Методи вивчення міжособистісних стосунків 3 страница

Константність сприймання. Це відносна постій­ність перцептивного образу (розміру, форми і кольору) при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості пред­мета. За різної дистанції спостереження змінюється вели­чина зображення предмета на сітківці ока, але видимі його розмір і форма залишаються відносно постійними. Так, викладачу, який дивиться на аудиторію, заповнену студен­тами, всі обличчя здаються майже однаковими за вели­чиною, незважаючи на те, що обличчя тих, хто сидить на останніх рядах, і тих, хто сидить попереду, сприймаються зором як різні за розміром.

Численні дослідження дають змогу стверджувати, що константність не є вродженою. Джерело її — активні дії перцептивної системи, які допомагають суб'єкту виділяти інваріантну (незмінну) структуру об'єкта сприймання. Багаторазове сприймання об'єкта в різних умовах забез­печує формування інваріантного перцептивного образу (перцептивного еталону) щодо мінливих умов і рухів пер­цептивного апарату. Істотно впливає на константність сприймання минулий досвід, але її основною передумо-

вою є відображення ситуації, в якій перебуває об'єкт. Сприймання розміру, форми і кольору незнайомого об'єк­та є аконстантним. Константність не є абсолютною. Вона залежить від умов взаємодії об'єкта і аналізаторів.

Осмисленість сприймання. Виявляється як форму­вання властивості перцептивного образу бути усвідомле­ним. Вона характеризує сприймання індивіда як акт ка-тегоризацп — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, які втілюють у собі досвід люд­ської діяльності. Наприклад, маленька дитина вперше бачить стілець — в її свідомості він фіксується як еталонний образ. Пізніше вона порівнює з ним схожі за величиною, формою, кольором предмети, і у її свідомості здійснюється акт катетеризації — називання цього пред­мета «стільцем>>

Сприймання людини тісно пов'язано з мисленням. Сприйняти об'єкт означає виділити його з оточення і по-думки назвати, тобто віднести до певного класу предме­тів. Якщо це зразу не вдається, в процесі сприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпрета­ції наявної інформації. Свідченням цього є сприймання багатозначних малюнків, у яких суб'єкт почергово сприймає то фігуру, то фон. Велике значення в осмисле-ності сприймання має взаємодія першої і другої сигна­льних систем.

Сучасна наука розглядає сприймання як дію, спрямова­ну на обстеження об'єкта і створення його образу. Таке обстеження здійснюється за допомогою моторних процесів, до яких належать рух руки, що обмацує предмет, і рухи ока, яке обстежує видимий контур предмета. Якщо з процесу сприймання виключити кінестетичний (руховий) аналіза­тор, то відразу відображення предмета стає неадекватним.

Види сприймань. Сприймання можна класифікувати за різними ознаками. Якщо за критерій класифікації взяти провідний тип аналізатора, то виділяють зорові, слу­хові, нюхові, смакові, кінестетичні й дотикові сприйман­ня. Проте кожний вид сприймання забезпечує спільна ді­яльність кількох аналізаторів. Наприклад, зорове сприй­мання неможливе без зорового аналізатора, але разом з тим воно потребує участі рухового аналізатора.

Класифікують сприймання і залежно від форми існу­вання матерії: простору, часу і руху. Тоді розглядають сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

Сприймання простору. Щоб жити, людина повинна орієнтуватися в просторі. Сприймання простору є відобра-

женням простору, що об'єктивно існує, тобто відображен­ням віддалі, розміру і форми предметів, їх взаємного роз­міщення і напряму, в якому вони знаходяться. Воно вклю­чає в себе (як точки відліку) оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідне коригування рухів, орієнтацію очей. Відображення прос­торових властивостей відбувається в процесі рухової дія­льності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується спіль­ною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодію між якими контролює руховий аналізатор.

