Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Архівні матеріали і література

УкраЇна в польськІй окупацІЇ пІслЯ ПершоЇ свІтовоЇ вІйни | VI.1938–39 роки | Жовтень 1941 року | Рік. СамостІйна УкраЇна | Обласний провІд ОУН | III. МІСТО ЗАПОРІЖЖЯ | IV. МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН | ПІснЯ про СталІна | VI. ОРІХІВСЬКИЙ РАЙОН | X. ТОКМАЦЬКИЙ РАЙОН |


Читайте также:
  1. II. Література
  2. VII.2.1. Матеріали активізації студентів під час викладення теоретичного матеріалу.
  3. VІІ Матеріали методичного забезпечення заняття
  4. VІІ. 1. Матеріали контролю для підготовчого етапу заняття.
  5. Архівні матеріали
  6. Використана література

 

1. Кримінальні справи на членів ОУН, з реєстром в архіві СБУ в Запорізькій області: Арх. №№ П-5625, П-8243, П-9551, П-19583, П-19704, П-21120, П-21837.

2. Кримінальні справи на членів ОУН згідно з реєстром у Запорізькому обласному Державному архіві: ФР – 5747. Арх. №№: 107, 4692, 5427, 5850, 7560, 7683, 7689, 7700, 7840, 7955, 8729, 8735, 9365, 9482, 9581, 9584, 11005, 11006, 11007.

3. Махайло Луцик. З витоків ОУН.//“Бойківська Думка“. 13 червня 1998 р.

4. Лев Шанковський. Похідні групи ОУН. – Мюнхен – 1958. – С. 370.

 


Василь Ромащук

Спогади поруЧника «Чорноти»

Біографічний нарис

 

 

I

 

На Волині є село Облапи Ковельського району. До війни налічувало 750 дворів. З півдня на відстані 12 кілометрів від нього – місто Ковель. З південного боку сільської землі – державний ліс, який називається Калдуби. Також з північної сторони сільської землі є державний ліс, який має назву Сикунщина. У селі є Мале озеро, а за селом – Велике. Три вулиці. До війни тут була школа „повшехна шестиклясова“. По війні – десятирічка. У центрі села була церква, яку комуністи спалили. Та за часів Незалежності селяни побудували нову за два роки. У центрі села є кооператив. До війни була „Просвіта“ та бібліотека. За радянських часів зробили клуб. Зі східного боку села, на відстані трьох кілометрів, є залізниця Ковель–Камінь-Каширський. Із західного боку села, на відстані 2,5 кілометра, є залізниця в напрямку Ковель – Брест. А на відстані 1,5 кілометра – асфальтована дорога стратегічного значення: Брест–Ковель–Львів–Рівне.

Село гарне. Як у вірші Т. Шевченка – „неначе писанка, село“. Природа чудова. Навколо лісочки-переліски. Волинське Полісся. Недарма в одній пісні співається: „Що там тропіки, пишні пампаси? Загляніть-но у пущу до нас, я відразу віддав би за неї і Тібет, і Урал, і Кавказ“. Це моє село, яке дало до УПА понад три сотні вояків і багато визначних людей до Українського національного визвольного руху. За це московсько-більшовицькою ордою вивезено в різні регіони СРСР 144 сім’ї і багато людей знищено. А село, таке гарне, чудове, – називали „змєїноє ґнєздо“.

У цій прекрасній місцевості, оспіваній Лесею Українкою, я й народився 25 квітня 1926 р., у Вербну неділю, у батьків Ромащука Кирила Гнатовича і Наталки Володимирівни. Дідів я – ні батькового батька, ні маминого – не знаю. Батьків батько помер молодим. А дід по матері був у Брусиловській армії в м. Коростень начальником військового шпиталю. Після війни через короткий час помер. Мого тата виховав його дід, мій прадід. Говорили, що наш рід – старого збіднілого шляхетного походження. Але, чого я добре не знаю, торкатися не буду.

Батько мій 1914 року, під час війни, був евакуйований на Донбас, у місто Дебальцеве, де здобув освіту. Закінчив школу залізничників (не знаю назви) – на той час то була добра освіта. Працював машиністом на паровозі. Після повернення додому одружився з моєю мамою, Наталкою Володимирівною.

З першим призовом українців до польського війська батька взяли на службу в 50-й полк піхоти легіонів Пілсудського. Полк був розташований в м. Ковель. Батька, який мав освіту, взяли до школи підхорунжих. Після відбуття служби вийшов у запас підпоручником, зайнявся сільським господарством, бо мав велику спадщину. Маючи вже двох дітей (старшу мою сестру Ганю і мене), займався нашим вихованням. Нас дуже любив. Пам’ятаю, привів мене у перший клас до школи. У синіх шароварах, у вишитій сорочці і підперезаного поясом. Учителі деякий час носилися зі мною, як з писанкою. Але пізніше довелося одягти шкільну форму.

Батько мій був свідомим патріотом-націоналістом. Уся сім’я наша патріотична. Тато – у перших рядах засновників кооперативів, брав участь у драмгуртку і т. ін. Він висловлював своє негативне ставлення до всього неукраїнського. Як тільки я став добре читати, то батько почав носити мені книжки з читальні. Такі, наприклад, „На уходих“ Андрія Чайковського, „Зруйноване гніздо“ Адріана Кащенка, „З Дніпра на Дунай“, „Холодний Яр“ Юрія Горліса-Горського, „Гуляйпільський Батько“, „Отаман Хмара“, „Отаман Зелений“, твори Уласа Самчука „Волинь“, „Війна і Революція“. Двотомник Історії УГА під назвою „А ми тую стрілецькую славу збережемо“. У свої 13 років я вже прочитав „Берестецький мир“, „Червоний чортополох“, трилогію про Соловецькі концтабори та багато політичної літератури.

І ще чимало факторів, які мали великий вплив на мій світогляд і формування з мене націоналіста. Перший – батьків брат Василь Сементух (Ярий). Пізніше він буде крайовим провідником. Наприклад, 1939 року, коли прийшли радянські війська – „визволителі“, то в село, я пам’ятаю добре, привезли кінофільм „Богатая невеста“. Те що я побачив у фільмі – сподобалося. Коли прийшов додому, розповів батькові про своє враження. Батько відвів мене вбік і сказав мені: „Сину, запам’ятай. Мене можуть знищити, але ти слухай, що я тобі скажу. То та сама банда, що я її бачив у двадцятих роках. Тільки ще брехливіша. Вони ще себе покажуть, на що здатні“.

На початку того приходу, десь у листопаді 1939 року, по-звірячому було замордовано й розстріляно чотирьох чоловіків. П’ятого забрали – й досі невідомо, де діли. 1940 року, на початку літа, заарештували ще 12 людей. Вони 1941 року під час відступу червоних і наступу німецького війська були всі розстріляні у в’язниці м. Ковель. От тут і справдилися слова мого батька.

Можна з певністю сказати, що тут сформувався мій світогляд як патріота України й націоналіста. Я зрозумів, що ворог тільки мертвий добрий. Після приходу совєтів у 1939 році я продовжував навчатися в своєму селі. 1941 року склав іспити й отримав атестат неповної середньої освіти.

1941 року, 30 червня, була проголошена декларація про самостійність України як суверенної, ні від кого не залежної Держави. То в нашому селі і навколишніх селах усі взялися за зброю. Це було велике свято. Можна його порівняти хіба що з першим днем Великодня. Та не довго довелося радіти. Нові „господарі“ дали про себе знати і зрозуміти людям, що завойовники щастя не несуть. Отож німці розігнали всі українські національно-організаційні структури. Тоді ОУН(р) дає команду: зброю ховати і йти в підпілля.

 

 

II

 

Мав я неповну середню освіту, тому восени вступив до 8 класу гімназії імені Т. Шевченка в м. Ковель. Учитися не довелося через негативне ставлення окупаційної влади. Хочу додати, що був наказ з підпілля: йти і вступати у всі військові й напіввійськові організації, навчатися володіти зброєю і чекати подальшого наказу. Тому в перших числах квітня 1942 року я залишаю гімназію. Був скерований у вишкільний курінь у місто Луцьк.

Це була сільськогосподарська школа з військовим ухилом. Уніформа в нас була зелена – „хакі“. Командиром куреня був чотар Косаревич. Командиром вишколу – старший булавний Степан Коваль. Тут я зі старими рекомендаціями вступаю в ОУН, поминувши „юнацтво“. Я стаю повноцінним членом ОУН з квітня 1942 року. У вишкільному курені готували підстаршин.

