Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.

Філософія, на відміну від науки, розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах:

1) з’ясовує істотність культури та її генезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини.

У філософській інтерпретації істотності культури намітилися такі тенденції: 1) натуралістична; 2) соціологічна; 3) аксіологічна.

Натуралістичне розуміння культури полягає в перебільшенні її природної основи при трактуванні її істотності, що знайшло вияв і в етимології слова "культура", яке означає в перекладі з латинської: “обробка ґрунту”, зміни в природному об'єкті, здійснювані людиною.

Натуралістичне розуміння культури зароджується в просвітництві ХVIII ст. і здійснюється через протиставлення культури та природи в антропологічному контексті: природна людина - культурна людина. Цю позицію репрезентують праці Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, П.Гольбаха. Та найчіткіше вона представлена в роботах К. Гельвеція “Про розум” (1758 р.) і “Про людину” (1770 р.). Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен(“Людина. Її природа та місце в світі”). У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи.

У новітній філософії натуралістичний підхід сформувався в натуралістичному відгалуженні філософської антропології (40-і роки ХХ ст.) та в марксистській філософії (60-70-і роки). Культура, за таким підходом, – усе те, що безпосередньо створене людиною, завдяки її предметно- та духовно-практичній діяльності.

З викладеного вище випливає, що натуралістичний підхід до культури наголошує на її діяльнісній сутності, що поза людиною не існує жодної сфери культури. Там, де є людина, її діяльність, зв’язок між людиною та природою, там і є культура. Істотною рисою культури є самотворення людини.

У 40-і роки ХХ ст.виникає соціологічий підхід, якийвиходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно.Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Цей підхід репрезентують: 1) американський культуролог Л. Уайт (“Культурологія”, “Вступ до культурології”, “Концепція культурних систем”). Він виділяє технологічну, соціальну, ідеологічну підсистеми. За Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду.; 2) Д. Герсклі, який у структурі культури виділяє такі компоненти: матеріальну базу, підстави для комунікації, навички й технології, системи соціальної організації, соціальні взаємини тощо (артефакти, соціофакти, ментифакти).

Отож, у соціологічному підході чітко простежується інструменталістська спрямованість культури. Її об’єктивовані феномени та існуючі стереотипи діяльності забезпечують ефективністьфункціонуваннясуспільства.

У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер(започатковує циклічний підхід до культури)), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер(«Есе про людину»)) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер).

Г. Ріккерту праці“Науки про природу та науки про культуру” визначає культуру як усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. Поняття вартості тут є центральним у розумінні культури.

Е. Кассірер визначає культуру як форму розумової діяльності, що спрямована на створення та усвідомлення символів. С віт культури - це світ, наповнений людськими смислами, а її завдання полягає всмисловій організації дійсності, тобто її символізації.

Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем. Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера та Г. Ґадамера. Е. Гуссерль зазначає, що культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію. У такий спосіб аксіологічний підхід до культури передовсім підкреслює в ній такі риси, як самобутність та національну відрубність.

Семіотика – загальна теорія знакових систем. Згідно з семіотичним підходом до теорії культури, розробка якого почалася в 1960-70-х років, культура — це сукупність знакових систем, за допомогою яких людство або певний народ підтримує свою згуртованість, оберігає свої цінності, своєрідність і здійснює зв'язки з навколишнім світом та іншими культурами. Ці знакові системи, названі вторинними моделюючими системами (або мовами культури), містять у собі не тільки всі види мистецтва, різну соціальну діяльність і моделі поведінки (включно жести, одяг, манери, ритуали тощо), але й традиційні методи, за допомогою яких спільнота підтримує свою історичну пам'ять і самосвідомість (міфи, історія, правові системи, релігійні вірування та ін.). Кожен продукт культурної діяльності розглядається як текст, породжений однією або кількома системами. Основа й основна вісь поняття культури — природна мова. Через її особливе значення мова може бути названою первинною моделюючою системою, у той час як інші системи можуть бути названі вторинними. Зв'язок між первинною й вторинною системами може бути визначений онтологічно (дитина опановує мову до оволодіння іншими культурними системами).
63.Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.

У 60-х роках ХХ ст. стає актуальною філософія цивілізації. Для глибшого осмислення цивілізаційних процесів виокремимо з підходів до їх дослідження глобально-технократичний та локально-культурологічний.

Глобальний підхід характеризує цивілізацію як етап лінійно-прогресивного розвитку людства, що становить єдине ціле. Під цивілізацією він розуміє такий етап історичного поступу людства, на якому основою життєдіяльності людини стають штучно створені засоби та умови життя. Ця основа включає матеріально-технічні, виробничо-технологічні та соціально-організаційні способи життєдіяльності суспільства. Отже, цей підхід розглядає суспільство в його історичному розвитку, але бере лише його техногенний аспект. Тому, за цим підходом, цивілізація постає як постійна зміна техніки й технології, завдяки систематичному використанню наукових знань у виробництві.

