людина», «людина-середовище». Озна­чена взаємодія зумовлює і розвиток усіх психічних процесів і функцій людини, що пов'язані із середовищем. Однією з про­відних психічних функцій людини є мовлення, яке дозволяє їй задовольнити найважливішу специфічно людську потребу — потребу у спілкуванні, цю єдину, справжню розкіш, за слова­ми Сент-Екзюпері, розкіш людського спілкування. Незапереч­ною істиною для кожного з нас є теза: «Із слова починається людина». Вочевидь, людина існує у мові, виявляє себе в мові, прокладає через мову, через спілкування місток для порозумін­ня з іншими людьми. Ми всі з вами живемо у світі слів, їх зву­чання, барв, значення, ми є свідками народження нових слів, щоразу відкриваємо для себе магію вимовленого і невимовленого слова. Саме через рідну мову, що пов'язує невидимими нит­ками сучасні й минулі покоління у єдину мовно-національну спільноту України, ми всі відчуваємо себе вдома, громадянами своєї держави, ми всі живемо на українській землі, що годує нас у тому неповторному природно-мовному світі, де народила­ся самобутня українська пісня, високо зійшла зоря Шевченкової поезії, де віками плекалася солов'їна українська мова, на землі, де народивсь і возвеличив особистість педагога Василь Сухомлинський. Успіх мовленнєвої діяльності, її результа­тивність, у свою чергу, залежить від особистості, від рівня роз­витку її мовлення, від культури її мови і мовлення особистостей мовців, які беруть участь у мовленнєвій діяльності.

Відтак, цілком природним і закономірним є концептуальні положення неперервної мовної освіти, спрямовані на те, щоб, по­чинаючи з материнської (родинної) школи і закінчуючи профес­ійною, соціальною освітою, вона була зорієнтована на виховання мовної особистості, на природне бажання повернутись у щоденно­му побутовому спілкуванні до призабутих родинних традицій, на створення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, на прагнення вдосконалити висококультурне інтелекту­альне спілкування літературною українською мовою.

Мовна особистість формується у конкретному соціумі, існує у просторі конкретної культури, що відображується насампе­ред у мові, у формах суспільної національної свідомості (побу­тової, громадянської, наукової, правової і тощо). У предметах матеріальної національної культури, в поведінці, моральних нормах і нормах мовленнєвого етикету певного народу, який користується цими нормами.

Мовна особистість виконує різні соціальні ролі і виявляє себе у процесі комунікативно-мовленнєвої діяльності.

Вперше звернувся до вивчення мовної особистості німець­кий учений Й. Вейсгербер, у Росії - В.В. Виноградов, який вив­чав її у вузькому плані - як мовну особистість автора художньо­го твору та мовну особистість персонажу цього твору. Пізніше О.О. Леонтьев почав вивчати особистість мовця, тобто мовлен­нєвий аспект особистості у процесі взаємодії і спілкування з іншими.

Зазначимо, що в широкий науковий обіг термін «мовна осо­бистість» увів усередині 80-х років XX ст. Ю.М. Караулов. На­томість ще й сьогодні не вироблено єдиного погляду щодо фено­мена «мовна особистість».

Сучасна лінгвістика розглядає мовну особистість як багато­компонентний набір мовних здібностей, умінь, готовності до здійснення мовних вчинків різного ступеня складності і вчинків, що класифікуються, з одного боку, за видами мовлен­нєвої діяльності (говоріння, аудіювання, письмо, читання), а з другого — за рівнями мови (фонетика, граматика, лексика).

Ю.М. Караулов розробив структуру мовної особистості, яка, за його словами, має три складові:

1) мовна особистість: ніша у предметі (лінгвістики); суб'єкт (той, хто сприйняв, усвідомив світ і відобразив його у своєму мовленні); індивід; автор тексту; носій мови; інформант; пасивний інформант; активний інформант; мовець; мовленнє­вий портрет тощо;

2) мовна особистість фахівця-філолога (філологічна осо­бистість); персонаж (художнього твору); конкретна історична особистість; національна (етнічна) мовна особистість;

3) наукова парадигма «людина і мова»; зв'язок «мова-лю­дина»; антропологічна лінгвістика; антрополінгвістика; націо­нальна культура; АЛ-модель мови; СЛ-модель мови; знання мови; знання про мову; мовна картина світу; знання про світ; тезаурус мовної особистості; мовна свідомість; (національна) свідомість; менталітет народу; ментальний простір (носія мови); асоціативні зв'язки; лексикон внутрішній; лексикон індиві­дуальний; лексикон мовної особистості; психолінгвістичний експеримент; прецедентний текст.