Улітку, десь у середині липня 1942 року, відібрали нас, відмінників навчання, сформували з нас чоту, яку очолив підхорунжий Іван Климчак, і скерували в 103 шуцбатальйон, де був старшинський вишкіл (офіцерська школа) у місто Матвіїв (нині Луків). Програма вишколу йшла з прискоренням, бо часу було мало. Але знання давались відмінні. Нас готували до боротьби з окупантами, боротьби жорстокої й безпощадної. Я думаю, що ми цю довіру потім виправдали. Ми були молоді, для нас це була героїка. По правді скажу, де ми ішли, скрізь співали українські пісні, бойові пісні. Ми рвались у бій.

Нарешті настав слушний час. Народ не міг далі терпіти окупаційний терор. Тоді були створені перші повстанські загони на базі „Поліської Січі“ – 1942 року, восени, на Покрову. Командиром був Боровець („Тарас Бульба“), генерал-хорунжий. Окупанти почули, що пахне порохом. Наш 103 батальйон роззброїли. Тоді провід ОУН прискорив рішення: поки нас не інтернували, негайно забратися в ліс. То був уже початок великої збройної боротьби українського народу з окупантами. У кінці лютого – на початку березня 1943 року в складі 1 і 2 сотні я пішов до УПА, де почав брати участь у формуванні бойових відділів. Провід ОУН 5 березня 1943 року дає доручення крайовому провідникові військової референтури Василю Івахіву (псевдо „Сом“) – реорганізувати всі розрізнені відділи, приєднати відділи Боровця і створити сучасну структуру з залізною дисципліною. Реорганізація була проведена в короткий термін, блискавично. Так була створена структура Групи УПА „Турів“ ВО № 3.

Спочатку головним тереном керівництва ВО № 3 були Скулинські ліси, що лежали на північний схід від міста Ковель. Там розташовувалися шпиталі, друкарні, збройні майстерні та інші осередки. З цього часу починає своє існування Група „Турів“ Воєнної Округи № 3 УПА Північ. Кількісний склад групи „Турів“ – 3500 вояків, зведених у три загони. Крім того, в розпорядженні командування ВО були самооборонні відділи, охоронні боївки провідників, боївки СБ, відділи особливого призначення (ВОПи).

За наказом командира УПА Клима Савура, в середині літа 1943 року кожна група УПА створила в себе сотню кінноти у складі 130 козаків та старшин.

 

Структура Групи УПА „Турів“

 

Загін „Озеро“ (Ковельська округа ОУН), командир „Рудий“

1-й Курінь „Стохід“, курінний „Назар – Крига“.

2-й Курінь „Буг“, курінний „Павлюк – Лисий“.

3-й Курінь „Тур“, курінний „Голубченко“.

Загін „Котловина“ (Луцька округа ОУН), командир „Рубащенко“.

4-й Курінь ім. Коновальця, курінний „Рибак“.

5-й Курінь ім. Б. Хмельницького, курінний „Орел“.

6-й Курінь „Погром“, курінний „Мороз“.

Загін ім. Богуна „Січ“ (Володимирська округа ОУН), командир „Сосенко“.

7-й Курінь, курінний „Бескид“.

8-й Курінь, курінний „Остап“.

9-й Курінь, курінний „Голуб“.

 

У Берестецькій окрузі відділів УПА не було, а діяли тільки боївки. На початку січня 1945 року вже була друга бригада „Помста Крут“. Після понесених великих втрат було створено шість бригад. Як бачимо, сталося так, що фронт зупинився на Волині надовго, ніхто не передбачав цього. Ворог, маючи розв’язані руки, війська МВД і „заградотряди“, артилерію, бронетехніку й авіацію, постановив покінчити з групою „Турів“. Та це йому не вдалося, хоча ця частина УПА понесла великі втрати.

Маючи ранг старшого десятника, я спочатку був ройовим, заступником чотового. А потім, звичайно, як у війську, йшло підвищення в рангах і на посадах. Наші кадри з 103 батальйону, з яких формувалися загони, були скеровані у відділи груп УПА „Турів“, де займали підстаршинські й старшинські посади. Мене скерували в курінь „Буг“, де я до кінця числився в різних сотнях.

Тут, у курені „Буг“, було майже все керівництво наше з 103 батальйону. Тут формувався другий курінь „Буг“, штаб якого розташовувався в районі села Стара Гута. Пороз’їжджалися наші молоді командири на місця дислокації, де мали формувати бойові сотні. І тут з’явилися німці та власівці. Так звані „донські козаки“, які були одягнені в чорний одяг. А точніше, це був каральний загін, сформований з німців та москалів…

Нас залишилося тільки одна сотня, щойно сформована. Можна сказати, ще не обстріляна. Але на той час непогано озброєна. Кожний рій мав ручний кулемет системи Дегтярьова і два важких кулемети системи „Максим“, один міномет 50-мм. Вояками з важкими кулеметами керував підстаршина з 103 батальйону на прізвисько „Мочиборода“. Міномет мав Василь „Рижий“. Ми так його звали, бо був він, дійсно, рудий. Його помічник – „Давидко“. Це був веселун, такий що й мертвого розсмішить.

Ця подія розгорталася рано, ледь стало світати. Нас оточили, майже взяли в кільце. Лише обоз можна було пропустити через вузьку щілину. То було на перший день Великодня. А в обозі були подарунки, які нам люди привезли з ближніх сіл. Після короткої наради постановили дати бій ворогові, який у 5-6 разів переважав нас у чисельності. Рішення було таке, якщо ми не можемо дати позиційним методом бій, то дамо його по-своєму, малими силами. Нам наш ліс і купина допоможе, бо ми в себе вдома.

І таки дали. Обоз на чолі з бунчужним прорвався через щілину без втрат і розташувався за 2 км від основних сил, які були в оточенні. Розійшлися ми роями по всьому лісі. Тяжкі кулемети поставили на багатолітні дерева, де стояли колишні колоди-вулики для бджіл. То була природна амбразура, яку без тяжкої зброї не знищиш. І почали чекати незваних гостей. Нарешті ми дочекалися. Ворог пішов в атаку, ліс мовчав. Фашисти зупинилися. Потім пролунала команда. Німці кричать: „Форвертс“, а „русскіє братья-славянє“: „Впєрьод!“ Та як тільки ворог зробив кроків п’ять, заговорили-заспівали смертельну пісню наші кулемети. Звідусіль стріляли. Ворог панічно тікав. Ми поклали їх багато, а з нашої сторони було двоє легко поранених.

О другій годині дня ми їли освячену паску й поздоровляли один одного з перемогою. А вороги потім писали в газетах, що нас було понад 10 тисяч. Скажу відверто, ворог помилявся, думаючи, що нас застане зненацька. Він зрозумів, що школу ми пройшли у вишкільних куренях на „відмінно“. Команду над нами взяв курінний „Павлюк“ (Іван Климчак). Після проведення бою й успішного його закінчення я побачив, що до мене командири, які були на нашій блискавичній нараді перед боєм, дивилися і зверталися з повагою, незважаючи на те, що я був молодшим серед них. Я ніколи не говорив „Я“, а завжди „МИ“. Скажу відверто й навіть з гордістю, що я запропонував так провести бій, і всі на нараді зі мною погодилися. Бій був проведений за моєю пропозицією блискуче. Ми показали ворогам, що УПА – це сила, з якою треба рахуватися. Ця перемога нас укріпила духом, і авторитет наш виріс серед населення.

На початку травня 1943 року формувався тимчасовий загін чисельністю 250-300 осіб. До цього загону я був скерований на чолі чоти. Цим загоном командував особисто „Рудий“ (Юрій Штельмащук). Загін мав завдання вибити з Карасенського лісу зброд, який себе називав „Червоною партизанкою“. Та на узліссі підвода з важким кулеметом із сотні Розкараки – Дяченка наїхала на протипіхотну міну. Кулеметник загинув, а вся ланка була легко контужена. Після нашого мінометного удару це вороже гніздо було взяте. Ворог утік невідомо куди. У цьому лісі в лісничівках був заснований шпиталь і школа фельдшерів та медсестер.

Після повернення чоти на місце постою мене й чоту приєднали до сотні „Байди“ (Петра Ховхуна). У лавах цієї сотні я ходив рейдом у Головенський район та містечко Головно, тричі. Громили всі адміністративні заклади, забирали провіант, який уже був готовий для відправки в Німеччину. Декілька разів брали штурмом місто Матвіїв (нині Луків). Тут стояв великий німецький гарнізон, тому нам було нелегко. На початку червня 1943 року увірвалися ми в Заболоцький район. Вся поліція приєдналася до УПА. Полегшило роботу те, що поліція дала нам пароль.

На початку літа 1943 року на чолі чоти я брав участь у запеклому бою під селом Нодижи Волинської області з червоними партизанами – медведівцями. Майже добу точився запеклий бій. Ворог хотів пройти нашим тереном, тільки ми його не пропустили. У бою брали участь сотня „Байди“, сотня „Ворона“ і сотня „Кубика“. Тут я був легко поранений в обличчя осколком міни, та бою не залишив. Після цього під селом Нодижи, днів через десять, я на чолі невеликого відділу, до якого сам добирав людей, пішов штурмувати залізничний полустанок „Скиби“. Це недалеко, приблизно 3-4 кілометри від вузлової станції Любомль.