Відображення простору є можливим завдяки наявнос­ті у людини парних аналізаторів та їх функціональної асиметрії. Парні аналізатори дають людині змогу мати бінокулярний (лат. Ьini — два і o cubus — око) зір, бінау ральний (лат. b іпі — два і auris — вухо) слух, бімануаль ний (лат. b іпі — два і m anualis — ручний) дотик, дири нічний (гр. di — двічі і rhinos — ніс) нюх. Функціональна асиметрія виявляється в тому, що один з аналізаторів при здійсненні певної діяльності ніби відіграє провідну роль. Ця роль є непостійною і змінюється при переході від од­ного виду діяльності до іншого. Наприклад, вухо, що домі­нує за гостротою слуху, не завжди є провідним при визна­ченні напряму звуку.

Сприймання форми предметів відбувається за допомо­гою зорового, тактильного і кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предмета необхідне чіт­ке розрізнення його контура, що залежить від величини, віддаленості його від спостерігача та гостроти зору. При сприйманні предметів різної форми контур є найбільш інформативною ознакою, оскільки він — грань, що відді­ляє предмет від середовища і фону. Завдяки рухові зорова система, виділяючи межу між об'єктом і фоном, навчаєть­ся рухатися по ній. Кінестетичні відчуття, які виникають при цьому, не усвідомлюються, але мають важливе зна­чення як сигнали певних особливостей контурних ліній і кута зору. В людини ці процеси пов'язані з певною фор­мою образу об'єкта на сітківці ока і положенням очей відносно об'єктів, що сприймаються, а також із дотиком руки до них. При закріпленні цих асоціацій відбувається засвоєння перцептивних еталонів, і око навчається швид­ко визначати форму предметів попри зміни їх положення щодо спостерігача.

Дотикове сприймання форми предмета відбувається за допомогою тактильного і кінестетичного аналізаторів

Щоб визначити форму предмета, якого людина не бачить, вона обмацує його з різних боків, повертає в руках, обводить контур рукою, перевіряє правильність його сприймання.

В основі сприймання розмірів предмета — комбінація двох подразників: розмірів зображення предмета на сіт­ківці ока і напруження м'язів очей. Чітке зображення предмета на сітківці ока забезпечується дією механізмів акомодації й конвергенції.

Акомодація (лат. accomodatio — пристосування) — зміна опуклості кришталика ока відповідно до його від­далі до предмета. Щоб одержати чітке зображення різно-віддалених предметів на ф овеальній (центральній, що має найбільшу чутливість) ділянці сітківки, шляхом акомо­дації змінюється кривизна кришталика ока. Це здійсню­ється за допомогою ціліарного м'яза, який прикріплений до кришталика ока і, скорочуючись чи розслаблюючись, змінює його опуклість.

Конвергенція (лат. convergе — сходжуся, наближаюся) — зведення зорових осей обох очей на фіксованому предметі. Певній величині акомодації відповідає певний кут зведення зорових осей, що забезпечується роботою м'язів очей. Кінесте­тичні збудження, що виникають при акомодації і конверген­ції, надходять у кору мозку разом із зоровими збудження­ми, які спрямовуються від сітківок очей. Поєднання вели­чини зображення предмета на сітківці й напруження м'язів очей внаслідок акомодації та конвергенції є умовнорефлек­торним сигналом про розмір цього предмета.

Під час визначення величини предметів, які перебува­ють за межами акомодації (до 7-9 метрів) і конвергенції (до 450 метрів) очей, велике значення має порівняння їх розмірів із величиною предметів оточення, яка виступає як еталон. За відсутності цього еталону оцінювати пред­мети за розміром важко.

У 1709 р. англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) висловив ідею про те, що м'язи ока відіграють основ­ну роль у сприйманні абсолютної віддалі до предметів. Він вважав, що перцептивна інформація (величина зображення предмета на сітківці ока) не є стимулом, який викликає від­чуття віддаленості, а в процесі набуття досвіду асоціюється з ним і стає ознакою віддаленості. Щоб установити, чи є кут зведення зорових осей на предметі (конвергенція) або зміна опуклості кришталика ока (акомодація) ознакою віддале­ності, необхідно було: 1) показати, що абсолютна віддале­ність об'єкта однозначно визначає величину конвергенції, не­обхідну для біфіксації об'єкта; 2) експериментальне довести,

що систематична зміна конвергенції (чи акомодації) законо­мірно викликає зміну сприймання віддалі до об'єкта.

