Методи вивчення міжособистісних стосунків 1 страница

Міжособистісні стосунки в групах вивчають за допо­могою методів спостереження, експерименту, бесіди, анкет і соціометрії. Вибір і застосування методу залежить від конкретних завдань і умов. Останнім часом з цією ме­тою широко використовують соціометричну, референте метричну методики.

Соціометрія. У 30-х роках XX ст. Д.-Л. Морено при вивченні соціальних взаємодій у групі запропонував таї. звану соціометричну процедуру, яка потім отримала наз­ву<<соціометрія>> Пізніше в роботах зарубіжних та вітчи­зняних учених вона зазнала серйозної модифікації.

На практиці соціометрію використовують для виявлен-ня симпатій чи антипатій між особами, що належать до групи, які самі можуть не усвідомлювати свого ставлення до інших. У ролі соціометричного критерію при дослі­дженні виступає запитання «З ким би ти хотів...?>. Воно може стосуватися будь-якої сфери людських відносин: спільної праці, навчання, відпочинку, розваг. За значимістю розрізняють сильні й слабкі критерії вибору. Сильні кри­терії стосуються найважливіших і найзначущіших для досліджуваного аспектів його життя: роботи, навчання, суспільно корисної роботи, спільного відпочинку. Слабкі критерії охоплюють коло питань, пов'язаних із ситуатив­ними обставинами: виконанням одноразових доручень, грою, прогулянкою, екскурсією, культпоходом. При цьому кількість обраних осіб може обмежуватися. Опитуваного просять також установити послідовність свого вибору (у першу чергу, в другу чергу і т. д.). За потреби виявити осіб із негативним статусом соціометричним критерієм слу­гує запитання <<З ким би ти не хотів...?>>

Результати взаємного вибору переносять у соціометрич­ну матрицю, що має вигляд турнірної таблиці. У ній по вер­тикалі записують за алфавітом прізвища всіх членів групи, а по горизонталі — їх порядкові номери у списку. На пере­хрестях рядка і стовпця позитивний вибір позначають зна­ком << + >>; якщо вибір взаємний, то << + >> обводять кружеч­ком. Потім у кожному стовпці по вертикалі підраховують кількість позитивних виборів кожного індивіда і кількість взаємних виборів. На підставі цих даних встановлюють, хто в групі є соціометричною зіркою, а хто виявився ізольова­ним (нульовий вибір) за певним критерієм.

Графічно результати зображають у вигляді соціогра-ми, якщо в групі не більше 20 осіб. Дівчат позначають

кружечками, а хлопців — трикутниками з вказівкою по­рядкового номеру в списку. У центральному крузі розта­шовують тих, хто отримав максимальну кількість пози­тивних виборів. Це соціометричні «зірки». У другій зоні розміщують осіб, які отримали більше половини, а в тре­тій — тих, хто отримав половину і менше позитивних виборів. У крайній зоні перебуватимуть «ізольовані» — ті, хто робив позитивні вибори, але сам не отримав їх. Вибір позначається лінією між значками зі стрілкою у напрямі обраного. Якщо вибір взаємний, стрілками по­значають обидва кінці лінії.

Соціометричний метод є оперативним, але він дає лише картину емоційних ставлень усередині групи. Вона дуже нестійка і за різними критеріями може істотно відрізня­тися. Крім того, відповіді індивідів можуть не відповідати дійсності.

Суттєві міжособистісні стосунки людей розкривають­ся в умовах спільної діяльності. Тому результати соціо-метрії лише фіксують наявність емоційних ставлень, не даючи змоги розкрити їх причини, встановити, чому один індивід обрав саме того, а не іншого. Мотиви вибору, що дуже важливо для психології, залишаються невідомими. Відносини між людьми, на думку американського психо­лога М. Аргайла, опосередковані багатьма факторами, а соціометричний вибір охоплює лише невелику частину свідомих елементів у цих відносинах.

За даними соціометричної матриці можна розрахувати більше 20 групових показників: соціометричний статус будь-якого члена групи, індекс групової згуртованості, ін­декс інтегративності групи, рефлексивний коефіцієнт усві-домленості та інші. Однак більшість вітчизняних учених вважає їх формальними і до того ж сумнівними.