Під час відпочинку сотні мене часто посилали в села Городно і Загоряни для інспекції боївок, у яких готувалися кадри для відділів УПА. Сотня „Байди“ пішла рейдом на схід України. Я і моя чота увійшли в склад щойно сформованої сотні „Чернека“. Вона формувалася на терені Камінь-Каширського району. Сотня складалася на половину з галичан і з волиняків. Я подружився з трьома ройовими галичанами. Вони мені розповідали про Карпати, гуцулів, бойків, їхнє життя і побут. То були студенти – „Лев“, „Кропива“ і „Мрія“. Розуміється, це псевдо.

У середині літа 1943 року ми готувалися взяти штурмом місто Камінь-Каширський. Для цього проводилися підготовчі роботи. Щоб під час штурму міста забезпечити тили й фланги, аби ворог не міг отримати негайної допомоги, за одну ніч під командою молодого станичного Сави Шворака („Вітер“) була зруйнована залізниця Ковель – Камінь-Каширський. Я зі своєю чотою спалив три мости під містом Ратно на стратегічній дорозі в напрямку Брест – Ратно – Ковель. Наступної ночі залишили заставу на дорозі Ратно – Камінь-Каширський і вдарили на місто.

Районний центр у нічному жорстокому бою було взято. Знищили комендатуру і гарнізон. Зазначу, що нам під час штурму міста поліція повідомила пароль і приєдналася до нас.

Хочу нагадати дещо, що мене, як згадаю, досі смішить. До моєї чоти і на цей раз були прикомандировані Василь „Рижий“ і „Давидко“. Ця нерозлучна пара на цей раз мала не міномет, а гармату 45 мм. Ох, і давали вони з неї. „Давидко“ подає снаряд, співає, пританцьовує і кричить: „Василю! Ось вистрілив чортяка з амбразури, дай йому понюхати нашого пороху!“ Василь прямою наводкою посилає снаряд в амбразуру – і всьому настає кінець.

В операції штурму міста Камінь-Каширський брали участь сотня „Чернека“ і сотня „Кубика“, командував цієї операцією сотник „Назар – Крига“.

На початку осені, в перших числах вересня 1943 року, була проведена нашим командуванням концентрація великих сил. Наступного дня ввечері забрали трофеї, залишили заставу і відійшли з міста. Бо перед нами було поставлене завдання – взяти м. Любасів, де в нас відбувся великий бій за місто і прилеглі до нього терени та лісові масиви з червоними партизанами.

Моя чота стояла на охороні гарматної батареї, якою командував поручник Яворенко. Це був досвідчений артилерист, уже немолодий. Після удару з гармат, а точніше, артпідготовки, наші сотні пішли розстрільною в наступ. Гарматна батарея стояла на високому місці, тому мені в далековид видно було хід подій. Ішли наші сотні дуже гарно, так можуть іти в бій тільки відбірні війська. Це йшла наша молодь – сільські хлопці і молоді робітники. Всі пройшли добрий вишкіл. Спочатку йшли тихо. Потім пролунали поодинокі постріли, згодом застрочили кулемети. Потім, як по команді, наші вдарили сальву, пролунало „Слава!“, і лава бігом пішла вперед. Ворог такого натиску не чекав і, кидаючи зброю, в паніці відходив, точніше тікав за ріку Стохід. Мій друг з галичан „Лев“ підібрав ручний кулемет системи Дегтярьова. На світанку другого дня ворог пішов у контратаку. Поручник „Яворенко“ лупив з гармат уже прямою наводкою, клав червоних, як дрова. А вони всі п’яні, як кажуть, в дошку, не рахувалися з втратами. Місто переходило з рук в руки. Наші почали відступати, але не в паніці, а як на вишколі, хоч гірко було дивитися, що відступають. Та любо було спостерігати, що і відступають без паніки, по-науковому. Мої друзі – галичани „Лев“ і „Кропива“ загинули. „Лев“ був убитий наповал. „Кропива“мав прострілені обидві ноги. Коли підійшли до нього, хотіли забрати, він сказав: „Друзі, мені кінець. Відходьте, мені лишилося недовго жити. Дайте мені кулемет й побільше запасних дисків та в’язанку гранат. Я гину, мені вже нічого не допоможе, а вас прикрию. Через півгодини ви знову підете в контратаку“.

З його останньої волі так і було зроблено. Цей тендітний юнак, підстаршина УПА, студент із Карпат вчинив героїчний подвиг. Своїм життям урятував друзів, а ворогів наклав цілу гору. Він кулеметом своїм прикривав відхід наших підрозділів. А ворог за всяку ціну, не рахуючись з жертвами, хотів знищити кулеметника, який його косив, поки були набої. Червоні бандюги лізли на нього п’яні, як зграя озвірілих вовків. Та було вже пізно. Наші підрозділи вже відійшли й зайняли місця на підвищенні, готувалися до контратаки. Мій друг „Кропива“ косив ворогів, мов траву. Кулемет замовк. Вороги кинулися п’яною юрбою на кулеметника. Той підпустив їх поближче і тоді зірвав чеку – в’язанка гранат рвонула! Загинув по-геройському син України і потягнув за собою ще десяток ворогів. У цей же час була дана команда нашим підрозділам іти в контрнаступ. Третій мій друг, „Мрія“, вже будучи хорунжим, загинув у районі міста Сокаля в Галичині.

Як бачимо, гинули найкращі сини і доньки України в боях із окупантами різних кольорів. У цих боях, не тільки за Любасів, а й за контроль над тереном, прилеглим до місця, ми мали втрати убитими і пораненими. Якщо правді дивитися в очі, то гинули найкращі кадри УПА.

Після відходу наших підрозділів зі своїх теренів у райони бойових дій (міста Камінь-Каширський і Любасів) із-за ріки Буг з польської сторони в район села Ружин, польської колонії і містечка Купичів з’явилися банди польської АК (Армія Крайова). Тоді керівництво нашого військового з’єднання посилає на ліквідацію польської банди сотню „Кубика“ і тільки що сформовану сотню „Нерозлучного“. До останньої я був зачислений зі своєю чотою. У цій сотні я вже був до кінця. Ружин – це була польська колонія, заселена польськими осадниками. Але там жили й українці. За селом Ружин був сільськогосподарський університет. Тут і отаборилися небажані гості – в кам’яних будівлях університету.

 

 

III

 

Рано, до схід сонця, ще стояв туман над полем. Ми підійшли зовсім близько до ворожого табору. Пролунала команда: „Розстрільна вліво!!!“. Сотня „Нерозлучного“ почала наступ на ворожий табір. Нас помітив ворог, і я чую його команду „Алярм!“ і через хвилину: „Траєрка напшут“. А наволоч, як гарно йде. Попереду офіцер – у кожній руці по пістолету. Б’ємо кинджальним вогнем, а вони йдуть. Офіцер як заворожений. Просто таки психічна атака. Та нас цим не візьмеш. Ми навіть не залягали, а стояли за копичками ще не змолоченої пшениці. Я в своїй чоті запропонував у диски до кулеметів ставити третій або четвертий трасуючий набій. Це дуже зручно при стрільбі. Тут бачиш результат своєї роботи, видно куди попадають твої кулі, твої посланці. Щойно був легко поранений у руку кулеметник з моєї чоти. То поки його перев’язували, я взяв кулемета й беру гріх на душу, давши дві-три коротких черги. Я того офіцера поклав. Він упав і вся польська „траєрка“ залягла. Сотня „Нерозлучного“ наступала з заходу. Після того, як ворог заліг, з півдня злетіли в небо дві червоні ракети, і відразу із-за горбка з’явилася сотня „Кубика“. З криком „Слава!“ не йшли, а, можна сказати, летіли. Ми ворога блискавично взяли в кліщі. Він побачив безвихідь, свою загибель. І як гарно виступив з криком „Гура!“, то ще гарніше втікав, кидаючи все і навіть свого тяжко пораненого командира. Я такого розгрому ще не бачив. То вже було полювання, як на зайців. Навіть нецікаво. Район був очищений від непроханих гостей.

За цю операцію нас почастував смачним обідом наш талановитий бунчужний Сергій Каліщук. Ми були з ним однолітки, та він завжди був зі мною на „Ви“. І після обіду підійшов до мене і каже, усміхаючись: „Друже Чорнота, напевно, підете до Марини. Дивіться, скільки їх гарних стоїть“. Він завжди дівчат називав Маринами.