Перша умова, без сумніву, виконується, оскільки кут конвергенції (р можна представити як функцію віддалі до об'єкта (р = 2b/h, де 2b — відстань між центрами обох очей, h — віддаль від предмета до спостерігача.

Складнішою є друга умова. Лише дослідження, прове­дені в 60-х роках XX ст. американськими вченими, показа­ли, що одні індивіди можуть використовувати конверген­цію як ознаку абсолютної віддалі до предмета, інші — ні.

Один із варіантів гіпотези про акомодацію і конвер­генцію як ознаку віддалі передбачає дані пропріоцептив-них відчуттів (величину збуджень), які йдуть від м'язів очей. Проте роздільна здатність пропріоцептивної систе­ми дуже низька, і на її основі не можна здійснювати необ­хідне просторове диференціювання. Останнім часом віт­чизняні вчені висловлюють думку, за якою конвергенція й акомодація самі по собі не є ознаками віддалі, а можуть поліпшувати роботу інших механізмів, що здійснюють просторовий аналіз. В основному сприймання віддалі до предмета відбувається завдяки бінокулярному зору. Будь-який об'єкт, який потрапляє в поле зору обох очей, поро­джує два монокулярні образи. При сприйманні віддале­них об'єктів зорові осі паралельні, а тому зображення предметів людина бачить у тих самих місцях простору. Точкам зображення на сітківці одного ока відповідають точки зображення на сітківці другого. Такі точки назива­ють кореспондуючими. Це симетричні точки сітківок, які збіглися б при накладанні однієї сітківки на іншу, якщо сумістити їх осі. Збудження кореспондуючих точок сіткі­вок дає відчуття одного об'єкта в полі зору.

Оскільки очі рознесені в просторі, то лівий і правий монокулярні образи відрізняються. Мірою відмінності є диспаратність ( 'лат. d isparatus — відокремлюю,) — несу­місність. Диспаратними є некореспондуючі точки сіткі­вок. Існує три сенсорні реакції організму на диспарат­ність: фузія, стереоскопічний ефект, диплопія.

Якщо диспаратність зображень мала, то відбувається фузія (злиття) обох образів у єдиний. Відчуття глибини простору немає. Це буває при диспаратності від 0 до 1— 1,5 кутових мінут. При середній диспаратності від 1,5 до 6-10 кутових мінут образи зливаються, і виникає вра­ження об'ємності — стереоскопічний ефект. Якщо дис­паратність від 10 до 15-20 кутових мінут, то виникає дип­лопія (подвоєне зображення).

Сприймання глибини простору може здійснюватися завдяки наявності вторинних ознак, що є умовними сигна­лами віддаленості об'єктів: лінійної перспективи, запов-неності простору, повітряної перспективи, зміни кольору об'єктів тощо.

Однією зі складових сприймання простору є сприймання напряму на об'єкт. Воно відбувається на основі вертикаль­ного положення тіла людини щодо поверхні землі. Тому у визначенні напряму, крім зорових відчуттів, мають зна­чення відомості, які надходять із кінестетичного і вестибу­лярного апаратів. При бінокулярному зорі напрям види­мого предмета визначається за законом тотожного напря­му Герінга, відповідно до якого подразники, які збуджують кореспондуючі точки, спостерігач бачить у напрямі, що про­ходить через середину віддалі між очима, ніби за допо­могою <<циклопічного» ока. Сприймання напряму звуку відбувається при бінауральному слуханні. Основою для йо­го визначення є різниця в часі надходження в кору мозку слухових подразнень від лівого і правого вух.

Перцептивна система людини не завжди адекватно відо­бражає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання — зорові ілюзії. Вони властиві всім людям. Так, дівчина в бі­лій сукні здається повнішою, ніж у темній. Тканина в гори­зонтальну смужку повнить фігуру, а у вертикальну — ро­бить людину вищою. Зорові ілюзії виявлено й у тварин.

Останнім часом у зв'язку з успіхами кібернетики, ав­томатики, астрономії, що вимагають від людини тонкого диференціювання часових відношень, особливо актуаль­ною стала проблема сприймання часу.