Референтометрія. У народі кажуть: «Скажи, хто твої друзі, і я скажу, хто ти». У групі завжди виділяється коло осіб, на думку і оцінку яких особистість орієнтується, тобто з певних причин вони виявляються референтними, утво­рюють референтну групу. Знання референтної групи часто допомагає встановити мотиви поведінки людини. Для її визначення вітчизняні дослідники запропонували методи­ку референтометрїі, що дає змогу всередині групи, до якої належить особистість, виявляти її референтну групу. Цьо­го не можна зробити за допомогою соціометричного тесту.

Референтометрична процедура складається з двох ета­пів. На першому її учасникам дають набір карточок із прізвищами всіх інших членів групи, на яких запропо-

новано (для всіх однаковий) набір певних рис (наприклад сміливий, добрий, розумний тощо). Учасників просять оцi нити кожну особу, що належить до групи, за певною шка-лою. На іншому боці карточки вказано прізвище того, хто оцінював. На кожного учасника групи одержують п - 1 карточок з оцінками його якостей. На другому етапі для кожного учасника карточки розкладають вниз оцінками, тобто він може бачити лише прізвище того, хто оцінював. Головна ідея експерименту полягає в тому, щоб виявити вибіркове ставлення кожного лише до кількох осіб, що входять до групи. Адже учасникам референтометричної процедури повідомляють, що їм дозволяють ознайомитися з оцінками не більше, ніж на 5-8 карточках. Причому сиг­нал про припинення досліду може пролунати після будь-якого вибору. Як правило, кожен з учасників послідовно ознайомлюється з оцінками тільки тих осіб, які його най­більше цікавлять. В умовах емоційного напруження і дефі­циту часу досліджувані розкривають (іноді навіть несвідо­мо) свою ранговану референтну групу. Отже, порівняно із соціометрією референтометрична методика виявляє глибші й змістовніші характеристики групової диференціації.

Лідерство в групах(колективах)

Виникнувши як результат спілкування і взаємодії людей у складі групи, лідерство є складним соціально-психологічним явищем, в якому поєднуються і виявля­ються найважливіші характеристики групового розвитку, що мають соціальну природу і сутність. Сутність його виявляється у здатності впливати на інших людей, не послуговуючись адміністративними важелями, що суттєво різнить його з таким феноменом, як керівництво.

Лідерство і керівництво. Залежно від особистісних і ді­лових якостей, участі в спільних справах кожен член групи має певне становище в груповій структурі, яка є своєрідною ієрархією індивідуальних статусів. Вершину цієї ієрархії посідає лідер як найбільш референтна особа в групі.

Лідер — особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інте­ресів і визначають напрям та характер діяльності всієї групи.

Лідер може не бути соціометричною зіркою, може не викликати особливої симпатії в оточуючих, але він має незаперечну референтність.

Лідерство є складним процесом групового розвитку, вна­слідок якого диференціюється і вдосконалюється групова структура. Його не можна ні ототожнювати з керівництвом, ні протиставляти йому. За своєю природою лідерство пов'я­зане з регулюванням неформальних міжособистісних сто­сунків. Лідерство — процес внутрішньої самоорганізації та самоуправління взаємовідносинами і діяльністю групи на основі індивідуальної ініціативи учасників. Керівництво ж є реалізацією функцій і засобом регулювання формальних відносин у межах соціальної організації.

Керівник — особа, що управляє трудовою діяльністю групи на ос­нові адміністративно-правових повноважень і узвичаєних норм співжиття.

Керівник пов'язаний із офіційною структурою групи. Він може справитися з її управлінням тоді, коли члени групи будуть сприймати його як лідера. Проте лідер групи не завжди може впоратися з обов'язками керівника, діяль­ність якого є ширшою і складнішою. Оптимальним варіа­нтом для групи є збіг в одній особі лідера і керівника. В іншому разі ефективність діяльності групи залежить від того, як складуться стосунки між офіційним керівником і неофіційним лідером. Тому мистецтво керівника включає і вміння координувати роботу лідерів, спиратися на них.

Теорії лідерства. Питання «Хто і як стає лідером гру­пи?» є стрижневим у соціальній психології. У пошуках відповіді на нього в зарубіжній психології сформувалися різні підходи.