В.А. Маслова описує такі структурні компоненти мовної особистості, як-то: ціннісний, світоглядний, компонент змісту виховання, що є основою формування національного характеру І реалізується у процесі мовного діалогового спілкування, куль­турологічний компонент, пов'язаний із засвоєнням культури як загальнолюдської, так і національної, це правила мовленнє­вої і немовленнєвої поведінки; особистісний компонент, це те індивідуальне і глибинне, що притаманне кожній людині.

В.В. Красних подає своє бачення структурних компонентів мовної особистості, а саме:

¾ людина-мовець, тобто особистість, одним із видів діяль­ності якої є мовленнєва діяльність;

¾ власне мовна особистість — це особистість, яка виявляє себе в мовленнєвій діяльності, при цьому володіє сукупністю знань і уявлень;

¾ мовленнєва особистість, яка реалізує себе в комунікації, обирає і здійснює певну стратегію і тактику спілкування, ре­пертуар засобів;

¾ комунікативна особистість - конкретний учасник конк­ретного комунікативного акту, яка реально діє у реальній ко­мунікації.

У роботах учених (Ю.М. Караулов, В.В. Красних, В.А. Мас­лова та ін.) особистість розмежовується на два види: мовну і мов­леннєву. На думку Ю.М. Караулова, узагальнений тип мовної особистості передбачає розмаїття варіантів мовленнєвих особи­стостей. Мовленнєва особистість, за його словами, це мовна осо­бистість у парадигмі реального спілкування, у діяльності; у свою чергу, мовна особистість - це багатошарова і полікомпонентна парадигма мовленнєвих особистостей.

Щодо розподілу на мовну і мовленнєву особистість, повер­немося до вчення О.О. Леонтьева, який розглядає мовленнєву діяльність у трьох аспектах: а) мова як предмет; б) мова як про­цес; в) мова як здібність. Все це становить мовленнєву діяль­ність. Відповідно до цього розподілу, можна співвіднести мов­ну і мовленнєву особистість.

Так, мовна особистість співвідноситься з «мовою як пред­мет», а мовленнєва особистість з «мовою як здібність». А з про­міжним складником «мова як процес», на думку В.В. Красних, може співвідноситись комунікативна особистість, яка бере участь у комунікативному процесі.

В.В. Красних подає своє визначення означених понять та­ким чином:

¾ мовець-особистість, одним із видів діяльності якої є мов­леннєва діяльність, що охоплює як процес породження, так і процес сприймання мовленнєвих творів;

¾ мовна особистість - особистість, що виявляє себе в мовлен­нєвій діяльності, володіє певною сукупністю знань і уявлень;

¾ мовленнєва особистість - особистість, яка реалізує себе в комунікації, обирає і здійснює ту чи ту стратегію і тактику спілкування, обирає і використовує той чи той репертуар за­собів (як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних);

¾ комунікативна особистість - конкретний учасник конк­ретного комунікативного акту, який реально діє у реальній ко­мунікації.

Мовна особистість, за В.А. Масловою, це багатошарова і ба­гатокомпонентна парадигма мовленнєвих особистостей. Мов­леннєва (та комунікативна) це мовна особистість у парадигмі реальної комунікації, спілкування, мовленнєво-комунікатив­ної діяльності.

Саме на рівні мовленнєвої особистості виявляються націо- нально-культурні особливості мовної особистості та національ­но-культурна специфіка процесу комунікації.