Сприймання часу. Воно є відображенням у свідомос­ті тривалості, швидкості та послідовності подій.

Клінічні спостереження свідчать, що сприймання ча­су є результатом процесів відображення, що відбуваються в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в моз­ку існує самостійний центр часу, практикою це не підтвер­джено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку. Зарубіжні психологи поділяють думку про таламічну лока­лізацію часових сприймань, обмежуючи її механізмами проміжного мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієн­тування людини в часі відбувається за допомогою корко­вих відділів мозку. Збудження і гальмування мають пев­ну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і зміню­ються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження й гальмування, і є основою

відліку часу. У відображенні часу беруть участь різні ана­лізатори, але найточніше розрізняють невеликі часові ін­тервали слуховий і кінестетичний аналізатори. Саме кінестетичний аналізатор І. Сєченов назвав органом сприймання просторових і часових відношень.

Сприймання тривалих часових проміжків значно за­лежить від характеру суб'єктивних переживань особис­тості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою діяльніс­тю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна. У сенсорне збіднених умовах спостерігається суб'єктивне сповільнення плину часу.

На сприймання часу впливають емоції людини: при позитивних емоціях виникає ілюзія прискореного плину часу, а при негативних — час суб'єктивно сповільнюється. Так само сприймання часу залежить від вікових особли­востей людей: у дитинстві час минає суб'єктивно повільні­ше, а в дорослої людини — швидше. Отже, «чуття часу» не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини й умов, у яких вона відбувається.

Сприймання руху. Суть його виявляється у відобра­женні зміни положення предметів у просторі протягом певного часу. У цьому процесі провідна роль належить зоровому аналізатору і кінестетичним відчуттям. Показ­никами руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об'єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зобра­ження об'єкта на сітківці ока, в другому — внаслідок функціонування око-рухової системи.

Спостереження за нерухомими об'єктами іноді поро­джує ілюзії, в яких рух сприймається як індукований, стробоскопічний або автокінетичний.

Ілюзія індукованого руху полягає в тому, що за відносно­го переміщення двох об'єктів рухомим здається об'єкт, який насправді є нерухомим. Місяць, який ховається за хма­ри, часто сприймається таким, що рухається.

Стробоскопічний (гр. strobos — кружляння) рух ви­никає за швидкої зміни нерухомих картин, як у кіно. Подіб­на ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідов­них спалахах джерел світла, розміщених один за одним, і широко використовується в рухливій рекламі.

Автокінетичний рух спостерігається при фіксованому погляді на нерухому точку, яка світиться в темряві. Людині починає здаватися, ніби точка оухається.

У сприйманні руху беруть участь і слуховий та кінесте­тичний аналізатори. Зміни в інтенсивності звучання, що відбуваються з певною швидкістю, справляють враження наближення або віддалення його джерела. В основі сприй­мання руху — умовний рефлекс на зоровий, слуховий чи кінестетичний подразник.

Отже, сприймання є складним пізнавальним процесом, який відбувається в умовах безпосереднього впливу предме­та як комплексного подразника на аналізатори і здійсню­ється за допомогою системи активних перцептивних дій.

Запитання. Завдання

1. Чим зумовлена вибірковість людської уваги?

2. Розкрийте механізм появи орієнтувальної реакції.

3. З'ясуйте фактори, які сприяють збільшенню стійкості та кон­центрації уваги.

4. Чи залежить коливання уваги від характеру діяльності людини?

5. Як боротися з розсіюванням уваги?

6. Які фактори впливають на обсяг уваги?

7. Проаналізуйте, які порушення в роботі аналізатора можуть спричинити зникнення відчуття.

8. Охарактеризуйте загальні властивості відчуттів.

9. З'ясуйте, в чому відмінність між явищами адаптації і сенсибілі­зації.

10. Чи можливе сприймання часу?

11. Обґрунтуйте, чому сприймання є складнішим процесом, ніж від­чуття?

12. Поясніть особливості перцептивної дії та її впливу на побудову образу сприймання.

13. Охарактеризуйте роль кінестетичних відчуттів у сприйманні.