У 30-ті роки XX ст. американський вчений Е. Богар-дус запропонував теорію рис лідера, в якій стверджував, що лідерами народжуються. Прихильники цього підходу вважають, що від природи людина успадковує властивості та якості (сила і рухливість нервових процесів, екстраверт-ність, здатність до емпатії тощо), які дають їй змогу за­йняти в будь-якій життєвій ситуації позицію лідера. Про­те ця теорія не була підтверджена практикою, адже май­же в кожній групі є особистості, які переважають лідера за розумом, здібностями, але не мають такого статусу. Ви­являється, що сама по собі комбінація навіть дуже розви­нутих рис ще не робить особистість лідером.

На зміну цій теорії в 50-ті роки XX ст. прийшли теорія лідерства як функції групи (автори — американські психо­логи Річард Крачфілд (1912-1977) і Девiд Креч (1909— 1977) і теорія лідерства як функції ситуації (Р. Бейлс, Т. Ньюком та ін.).

Представники теорії лідерства як функції групи вва жають, що лідерство є наслідком внутрігрупового розвит­ку. Група в процесі розвитку «виділяє» зі свого середови­ща особу лідера. Ним стає людина, яка послідовно, не­ухильно дотримується норм та цінностей групи і має найвищий статус.

Нині найбільше прихильників має теорія лідерства як функції ситуацiї. Спостерігаючи, як ті самі люди в різних групах можуть виконувати різні ролі й мати різні статуси (лідер у сім'ї і підлеглий на виробництві), дослід­ники дійшли висновку, що лідерство є результатом склад­ного і багатогранного впливу різних факторів та ситуацій, за якого постійно відбувається зміна ролей. За їх тверд­женням — лідер — це член групи, який у певній ситуа­ції бере на себе більшу відповідальність за виконання групових завдань, ніж усі інші.

На основі експериментальних досліджень діяльності лідерів у малій групі Р. Бейлс переконався, що існує як мінімум два типи лідерів: емоційний і інструментальний. Емоційний лідер регулює міжособистісні стосунки і створює належний психологічний клімат у групі. Він зав­жди виступає як порадник і арбітр.

Інструментальний лідер на основі своєї компетенції бере на себе ініціативу і відповідальність при організації і здійсненні певних видів діяльності.

У вітчизняній психології таких висновків дійшли Владислав Шпалінський і Борис Паригін. Так, Паригін вважає, що лідер — це член групи, який спонтанно ви­сувається на роль неофіційного керівника у значущій ситуації, щоб організувати спільну колективну діяль­ність людей і найшвидше й успішно досягти поставле­ної мети. Він пропонує класифікувати лідерів за зміс­том діяльності, стилем керівництва та за характером діяльності.

За змістом діяльності лідер може бути натхненником, (пропонує програму діяльності); виконавцем (забезпечує виконання запропонованої програми) або натхненником і організатором.

За стилем керівництва лідери бувають авторитарни­ми, демократичними чи такими, що одночасно поєднують обидва стилі.

За характером діяльності лідерів поділяють на уні­версальних (виявляють постійно свої здібності у різних видах діяльності) та ситуативних (можуть бути лідерами лише в певних ситуаціях).

Психологічний клімат у колективі передусім визна­чається стилем керівництва і діловими відносинами між керівництвом і виконавцями. Ще К. Левін, поділяючи лідерів і керівників з точки зору стилю і методів роботи на авторитарних і демократичних, охарактеризував суттє­ві відмінності їх діяльності.

Авторитарний лідер (керівник) діє одноосібне, не зва­жаючи на думки оточуючих. Основними формами управ­ління, якими він послуговується, є інструкція, наказ, пока­рання, догана і подяка. Вся інформація зосереджується тільки в нього, а тому підлеглі користуються лише догад­ками і чутками. Він придушує будь-яку ініціативу в гру­пі, вважаючи, що «все знає сам». Тому члени групи не проявляють ні ініціативи, ні творчого підходу під час ви­конання поставлених завдань. Виявивши помилку в діях підлеглих, авторитарний керівник вдається до висміюван­ня і неконструктивної критики, не пояснюючи, як її мож­на виправити. За відсутності керівника робота групи спо­вільнюється або припиняється, оскільки ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

Демократичний лідер (керівник) сприймається чле­нами групи як <<один із нас>>.