За бої за Камінь-Каширський і Любасів мені було присвоєно ранг підхорунжого. Були ще бої з поляками, які засіли в німецькому укріпленні в містечку Купичів. Це містечко нами було блоковане. Ми стояли постоями в селах навколо Купичева. На допомогу полякам десь у половині грудня 1943 року налетіла ланка – троє німецьких бомбардувальників. Бомбардували Свинаринський ліс, де був штаб нашого округу. У грудні був сформований невеликий загін, у якому моя чота стала ядром. Загін був забезпечений усім необхідним, особливо боєприпасами. Цей загін, яким я командував, пішов у пропагандивний рейд по Берестейщині та білоруському кордоні. У рейд ходили двічі. Після повернення на місце постою сотні 7 січня 1944 року мені було присвоєно звання хорунжого. Ще двічі я ходив на чолі цього відділу в штаб нашого округу в Скупинський ліс за вибуховими матеріалами й амуніцією. То була репетиція переходу лінії фронту. Бо пізніше цією дорогою з цими людьми я перейшов лінію фронту без будь-яких пригод.

З наближенням фронту майже щодня було багато сутичок з ворогами. Опишу одну таку. Ми робили передислокацію сотні в інше місце. З правого боку дороги, якою ми рухалися, текла річка. Моя чота йшла в голові колони на відстані 150–200 метрів від головної сили. Попереду має бути міст через річку, але я його не бачу. Мені доповіла „стежа-розвідка“, що ворог нас чекає біля мосту. Із західної сторони – мадяри й німці, з південно-східної – червоні партизани. Ніби й безвихідь. Та знаю, що вихід є в будь-якій ситуації. Я даю команду: „В річку!“ – і перший пішов по горло в холодну воду. Перед собою прикладом автомата розбиваю тонкий лід. Але як тільки ми вискочили на другий берег, то, як чорти, кинулися в атаку. Мокрі, обледенілі, немов у панцирах. Вороги такого від нас не чекали. А в нас іншого виходу просто не було. Тільки перемогти й прорватись або з честю загинути. Ми вискочили з річки, захопили міст, а головні сили пройшли по ньому, не намочившись. От що значить правильне рішення і блискавичний удар. Ворог у паніці відходив, кидаючи обоз. Наклали ми їх, як свиней, купами. Ми ворогам за таку купіль показали, що з нами жарти погані.

Вороги відступали, зализуючи рани. Ми на березі річки розклали багаття, серед снігу роздяглися догола, повикручували одяг, наділи його і в мокрому пішли далі. Одяг висох на нас. На жаль, не пам’ятаю назви цієї річки. Вороги, тікаючи, покинули багато боєприпасів і зброї. А ми тут забрали багато автоматів Калашникова. Нам ці трофеї були дуже потрібні.

Перед приходом фронту на терени Ковельського і Камінь-Каширського районів лінія фронту підійшла впритул до розташування нашого куреня „Буг“. На початку березня 1944 року мені присвоюють ранг поручника. І тут же отримав наказ іти на чолі посиленої чоти через лінію фронту у Ковельський і Камінь-Каширський райони.

Мене викликали в штаб куреня „Буг“, де були присутні чини, з яких я багатьох добре знав. Крайовий провідник – то був мій дядько „Ярий“. Другий референт крайової військової референтури „Шах“ – то був мій сусід. Ну, і наше курінне командування. Були тут і незнайомі люди, в літах. Мені сказали, що є наказ, що я призначаюся командиром сотні. Та зараз її ще нема, вона буде сформована, як тільки фронт піде на захід. А зараз я повинен іти з посиленою чотою, яка буде ядром сотні, через лінію фронту в призначене місце. Важку зброю заховати.

Зі мною ішли місцеві й досвідчені вояки. Всі вони мали законспіруватися й чекати сигналу до дії. Крайовий провідник зі своїми людьми пішов одразу ж. Я зі своїми людьми мав іти на другий день, а точніше, ніч. Другого дня ми вирушили, не знаючи, що нас чекає попереду. У наказі було сказано, що після розпуску людей у призначеному місці і в потрібний час провідник мав долучити мені своїх людей, яких було 13 осіб. Ми готувалися в дорогу, нелегку й невідому. Людям я вірив, як собі. То були ті, на кого можна покластися, – перевірені кадри, відчайдушні вояки. Я їх усіх знав і багато доріг сходив з ними.

Тільки сонце почало спускатися за обрій, пішли форсуючим маршем, бо знали всі, що в березні ночі короткі. А лінію фронту, поки що нестабільну, треба неодмінно перейти за темноти. Тільки підійшли до залізниці, я почув постріли. І коли з’ясувалася ситуація, я побачив декілька сотень озброєних людей з допоміжних відділів. Це боївки, люди з господарчих відділів і багато тих, що приєдналися до них. Паніка була страшна. З іншої сторони по них б’ють снайпери. Багато поранених, є вбиті, ніхто нікого не слухає. Що робити? Нам через це місце треба проходити, а я не можу допустити втрат.

Щоб навести порядок і встановити дисципліну, я застосував силу. Мої люди, за моєю командою, організували добрий загін. Я наказав іти вперед і стріляти всім, у кого є яка зброя, по снайперах. Результат чудовий: за хвилин п’ять зім’яли все, що було на їхній дорозі. Я сказав цим недавно розгубленим панікуючим людям, а зараз організованій бойовій одиниці, піднятій духом, куди йти, де вони зустрінуть відділи УПА. Ми уже без перешкод, прискореним маршем пішли вперед через Буценьську гору на терени села Облапи. Без пригод прийшли на місце. Почало світати – треба було розходитися.

Я дав команду своєму заступнику „Лисому“, підхорунжому Степану Філюку, заховати кулемети й амуніцію. Він із надійним чоловіком зробив це швидко. Розпрощалися й розійшлися хто куди. Ніхто навіть не думав, що ми прощаємося назавжди і що нам приготувала наша доля! Я залишився сам, і мені стало страшно. Не за себе, а за людей, які мені вірили. Як тільки ми прийшли на місце, я, оцінивши ситуацію, зрозумів, що наказ був помилковий. А не виконати я не мав права.

Якби мені було дане право діяти за обставинами, то я зробив би по-своєму. Людей я зберіг би. І як добре зорганізована бойова одиниця, пробилися б у Скулинський ліс. Та не мав я права діяти так. Був наказ – я його мав виконати. За порушення наказу – розстріл, хоч би ти хто не був. То була армія з залізною дисципліною. Після розпуску відділу я цілий день переховувався на горищі в сіні в одного нашого чоловіка. Він дав знати моїй сестрі Гані, і вона ввечері зі своєю подругою Марійкою за мною зайшла. Прийшов додому, на хутір, бо в селі стояло військо. Фронт стояв від села кілометрів п’ять, не більше. Вдома я одразу вимився, почав збиратися в дорогу, бо знав і сказав батькам, що за мною скоро прийдуть.

Наша хата була в лісочку, або, як у нас називали, в кошері. Після того, як я помився, переодягнувся у все цивільне, хатнє тепло мене розморило, і я задрімав. Через дрімоту почув стук у вікно. Коли відчинили двері, до хати ввійшов провідник „Ярий“. Звичайно, як родич, привітався він, а також усі, хто з ним був, – 13 осіб.

Чую через сон: „Де Василь? Будіть, бо нам до світанку треба буде дійти на Тішенські хутори“. Я встав, швидко зібрався, попрощався з мамою, татом, із сестрами. З татом, як потім з’ясувалося, востаннє. Пішов у нічну темінь, не знаючи, що там мене чекає. До світанку ми прийшли на призначене місце. По дорозі розкидали листівки зі зверненням до солдатів, роз’яснюючи мету нашої боротьби і т. ін.

На другу ніч ми прибули в Скулинський ліс. Деякий час перебували на хуторі Дяченка. Великдень провели тут же, в лісі. Після свят повернулися назад до села Облапи. Хотіли перейти лінію фронту і йти в Швацькі ліси. Я вважав, що коли лінія фронту стабілізувалася, то перехід її неможливий. Та мене ніхто не хотів слухати. Перебували ми недалеко від дому, біля жінок і дівчат, що носили нам їсти, часто приходили до нас. Я, як людина військова, наполягав на відході. Мене не дуже слухали. Я передчував біду, а відхід все відкладали, втрачаючи пильність. Я всім своїм єством розумів, що наближається біда. Ми були на острівку, в Грабовській лозі, довкруг вода, а посередині ми. З військової практики було зрозуміло, що рано чи пізно нас накриють. Бо ворожа розвідка і контррозвідка нас шукають. А нам поки що таланить. Мене це непокоїло, я передчував, що розв’язка й трагедія наближаються, і щось погане, непоправне скоїться.

Коли увечері всі зібрались, я запротестував і сказав, що так вести себе небезпечно. Що скоріше чи пізніше нас викриють, що з мого погляду перебування в такому місці – то загибель. Один такий герой, що бігав до своєї коханки щовечора, обізвав мене панікером – боягузом. За що отримав від „Ярого“ наганяй. „Ярий“ сказав, що я маю рацію. А також, що завтра ми відходимо назад у Скулинський ліс.