Глобальний підхід стверджує, що цивілізація історично виникає на певному етапі розвитку культури, який пов`язаний з виділенням у традиційному суспільстві ремесел та застосуванням металевих знарядь. О. Тоффлер, аналізуючи цивілізаційний розвиток, виділяє в ньому три етапи - це аграрний, індустріальний та інформаційний.

Аграрна цивілізація виникає на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Вавилон, Месопотамія, Греція) приблизно в ІІ-І тисячолітті до н.е. Основним економічним ресурсом тут є земля, обробка якої ґрунтується на силі м`язів людини з використанням енергії природних стихій: води, сонця, вітру. Саме в цей період зароджуються початки науки та освіти, які мали елітарний характер.

Індустріальна цивілізація виникає на Атлантичному узбережжі (Англія, Іспанія, Португалія) у ХVІІ ст. Перехід до неї означає зміну матеріально-технічних засад функціонування цивілізації. Тут земля як ресурс поступається місцем капіталові та технічним засобам матеріального виробництва. Цей етап цивілізації супроводжують технічні та науково-технічні революції, а тому людина більше покладається не на фізичну силу, а на розум. У зв’язку з цим виникає потреба в масовій інституалізованій освіті, яка стає дійсністю у ХVІІІ ст.

Інформаційна цивілізація виникає лише в 50-х роках ХХ ст. на Тикоокеанському узбережжі (США, Японія), а згодом у 60-70-х роках утверджується в Західній Європі. Основним ресурсом тут є інформація та знання, на основі яких здійснюється її експансія з вище зазначених країн в країни Центральної Європи та Азії. Ця інтелектуальна революція зумовлена появою персональних комп ’ ютерів, мереж колективного користування та індустрії знання. Інформація, знання перетворилися в найважливіший ресурс економіки, що став товаром, який продають та купують. Комп ’ ютерна революція як стрибок у розвитку техніко-технологічної основи інформаційної цивілізації бере свій розгін після Другої світової війни.

Таким чином, глобальний підхід до цивілізації, по суті, розглядає етапи техногенного розвитку західної цивілізації та екстраполяцію її здобутків на цілий світ. Проте темп освоєння цивілізаційних здобутків у різних суспільствах неоднаковий. Для традиційного суспільства властиві стійкі консервативні тенденції відтворення соціальних взаємин та способу життя.

Локально-культурологічний підхід репрезентують праці П. Сорокіна (1889 – 1960) та А. Тойнбі (1889 – 1975), які визначають цивілізацію як якісно відмінне етнічне чи історичне соціальне утворення. Тому цивілізаційний розвиток здійснюється не за єдиним зразком, а, навпаки, кожна йде своїм шляхом. На думку А. Тойнбі, поступ окремих цивілізацій пов’язаний не з їх відбруньковуванням від попередніх спільнот того самого виду, а, скоріше з мутаціями спільнот-посестер суспільств. Як поступ, так і розпад суспільств здійснюється своєрідно й з різною швидкістю. В основі їхнього життя лежить життєва енергія, що є переплетінням енергій окремих людей.

На основі такого підходу А. Тойнбі нараховує 13 локальних цивілізацій. На його думку, п’ять головних цивілізацій визначають долю ХХ ст. - це китайська, індійська, ісламська, російська та західна. Щоправда, локально-культурологічний підхід багатоваріантний. Так, наприклад, С. Хантінґтон, ґрунтуючись на цьому підході, у праці “Зіткнення цивілізацій” пропонує дещо іншу класифікацію цивілізацій. Він вважає, що після періоду “холодної війни” на зміну націям-державам прийшли цивілізації. На його погляд, цивілізації - це культурні спільноти, що різняться своєю історією, мовою, традиціями, а найбільше релігіями. Він виокремлює вісім основних цивілізацій - західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, слов`яно-православну, латино-американську та африканську.

Західну цивілізацію він описав у праці ”Зіткнення цивілізацій”. На його думку, вона є спадкоємицею попередніх, а передусім античної. Серед багатьох здобутків античної цивілізації С. Хантінґтон відзначає грецьку філософію, раціоналізм, римське право, латинську мову та християнство.

Локально-культурологічний підхід дозволяє віднайти в близьких за своєю культурою державах-націях низку особливостей, що стають підставою для їх подальшого зближення в основних сферах соціального життя.

В 80-х роках американські вчені Дж. Мартін та Й. Масуда констатували виникнення нового типу цивілізації - інформаційного суспільства. На їхню думку, інформаційна цивілізація - це найближча перспектива людства загалом. Вони обґрунтували її настання можливостями й темпами приципово нової модернізації індустріального суспільства. Модернізацію вони пов’язують з утвердженням авторитету раціональності, наукової істини та науково-технічного прогресу як універсального закону соціального розвитку.

Дата добавления: 2015-10-28