За такого керівництва нова інформація стає доступ­ною для всіх у групі. Проблеми також широко обговорю­ються. Кожен член групи може вільно висловлювати свою думку, яка буде ретельно проаналізована. У своїй діяльності керівник спирається на допомогу групи. При розподілі обов'язків і навантажень максимально враховує індивідуальні особливості і можливості виконавців. За­охочує ініціативу і творчий підхід у підлеглих, часто ді­литься з групою своїми повноваженнями. Це створює до­вірливий, спокійний психологічний клімат. Спілкуючись із членами групи, такий лідер переважно вдається до про­хань, порад, довірливої інтонації. За його відсутності діяльність групи не сповільнюється і не припиняється. Проблеми, які виникають, група вирішує сама шляхом детального обговорення і прийняття спільного рішення.

Наведені соціально-психологічні характеристики ав­торитарного і демократичного лідерів (керівників) є дуже стислими і схематичними. У житті такі «чисті типи» трапляються рідко. Залежно від конкретних ситуацій найчастіше лідери виявляють властивості обох типів. Так, у складних критичних ситуаціях демократичний лідер може поводитися авторитарної брати відповідальність на себе і застосовувати вольові прийоми.

За низької соціальної цінності факторів, що зумовлю­ють стосунки між членами групи, іноді спостерігається анархічний стиль керівництва. Він проявляється у фак­тичному відстороненні від керівництва групою.

Отже, міжособистісні стосунки — це взаємини між людьми, які виникають і розвиваються в процесі безпо­середньої взаємодії між членами групи, мають нефор­мальний характер і ґрунтуються на емоційно забарвленій оцінці партнерів.

Запитання. Завдання

1. Чим зумовлена різноманітність підходів до класифікації груп?

2. Обгрунтуйте тезу «Де згода, там перемога».

3. Чи можливі прояви конформізму в умовах колективу?

4. Як може впливати збіг в одній особі соціометричної зірки і лі­дера на психологічний клімату групі?

5. Чи може наявність декількох референтних груп у особистості бути причиною її конфлікту із собою?

6. Чим лідер відрізняється від керівника?

7. Розкрийте відмінності між лідером-натхненником і лідером-організатором.

8. Проаналізуйте, як стиль керівництва впливає на діяльність ко­лективу.

9. Оберіть критерій і проведіть за ним соціометричне досліджен­ня в групі. Побудуйте соціометричну матрицю і соціограму. Визначте соціометричну зірку та ізольованих.

10. Поясність, чому не можна описати психологічний портрет лі­дера, характеризуючи властивості його темпераменту, характеру, здібностей.

Література

Андреева Г. М. Социальная психология. — М., 1997. Аникеева Н. П. Психологический климат в коллективе. — М., 1989. Донцов А. Й. Психология коллектива. — М., 1984. Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчук та ін. — К., 2002.

Кричевский Р. Л., Дубовская Е. М. Психология малой группьі. — М., 1991.

Обозов Н. Н. Межличностньїе отношения. — Л., 1979. Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1986. Петровский А. В., Шпалинский В. В. Социальная психология коллек­тива. — М., 1978.

Психологическая теория коллектива/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1979.

3.

Пізнавальна діяльність особистості

3.1. Чуттєві форми пізнання дійсності

Пізнавальна діяльність постає як активність людини, спрямована на відображення і пізнання навколишнього світу. Залежно від глибини відображення виділяють чуттєві й раціональні форми пізнання світу. Оскільки увага не має власного змісту, то її не відносять до пізна­вальних процесів. Однак, обслуговуючи всі психічні про­цеси, вона є необхідною умовою їх виникнення і функ­ціонування.

Увага

Проблема уваги завжди викликала у дослідників підви­щений інтерес. Над її вивченням працювали відомі пред­ставники інтроспективної психології (В. Джеме, В. Вундт, Е. Тітченер, родоначальник експериментального напряму в психології французький психолог Теодюль Рібо (1839-1916)), гештальтпсихології (К. Коффка, В. Келер), феноме­нологічного напряму (французький психолог Моріс Мерло-Понті (1908—1961)) та ін.

Цій проблематиці присвятили свої праці радянські вче­ні — С. Рубінштейн, М. Добринін, О. Леонтьєв, П. Галь-перін, Д. Узнадзе, Є. Мілерян. І сьогодні вона має багато нез'ясованих питань методологічного і теоретичного плану.