Основним засобом перетворення індивіда в мовну осо­бистість В. А. Маслова називає соціалізацію у її трьох аспектах: а) процес включення людини в певні соціальні відносини; б) мовленнєво-мисленнєва діяльність за нормами і законами певної етномовної культури; в) процес засвоєння законів соціальної психології народу. Не можна не погодитися, що мовна особистість це насамперед соціальне явище, вона пов'язана із со­ціально-культурною сферою суспільства.

Схема 5. Особистість у процесі комунікації (за В.В. Красних)

 

На думку В.П. Фурманової, особистість - це передусім носій певної культури, який належить до конкретної лінгвокультурної спільноти, об'єднаної спадкоємністю культури, спільністю її форм і співвідношенням культурної і «мовної свідомості». Автор поєднує ці два поняття і визначає культурно-мовну осо­бистість таким чином: «це інтегративна й цілісна якість суб'­єкта, який володіє певним етно- й соціокультурним, мовним й інформаційним запасом, що подаються у вигляді тезаурусів, і здатністю його адекватного застосування, що засвідчує рівень володіння як мовою, так і національною культурою».

Процес соціалізації особистості буде відбуватися по-різно­му в залежності від характеру соціального середовища і зокре­ма, мовленнєвого середовища. Водночас не можна ігнорувати, як на нашу думку, в мовній особистості й індивідуально-психо­логічний аспект, тобто не можна розмежовувати мову і мовлен­ня у мовній особистості, вони обумовлюють одне одного і взає­мопов'язані.

Отже, під мовною особистістю розуміємо високорозвинену особистість, носія як національно-мовленнєвої, так і загально­людської культури, який володіє соціокультурним і мовним за­пасом, вільно спілкується рідною, державною та іншими мова­ми в полікультурному просторі, адекватно застосовує набуті полікультурні знання, мовленнєві вміння і навички у процесі міжкультурного спілкування з різними категоріями населення.

Мовна особистість не є вродженою, вона формується і роз­вивається у процесі навчання, виховання, спілкування, тобто в різних видах діяльності. Започатковується формування мовної особистості вже в ранньому віці, з моменту оволодіння дитиною активним мовленням. Що ж виступає провідним чинником фор­мування мовної особистості в ранньому, дошкільному та й шкільному віці? На нашу думку, - це мовленнєве середовище, в якому дитина виховується, навчається, розвивається, відбу­вається її соціалізація.

Вплив середовища на людину не однобічний: людина по­слідовно діє у системах «середовище - людина», «людина - се­редовище». Означена взаємодія зумовлює і розвиток усіх пси­хічних процесів і функцій людини, які пов'язані з середови­щем. Водночас високий рівень розвитку психічних процесів доз­воляє людині цілеспрямовано впливати на середовище і зміню­вати його. Відтак, розвиток мовлення людини, виховання мов­леннєвої культури, культури спілкування, формування мовної особистості і мовленнєвої поведінки багато в чому залежить від специфіки мовленнєвого середовища. Насамперед визначимо і охарактеризуємо поняття «мовленнєве середовище».

Під мовленнєвим середовищем ми розуміємо сукупність сімейних, побутових, соціально-педагогічних неорганізованих і цілеспрямованих умов спілкування дитини в системах «до­рослий (батьки, родичі, вихователь, учитель) - дитина», «дити­на—дорослий», «дитина—дитина».

Мовленнєве середовище може бути: одномовним, у якому спілкування відбувається рідною для дитини мовою; одномовно-діалектним; двомовним (близькоспоріднені мови); двомов­ним, у якому функціонує мовлення різних неспоріднених мов (молдавська — українська, українська — угорська) та багатомов­ним, яке прийнято йменувати полікультурним середовищем або «полікультурним освітнім простором», за термінологією О.В.Гукаленко.

Вочевидь, виникає необхідність визначити феномен «полікультурне мовленнєве середовище», оскільки Україна є бага­тонаціональною державою, у якій різні полінаціональні спільно­ти проживають на єдиному територіальному просторі з різни­ми мовами спілкування (Закарпаття, Південь, Крим тощо).