Та завтра було вже пізно. Завтра було криваве. Мої передчуття мене не обманули. Як тільки на небі почало сіріти, всі почали сходитися. Я чекав вечора, а його не було. Аж тут чуємо: „Вот они!“ І вдарив шквал вогню – почалося! Хто в кого і звідки стріляє – невідомо. Нас рятувало те, що навколо вода і густа лоза. Нас відбилося троє: брат Марійки, яка мене зустрічала з сестрою Ганею, Семен Супрунюк, Микола Смаль і я. Ми порадились і постановили, що я маю вийти з кущів і йти до обозу, до втікачів, дізнатись, що, де і як, і прийняти рішення. Це було зроблено.

Як тільки я прийшов до обозу, то потрапив до воза сусідів. Усю свою зброю й амуніцію я лишив біля хлопців і пішов без зброї. Тільки присів під возом, бачу – біжать ще троє. Один падає біля жита. То був мій сусід Йосип Данилевич. І тут же біжить у той бік щільна стіна облавників. Сусідка, в якої я сів біля воза, була подругою моєї сестри Гані. Вона швидко накрила мене якимись мішками і зникла. Коли прийшла – розкрила мене й повідомила всю трагедію. Вона розповіла, що Семена й Миколу вбито. Семена наповал, а Микола помирає і все говорить в агонії: „Нас було троє“. Я тільки запитав її, чи він не каже, хто був третій? Вона сказала: „Ні“. От я і залишився без зброї, сам. Що робити – не знав. Але зрозумів, що Господь мене зберіг.

Тут моя військова кар’єра закінчилася.

 

 

IV

 

Мені повертатися нема куди, не маючи зв’язку і зброї. Хоча зброя мені зараз не допомогла б. Навколо військо. Мене Бог зберіг, та чи надовго? Я відразу приймаю рішення – змінити свій вигляд. Отож переодягнувся під возом – все було мале на мене. О Боже, як я виглядав! Із бравого старшини УПА став клоуном. Я взяв у сусідів відро пшениці для конспірації й пішов шукати свою сім’ю. Коли я знайшов своїх, то як мама моя побачила мене, заламала руки й каже, плачучи: „Синочку мій, мені сказали, що ти пішов у Карпати. Я думала, що ти моєї смерті не будеш бачити, а я твоєї“. Я, як завжди, пожартував. Кажу: „Не журіться, мамо, Бог не без милості, козак – не без щастя. До цього часу він мене не залишав і, думаю, не залишить“. Сестра моя Ганя, член ОУН, маючи сильну волю, почала заспокоювати нашу маму. Але мама відчувала своїм серцем біду, що нависла над її дітьми.

Другого дня рано від’їжджаємо як втікачі. Їдемо не через Грабів, де була застава з колишніх партизан, де кожного підозрілого забирали, били, знущалися як хотіли. А то й розстрілювали. Ми поїхали через село Доротищі, де було вільніше, поки тут не перекрили дорогу. Мама управляла підводою, на якій сиділи мої менші сестри на домашньому скарбі, а я вів корову за возом. Ми проїхали спокійно польовими дорогами через село Несихоїжі, через ріку Турія. На мосту військові на нас не звернули уваги. Як я розумію, в них було інше завдання. Бо то була звичайно піхотна частина. І так ми поки що без перешкод доїхали до села Радошин, де отаборилися наші селяни, й ми тут пристали до гурту. Це від нашого села приблизно 25 кілометрів.

Отаборилися в лісочку під селом. Там людей з нашого села дуже було багато. Коли ми їхали, нас разів п’ять зупиняли люди з контррозвідки „СМЕРШ“. Питали мене й маму, чи не знаємо, чи не зустрічали ми такого Василя Ромащука-“Чорноту“. Відповідали, що ні. Це було схоже на апостола Петра, коли він говорив, що Христа не знає. А по-іншому чинити не можна – їх важко провести. То були самі офіцери „СМЕРШ“, вони мене не знали в обличчя, фотокартки не мали, провокатора з ними тоді не було – він з’явиться пізніше. А в такому вигляді, який був у мене, вони не могли подумати, що то я.

Я зрозумів, що хтось із моїх людей в їхніх руках, що йде полювання за мною і що вони вже знають багато. Перша доба пройшла спокійно, по зв’язку передали, що завтра за мною прийдуть.

А завтра щастя від мене відвернулося. Вранці почулися постріли. То була облава: ловили чоловіків до червоної армії. Може, й пронесло б, якби один чоловік у жіночому одязі не біг прямо на наш обоз. Отож облавники почали нишпорити поміж возами. Майже все скінчилося. Та поміж ними був той, хто мене добре знав. Ходили разом до школи. Скільки я його знаю, то тільки з негативного боку. То підлота з підлот. Це – Дмитро Миколайович Клиновий. Багато людей він понищив і десь тихенько живе на теренах України.

Побачив він малих сестер моїх біля воза і зрозумів, що то віз наш. Він одному офіцерові запропонував підняти перину і пошукати під возом. Коли підняли перину й побачили мене лежачого, Дмитро сказав: „От і попався! А тебе ми давненько шукаємо“.

Якби дочекався вечора, все було б гаразд. Бо увечері мав прийти зв’язківець за мною. Тільки долю не зміниш. Тут же забрали мене, мою сестру Ганю, батька командира сотні „Дубового“ і дорогою ще одну дівчину підібрали, на яку цей мерзотник показав. І повезли нас на Доротішські хутори, де була розташована ця військова частина.

Дмитро Клиновий, якщо він ще живе, то, напевно, отримує пенсію як учасник війни та бойових дій. Жив він десь на Дніпропетровщині. Ось вам і правда, шановні!

Помістили в одній хаті всіх і взялися за мене. Допити вели два п’яні капітани. Це вони вміли робити. Силу застосовували, виводили на розстріл. То було залякування. Та вони п’яні, не дай, Боже, похитнеться і прямо в голову стрельне. Але Бог милував, – і тут врятував мене. Над ранок мої капітани втомилися, не добившись нічого, відправили мене не до своїх, а посадили окремо в комору.

Тут уже був один ув’язнений. Цей чоловік у 1941 році був у Львові у в’язниці. Під час розстрілу в’язнів стояв у задніх рядах і впав після перших пострілів. На нього навалили трупи вбитих, і він залишився живий. Був хворий на тиф, одужував. Прізвисько його „Шворак“, а ім’я не пам’ятаю. Він мені сказав: „Василю, знай одне, що менше скажеш – менше дадуть“. У полудень за мене взявся вже слідчий Іванов, кацапура рудий і також капітан.

Як бачите, мені поки що таланило на капітанів. Правда, він поводив себе толерантно, не застосовував сили. Він збирав на мене факти і компрометуючі матеріали, які я заперечував. На деякі питання я відповідав не так, як йому хотілося. Він мені сказав: „Не крути, ми про тебе багато знаємо, але дещо з’ясуємо“. Я знав одне, що ті терени, де я був, залишалися ще по той бік фронту. То й розмірковував так, що багато вони не знають. Через два дні мене вивели у двір і я побачив свої кулемети. Вони стояли – чотири штуки, як на параді. У мене серце стислося: хто? Я розумів, що вони спостерігають за моєю реакцією. Але й упевнився, що вони багато дечого знають про мене.

Ну хто? У голові засіло: де кулемети заховані, знали фактично двоє. Мій заступник і мій знайомий, який допомагав ховати. Але вгадай, хто! Біс його знає.

У надвечір’я відчиняються двері, й до комори впускають третього. То був мій заступник – Степан Філюк „Лисий“. Коли він призвичаївся до темряви і впізнав мене, то каже: „Василю, то ти?“ Я відповідаю: „Я“. А він мені: „Думав, що ти не здасися живий“. Я йому: „Як бачиш, всякі казуси бувають“. І ще я відповів, що як тільки побачив наші кулемети, то все зрозумів. Але нам Господь дав шанс на спасіння. Не гаймо часу, бо як тільки вони узнають, що зробили помилку, тут же нас роз’єднають. „Поки не пізно, – кажу йому, – говори те, що вони знають про мене і взагалі про нас“. Він тоді мені наговорив такого, що в мене волосся стало дибки.

Його змусили підписати всі папери, які свідчили проти мене і ще багато дечого. Я йому кажу: „Хоч знаєш, що підписав ти смертний вирок нам обом?“ Він тоді зняв сорочку і показав мені свою спину. О Боже! Я вже все бачив, але такого ще ні. То була не спина, а суцільна рана. Він мені каже, що після цієї обробки шомполами не пам’ятав уже нічого, що казав, а підписував усе, що вони хотіли. „У голові сиділо одне: що тебе не візьмуть живим“.