Природа уваги. На органи чуття людини в процесі її життя постійно діють своїми властивостями різні пред­мети і явища об'єктивної дійсності. Наприклад, під час лекції на студента впливає голос, зовнішній вигляд лекто­ра, обстановка в аудиторії, зміст повідомлення, люди, що сидять поруч. Але студент не може одночасно відобрази­ти всі ці впливи: на одні він реагує, інші — не помічає.

Відображаючи дійсність, людина завжди спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети і явища, які для неї мають життєве значення, відповідають її потребам. Цю вибірковість психічної діяльності пов'язують із та­кою властивістю психіки, як увага.

Увага — спрямованість і зосередженість свідомості, що передба­чає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової актив­ності індивіда.

Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини, в діяльності вона існує і нею підтримується. Послаблення її інтенсивності призводить до зниження якісних показни­ків у роботі. Перебувати в стані напруженої уваги означає активно над чимось працювати. Як особливість психічно­го життя увага має суспільну природу. Вона виникла в процесі праці й стала однією з його основних психологіч­них характеристик.

Найважливішими функціями уваги є регуляція діяль­ності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як зосереджується людина, залежить чіткість і повнота від­чуттів, сприймань і думок. К. Ушинський писав, що увага є саме тими дверима, через які проникає усе, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу.

На відміну від певних пізнавальних процесів (сприй­мання, пам'яті, мислення) увага не має свого змісту. Вона виявляється у всіх пізнавальних процесах, характеризую­чи динаміку їх перебігу.

Суть уваги виявляється у відбиранні значущих (що стосуються важливих потреб на певний момент) впливів і гальмуванні несуттєвих, побічних. Завдяки цьому відо­браження стає чіткішим, а діяльність триває доти, доки не завершиться запланований акт поведінки чи не буде до­сягнуто поставленої мети.

Як вибіркове сприймання впливів увага можлива лише у стані бадьорості організму, зумовленої активною діяльніс­тю мозку. Виділяють чотири стани бадьорості: глибокий сон, дрімота, спокійна бадьорість (сенсорний спокій) і актив­на бадьорість. Активація як швидке посилення активності

мозкової діяльності здійснюється спеціальним утворен­ням у мозку, яке називають ретикулярною формацією. Вона виявляється в зміні електричної активності мозку і може бути зафіксована електроенцефалографом. Якщо в стані сну в електроенцефалограмі переважають ритмічні коливання низької частоти — повільні хвилі з великою амплітудою (а-ритм), то при переході до стану неспання спостерігається десинхронізація коркової ритміки — з'являються високочастотні коливання малої амплітуди. Перехід до активної бадьорості супроводжується появою у людини орієнтувальних рефлексів і підвищенням чут­ливості аналізаторів, зміною обміну речовин, роботи серця, ритму дихання тощо. Тому вважають, що фізіологічною основою уваги є загальна активація діяльності мозку, яка забезпечує перехід від сну до активної бадьорості.

Аналіз лише вказаних фізіологічних механізмів ува­ги не дає змоги пояснити особливості вибірковості уваги. Тому деякі дослідники приписують властивість вибірко­вості певним відділам неспецифічної системи мозку (ви­бірковій діяльності ретикулярної формації, неспецифіч­ному впливу таламуса і гіпоталамуса).

З процесом уваги на рівні кори головного мозку пов'язують і наявність у лімбічній системі та лобних до­лях особливого типу нейронів, що не мають стосунку до органів чуття. Це нейрони уваги (детектори новизни) і клітини очікування. Перші порівнюють дії подразників і реагують на їх зміну, новизну, другі — реагують тоді, коли дія подразника не відповідає тому, на що сподіва­лись.

Завдяки дослідженням І. Сєченова, І. Павлова, О. Ухтом-ського, В. Бехтерева, П. Анохіна та ін. сформувалося уявлен­ня про провідну роль кори великих півкуль у системі ней­рофізіологічних механізмів уваги.