Полікультурне мовленнєве середовище розуміємо як обме­жений соціокультурний, комунікативно-багатомовний простір, на території якого спільно проживають і співпрацюють мовці різних національностей, які володіють своєю рідною мовою, і вод­ночас об'єднані однією (чи декількома) державною мовою, які підпорядковуються основним комунікативним законам і прави­лам міжкультурного і міжнаціонального спілкування.

Мовленнєве середовище, що оточує дитину, за своїм впли­вом на розвиток мовлення може бути стихійно- і нестимульованим, стимульованим і актуальним. Стихійно-стимульованому мовленнєвому середовищу властива пасивна мовленнєва взає­модія. Дитина сприймає мовлення дорослих і всіх мовців цього середовища таким, яким вона його чує, мовлення, що прита­манне саме цій мовленнєвій спільноті. Дитина відчуває його вплив опосередковано у процесі щоденного спілкування у сім'ї, у соціумі (у дворі, з друзями, в дошкільному закладі, у школі). Стихійно-нестимульоване багатомовне мовленнєве середовище породжує явища інтерференції, спричиняє неусвідомлені ди­тиною мовленнєві помилки, вживання місцевих говірок, діа­лектного мовлення.

Стимульоване мовленнєве середовище - це організований процес навчання мови і розвитку мовлення на різних вікових етапах у навчальних закладах різного типу, що супроводжуєть­ся педагогічно стимульованою мовленнєвою взаємодією педа­гога й учнів. Стимульоване мовленнєве середовище запобігає мовних помилок та інтерферуючих впливів, сприяє усвідомле­ному засвоєнню дитиною з раннього віку рідної (та інших мов) під керівництвом педагога.

Актуальне мовленнєве середовище — це максимально ак­тивна ініціативна взаємодія дитини з іншими учасниками спілкування; це занурення дитини в активну мовленнєву діяльність.

Ефективний вплив мовленнєвого середовища на дитину та її мовлення буде тільки за наявності розвивальної функції цьо­го середовища.

Розвивальне мовленнєве середовище - це потенційні мож­ливості позитивного впливу різноманітних чинників у їх взає­модії на мовленнєвий розвиток дитини і формування мовної осо­бистості.

Зазначимо, що розвивальний потенціал може мати як сти­хійне, так і організоване мовленнєве середовище. Це залежить насамперед від якості мовлення, культури мовлення та мовної особистості мовців, які оточують дитину, з якими вона постійно спілкується, та інших «стимульованих факторів.

Одним із провідних стимульованих чинників впливу на мов­леннєвий розвиток дитини в мовленнєвому середовищі, є без сумніву, мовлення дорослих, слово педагога, вихователя, який бездоганно володіє мовою. І в цьому відношенні не можна не погодитись із педагогічним кредом В.О. Сухомлинського: «Сло­во в певному розумінні є єдиним засобом виховання і розвитку особистості».

Серед стимульованих чинників мовленнєвого розвитку ди­тини можна назвати й такі: наявність навчальних посібників, національних іграшок, серії дидактичних картин, застосуван­ня інноваційних технологій навчання мов тощо.

Сукупність стимульованих чинників розвитку мовлення і навчання мов, постійне перебування дитини від дошкілля до випускного класу школи в активно-стимульованому мовленнє­вому середовищі є запорукою формування кінцевого результа­ту навчально-мовленнєвої діяльності мовної особистості грома­дянина нашої країни.

Базовий компонент дошкільної освіти передбачає певний рівень мовної та мовленнєвої освіченості дитини, тобто компе­тентності, яку в мові визначають за результатами її застосуван­ня (О. Лурія). Чинниками мовленнєвої компетенції є фонетич­на, лексична, граматична і діамонологічна компетенції. Повно­цінне засвоєння усіх видів мовленнєвої компетенції ґрунтуєть­ся на розвитку комунікативної компетенції, яку розуміють як комплексне використання мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціа­тивність спілкування (А. Богуш). Чинники мовленнєвої та ко­мунікативної компетенції пов'язані між собою.