14. Як проявляються компенсаторні можливості людської психіки? 15Досвідчені хірурги нерідко стверджують, що під час операції

бачать кров пацієнта в тому місці, де доторкнувся скальпель до тіла, коли ще не зроблено розрізу шкіри. Як пояснити це явище?

16.Якщо в темній кімнаті сфокусувати погляд на нерухомій точці, яка світиться, то через певний час виникає враження, що вона руха­ється. Поясніть це явище.

Література

Ананьев Б. Г., Дворяшина М. Д., Кудрявцева Н.А. Индивидуальное развитие человека й константность восприятия. — М., 1968.

Ананьев Б. Г. Психология чувственного познания. — М., 1960.

Ананьев Б. Г. Теория ощущений. — Л., 1961.

Артамонов Й. Д. Иллюзии зрения. — М.. 1969.

Веккер Л. М. Психические процессьі: В 3-х т. — Л., 1974. — Т. 1.

136 Пізнавальна діяльність особистості

Гальперин П. Я., Кабьільницкая С. Л. Зкспериментальное формиро-вание внимания. — М., 1974.

Грегори Р. Л. Разумньїй глаз. — М., 1972.

Демидов В. Е. Как мьі видим то, что видим. — М., 1987.

Добрьжин Н. Ф. О селективности й динамике внимания// ВопросьІ психологии. — 1975. — № 2.

Дормашев Ю. Б., Романов В. Я. Психология виймання. — М. 1995.

Дубровинская Н. В. Нейрофизиологические механизмьі внимания. — Л., 1985.

Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчук та ін. — К., 1999.

Логвиненко А. Д. Зрительное восприятие пространства. — М., 1981.

М'ясоїд П. А. Загальна психологія. — К., 1998.

Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1986.

Основи психології/ За ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. — К., 1997.

Познавательньїе процессьі: ощущения, восприятие/ Под ред. А. В. За-порожца, Б. Ф. Ломова, В. П. Зинченко. — М., 1982.

Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. — К., 1968.

Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.

Рок Й. Введение в зрительное восприятие: В 2 кн. — М., 1980.

Стюарт-Гамильтон Я. Что такое психология? — СПб., 2002.

Хомская Е. Д. Мозг й активация. — М., 1972.

Хрестоматия по вийманню/ Под ред. А. Н. Леонтьева. А. А. Пузьірея, В. Я. Романова. — М., 1976.

Злькин Д. Г. Восприятие времени. — М., 1962.

3.2. Раціональні форми освоєння дійсності

Суспільна практика показує, що чуттєві форми відоб­раження дійсності є лише необхідним, але не достатнім кроком для пізнання світу. Щоб пізнати глибинну сут­ність предметів і явищ, потрібний вищий, опосередко­ваний, рівень пізнання, до якого належать такі психічні процеси, як пам'ять, мислення й уява.

Пам'ять

Розвиток людини як особистості, ускладнення поведін­ки і поступове збагачення її діяльності відбувається за ра­хунок нагромадження індивідуального досвіду. Його фор­мування було б неможливим, якби відчуття, сприймання, думки, переживання, які виникають у корі головного моз­ку, безслідно зникали. Вони закріплюються, зберігаються і відтворюються відповідно до потреб людини в пам'яті.

Природа пам'яті. Серед форм психічного життя лю­дини особливе місце посідає пам'ять як один із важливих аспектів єдиної аналітико-синтетичної роботи мозку.

Пам'ять — процеси запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду.

Від імені грецької музи пам'яті Мнемозіни ці процеси отримали назву м немічних.

На думку Арістотеля, пам'ять є соціальною спадко­ємицею, безцінним багатством і силою людини і людства. Завдяки їй людина через знання опановує над­бання попередніх поколінь. Пам'ятаючи минуле, вона краще розуміє сучасність і може прогнозувати майбутнє. Людина без пам'яті перестає бути особистістю, не орієн­тується в просторі й часі, все сприймає так, ніби вперше бачить. Як зазначав І. Сєченов, не оволодівши пам'яттю, людина постійно перебувала б у стані новонародженого. Як найважливіша характеристика всіх психічних про­цесів, пам'ять забезпечує єдність і цілісність особистості людини.