Предмети і явища, діючи на мозок людини, викликають появу орієнтувальних рефлексів. Спочатку вони з'явля­ються під впливом лише грубих змін середовища, потім — слабших подразників, що набувають сигнального значен­ня. Під час появи орієнтувальних рефлексів змінюється перебіг процесів у корі великих півкуль головного мозку. Утворюється (за Павловим) осередок оптимального збу­дження, пов'язаний із подразником. За законом індукції нервових процесів це спричиняє гальмування суміжних ді­лянок кори. Тому нервові імпульси, які доходять до осеред­ку оптимального збудження, відображаються людиною, ін­ші не помічаються.

Отже, за Павловим, фізіологічною основою уваги є наяв­ність у корі головного мозку стійкого осередку оптималь­ного збудження, який негативно індукує суміжні ділянки.

О. Ухтомський назвав осередок оптимального збуджен-ня домінантою, тобто панівним осередком збудження. До­мінанта визначає характер реакції організму в певний мо­мент і підпорядковує собі всі побічні імпульси, які надхо­дять у цей час у мозок. За їх рахунок вона посилюється, набуваючи більшої стійкості. Так, слабкі звуки мелодійної музики, монотонний шелест листя дерев за вікном підси­люють зосередженість уваги на роботі, що виконується. А тиша нерідко сприяє відволіканню уваги.

Види уваги. Відомий американський психолог Е. Тіт-ченер виділяв три стадії уваги: мимовільна увага, довіль­на увага, повернення до першої стадії. «Коли ми розв'я­зуємо, наприклад, геометричну задачу, — писав він, — ми поступово зацікавлюємося нею і зовсім віддаємося їй, і скоро проблема набуває такої ж влади над нашою увагою, яку має удар грому в момент його появи у свідомості>>.

У вітчизняній психології увагу поділяють на мимовіль­ну, довільну і післядовільну. Такий поділ на види здійсню­ється на основі критеріїв наявності чи відсутності свідомої мети, вольового зусилля та інтересу до діяльності.

Мимовільна увага — увага, що виникає в процесі взаємодії люди­ни з навколишнім середовищем без її свідомого наміру і без будь-яких вольових зусиль із її бону.

За своєю суттю це є орієнтувальний рефлекс на новиз­ну, що ґрунтується на механізмі виникнення в корі голов­ного мозку осередку домінантного збудження. Спочатку мимовільна увага існує як безумовний рефлекторний про­цес, зумовлений дією зовнішніх подразників. Така увага характерна для тварин. У процесі розвитку людини вона ускладнюється і стає умовнорефлекторною — під впли­вом подразників, що набувають сигнального значення.

Існує багато властивостей подразників, дія яких спри­чиняє появу мимовільної уваги. До них належать: новиз­на, раптовість дії, сила, зміна інтенсивності дії, переміщен­ня об'єкта в полі зору, контраст об'єкта з фоном та ін.

Так, прихід незнайомого викладача в аудиторію відразу привертає увагу студентів через свою новизну, а виправлені червоним кольором помилки в зошитах привертають увагу учнів контрастом червоного кольору з фоном сторінки. Проте властивості об'єктів не самі по собі визначають ми­мовільну увагу. Той факт, що та сама властивість в одних

людей викликає увагу, а інших залишає байдужими, свід­чить про те, що в появі мимовільної уваги беруть участь не тільки зовнішні впливи, а й внутрішні умови — потреби людей, їх інтереси, бажання, афективні стани тощо. Особли­во велика роль у пробудженні мимовільної уваги нале­жить значущим потребам і безпосереднім інтересам. Те, що для людини важливе, цікаве й емоційно захоплююче, викликає тривале інтенсивне зосередження. Тому основ­ним призначенням мимовільної уваги є створення для лю­дини можливості швидко і правильно орієнтуватися в по­стійно мінливому середовищі, а також виділяти з нього об'єкти, що мають на даний час найбільшу значущість. Ми­мовільна увага є генетичне первинним етапом становлен­ня уваги в її філогенезі і онтогенезі. На її основі виникає і розвивається довільна увага.

Довільна увага — увага, яку особистість свідомо викликає, спря­мовує і регулює.

Довільна увага має суспільну природу. Вона сформу­валася в процесі праці й спілкування людей. Оволодіння мовою дало людині змогу ставити перед собою усвідомле­ну мету, оцінювати і обирати шляхи її досягнення, перебо­рювати зовнішні та внутрішні перешкоди і спрямовувати свої зусилля на виконання окремих етапів трудового акту. Чим віддаленіша мета і складніший шлях її досягнення, менш приваблива сама робота, тим більші вимоги ставить вона до довільної уваги. Отже, інтелектуальна за переду­мовами, довільна увага є вольовою за характером.