Я йому кажу: „Слухай, нехай нас ріжуть на куски – будемо говорити так. Що я тільки ройовий, не вище рангом. Що я мав наказ перейти з групою людей лінію фронту й розпустити їх по домівках. Щоб було щось правдоподібне. І тільки так – присяги ми ніде не приймали, про ОУН нічого не знаємо“.

Уранці нас вивели надвір, де чекала вантажівка. У машині були люди і лежали лопати, то я подумав, що везуть на розстріл. Там був поранений у ногу в Грабовській лозі Антон Смаль, якого пізніше розстріляли. Чоловік чотири везли не арештованих у запасний полк. Це були хлопці з нашого села. Із запасного полку вони зі зброєю пішли в УПА. І через чотири місяці загинули в бою на Буцянській горі.

Нас же трьох чоловік: мене, мого заступника і ще одного юнака з села Загоряни пов’язали телефонним дротом і повезли в напрямку лісу. Та коли я побачив, що ліс проїжджаємо, зрозумів, що розстрілу не буде. Нас привезли у містечко Павурськ у КПЗ.

То була невеличка зона, огороджена колючим дротом. Усередині зони 15 ям. Це так звані камери. У цих камеро-ямах було по 10–15 в’язнів. Майже всі наші з УПА, кого встигли схопити, та підозрювані. Посередині була камера – яма, в якій сиділи всі після суду й чекали відправки до Луцька у в’язницю. Цей конвеєр працював добре. Щодня воєнний трибунал судив, і партіями возили приречених у в’язницю. У Луцьку кожний чекав своєї долі, бо багато було таких, що мали розстріл.

Як тільки після приїзду нас розсортували, я потрапив у яму під номером 3. Там побачив багато знайомих людей. Того ж дня мене привели під охороною двох автоматників й одного сержанта до слідчого. Прізвище його Матвєєв, чуваш, старший лейтенант. Спочатку познайомився зі мною і моїми паперами, що йому привезли. Слідство йшло швидко до тих пір, поки не було написано в протоколі, що я добровільно вступив у банду. Я відмовився підписувати протокол.

Мотивував тим, що я в банді не був, і не хотів підписувати тих паперів, які підписав Степан Філюк. Цей же слідчий вів справу й мого заступника, тільки іншим часом. Коли я вперся, покликав прокурора, той з’явився й пояснив слідчому, що ОУН – то партія, яка мала свої військові формування – УПА. І коли слідчий виправив на те, що я добровільно вступив у військові формування ОУН, тобто в УПА, я це підписав.

А тут почалася очна ставка зі Степаном Філюком. На тій ставці слідчий читав довго й багато, все проти мене. Я протестую й кажу, що неможливо на відстані 50 метрів почути, який наказ мені давали. А там було написано таке, що відразу бери петлю й вішайся. Тоді прокурор звертається до Степана Філюка: „То ваш підпис?“ Він говорить: „Так. Але то я зробив під насильством, непритомним“. Запитання прокурора: „Чим можете довести?“ Степан зняв сорочку й показав свою спину.

Прокурор відвернувся й шість листів, що свідчили мою майбутню загибель, взяв і червоним олівцем хрест-навхрест перекреслив. Я тоді зрозумів, що Господь Бог оберігає мене. Потім мене прокурор запитав: „Як так сталося, що ти скрізь писав рік народження 1922-й, а фактично з 1926 року?“ Я сказав йому з усмішкою, що я собі добавив літ і питаю: „А який хлопець не хотів би повоювати, коли є нагода?“ Слідчий потім сказав мені, що справу мою закінчено. „Но тебя, сволочь, спасает то, что ты молод“.

Після закінчення слідства був суд. Мене судив військовий трибунал контррозвідки „СМЕРШ“ 47-ї армії за статтею 54-1а, 11, 2 на термін 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Суд, як машина, працював безвідмовно й швидко. Троє суддів: два офіцери, третій – старший сержант. Прокурор сидів збоку. Коли мене старший сержант запитав: „Молодой человек, что вас заставило стать на путь измены Родине и вступить в банду?“, – я делікатно відповів, що я нічого такого не робив і в банді не був. І тут знову прокурор виручив мене.

Він пояснив суддям, як до того роз’яснював слідчому на допиті, що ОУН – то партія, яка мала свої військові формування. Я тепер на відстані часу думаю, що то за людина була, цей прокурор? Після цього пояснення більше мене ніхто не питав. Суд пішов на нараду. Через хвилин п’ять повернулися й стали зачитувати вирок. Я мало що розумів у цих судових термінах. Та коли дочитував до кінця, почали читати поволі й виразно. Я тоді почув, що перейшов лінію фронту з невеликим відділом, всіх розпустив по домах і наказав законспіруватися, а чотири кулемети сховав для подальшої боротьби за відокремлення України від Радянського Союзу. Думаю, погані мої справи. Але коли зачитали кінець вироку й термін покарання, я став усміхатися, і Степан також. Судді дивилися на нас і думали, мабуть, що ми ідіоти або з глузду з’їхали.

Після суду перевели в етапну камеру – яму. Степан мене запитав, чого я сміявся. Я відповів йому, що термін 10 років – то дурниця. Ми живі, а за цей час, як говорив Насреддін з Бухари, – або емір помре, або ішак здохне. Засміялися навіть ті, що мали кару смерті.

Другого дня вантажівкою всіх нас відвезли до Луцька у в’язницю. Нас було чоловік п’ятнадцять. У Луцьку я просидів півтора місяця. Як з нами поводилися у в’язниці то, мабуть, люди з худобою, яку ведуть на заріз, так не поводяться. Хліба по три дні не давали, суп – із бурякової гички. Камери переповнені. Лежати можна було тільки боком і „валетом“. По команді переверталися. Коли сформували етап – 18 вагонів-телятників, то повезли нас у Вінницю. Тут була одна із центральних пересильних в’язниць на Україні. Нас розвантажили.

Хочу зауважити, що не давали хліба по 2-3 дні, а віддавати його ніхто не збирався. Кругом – антисанітарія. Почалася епідемія дизентерії. Уявіть собі: лежать покотом усі, окрім нас трьох. І скажу чому. Лежать 300 чоловік, стогнуть. По кутках – параші (бочки дерев’яні), а посередині – дві бочки з супом. Чорт знає, з чого він зварений. Знаю одне, що в ньому було багато солоної тріски – старої, аж жовтої. А по цьому супові гуляли зелені гнойові мухи. З нас, молодих людей, зробили живих трупів. Я до тепер думаю, що це робилося за чиєюсь вказівкою. Нас – мене, Степана і ще одного в’язня – врятував лікар Бережний – хірург. Він був засуджений за те, що надав двом пораненим повстанцям медичну допомогу. Бережний заборонив нам їсти цей суп і перевів нас із цієї камери смертників у іншу камеру, де ще було кілька чоловік здорових.

Ця пересилка не була спеціальною в’язницею. Це – недобудований житломасив – самі коробки без вікон і дверей. У таку камеру можна всадити 300 чоловік і більше, що інколи так і практикувалося.

Через деякий час із нас набирають етап – два пульманівські вагони – везуть у Житомир. Везли три доби, а пайок видали лише на одну добу. Це – 500 грамів хліба й кусок солоної тріски – одна сіль, а води не дали. У вагонах спекота, пити хочеться. Голодні люди все з’їли за один раз – і хліб, і рибу, більше їсти було нічого. Всі були голодні, виснажені.

Як привезли нас у Житомир, то вже були ми не люди, а ходячі мумії. Хто цього не пережив, то, мабуть, не повірить. Скажу відверто: ми тоді заздрили мертвим друзям. Нас розмістили в концтаборі, який був розташований біля Житомирської в’язниці. Адреса цього концтабору була така: місто Житомир, промітека № 54. Працювали ми тут же, на деревообробному заводі. Наші хлопці й, загалом, усі люди від тяжкої праці й голоду почали масово вмирати. Та ще й наступала зима. Табірне керівництво звернулося до нас, щоб ми писали додому, щоб нам привозили одежу, продукти, ковдри.

Я на цьому заводі спочатку робив труни для померлих друзів. Виготовляв труни із мерзлих дощок, а цвяхи рубав з колючого дроту. Труни робив на двох людей, а клали шість. Три знизу і три згори. Без сліз це згадувати не можна, бо переживаєш те все ще раз. Тих, хто залишився живий, батьки, яких ще не вивезли до Сибіру, почали їздити й відгодовувати як рабів для Московії.

У Житомирі я пробув два роки. Мама добре мене підгодувала. Так що я окріпнув. Через маму я знав, що діється в світі, особливо на наших теренах. Керівництво з УПА мамі де в чому допомагало для поїздки до мене.

Восени 1946 року зібрали з нас великий етап і повезли в Естонію, в табір у населеному пункті під назвою Азері.