Матеріальною основою процесів пам'яті є здатність ко­ри головного мозку утворювати тимчасові нервові зв'яз­ки, зберігати, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Запам'ятовування і зберігання ґрунтуються на утворенні й закріпленні тимчасових нервових зв'язків, а забування — на їх гальмуванні.

Психологічні теорії пам'яті. Попри велику кількість публікацій в науці й понині не існує єдиної й довершеної теорії пам'яті. Найпоширенішими є асоціативна, геш-тальтпсихологічна, біхевіористична, когнітивна, діяльніс-на, фізіологічна, фізична й біохімічна теорії.

Асоціативна теорія. Вона є найдавнішою. Ґрунту­ється на вченні Арістотеля про три типи асоціацій — за суміжністю, схожістю і контрастом. Найважливішим у цій теорії є поняття «асоціація» — зв'язок, поєднання між явищами. Воно виступає як обов'язковий принцип усіх психічних утворень, за яким, якщо якісь психічні явища виникають у свідомості одночасно або послідовно одне за одним, то між ними утворюється зв'язок. Повторна поява одного з елементів цього зв'язку викликає в свідомості уявлення всіх інших. Ігноруючи активність суб'єкта, який запам'ятовує, вчені, що сповідують цю теорію, меха­нізм запам'ятовування шукали в зовнішніх умовах. Асоціативна теорія виявилась односторонньою. За її до­помогою не можна пояснити багатьох важливих особли-

востей людської пам'яті, зокрема її вибірковості та залеж­ності процесів пам'яті від особливостей організації мате­ріалу.

Гештальтпсихо логічна теорія. Прийшла вона на змі­ну асоціативній у другій половині XIX ст. її основополож­ники вважали, що механізми пам'яті визначаються зако­нами формування гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам'ятову­ється. Гештальтисти зауважили, що погано структурований матеріал запам'ятовується важко, а добре структурований — легко. Однак насправді не лише організація матеріалу ви­значає ефективність пам'яті. Ця теорія ігнорувала актив­ність суб'єкта, а тому теж виявилася однобокою.

Біхевіористична теорія. Представники її розвивали погляди асоціоністів щодо рефлекторних механізмів фор­мування індивідуального досвіду. Асоціації вони тлума­чили як елементи досвіду, що ґрунтуються на функціо­нальних зв'язках між вправами, від яких залежали резу­льтати научіння. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, мі­ра подібності, обсяг матеріалу, рівень научіння, вікові та індивідуальності відмінності між людьми.

Когнітивна теорія. Згідно з нею пам'ять є сукупніс­тю різних блоків і процесів перероблення інформації, ко­жен із яких виконує чітко встановлену роль. Одні блоки виділяють і здійснюють розпізнавання характерних рис інформації, другі — будують когнітивну схему орієнту­вання в особливостях інформації, треті — тимчасово збе­рігають інформацію, а четверті — подають її в певній фор­мі. Проте ця концепція має недоліки — не враховує актив­ність суб'єкта в процесі запам'ятовування.

Діяльнісна теорія. Сформувалася вона на основі робіт Л. Виготського, П. Зінченка, А. Смирнова та інших учених. Вони вважали, що закономірності пам'яті визначаються тим, що людина робить із матеріалом для запам'ятовуван­ня і яке місце він займає в її діяльності. Ця теорія не ігнорує досягнення інших концепцій, а творчо використо­вує їх при поясненні природи та закономірностей пам'яті.

Фізіологічні теорії пам'яті. В основі їх — вчення І. Павлова про утворення умовних тимчасових зв'язків, на яких базується формування індивідуального досвіду людини. Умовний рефлекс як акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим тлумачиться як фізіологіч­на основа акту запам'ятовування. Велику роль при цьому відіграє підкріплення.