Комунікативна компетенція дошкільників є предметом дослідження зарубіжних (К. Менг, К. Крафт) і вітчизняних ав­торів (А. Богуш, О. Соботович, Т. Піроженко). А. Богуш розгля­дає поняття комунікативної компетентності дошкільника у контексті культури мовленнєвого спілкування, формування якої передбачає вирішення таких завдань: 1) розвиток комуні­кативних здібностей дітей відповідно до кожного вікового пері­оду — емоційне спілкування з дорослими, спілкування з одно­літками, ініціативне спілкування зі співрозмовником; 2) зас­воєння ввічливих форм спілкування, розвиток мовленнєвого етикету; 3) формування культури мовлення; 4) формування культури спілкування.

Складниками культури мовленнєвого спілкування є куль­тура мовлення, виразність мовлення і мовленнєвий етикет.

Культура мовлення - це володіння нормами літературної мови, адекватність, логічність, багатство, чистота, естетичність, етичність, доречність мовлення.

Виразність - комунікативна якість мовлення, яка забез­печується мовними і немовними засобами виразності і впливає на емоційну сферу співрозмовника.

Мовленнєвий етикет визначають як особливо значущу ха­рактеристику культури мовленнєвого спілкування і розгляда­ють як комплекс вербальної і невербальної поведінки, який співвідноситься з тією чи тією ситуацією і є нормативним для неї. Правила мовленнєвого етикету є такими, що соціально пе­редбачені й національно специфічні. Наприклад, за правила­ми українського мовленнєвого етикету молодші першими віта­ються зі старшими, діти звертаються до своїх батьків на Ви. Скла­дова мовленнєвого етикету - тактовність, тобто вміння поводи­ти себе відповідно до соціально-моральних норм поведінки, етич­них засад спілкування, здатність розуміти настрій і почуття інших, передбачати наслідки власних вчинків, мовлення. Ди­тяча тактовність виражається почуттям міри у поведінці, яке виявляється у чуйному й уважному ставленні до людей, вмінні поводити себе, дотримуватися правил пристойності. Вихован­ня у дітей старшого дошкільного віку вміння тактовно спілку­ватися включає такі компоненти: пізнавально-діяльнісний (знання й дотримання соціально-моральних норм поведінки, етичних засад спілкування, правил мовленнєвого етикету у своє­му спілкуванні; розуміння виявів невербальних засобів спілку­вання: жестів, виразу обличчя, очей), комунікативно-мовлен­нєвий (уміння ввічливо розпочинати розмову, підтримувати її доречними запитаннями і відповідями, чемно завершувати її; вміння делікатно, без виявлення надмірної зацікавленості роз­питувати партнера по спілкуванню; вміння добирані зміст і фор­ми мовленнєвих висловлювань відповідно до емоційного стану співрозмовника і ситуації спілкування; вміння гнучко викори­стовувати різні форми мовленнєвих висловлювань залежно від ситуації спілкування), емоційно-почуттєвий (вияв доброзич­ливої уваги і поваги до особистості співрозмовника, його про­блем, інтересів, бажань; вияв співчуття, співпереживання співрозмовнику; стриманість, витримка, зосередженість на співрозмовнику і його проблемах).

Проблему формування культури мовленнєвого спілкуван­ня досліджувала С. Хаджирадєва. Культура мовленнєвого спілкування розглядається нею як інтегроване поняття, яке включає соціально-моральні норми поведінки і культури мов­лення, сенситивним періодом її формування є старший дошк­ільний вік. Структура культури мовленнєвого спілкування дош­кільників складається з правильності мовлення, комунікатив­ної доцільності та якості мовлення (точності, виразності, багат­ства, мелодійності, ясності), мовленнєвого етикету (лексично­го набору формул мовленнєвого етикету; розгортання формул мовленнєвого етикету шляхом звертань та мотивування; відпо­відності жестів, міміки, інтонацій правилам та нормам мовлен­нєвого етикету); невербальних засобів спілкування, емоційно-вольових виявів. Дітям пропонували вправи, які містили зра­зок лексико-граматичного оформлення висловлювання, форму­ли мовленнєвого етикету для конкретних ситуацій спілкуван­ня. Педагогічними умовами організації навчання мовленнєво­го етикету при цьому виступили: наявність адекватного розви- вального мовленнєвого середовища, позитивних стимулів спілкування і використання дитиною формул мовленнєвого етикету, поетапне засвоєння формул мовленнєвою етикету, засвоєн­ня невербальних форм спілкування відповідно до норм і правил етикету; комунікативно-ситуативний підхід до навчання дітей мовленнєвого етикету; позитивний приклад дорослих; добір комунікативних ситуацій за тематичним принципом; взаємозв'язок вербальних і невербальних засобів спілкування.