Він був розташований на березі Фінської затоки. Тут ми мали відбудовувати цегельний завод, який би потім давав цеглу для зруйнованого міста Нарва. У цьому таборі я пробув чотири місяці. Тут же довелося воювати з кримінальними злочинцями. Ми отримали перемогу, і мені тоді кримінальні злочинці дали прізвисько „Самосудчик“ за те, що чинив над ними самосуд.

Саме в розпалі зими я як ненадійний елемент потрапляю знову на етап чисельністю 700 осіб. Везли нас до міста Комсомольськ-на-Амурі аж півтора місяця. Довезли ледь живих. У кінці дороги чотири дні не давали нічого – ні їсти, ні пити. Не давали палива у вагони. Щоб не замерзнути, ми палили верхній одяг. Після комісії на пересильному пункті я потрапив до лікарні. З лікарні мене відправили на 306-й завод ЦРМЗ, який числився за МВД і п’ятсотим будівництвом. Начальник – генерал Петренко. Завод цей був недалеко від „Амурсталі“. На цьому заводі я працював у чавунно-ливарному цеху вагранщиком.

У порівнянні з іншими таборами, в цьому було непогано. Сиділи тут переважно всі, хто був засуджений у 1937 році. То були звані троцькісти, українські націоналісти й колишні комуністи, а також більшовицька еліта і т. ін.

1948 року восени набирали всіх політичних на Колиму, в Магаданську область, через порт Ваніно. Тут, у цьому таборі, комплектували людей у дорогу морем і возили пароплавами. Тут у радянських катів могли б і гестапівці дечого навчитися. Чисельність була така: 50–60 тисяч самих чоловіків. А поруч ще була велика жіноча зона. Сюди возили людей поїздами майже через день. А вивозили звідси морем пароплавами, такими як „Джурма“, „Єреван“, „Советская Латвия“.

Я потрапив на пароплав „Советская Латвия“. Повантажили нас у трюми й через 6 діб ми були в Магадані. Там було вже холодно й де-не-де лежав сніг. Що тут було на пересилці! З собаками ліпше поводяться, ніж тут з людьми. Били, топтали ногами. Уявіть собі, що в барак набивають стільки людей, скільки може влізти стоячих. А потім крик: „Суки, ложись!“ І летить московський мат з вивертом, і б’ють по головах дрючками завтовшки як держаки лопат. Трамбують з допомогою цих дрючків. Потім закривають двері, а там розбирайтесь, як хочете. Це все робила „самоохорона“ із кримінальних злочинців, і мала вона благословення високих московських чинів. Через півмісяця нас натоптали у вантажівки. Усього чоловік 200–220. Машини ці – п’ятитонки. Спереду сидить два автоматники з собакою. Вони відгороджені. Нас посадили один одному впритул поміж ноги і так везли 450 кілометрів. Не давали людям навіть справити природні потреби. Люди все робили під себе. Конвоїри сміялися. А поміж нас були лікарі, професори, інженери і люди вже в літах, був один місіонер на прізвище Штагарш. А ця московсько-більшовицька наволоч робила з людей тварин.

Через 450 кілометрів нас висадили в населеному пункті Спорне, щоб погодувати. Подали баланду в оцинкованих тазиках з лазні, без ложок. На один тазик – 10 чоловік. І ми, як свині, всі без винятку, не зважаючи на ранги й звання, пили через борт по черзі. Голод не тітка. Після такого банкету нас повантажили в ці ж вантажівки й повезли на рудник Холодний.

Що ми тут побачили! То було диво, що люди ще животіли. Дехто з наших почали говорити, що тут нам і кінець, що звідси ніхто не вернеться. Хоч я вже не дуже вірив у чудо, але говорив, що виживу. Мені ніби хтось нашіптував у вуха: „Тримайся, ти виживеш“. І таки вижив. Що ми побачили тут! Люди немиті по 10 днів. Носять мішком сніг і топлять його на воду.

Того самого дня, надвечір, нас, усіх нових, відокремили (200 чоловік) і погнали на дільницю Петрович. Ішли ми звечора до ранку. Хоч то було недалеко. Причина в тому, що люди не вміли ходити по горах. Повибивалися з сил і на ранок посходилися на місце. До нас у цьому таборі були кримінальні злочинці. Та як тільки ми прийшли – їх прибрали. А залишилися тільки обслуга й бригадири, щоб привчити нас до гірничої справи. Через місяців зо два і їх прибрали. Зосталися тільки ми, політичні. Відразу попризначали обслугу й бригадирів із наших.

Робота на шахті була дуже важка. „Техніка“ – лопата й тачка, або як ми говорили, машина „осо“ – два руля й одно колесо. Працювали ми по 12 годин у дві зміни. Бригади були по 25 осіб. Займали одне приміщення дві бригади. Одна бригада на роботу йде й звільняє місце іншій на нарах, тій, яка прийшла з роботи. У бараці так холодно, що на підлозі був лід. А ми, в чім були в шахті, немиті, лягали покотом і спали. Їжа була така: суп із чумизи. Це крупа така, вона не розварюється. Отож у воду з талого снігу кидають чумизу, головки й хвости з оселедців і варять. Із тушок оселедців роблять порції на ранок. На сніданок: суп із чумизи, шматочок оселедця і чай в 200-грамовій бляшанці (іржавій) від консервів, 300 грамів хліба. Обід приносили на шахту: суп із чумизи, хліб – 500 грамів. Якщо бригада дала план – додатково ложку каші-розмазні. Увечері – окріп і більш нічого.

Я старався менше їсти такий суп. Бо то була солона вода, то – смерть. Я зливав воду. Та все одно почали пухнути ноги. Бо то був створений штучний голодомор. А охорона і конвоїр говорили: „Бандерівці, фашисти, вороги народу почали вмирати“. А вмирали масово. Голод, цинга і смерть чудово робили свою чорну справу, допомагаючи людожерам в їхній чорній роботі. Із двохсот молодих людей переважна більшість була з УПА. За нами ішла Прибалтика за кількістю. А всі інші – різні: кавказці й азіати. Привиди, а не люди, вони ледве що нагадували людей. Без щему в серці й сліз не можу цього згадувати.

Державі – імперії зла – до людей було байдуже, державі потрібне було золото й дешева робоча сила. Помирали наші хлопці – юнаки, цвіт України, ще неціловані. Це хлопці з Волині й Галичини. Були й зі східної України. Увечері лежимо на нарах троє і говоримо про життя, про те як мама готувала смачно. А на ранок біля мене лежать задубілі трупи. З правого боку – Антонюк з Галичини, з лівого – з Рівненщини Володя Дец. Я став і в сльозах в розпачі кажу: „Боже, для чого ти мене зоставив?“ Нас за три місяці померло 70 чоловік із двохсот.

Це – витвір КПСС і КДБ. За це вони мають понести кару. Та ні з кого спитати: вони всі при владі або на пенсії з великими пільгами. А ми, борці за волю України, як були, так і зосталися пасинками. У своїй – чужій державі – нікому не потрібні.

Але коли керівництво рудника забило тривогу, що робити нікому і план горить, тут же негайно ввели „наказ“, що гарантована пайка хліба – 900 грамів. Хто працював у шахті, міг заробити 1200 грамів хліба. На кухні з’явилися шматки морського звіра, дідько його знає якого. Та давали їсти, стали варити суп і кашу з перлової крупи й вівсянки, зрідка – пшоно. Із табірної амбулаторії почали давати риб’ячий жир і насильно ложку стланику від цинги. Це така рідина, схожа на мед, хоч дуже гірка. І що б ви думали? Ми почали оживати й поправлятися.

Надходила весна 1949 року, нам додали людей на місце померлих. Почали нараховувати заліки робочих днів. Життя є життя – з’явилася надія вижити.

Начепили нам номери. Я тепер став не людиною, а номером: Д-1-461. Наприкінці 1949 – на початку 1950 року наш концтабір розформували. Я і ще зі мною два чоловіки потрапляємо в концтабір „Ювілейний“ – за назвою населеного пункту, в якому він був розташований. Це вже були золоторудні шахти. Тут добували золото. Побутові умови, я б сказав, непогані в порівнянні з попередніми. Робочий день скоротили до 9 годин. Зате робота шкідлива. Бурильники працювали по 6 годин. З’явилася література в КВЧ (культурно-виховна частина). Газети, книжки й навіть серед них „Радянська Україна“. Тут можна було вже якось жити. Іноді ставили вистави. Звичайно, українців було найбільше, то і всі вистави були українські й учасники цих аматорських справ теж були українці. Зрідка привозили кінофільми. У цьому таборі я був аж до звільнення.