Досягнення віддалених цілей вимагає від людини значної активності, тривалої зосередженості на процесі діяльності, кінцевому результаті, а також сили волі для долання перепон. Людина, поставивши певну мету, перед­бачає кінцевий результат, обирає способи його досягнення і контролює їх реалізацію. Отже, за участі довільної уваги відбувається регуляція активності, прогнозування, конт­роль і корекція діяльності.

Довільна увага наявна там, де предмет уваги не при­вабливий для людини. Вона завжди є опосередкованою, бо ґрунтується на операціях, що опосередковують мислення. Будь-який акт уваги, для того щоб стати актом довільної, свідомо спрямованої уваги, повинен насамперед перетво­ритися на інтелектуальну, опосередковану операцію.

Хоча мимовільна і довільна увага суттєво відрізня­ються між собою, між ними існують взаємозв'язки і взає-мопереходи. Довільна увага виникає з мимовільної при

утворенні узагальнених умовних зв'язків, але й довільна може стати мимовільною у зв'язку зі змінами в мотива­ції діяльності. Так відбувається, коли робітник розпочи­нає складну і непривабливу, але важливу роботу. Процес входження в діяльність спочатку повільний і тяжкий. Поступово він досягає результатів, і його зацікавлює сам процес. Для підтримання уваги вже не потрібні вольові зусилля, оскільки виникає післядовільна увага.

Післядовільна увага — увага, що виникає на основі інтересу до процесу діяльності.

Вона є цілеспрямованою, тобто залишається на тому ж об'єкті чи виді діяльності, свідомо контролюється (як до­вільна увага) і не потребує вольових зусиль для підтри­мання (як мимовільна), її виникнення збільшує трива­лість зосередження на діяльності, сприяє зменшенню вто­ми, підвищенню продуктивності праці. Післядовільна увага є оптимальною у всіх видах діяльності, але особливо ефективною — в розумовій роботі. Примусово викликати цей вид уваги не можна. Шлях до неї лежить через про­будження інтересу до діяльності.

Структурні особливості уваги. Увага є складною функ­ціональною структурою, утвореною взаємозв'язками її структурних особливостей. До них належать стійкість, концентрація, розподіл, переключення і обсяг уваги.

Стійкість уваг, її показником є висока продуктив­ність роботи протягом тривалого часу. Залежить стій­кість уваги від особливостей об'єктів зосередження і ак­тивності особистості відносно цих об'єктів. Багаті за зміс­том, динамічні, різноманітні об'єкти довше привертають увагу до себе, ніж прості, статичні й одноманітні.

Стійкість уваги — часова характеристика уваги, що визначається тривалістю збереження цілеспрямованої уваги на певному об'єкті чи виді діяльності.

Ця структурна особливість уваги залежить від актив­ності суб'єкта, що виявляється в його діях з об'єктом. Вона зростає при виконанні практичних чи розумових за­вдань, які вимагають повнішого відображення об'єктів. Помірна складність об'єкта теж подовжує час зосереджен­ня на ньому уваги, що пов'язано з активною розумовою діяльністю, необхідною для його пізнання.

Протилежна риса — нестійкість уваги — виявляється в її відволіканні іншими об'єктами, тобто в зміні під їх впливом спрямованості діяльності людини. Чим менш

стійка увага, тим легше і швидше вона відволікається. В основному відволікають увагу ті самі властивості подраз­ників, які її мимовільно викликають — раптові, сильні, емо­ційні, динамічні тощо.

Концентрація уваги. Зосередженість уваги на об'єкті має певну інтенсивність, що виявляється в рівні концентрації.

Концентрація уваги — міра заглибленості людини у певний вид дія­льності.

Що більше сконцентрована увага на об'єкті, то менше людина помічає сторонні впливи, тим продуктивнішою є її діяльність. Проте ступінь сконцентрованості уваги не є однаковим протягом тривалого часу: він то зростає, то зменшується. Періодичні короткочасні мимовільні змі­ни ступеня інтенсивності уваги називають коливаннями уваги.

Дата добавления: 2015-10-28