Мовленнєве спілкування дітей відбувається у процесі фор­мування комунікативно-мовленнєвої діяльності. Змістовий бік її розвитку пов'язаний з формуванням когнітивно-комунікативної, орієнтувально-планувальної, організаційно-комуніка­тивної, мовленнєвої, комунікативно-діяльнісної компетенцій (І. Луценко).

Когнітивно комунікативна компетенція передбачає на­явність знань про правила мовленнєвого спілкування у різних життєвих ситуаціях взаємодії з дорослими й однолітками, нор­ми і правила українського мовленнєвого етикету, етичні норми спілкування; володіння стандартизованими формами і вираза­ми мовленнєвого етикету, словником на позначення ситуації спілкування, її просторово-часових характеристик, емоційно­го й фізичного стану учасників спілкування, особистісних яко­стей і рис характеру людей; розуміння значень невербальних засобів спілкування (виразу обличчя, пози, жестів).

Орієнтувально-планувальна компетенція — це вміння орі­єнтуватись у ситуації спілкування (часово-просторових, змісто­вих особливостях, соціальних стосунках), «зчитувати» харак­теристики співрозмовника (стать, вік, соціальна роль, фізич­ний та емоційний стани, наміри, інтереси), використання ним вербальних і невербальних засобів в умовах комунікативного завдання; вміння враховувати результати орієнтування при плануванні мовленнєвої поведінки: доборі лексичних засобів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, побудові лако­нічного або розгорнутого висловлювання, регулюванні зовніш­ніх характеристик мовлення (сили голосу, темпу й тону), дов­ільному керуванні невербальними засобами спілкування (ви­раз обличчя, жести, прийняття пози тощо).

Організаційно-комунікативна компетенція передбачає володіння дітьми вербальними і невербальними прийомами вступу в мовленнєвий контакт, підтримку і розгортання діало­гу, ввічливе і логічне завершення спілкування; готовність ви­являти ініціативу у спілкуванні з дорослими й однолітками, вміння знаходити у колі ровесників партнера-співрозмовника, пропонувати тему розмови, спрямовувати її у потрібне русло з урахуванням власних і спільних з партнером інтересів; органі­зовувати спілкування у спільних видах діяльності, планувати і коригувати практичну діяльність через налагоджування мов­леннєвої взаємодії.

Мовленнєва компетенція — це здатність дітей розв'язува­ти комунікативно-мовленнєві завдання завдяки добору адекват­них комунікативній меті і проблемній ситуації змісту, способів комунікативної діяльності, вмінню будувати різні форми мо­нологічних (розповідь, опис, міркування, пояснення) і діалогі­чних (ситуативна розмова, діалог-розпитування, бесіда)! вис­ловлювань, використовуючи при цьому засоби виразності мов­лення.

Комунікативно-діяльнісна компетенція — це вміння до­сягати комунікативної мети завдяки комплексному викорис­танню мовленнєвих форм і невербальних засобів, адресованих партнеру-співрозмовнику.

Комунікативна компетенція випускника дошкільного на­вчального закладу - це комплексна характеристика, яку виз­начають за рівнем розвитку комунікативної діяльності у сфері спілкування з дорослими й однолітками, орієнтацією на дорос­лого, чутливістю до його оцінок, сприйняттям в особливій ролі вчителя, набутим дитиною досвідом мовленнєвого спілкування і комунікації, сформованістю чинників мовленнєвої і комуні­кативної компетенцій, розвитком ініціативності, доброзичли­вості, товариськості, що загалом визначає комунікативну го­товність до навчання у школі.


Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 1527 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Самооцінка студентами особистих освітніх досягнень| Сформованість оцінно-контрольних дій як показник мовленнєвого розвитку дітей

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)