Фізична теорія пам'яніі. Вона теж орієнтована на ви­явлення фізіологічних механізмів пам'яті. Згідно з нею проходження нервового імпульсу через групу нейронів за­лишає після себе певний слід, тобто електричні та механічні зміни у синапсах. Припускається, що відображення об'єкта, наприклад огляд його оком по контуру, приводить до утво­рення в мозку певної просторово-часової нейронної струк­тури. Тому її ще називають теорією нейронних моделей. Процес утворення нервової моделі та її наступна актуаліза­ція, на думку її авторів, є механізмом запам'ятовування, збе­реження і відтворення сприйнятого. Проведене на нейрон-ному рівні дослідження механізмів закріплення і збережен­ня слідів показало, що замикання аксона на дендрити інших нейронів або на тіло своєї клітини створює можли­вість для існування реверберуючих кіл збудження (кіл са-моживлення). Нервовий імпульс, циркулюючи по такому колу, здійснює самозарядження клітин. Ці стійкі ревербе-руючі кола вважають фізіологічним субстратом збережен­ня слідів. Однак, попри наявність багатьох переваг, у цій теорії багато питань ще не з'ясовано.

Біохімічні теорії. Розвиток сучасної науки дає змогу вивчати механізми пам'яті на молекулярному, біохімічно­му, рівні. На основі досліджень вітчизняних, американських і шведських біохіміків виникла гіпотеза про двоступінчас-тість процесу запам'ятовування. На першій стадії за без­посередньої дії подразника виникає електрохімічна реак­ція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні змі­ни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам'яті. Друга стадія, яка ґрунтується на першій, є тривалішою і спричиняє незворотні хімічні зміни у клітинах, а саме, утворення нових білкових речовин. Ця стадія є основою довготривалої пам'яті. Окремі тези цієї гіпотези підтверджено в дослідах на тваринах.

Прихильники біохімічної теорії вважають, що в основі механізмів закріплення, збереження і відтворення слідів — різні перегрупування молекул нейронів, насамперед моле­кул нуклеїнових кислот, під дією подразника. Встановлено, що тривале подразнення нейрона збільшує в ньому вміст рибонуклеїнової кислоти (РНК) і надає йому змоги резону­вати на повторні впливи знайомих подразників. Практич­но необмежена можливість змінюватися у молекул РНК є базою для збереження великої кількості слідів збуджень. Вважають, що РНК є носієм індивідуальної пам'яті. Дезо­ксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм генетичної, спадкової пам'яті.

Пошуки фізіологічних механізмів пам'яті тривають. Існують припущення про велику роль гліальних клітин головного мозку в механізмах пам'яті. Глія (гр. glia — клей) — тканина, що заповнює порожнину між нерво­вими клітинами, їх відростками і судинами у централь­ній нервовій системі. За іншими твердженнями, глія бе­ре участь у замиканні умовних рефлексів. Переконливих даних про роль глії в процесах пам'яті поки що не отри­мано.

Види пам'яті. Залежно від змісту матеріалу, який лю­дина запам'ятовує, виділяють образну, рухову, емоційну і словесно-логічну пам'ять.

Образна пам'ять. Вона проявляється у запам'ятову­ванні образів і уявлень предметів, явищ, властивостей і зв'язків між ними. Залежно від аналізаторів буває зоро­вою, слуховою, нюховою, смаковою і дотиковою. На відміну від образів сприймання образи уявлень пам'яті не такі яс­краві, менш деталізовані, але більш узагальнені. Ці мне-мічні образи не залишаються постійними, а змінюються під впливом інших уявлень, процесів забування тощо. Ви­няток становлять ейдетичні (гр. eidos — вид, вигляд) обра­зи — яскраві та чіткі уявлення, які зберігаються в пам'яті тривалий час без будь-яких змін. Ейдетична пам'ять буває у художників, музикантів, а також у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Фізіологічною основою образ­ної пам'яті є передусім нервові зв'язки першої сигнальної системи за участю другої сигнальної системи.

Рухова пам'ять. Реалізується вона через запам'ято­вування й відтворення людиною своїх рухів. Така необ­хідність виникає в різних видах людської діяльності. Во­на є основою формування навичок ходіння, письма, різних трудових навичок і вмінь. Показником хорошої рухової пам'яті є фізична вправність. Вона ґрунтується на першо-сигнальних і другосигнальних нервових зв'язках.

Дата добавления: 2015-10-28