На руднику працював спочатку відкатником. Катав вагонетки з рудою. Потім опробником у геологічному відділі. Був також бригадиром місяців чотири. Але коли об’єднали дві бригади в одну, то я не захотів бути ланковим і підлеглим у дурня – бригадира. Пішов у „скоропродчинську“ бригаду, де був високий відсоток виробітку. Тут я працював на різних роботах: на механічному навантажувачі й на підйомній машині. Коли наша бригада побила союзний рекорд проходки штрека в рудних шахтах-вибоях, от тоді й ми стали „комсомольцями“. Бо, як каже українська приповідка, москаль як не збреше, то дня не проживе. Отож у газеті „Горняк Севера“ про нас була написана стаття, що на шахті № 104, на дільниці „Ювілейний“, комсомольсько-молодіжна бригада, якою керує гірничий майстер Іван Писін, побила союзний рекорд проходки штрека. Нам, як годиться комсомольцям, дали премію – привезли в зону трохи харчів. Що саме – писати не буду, бо не варто.

1952 року в квітні мене викликали на звільнення. Звільнявся по заліку робочих днів на два роки раніше. Отримав „вовчий білет“, у якому було написано: „Состоит под гласным надзором“.

Як той Кармелюк казав: „Хоч, здається, не в кайданах, та все не на волі“. І все ж таки, хоч яка, але воля. Ходити в комендатуру треба було на відмітку раз у місяць. Мене направили в населений пункт міського типу, де був завод гірничого устаткування. Назва цього населеного пункту – Оротукан.

 

 

V

 

Коли мене вже оформили й охоронці пішли від мене – я остався голий, голодний, без грошей. Але тут прийшли знайомі хлопці, які місяць, а то й два тому звільнилися й уже працювали. Покликали мене на обід і дали трохи грошей на дорогу. То було вдень. Увечері я сів на попутку з одним таким, як сам, і поїхали. На Колимському мосту нас охорона висадила. А точніше, змусила нас мерзнути, бо був квітень, на Колимі ще лежав сніг і ночами були великі морози. Але коли я добре промерз, пішов у вартівню і говорю охороні: „Будьте людьми, пустіть погрітися або посадіть на попутну машину“. Що вони і зробили. Якраз їхала машина в селище Спорне, що 6–7 кілометрів від мосту на річці Колима. Шофер завіз нас у саме селище.

Але і тут мені поталанило: хлопці наші нагодували й дали трохи грошей, скільки хто міг, бо і в самих мало було. Щойно стали працювати. У суботу перед обідом я прибув у призначений пункт із капіталом 37 карбованців. Зайшов у заводоуправління. Мені сказали: „Приходь у понеділок“. Дали папірці і сказали, щоб ішов у гуртожиток, що там мені дадуть до понеділка притулок. Була субота, й ніякий дідько до понеділка не хотів мною займатися. Нарешті я дочекався понеділка й пішов на завод оформлятися на роботу.

Коли я оформився, то отримав позаплановий аванс 300 карбованців (це було до грошової реформи). Я мав жити на ці гроші місяць. Дали мені на деякий час місце в готелі, якщо це приміщення можна назвати готелем. Видали забірну книжку, за якою я мав отримувати продукти. Бо карткову систему відмінили, а ввели забірні книжки. Це було перед 1 травня, і я одержав святковий пайок: 3 кілограми білого борошна, кілограм масла, кілограм цукру, півлітрову банку яблучного пюре, кілограм перетопленого масла; спирт (200 грамів) я не брав. Правда, купив півтора метра білої матерії. З неї дівчата в кравецькій майстерні мені нашили мішечків на продукти.

Оформився в чавунно-ливарний цех вагранником. Там я довго не працював, а перейшов в сталеплавильний цех другим підручним сталевара. Якраз при цьому цехові відкрилася школа майстрів соцпраці на базі середньої освіти. Готували грамотних металургів. Я тут працював, як раб, і навчався. Бо треба було жити. Наука мені давалася добре, і я був відмінником.

Пам’ятаю, приїхала з Магадана комісія – перевірити, як ми вчимося. Мене виставили до дошки. Я став рішати складні хімічні задачі – розрахунки на марки сталі. Один мене питає, якраз головний: „А яка у вас освіта загалом?“ Я запнувся, не пам’ятаю, що я йому відповів. Він усміхнувся і сказав: „Ну, добре, цього не будемо торкатися“. Виявилося, що то був Сварика, кандидат наук, головний металург області. Він і сам сидів раніше. Після цього я ще й підробляв на конспектах, які писав старшому майстрові І. В. Шурову і читав йому, пояснював усе написане. Він був малограмотний і хотів, за всяку ціну, дожити до пенсії на цій посаді. За мою допомогу він мені платив продуктами, що для мене на початку було дуже важливо.

Мета в мене була така: вчитись і підніматися щаблями драбини в металургії вгору. Бо тільки так я зможу утвердитися як людина. А по-друге, тут були високі заробітки. А я був голий і босий, за душею нічого не мав, а треба ще допомагати мамі. Для цього потрібно було мати сильну волю, терпіння, витримку, відмінне здоров’я, знання. Майже все це в мене було, для того я вчився, і в мене це виходило ліпше, ніж в інших. А головне – в мене була молодість. Мені дехто говорив: „Чого ти сидиш над книгами, вивчишся – посади не дадуть тобі“. А я відповідав, що річ не в посаді, а в знаннях. Головне те, що мною дурні не будуть командувати. Уявіть собі, що перед вами багатотонний агрегат, у якому клекоче, кипить розплавлений метал. Вся обслуга цього агрегату, підручні, кранівники, пультівник, лабораторія – підпорядковані твоїй волі, виконують твої команди без заперечень.

То була робота для мене й подобалася мені. Хоч я знав, що ця робота шкідлива. Після закінчення школи я пішов угору. Через деякий час, у першій половині 1953 року, мене підвищили до першого підручного. А ще через рік призначили сталеваром. Тут я став на своє місце й показав, що я вмію. Років чотири я працював майстром. Аж до звільнення й приїзду до Запоріжжя.

Як я потрапив у Запоріжжя? Був указ Верховної Ради СРСР, що ті, хто відпрацював у районах Крайньої Півночі 15 років, мають право на вступ у будівельні кооперативи в різних містах Союзу. От я і скористався цим. Та коли писав заяви в міста західних областей, то від мене відхрещувались, як від чорта. А в Запоріжжя взяли. Я й не шкодую. Тут була своя хата в моєї старшої сестри Ганни Шворак, яка відбувала каторгу на Воркуті. Тут вже жила моя наймолодша сестра з чоловіком, який відбував покарання (10 років) на Колимі.

Була й моя мама біля старшої сестри Ганни. І тут, в Запоріжжі, осіло багато наших колишніх рабів московського ГУЛАГу.

Працював майстром. Змусили мене ще вчитися. Прийшов указ із Москви, що всі практики, хоч хто би яку посаду займав (майстри, начальники цехів і навіть головні інженери й вище), мають пройти цю школу. І я сюди потрапив. Програма цієї школи була десь посередині між технікумом та інститутом. Займалися ми в ній два роки. Після її закінчення я через деякий час розрахувався з цього підприємства, поки Колима остаточно не зруйнувала мого здоров’я. А також, щоб не покалічити дітей.

1973 року, 25 квітня, я з сім’єю переїхав до міста Запоріжжя на постійне життя. Будинок, у котрому була моя квартира, був майже готовий. Поселившись уже у своїй квартирі, я сказав, що звідси нікуди більше не поїду. Мрія моя збулася. Живу над Дніпром і бачу красень – острів Хортицю.

У 1976 році я отримав пенсію – 120 карбованців. Восени пішов підробляти на ЗТЗ, – трансформаторний завод, у деревообробний цех. Працюючи за цим фахом, я міг отримувати й пенсію, й заробіток, але не більше 300 карбованців.

Тут я познайомився з Михайлом Калиняком. І вже спілкуємося 25 років. Це – справжній патріот і націоналіст з крові й кісток, сам івано-франківець, інженер. Зараз на посаді начальника цеху.

І тут я втратив пильність, забув, що перебуваю під ковпаком. Що КДБ не спить і стежить за кожним моїм кроком. Одного дня прийшов гість у чині капітана КДБ до цеху, коли я лежав у лікарні. Капітан допитував робітників, йому допомагав тодішній начальник цеху Курдибайло. Викликали людей зі зміни один по одному до кабінету начцеху, де йшло слідство. Просто вимагали від людей, щоб вони підписалися під моїм звинуваченням, що я, Ромащук В. К., колишній упіст, бандерівець, націоналіст, відбув покарання і взявся за старе. Ходить по заводу та веде пропаганду щодо української мови, говорить що українську мову потихеньку нищать, українські школи закривають і багато ще іншого.


Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 104 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
XI. ЧЕРНІГІВСЬКИЙ РАЙОН| Район дій – Цуманський ліс, територія Цуманського та Колківського районів Волинської області

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.049 сек.)